Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь

Розділ 22 Партія С

— Привіт, як справи? — запитав Фамал, влетівши до кімнати, поки я зачісувала волосся.

— Та ніби нормально, — затнулася я, але, уважніше придивившись до нього, заспокоїлася. Те, як він тримався, свідчило, що зараз поруч зі мною Фамал-друг, а не Фамал — нещасний романтик. А в таких випадках я була щиро рада товариству координатора.

— Слухай, чого я, власне, прийшов... — почав він. — Декан істфаку запросив мене до себе на вечерю цієї суботи і попросив прийти зі своєю дівчиною. Підозрюю, він хоче обговорити зі мною перспективу моєї участі в одних розкопках під час літніх канікул. Якщо це так, то я по-перше, отримаю неоціненний досвід, по-друге, дуже непогано зароблю. Тому проси в мене що хочеш, але, будь ласка, погодься, сходи зі мною на цю вечерю і, заради синіх помідорів, будь там ясочкою.

Проси, що хочеш... перше, що мені захотілося попросити — це розірвати наші дивні стосунки (які й стосунками назвати важко) та вдати, ніби всього цього взагалі ніколи не було. Подолавши своє бажання, я зітхнула:

— Гаразд, я піду з тобою як твоя дівчина, буду милесенькою наче хуха, а що в тебе за це попросити — придумаю потім.

— Алісо, ти найкраща в світі! — радісно вигукнув Фамал і ще двійко хвилин обіймав мене з обличчям котика, якого почесали за вушком.

— Шкода мені цей світ, коли така людина, як я, в ньому найкраща, — іронічно зітхнула я, коли за Фамалом зачинилися двері.

Я задоволено потерла долоні, коли пухкенька жіночка в окулярах поклала переді мною стос замовлених в архіві тек із документами. Упертості мені не бракувало, але цього разу я перевершила саму себе! Так, мені потрібні були ці відомості, й архів — найвірніший спосіб їх отримати. Але ті збочення, на які я пішла заради цього, гідні якщо не документального фільму, то хоча б байки, про які теревенитимуть у шинках.

Колишніх журналістів дійсно не буває. І тепер це не просто слова, бо я знову в строю, що підтверджує посвідчення позаштатного журналіста газети «Пульс Фетесаріна». Заради нього я на початку семестру визубрила кілька підручників, склала акредитацію та спустила всю новорічну стипендію на ліцензію журналіста. Щоправда, тепер мені належить смоктати лапу до березневої стипендії.

Наразі переді мною було конкретне завдання: ця сама купа паперів з архіву, заради якої все й затівалося. Якщо я знатиму ім’я тієї жінки, то зможу їй допомогти. Тому, не гаячи часу, занурилася в старі документи. Коли пухкенька тітонька в окулярах зігнала мене з насидженого місця, стос зменшився на половину. На жаль, архів працював лише до шостої вечора, а через пари та необхідність ходити по книжки до університетської бібліотеки я не могла потрапити сюди раніше від четвертої. Але що поробиш, завтра закінчу.

Наразі ж я вже знала основні відомості про половину нині живих членів сімейства Алларових... і потрібна мені жінка була десь у другій половині.

Здавши документи, я швидким кроком попрямувала до гуртожитку: від міського архіву до території університету більш ніж година, якщо йти пішки. А після акредитації у мене в кишені залишилися копійки і їх краще притримати, щоб купити якоїсь дешевенької кашки, ніж тринькати на проїзд. До хорошого швидко звикаєш, відвикаючи від поганого. І за півроку в Ануарі я вже встигла забути про «прекрасні» місяці бідності. Я б зараз радо пішла кудись підробляти, але в другому семестрі заняття стали значно складнішими, тож напружений графік навчання просто не залишав для цього часу. А в «Пульсі Фетесаріна» мені одразу сказали чесно та прозоро: грошей вони не мають навіть на зарплати своїм штатникам, третину з яких нещодавно звільнили з цієї ж причини. Тож якщо я хочу, то можу писати їм статті задля власного задоволення, але якщо вони мені колись щось і заплатять, то небагато, і лише якщо матеріал буде дуже багатообіцяючим. А щоб зробити такий матеріал, потрібен той самий час. Відповідно, заміточки про вирощені фермерами овочі смішної форми не проканають.

Проте головним, що турбувало мене цієї миті, була Евіс. Завтра п’ятниця і мені належить дати їй відповідь. Вона була б очевидною, якби йшлося лише про роботу моделі в її проекті. Але ця жінка прямим текстом дала мені зрозуміти, що на кону значно більше. Вона знала щось, упевнена, що ця інформація важлива для мене, і я наразі поділяю її впевненість. Більше того — дуже сумніваюся, що всі наші зустрічі були випадковими. І біс його знає, до чого ще вона була причетна.

Але саме тому мені варто відмовити їй. Евіс щось потрібно від мене, і те, що вона може мені розказати, — дуже привабливий сир у мишоловці. Без цього сиру мені доведеться голодувати й шукати старі зернятка по кутках, у той час як ним можна було б одразу насититися. Та в більшості випадків у змаганні між мишами та мишоловками рахунок не на користь мишей. І кожна з цих мишок вважала, що достатньо спритна, аби вихопити сир до того, як мишоловка переб’є їй хребет. Гра, яку мені пропонують, надзвичайно ризикована, але сир має вигляд такий спокусливий...

— Дивися куди йдеш, нахабо! — манірно гаркнула до мене худорлява літня жінка, яка щойно сама на мене й налетіла. Я побачила її мигцем, але цього вистачило, щоб роздивитися Севіту Сокіл. Проте мене вона, схоже, не впізнала і квапливо пішла далі.

Цікаво, що їй знадобилось у цій частині міста, чому вона знервована і так поспішає? Навіть не помітила, що в неї з кишені випав гаманець. Пані Сокіл я не бачила від зимової сесії і на парах уже не побачу. Ловити її на перервах чи плентатися до неї на кафедру я не дуже хотіла, тож, хоч як мене пригнічувала перспектива спілкуватися з противною викладачкою, коли вона в поганому настрої, довелося наздоганяти.

— Чого тобі? — сердито буркнула жінка, коли я підбігла та гукнула її.

— Пані Сокіл, ви дещо загубили, — тактовно проговорила я і показала гаманець.

— А-а-а-а... дякую... Гайлінова, це ви? — здивувалася викладачка, нарешті впізнавши мене. — Чого вам треба?

— Повернути вам загублений гаманець, — сторопіла я.

— Не заважайте мені, — так само манірно пробурчала викладачка. — Я поспішаю на дуже важливу зустріч. Це буде відкриття, яке зробить з мене зірку наукової спільноти, найвідомішого чарівника Ануари... та й усього світу. Скоро настане день, коли я прокинуся знаменитою. Тому не плутайтеся під ногами, мені не можна запізнюватися.

Після такої експресивної промови пані Сокіл штовхнула мене й покрокувала далі.

Її самооцінка зажди була завищеною. Виходячи заміж, вона навіть залишила своє дівоче прізвище, тому що вважала, ніби своєю науковою діяльністю має прославляти свій рід, а не чоловіка. Але амбіцій аж такого рівня особисто я від неї раніше не помічала. Це підігріло мою цікавість, і я вже зібралася простежити за нею, але останньої миті передумала: цій жінці завжди було властиво переоцінювати себе та свою діяльність, а я за сьогоднішній день дуже втомилася. На додачу завтра два семінари. Відповідно, попереду довгий вечір за підручниками. Тому залишивши Севіту Сокіл з її амбіціями, я попрямувала до гуртожитку.

П’ятниця щойно почалася, а я вже нервувала, постійно дивилася на годинник та рахувала час до третьої дня. Ламіра й Малісса, звісно, помітили, що щось не так. Але, незважаючи на всі запитання, я вирішила мовчати. Вони з однаковою вірогідністю могли б почати як відмовляти мене, так і вговорювати погодитися та взяти їх із собою... точніше, Ламіра б може й почала відмовляти, а от Малісса просто поставила перед фактом, що я погоджуся й вона піде зі мною. Фамалові я теж нічого не сказала, бо тут було зрозуміло: не тільки відмовлятиме, а й зробить усе, щоб я залишилася в гуртожитку, а до Евіс вийшли викладачі бойових чарів. Але вони б її не зустріли і ніколи не знайшли. Та якби й знайшли, навряд вона б розказала їм те, що могла розказати мені. Я ж, чорт забирай, хотіла дізнатися, що й чому відбувається зі мною.

— Арро, ну ходімо, — наполягала Ламіра. — Поп’ємо кави, поїмо пляцків. Ми останнім часом майже не спілкуємося.

— Я ж сказала, що не хочу, — відрізала дівчина, і далі без емоцій дивлячись на порожню дошку.

І що з нею сталося? Ще на початку жовтня вона була хоч тихенькою, але веселою та життєрадісною, завжди заряджала всіх позитивом, училась, мабуть найстаранніше в групі. Але після випадку з мелюзинами щодня, замість оклигувати, дедалі більше занурювалася в апатію. За зимову сесію всі заліки та «задовільно» за екзамени вона й так отримала лише тому, що викладачі знали про її важку психологічну травму та пам’ятали, якою вона була у вересні. Проте навряд у літню сесію це прокатить. Якщо так піде далі, до кінця року вона взагалі не вставатиме з ліжка, цілодобово дивитиметься в стелю, час від часу провалюючись у сон, та їстиме тільки тоді, коли ложку з їжею їй піднесуть до рота.

— Слухай, Алісо, а ти не хочеш часом сходити до кав’ярні? — запитала Ламіра, покинувши спроби витягти Арру на прогулянку.

— Вибачай, але ні. Бюрократи обдерли мене до нитки, тож після плати за ліцензію я на мілині й до стипендії гризу сухарі.

— І це все заради примарної надії допомогти незнайомій жінці... Раніше не помічала в тебе такого мазохістичного альтруїзму.

— Сама дивуюся, — сумно всміхнулася я. — До речі, щось Феланна сильно запізнюється на пару...

Не встигла я договорити, як розпашіла шубінка увірвалася до аудиторії, полохливо зачинила за собою двері та кинула на стіл теку з матеріалами лекції.

— Пробачте за запізнення, але в нас надзвичайна ситуація, тож усіх викладачів зібрали на нараду, — проговорила жінка. — Узагалі мені не варто говорити цього студентам, але до біса протокол. Коли вам може щось загрожувати, краще вас про це інформувати.

Початок мені не сподобався.

— То що сталося? — стурбовано запитала Малісса.

— Севіта Сокіл зникла, — повідомила Феланна. — Востаннє чоловік бачив її вчора ввечері. Вона повернулася додому після пар, замкнулась у своєму кабінеті, а о шостій поспіхом кудись пішла й досі не повернулася. На цю мить міська варта вже обійшла всі лікарні та морги, але нічого не знайшла. Куди вона йшла та навіщо — ніхто також не знає. Слідчі обшукали її кабінет, але не знайшли жодного запису, який міг би наштовхнути на її слід. І не знаю, як ректора, а мене це, щоб його, хвилює. Тому що хоч теоретик із неї нікудишній, проте Севіта Сокіл — чаклунка, яка на достатньому рівні володіє бойовими чарами та заступництвом стихій. Вона могла себе захистити від звичайних людей чи дрібної нечисті. Тож якщо хтось або щось зуміло з нею впоратися, це мінімум кепсько.

Дивне відчуття: ніби всередині хтось проводить гострим лезом ножа по натягнутій струні.

Це буде відкриття, яке зробить із мене зірку наукової спільноти, найвідомішого чарівника Ануари... та й усього світу.

Не знаю, як там буде зі всесвітньою славою, але увагу всіх чаклунів Фетесаріна Севіта Сокіл до себе, схоже, привернула. І попри всі вади її характеру, я щиро сподіваюся, що вона про це ще дізнається.

Я побачила її здалеку, тому кожен крок наповнював мої ноги ватою. Вона сиділа на лавці під деревом, із милою усмішкою на вродливому обличчі, та поширювала навколо себе ніжну ауру тонкого шарму. Їй відомо про всі мої страхи й сумніви, тому що вона посіяла їх сама. Почуваюся мавпочкою, яка слухняно танцює під чиюсь дудку. Але, лише зігравши за її правилами, я можу дізнатися те, що хочу. Мої сни, Дерево Застиглочасся, Центр Тіней та Абсолютні ворота. Якщо не всі відповіді, то принаймні значна їх частина, зараз дивляться на мене з чарівливою усмішкою.

— Доброго дня, Алісо, — привіталася Евіс із таким виразом, ніби я її люба сестра, яку вона хоче задушити в обіймах та розцілувати.

— І вам доброго.

— То що ви відповісте на мою пропозицію? — посміхнулася дівчина з такою щирою невинністю, що спиною пробіг холод.

— Я згодна.

— Чудово, просто чудово, — защебетала Евіс. — Тоді завтра о першій біля входу до території університету?

— На жаль, завтра ніяк. Цю суботу я вже декому пообіцяла і не можу порушити слова.

— Це погано, — пригнічено прошепотіла дівчина, дивлячись кудись вбік і вниз. — Ну... тоді, може, в неділю?

— Гаразд, — кивнула я. — В неділю о першій, біля входу на територію університету.

— Чудово, побачимося, — життєрадісно всміхнулася Евіс і швиденько пішла геть.

Мені пообіцяли безліч уламків розбитого вітражу. Залишається тільки сподіватися, що мене ними ж і не заріжуть.

Я не хотіла надто чепуритися, але якщо вже пообіцяла, то халтура недопустима. Ця вечеря дуже важлива для Фамала, тому я маю зіграти роль ідеальної дівчини, що може гідно супроводжувати свого обранця в будь-яких колах. Так, попереду в мене пекельний вечір, та дещо дуже підкупало, а саме — деканів стіл. Увесь цей тиждень я жувала пшеничну кашу й дешеві макарони. Ламіра з Маліссою, звісно, трохи підгодовували мене, але сидіти на їхніх харчах мені просто не дозволяла совість. Відповідно, ця вечеря мала стати для мене можливістю смачно набити чрево.

Візник зупинив екіпаж просто під дверима старовинного маєтку. Фамал допоміг мені вийти, я взяла його під руку, і ми разом пішли до парадного входу. Дуже красивий будинок, з ліпниною та барельєфами... які я, здається, вже колись бачила. Можливо, прогулювалася поряд... так, вірогідно, я десь тут гуляла та бачила його.

— Фамале, пробач, що тільки зараз питаю... але як звати декана істфаку? — запитала я, передчуваючи недобре.

— Шаол Мінеріль, — усміхнувся Фамал.

Від цієї миті я перестала відчувати свої ноги. На щастя, в мене попереду було ще двійко хвилин перед тим, як доведеться щось сказати, і за цей час я мушу зібратися.

18 травня 3987 року Розсипаної Епохи Аніласа Алларова у віці 21 року вийшла заміж за чарівника води Шаола Мінеріль, узявши спільне прізвище Мінеріль. Подружжю відійшов родинний маєток «Шепіт», що на вулиці Парковій, 15, закріплений за Аніласою Алларовою як посаг.

Ці рядки я прочитала вчора в архівних документах, наближаючись до кінця стоса з теками. На пошуки цієї жінки в мене пішло чотири місяці, а все що треба було зробити, — це трохи розпитати Фамала про декана історичного та його дружину, коли він мені про них розказував.

— Фамале, я такий радий тебе бачити, — весело всміхнувся хазяїн будинку, зустрічаючи нас у вітальні. Високий на зріст, із зачесаним назад темно-русявим волоссям та охайною бородою. Сіро-блакитні очі майже губилися під густими бровами, визираючи з-під них зі щирою цікавістю. Удягнений чоловік був у чорні штани та темно-сірий светр, з-за коміру якого виглядав білий комірець сорочки. Шовковий пояс чарівника був блакитного кольору. — А яка красуня поряд з тобою! Аліса Гайлінова, правильно? Ох Фамале, Фамале, мало тобі дівчат у нашому світі, он заради тебе вже з інших приходять.

Цієї миті всі мої зусилля були спрямовані на те, щоб усміхатися природно, а не як людина, що жує недозрілу обліпиху. Ну-бо, Алісо, це лише початок, стисни зуби й терпи. Погоджуючись піти з Фамалом на цю вечерю, ти розуміла, що слід чекати подібного.

— Щиро дякую за ваше запрошення, — чемно всміхався Фамал, потискаючи руку декана.

— Проходьте, потеревенимо трохи.

Чоловік провів нас до їдальні, де було накрито великий овальний стіл... біля якого стояла, віддаючи розпорядження прислузі, гарненька жінка: тендітна, з довгим білявим волоссям та блакитними очима. Вона весь час тримала одну з рук на великому животі, який огортала м’яка сукня з блакитного кашеміру.

— Алісо, ви ж не знайомі з моєю дружиною, пані Аніласою Мінеріль? — проговорив декан, пригортаючи жінку з такою щирою ніжністю, що в мене розривалося серце. Це вона, її звабив перелесник. І та дитина, на яку вони з неприкритою ніжністю очікують, уже давно перестала бути їхньою, перетворившись на виводок нежиті.

— Рада знайомству, — усміхнулася я, докладаючи всіх можливих зусиль, щоб не виказати своїх емоцій.

Коли ми сіли за стіл, подали салат. Їдучи сюди, я думала про те, щоб не накинутися на їжу наче жебрак із голодного краю. Але тепер мені кусок до горла не ліз, і повільно жувати щось доводилося заради того, щоб не привертати до себе уваги. Весь цей час декан добродушно теревенив про свої археологічні пригоди, але коли подали суп — схоже, перейшов до справи.

— Фамале, ти ж читаєш «Старі літописи»? — поцікавився чоловік.

— Так, звісно. Це мій улюблений часопис, — підтвердив Фамал.

— Отже, ти знаєш, що недалеко від Еданора знайшли храм жерців Пречистого Бога, який провалився під землю півтори сотні років тому?

Із того, як загорілися очі Фамала, я виснувала, що його сподівання підтверджуються.

— Ще б пак. Найцікавіше те, чому цей храм провалився. Тектонічної активності в тих районах немає. Ніби хтось вирив у землі кишеню під храмом, а потім прибрав опорні точки, щоб усе провалилося.

— Так, звісно, але це насправді не найцікавіше в тих розкопках, — хитро зауважив історик. — Панно Гайлінова, щоб ви не подумали, ніби ми, закляті історики, вас ігноруємо... ви ж знаєте історію та вірування культу Пречистого Бога?

— Взагалі-то ні, — зізналася я. — Тільки те, що він мав великий вплив двісті років тому і пророкував очищення всіх чотирьох рас від скверни.

— Тоді, гадаю, спеціально для вас ми проведемо короткий екскурс в історію, — усміхнувся декан. — Подіям, нібито покладеним в основу релігії, понад чотири тисячоліття. Посланці Пречистого стверджували, що тоді сам Пречистий Бог прокинувся у звичайній людині заради великої мети. Він зібрав навколо себе вірних послідовників і разом з ними вбив безсмертного нечистого демона та розпусника-алхіміка, який породив його в гріховних утіхах із самою Темрявою. Алхімію Пречистий Бог оголосив нечистою наукою, що була створена Лаліором Деланатером заради власного вічного життя та відродження кривавого зла.

Окрім винищення мерзенної науки алхімії, Пречистий Бог назвав своєю місією Велике очищення від огидної темряви чотирьох рас та землі, по якій вони ходять. І посланці Пречистого повинні були нести його слово через віки, аби досягти цієї мети будь-якою ціною.

Невідомо, яких масштабів досяг би орден, якби в перші десятиліття його існування не сталася трагедія, з якою закінчилася Епоха Троянди. Після цього на світ нахлинула хвиля революцій. Нові держави оголошували про свою незалежність та завойовувалися іншими з такою швидкістю, що літописці не встигали всіх їх зафіксувати. Перші століття були особливо буремними. Пізніше все втряслося, але за наступні півтора тисячоліття мапа світу все одно встигла змінитися до невпізнанності. Весь цей час орден чекав.

На нову спробу вони наважилися тисячу років по тому, але їм знову завадила війна, цього разу — Війна Магії та Вогню. Вона змусила орден вкотре сховатися на дно та пролежати там кілька століть, набираючи сили.

І от, двісті років тому, культ очолив Карлон Салбаса, впливовий та багатий купець. Він оголосив себе Верховним Пречистим і вивів культ із тіні саме в той час, коли люди знову потягнулися до будь-якої віри. Золотом та зв’язками він добився того, що культ визнали провідною релігією в трьох країнах — Ануарі, Дарані та Паларісі. Ще в п’яти країнах з’явилися храми, жриці й адепти. Тоді й почалася знаменита облава на алхіміків, результатом якої були навіки втрачені безцінні знання. Невідомо, чим би все це закінчилося, якби культ проіснував довше, але, вочевидь, вищі сили, які відвернулися від цього світу, відмовилися визнавати навіть Пречистого Бога головним.

За п’ятдесят років після виходу з тіні, коли культ перебував на самому піку свого розквіту, сталося дещо загадкове. Уся верхівка культу, а серед них і старий Карлон Салбаса, збожеволіла. Вони просто перетворилися на рослини, які до самої своєї смерті цілодобово лежали в ліжках, відмовлялися від їжі та кричали від жаху щоразу, коли пробували заснути. Обезголовлений культ проіснував ще два десятиліття, під час яких стрімко згасав. Зараз його поодинокі послідовники, можливо, десь і залишилися, але вони не більше, ніж порожнє місце.

Так от, у храмі, який ми знайшли, повно тисячолітніх літописів — ймовірно, тих самих, що були записані самим Пречистим Богом. А також потьмянілі фрески тих часів, на яких зображено міф про розправу над породженням темряви та її батьком, розпусником-алхіміком. Так, саме її, бо на фресках, що розповідають історію боротьби з безжальним злом, зображено дівчинку, ймовірно підлітка.

Поки що розкопки заморожені, територія знахідки опечатана. Відновлювати їх думають улітку. Там багато всього — фрески, зачаровані кімнати, сховища з літописами та артефактами. Фамале, як думаєш, тобі цікаво було б провести там літо? Якщо панна Гайлінова, звісно, не буде проти того, щоб ти залишив її до осені, — декан засміявся настільки добродушно, що я вдавилася картоплиною. На щастя, мені вдалося швидко відкашлятися.

— Звісно не проти, — усміхнулася я, подумки намагаючись збільшити ліміт свого терпіння.

Очевидно, пан Мінеріль, покінчивши з офіційною частиною, уже хотів розпитувати нас із Фамалом про плани на майбутнє сімейне життя. Завадив цьому лакей, який відчинив двері перед розкішною рудоволосою панною, що по-хазяйськи увійшла до кімнати. На мить її яскраво-зелені очі зустрілися з моїм поглядом. Зіниці, що миттєво звузилися, були єдиною реакцією, яку я помітила, перш ніж жінка подивилася кудись убік.

— Знайомтесь, моя мила кузина Евіс. Цієї осені вона приїхала до нас із Еданора погостювати, — захоплено прощебетала пані Аніласа, із сяючими очима підбігши до жінки. — Ми чекали, що ти прийдеш раніше.

— Вибач, моя люба, мені довелося затриматися, — чарівно проговорила Евіс, цілуючи господиню в щічку. Вона граційно віддала служниці розкішну чорну шаль і хутко почала чепуритися біля дзеркала, поки пані Мінеріль підійшла до лакея, аби дати йому якісь розпорядження.

— Алісо, яка несподівана зустріч! — радісно вигукнула Евіс — так, ніби досі мене не помічала. — Я знала, що в моєї дорогої Аніласи сьогодні гості, але навіть уявити не могла, що це будеш ти зі своїм обранцем.

— Дивися, ти пообіцяла. Мені вдалося уникнути контролю... але їй теж. На щастя, я опинився в місті трохи раніше і встиг приготуватися.

— У тебе немає причин для хвилювання. Я наштовхну чоловіка на правильну думку, а далі він зробить усе так, як ти плануєш.

Саме дружина декана історичного потягнула чоловіка на прогулянку за містом, під час якої випадково знайшла гробницю з Верлиоком.

Саме декан історичного влаштував усе так, що нежитьознавці не прийшли оглянути Верлиока, щойно його знайшли, в результаті нежить визнали мертвою та «випадково» помилково класифікували як другу категорію.

Саме дружина декана історичного вмовила чоловіка зводити на екскурсію до неактивного Драколіч свою кузину. От тільки...

Швидким рухом я скочила на ноги та запустила в Евіс пульсар, який штовхнув жінку в груди та відкинув назад. Ударившись спиною об стіну, вона впала на підлогу.

— Що це має означати? — гнівно крикнув пан Мінеріль, готуючи для мене бойове закляття. — Як ти посміла...

— Це відьма!

— Що за...

— В Аніласи Алларової не було ніякої кузини Евіс. Єдина її кузина, Тіліта, потонула в річці у п’ять років.

— Не може... — завагався чоловік.

— Людину цей пульсар одразу б спопелив! — закричала я і вказала на жінку, яка повільно підіймалась з підлоги, витираючи з розбитої губи краплі згорнутої крові.

Подружжя Мінеріль трохи збентежилося, і цих кількох секунд мені вистачило, щоб створити закляття розриву ниток. Наступної миті з моїх пальців зірвався та пронісся кімнатою рваний спалах. Декан із дружиною закричали та попадали, тримаючись за голови. Мине не менше від години, перш ніж вони отямляться після такого грубого розриву контролю відьмочки над їхньою свідомістю. Але краще це, ніж чарівник — маріонетка нежиті, який намагається мене підсмажити.

— Дідько! — просичала Евіс. — Схоже, завтрашня зустріч відміняється. А я так на неї розраховувала...

Чорт забирай, якщо я не помру просто зараз, то можу сміливо стверджувати, що мені пощастило. Відьмочка, перша категорія, рівень С. Це не мишоловка, а націлена на шматочок сиру ядерна ракета. Якби я завтра пішла з нею до «студії», мого тіла б потім так і не знайшли.

Утім, нинішня ситуація не набагато краща. Один чи два стихійні чарівники-студенти — проти відьмочки це особливого значення не має. Якби ми були круками, ситуація вже мала б право не називатися безнадійно кепською. Та від «якби» користі зазвичай мало.

На кінчиках пальців Евіс затанцював вогонь, пронизаний енергетичними розрядами. Ми з Фамалом устигли підняти протимагічний щит, але удар заклинання об бар’єр був настільки сильним, що повалив нас на підлогу.

Закляття відьми продовжувало тиснути на нас, намагаючись пробити захист. Від такої інтенсивної атаки в мене заболіла голова. Я розуміла, що довго не витримаю. Коли ж Фамал залишиться без моєї підтримки, щит швидко впаде. Уперше мені доводилося протистояти такій потужній істоті.

Чи то вищі сили мене дуже люблять, чи то сьогодні мій день, але в одну мить заклинання відьмочки зникло... після того як в неї вдарив букет блискавиць! Чарівник, який його послав, стояв посеред кімнати. Користуючись перевагою від ефекту несподіванки, він продовжував нападати на відьму. Із кожною секундою поряд із ним з’являлися нові й нові чародії.

Мов зляканий звір, Евіс намагалася захиститися від кожного закляття. За хвилину я зрозуміла, що вона задумала, але мого крику ніхто не почув.

Задкуючи, відьмочка вислизнула з кімнати та, схоже, за одну лише мить забарикадувала двері. Це дало їй незначної фори: коли чарівники знесли барикаду з половини меблів, що була в сусідній кімнаті, перед їхніми очима були тільки відчинені парадні двері маєтку.

Трійко чаклунів залишилися, решта ж вирушила в погоню. Нежить вищих категорій володіє багатьма темними чарами, але серед них немає просторового переміщення. Це значно спрощувало завдання, бо все, що їм треба, — це вистежити, не впустити слід та наздогнати.

Глухої ночі я сиділа в кріслі то заплющуючи, то розплющуючи очі. Ламіра й Малісса задрімали, сидячи на моєму ліжку, а я не стала їх будити.

Це була відьмочка, весь цей час я мала справу з відьмочкою. Могутньою, безжальною та смертоносною. І їй щось було від мене потрібно. Вона якось залишилася непоміченою у Фетесаріні, та ще й влаштувалася жити в чарівника.

Більше того, територію університету захищено старовинними охоронними закляттями, які повинні були б забити тривогу, щойно сюди вторгнеться нечисть, вища від четвертої категорії. Але цього чомусь не сталося, Евіс спокійно прийшла сюди на зустріч зі мною, а потім так само спокійно пішла. І якщо мій підвісок ще можна було пояснити, наприклад, тим, що Евіс просто зачарувала когось зі студентів, аби той розкидав зламану прикрасу по корпусах, то її власний візит сюди залишався загадкою.

Від поєднання усіх цих фактів ставало дуже моторошно. Тому коли двері моєї кімнати, відчиняючись, заскрипіли, я тихенько зойкнула. На щастя, це був лише Фамал.

— Із нею покінчено, — коротко сказав хлопець, присівши біля мене. — Годину тому її наздогнали та вбили, зараз над тілом саме проводять усі необхідні ритуали. Але я чув, що облава на цьому не закінчиться.

— Тобто?

— У Фетесаріні довгий час проживала відьма, причому вона, схоже, встигла багато куди пролізти. І чарівники про це взагалі ні сном ні духом. Тож голова стихійної Гільдії наказав розпочати рейд інквізиції. Упродовж найближчих днів чаклуни прочешуть місто, витрушуючи нечисть із кожного кутка, кожного провулка. Фетесарін — столиця стихійних магів Ануари, і ми не можемо допустити, щоб у всьому світі думали, ніби тут може спокійно прогулюватися нежить першої категорії.

Мені значно полегшало.

— Слухай, може розкажеш, звідки та відьма тебе знала і що вона мала на увазі під: «Схоже, завтрашня зустріч відміняється»? Коли це ти встигла...

— Вчора, — зітхнула я. — А перед тим я тричі перетиналася із нею. Уперше це сталося того самого ранку, коли підняті чарівники всього університету упокоїли Верлиока. Вдруге — перед зимовим балом, за кілька хвилин до того, як я помітила зникнення свого підвіска-метелика, частини якого пізніше знайшла на території університету. І втретє — минулої п’ятниці, коли після страшного сну блукала Фетесаріном перед світанком. Саме в останню зустріч вона дала мені зрозуміти, що знає багато чого цікавого для мене. Я розуміла, що мене заманюють у пастку, але вирішила ризикнути. Утім, якби я знала, з ким маю справу, то, звісно, трималася б від неї подалі й передала справу вповноваженим органам.

— Гаразд, — напружено видихнув Фамал. — А тепер останнє запитання: звідки ти знала про кузин дружини декана Мінеріль?

— Прочитала в міському архіві.

— Але чому ти читала в міському архіві про пані Мінеріль та її родину?

— Тому що мені потрібно було дізнатися, що зараз панна Алларова — це пані Мінеріль, і знайти її будь-якою ціною.

— Алісо, досить викручуватися. Кажи, навіщо ти під неї копала?

— Тому що в її животі дитина перелесника! — гаркнула я... і вже потім помітила вирячені очі Наміри та Малісси, бадьорість яких просто дивувала.

— Що? — тільки й зумів гикнути Фамал.

— Що? — підтримали Ламіра й Малісса.

— Я дізналася про це, коли ми, тікаючи від химери з підземель Фетесаріна, пробралися таємним ходом до маєтку. Як виявилося пізніше, це була оселя декана істфаку.

— Якого дідька ви лазили в повних химер підземеллях Фетесаріна?

Коли вже сьогодні день щирих зізнань... гуляти так гуляти.

— Розвідували їх, бо хотіли підслухати Загальну раду.

Може це просто гра тіней, але мені здалося, що я бачу, як ворушиться волосся на голові Фамала. Десь хвилину він сидів нерухомо, а потім почав важко дихати.

— Тобі водички дати? — щиро запропонувала Ламіра, чим перевела хлопця зі стану ступору до стану істерики.

— То це були ви? Це ви тоді підслуховували Раду?! Та ви хоч...

— Можеш не обтяжувати себе. Голова круків уже розказав нам, які ми ідіоти, — відмахнулася я... чим, схоже, тільки погіршила душевний стан Фамала: схопивши з мого письмового столу перший-ліпший важкий підручник, хлопець експресивно бився об нього головою. Здається, цієї ночі до нього почало доходити, з якими недоумками він зв’язався.

— Ти закінчив? — поцікавилася я, коли лоб Фамала нарешті перестав псувати мій підручник.

— Ага, — кивнув хлопець. Машинально він таки взяв запропоновану Ламірою водичку, осушив склянку, опісля нарешті продовжив: — То ти впевнена щодо дружини декана?

— На жаль, так, — прошепотіла я.

— Забагато нежиті першої категорії у Фетесаріні, — задумався Фамал. — Та й узагалі нечисті в цьому місті за останні місяці багатенько. Облава інквізиції піде на користь. Але щодо пані Мінеріль треба діяти. Проте не зараз: народжувати їй ще не скоро, краще почекати, доки пройде облава і все втрясеться.

— В цьому ти правий, — кивнула Ламіра. — Хай спочатку оклигають після чар відьмочки та наведуть лад у будинку, перш ніж ви вдарите по них звісткою про те, що їхня дитина вже четвертий місяць як мертва.

Ламіра й Малісса повернулися до своїх кімнат, Фамал теж пішов спати, і вперше за цю ніч я залишилася в кімнаті сама.

Ти все зрозуміла? Проблем бути не повинно. Треба позбутися всіх трьох.

Усіх трьох. Верлиоко, драколіч... і відмочка? Нежить рівнів А, В та С першої категорії. І загибель всіх трьох була певним чином пов’язані з Аніласою Мінеріль. А наступний у черзі рівень D, до якого належать і перелесники.

Стало дуже холодно, тож я зірвала з ліжка ковдру та швидко в неї загорнулася. Невже це все було вже сплановане тим хитрим покидьком? Він не знав лише того, що я його тоді бачила, але безумовно розрахував на смерть Евіс. Отже, в нього було підготовано якийсь інший план її розкриття.

Над оповитим туманом Фетесаріном займався світанок. І я розуміла, що це ще не кінець.

У холі університету, поряд з морем квітів, стояв портрет Севіти Сокіл із чорною стрічкою в правому нижньому кутку. Її тіло знайшли під час рейдів інквізиції в одному з покинутих будинків. Особа вбивці ні в кого не викликала сумнівів: над тілом проводили обряди, після яких чаклунка Сокіл за кілька років мала б вилізти зі своєї могили як відьма. Але гадаю, що, якби не облава, її тіло все одно б знайшли — скажімо, за чиєюсь анонімною наводкою. Після цього рейди все одно почалися б, але головною метою була не загальна чистка міста, а пошук відьми, що вбила викладачку. Тоді б Евіс знайшли та знищили.

Схоже, цей перелесник дійсно спланував геть усе.

— Алісо? — покликала Ламіра, нарешті не витримавши того, що я вже третю хвилину нерухомо стою перед портретом.

— Я ж могла її врятувати, — вирвалося в мене ледь чутним шепотом.

— Як це? — здивувалася мавка.

— Ми випадково зустрілися у вечір її зникнення, просто зіштовхнулися посеред вулиці. Вона кудись поспішала і була надзвичайно знервована з приводу тієї зустрічі. Ймовірно, її заманила відьма, так само, як намагалася заманити мене. Якби я пішла тоді за нею — а в мене на мить з’явилась така думка, — можливо, мені б удалося щось зробити...

— Так, Алісо, дещо тобі дійсно вдалося б зробити: померти. Чи ти забула, як ця відьмочка однією лівою бровою вклала вас із Фамалом на лопатки? Ви обоє були б давно мертві, якби декан Мінеріль не оснастив свій будинок сигналізацією на випадок надзвичайної ситуації та не проінструктував прислугу про те, як та за яких обставин натиснути червону кнопочку. Ти мала справу з нежиттю, яка за силою третя в цьому світі. Коли стикаєшся з таким ворогом без загону сильних чарівників за спиною, варто тільки сподіватися, що тобі пощастить втекти.

— Але...

— Так, я розумію, все одно на душі кепсько, — перебила Ламіра. — Проте тоді ти нічого не могла зробити. Якби ти пішла сама, то загинула б. А на допомогу тобі в тій ситуації сподіватися було ні від кого. Бо ти навіть сама не знала, що все це коштуватиме пані Сокіл життя. Просто була останньою, хто бачив її живою. Не більше.

Ламіра взяла мене за руку та силоміць відтягла від портрета. Мій погляд наштовхнувся на колючі очі Вадима. Ми вже давно не перетиналися, можна сказати, я навіть уникала його. Уже занадто сильним було неприємне відчуття, яке охоплювало тіло від цього погляду.

Весь день я просто тихо сиділа та записувала те, що говорили викладачі під час лекцій. На семінарі та практичних від мене ніхто не почув жодного слова. І після пар я так само мовчки пішла до гуртожитку, але на півдорозі мене наздогнав Фамал.

— У мене новина, яка точно тебе порадує, — повідомив він.

— Ти в цьому впевнений?

— Більш ніж, — запевнив хлопець. — Той перелесник мертвий.

— Невже? — мало не підскочила я.

Таки правда, ця новина мене порадувала.

— Цієї ночі інквізитори натрапили на його слід, незабаром вистежили і годину тому добили.

— Навіть не чекала на такі хороші новини.

Моїх губ торкнулась усмішка. Звістка про смерть того виродка щиро мене підбадьорила. Навіть йому не вдалося сховатися від рейду інквізиції.

— Шкода його смерть не відмінить того, що цей покидьок уже зробив, — прошепотіла я, знову згадавши всю ніжність, з якою Аніласа Мінеріль торкалася свого живота.

Рейди інквізиції закінчили чистку Фетесаріна, тож усі чарівники, які брали в них участь, повернулися до своїх буденних обов’язків. Місто оклигало після всього так само, як і подружжя Мінеріль.

Я відтягувала те, що маю зробити, і, мабуть, ще довго нічого не робила б, якби не Фамал. Він просто взяв мене за руку та повів до деканату історичного факультету. Коли ми прийшли, секретарка повідомила нам, що декан саме вільний, тож ми можемо заходити.

— Стривай, — вимовила я, коли рука Фамала вже потягнулась до дверей кабінету.

— Що таке? — здивувався хлопець.

— Усе побачене й почуте мною стосується тільки мене та декана з його дружиною, і я не хочу, щоб воно зачепило ще когось. Те, що я збираюся сказати, жахливо, за це мене зненавидять. Якщо разом зі мною зненавидять і тебе, всі твої досягнення, вся твоя кар’єра археолога полетить до біса. Тому залишайся тут, я поговорю з ним сама.

Перш ніж Фамал устиг висловити протест, я зайшла до кабінету декана та зачинила за собою двері.

— Панно Гайлінова, яка приємна несподіванка, — як завжди добродушно посміхнувся Шаол Мінеріль. — Сідайте, чим можу допомогти?

Я залишилася стояти, даремно намагаючись прогнати клубок у горлі, та увібрала в груди якнайбільше повітря.

— Є те, що ви повинні знати, — нарешті наважилася я. — Відьмочка Евіс, що жила у вашому домі, взявши вас із дружиною під контроль, наполегливо намагалася заманити в пастку й мене. Але всі її дії насправді були сплановані перелесником, якого також знищили під час чистки. Він просто смикав за ниточки так, щоб відьма, сама того не підозрюючи, виконала всю брудну роботу.

— Звучить якось дивно, — насупив брови декан. — І я не зовсім розумію, до чого ви ведете.

— Цей перелесник використовував вас та пані Аніласу ще з осені. Вже тоді він взяв її під контроль і влаштував усе так, щоб ви знайшли Верлиока до його пробудження. Із якихось причин він хотів знищити його, драколіча й саму відьмочку, і йому це вдалося.

— Так, дійсно цікава теорія, — погодився декан. — Але чому це має бути для мене таким важливим, якщо перелесник також загинув від рук інквізиторів?

Я готувалася до цієї миті, добирала слова та уявляла реакцію декана на них, але чомусь підготовка анітрохи не допомогла. Сказати це все одно було занадто важко.

— Тому що перелесник не тільки заговорив вашу дружину. Він ще й спокусив її. Плід зазнав перетворення, вижив і скоро має народитися.

Чоловік, що сидів у кріслі навпроти мене, здався застиглим — ніби час зупинився, перетворивши його на скляну статую. Варто лише кинути в неї камінь — і вона розлетиться на друзки.

Проте я не мала вибору, тож повинна була кинути цей камінь.

— Проведіть тест Ласгера, він підтвердить мої слова. Дитини, на яку ви обоє так чекаєте, більше немає. А те, що зайняло її місце під серцем вашої жінки, треба хірургічно видалити та знищити, дотримуючись низки обрядів. Я розумію, це тяжко, та інакше...

— Геть, — прошепотів декан. Цей голос звучав ледь чутно, та його вистачило, щоб моє серце здригнулося, мов від удару батога.

— Пробачте, що мені довелося сказати вам. Зважитися на це було важко, особливо після того, як я познайомилася з вашою родиною і на власні очі побачила, як сильно ви бажаєте цієї дитини, але...

— Я СКАЗАВ, ГЕТЬ! Забирайся звідси, негайно! — закричав чоловік на все горло, з усієї сили вдаривши по столу кулаком.

Не пам’ятаю, як я опинилася по той бік дверей. Фамал обіймав мене за плечі й підтримував — мабуть, я мало не впала, бо голова крутилася, а ноги здавалися ватними. Хвилину чи дві мені не вдавалось змусити себе ступити хоч крок.

...а потім з-за дверей я почула відчайдушний, надривистий плач.

Сніг досі не збирався танути, але коли сонце знову зійде, на календарі вже буде весна. Я проводжала останній день цієї насиченої подіями зими в саду біля гуртожитку. Було холодно, але я не зважала.

— Сьогодні все закінчилося, — спокійно сказала Феланна.

І як це я не помітила, коли вона сіла поряд зі мною на садовій лавці?

— Що закінчилося?

— Дитина Мінеріль, — пояснила кураторка. — Минулого тижня до мене прийшов Шаол. Розбитий, зовсім знесилений. Він розповів про твій візит до нього і попросив допомоги. Я використала всі свої зв’язки, щоб ситуація не набула розголосу. На жаль, результат тесту Ласгера був позитивний. Аніласу підготували до операції анонімно, для всіх родичів та знайомих дитина померла під час передчасних пологів. Шкода їх, вони так хотіли дитину, а тепер ця мрія ніколи не справдиться.

— Чому? — здивувалася я. — Вони ж іще молоді, й...

— Вік не має значення. Якщо тіло жінки отруїв перелесник, вона вже ніколи не зможе завагітніти.

— Я цього не знала.

— Ти дізнаєшся багато чого, коли буде детальне вивчення першої категорії на четвертому курсі, — відмахнулася пані Маногра. — Головне, що це незнання не завадило тобі виконати свій обов’язок чарівниці та нежитьознавця. Мрія Мінеріль стати батьками вже ніколи не справдиться, але не ти в цьому винна.

— Стривайте-но... хіба в них більше немає дітей?

— Ні. Вони одружені вже шостий рік, але Аніласа ніяк не могла завагітніти. Заради цієї дитини вони звернулись до спеціалізованої клініки та проходили складний курс процедур.

— Але ж у листопаді я бачила двох дітей у їхній вітальні. Біляві хлопчики, десь трьох та чотирьох років, — вирвалось у мене.

На щастя, Феланна не стала розпитувати, як саме я опинилась у вітальні маєтку Мінеріль у листопаді.

— То небожі, сини старшого брата Аніласи, — тільки й відповіла вона.

Тоді я зрозуміла все, повною мірою. Усвідомила силу горя цієї родини; безнадійність становища, у яке вони потрапили. Так довго мріяти про дитину і розпрощатися із цією мрією, коли вже готова дитяча кімната, куплено купу іграшок та дитячих речей. Назавжди порожня колиска, мокрий від материнських сліз дитячий одяг — ось усе, що їм залишається після того, як я відкрила правду. То чи була їм так потрібна ця правда? Якби народилася дитина перелесника, вони ніколи про це не дізналися б. Можливо, вона б навіть пережила батьків та вирушила на останній етап трансформації вже після їхньої смерті. Аніласа і Шаол були б щасливими батьками. Невже я вчинила правильно, зруйнувавши їхнє щастя?

— Алісо, не смій сумніватися в правильності свого рішення, — суворо зауважила кураторка, певно, вгадавши мої думки за виразом обличчя. — Якби ти промовчала, на світі з’явився б новий перелесник. І він вчинив би з іншими вагітними жінками так само, як його батько. А з сотень загублених дітей ті одиниці, що пережили перетворення, продовжили б його справу. Продовжили вбивати та руйнувати. Ти розуміла це, тому розповіла все Шаолові. І він теж усе розумів, тому звернувся до нежитьознавців. Більше того, нікому, крім мене, не розповів, що довідався про все з твоїх слів, тож до тебе не прийдуть із небажаними тобі питаннями. А йому на це зважитися було значно важче, ніж тобі. Такий уже обов’язок чарівника: творити, захищати, рятувати. І лише пам’ятаючи про це, можна знаходити відповідь; робити так, як правильно, а не як хочеться. Тест Ласгера дуже ризикований і нерідко закінчується смертю дитини, тому його не проходять усі вагітні жінки. Але коли технологія тесту вдосконалиться і він стане безпечним, нової нежиті категорії 1D більше не народиться. Тоді залишиться просто витратити століття-друге, щоб розшукати та винищити всіх представників категорії 1D, і ті тварюки відійдуть в історію. Це станеться не скоро, а доти ми маємо виконувати свій обов’язок і боротися з ними, не зважаючи ні на що.