Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь

Розділ 11 Братська могила

— Алісо, у тебе в голові вавочка. Може, сходимо в медпункт, помажемо її там чимось і тобі полегшає? — нудив Фамал, переминаючись з ноги на ногу.

— Або припини скиглити, або йди далі возитися зі своїм дослідженням, — зітхнула я. — А я почекаю на Ламіру, і ми все дізнаємось самі.

— Та зрозумій ти, що це не робота для студенток-першокурсниць. Тут потрібні кваліфіковані нежитьознавці.

— Хочу тобі нагадати, що ці першокурсниці не вчора з пелюшок вилізли, — з викликом заявила одягнена в брючний костюм Ламіра, несподівано вийшовши з гуртожитку на ґанок. Темне кучеряве волосся дівчини було заплетене в практичну косу. — Ми ще до вступу в університет тямили дещо в магії та заступництві стихій.

...А я ще й перечитала цілу гору пригодницького фентезі, тож нізащо не відмовилася б від можливості взяти участь у справжній пригоді на території магічного університету.

— Так, звичайно, тямили. Завдяки тому, що порушували правила, — скипів Фамал.

— Йой-ой-ой, — скривилася Ламіра. — Ти диви, правила йому порушили.

— Щоб ти знала, немає нічого небезпечнішого за чарівника, який чаклує, ще не знаючи, як це робиться. Можуть постраждати невинні люди... Та припини ти мене кривляти! — скипів Фамал, коли побачив, як Ламіра блазнює, імітуючи його повчальну промову.

— Годі вже, — не витримала я. — Гаятимете час, коли повернетеся.

— Якщо повернемося, — невдоволено додав Фамал.

— У такому разі можеш повертатися просто зараз, ми з Алісою й без тебе впораємося, — заявила Ламіра і, задерши носа, демонстративно розвернулася.

Фамал тільки знесилено зітхнув і побрів слідом.

Зупинившись біля клумби, я глибоко вдихнула набридливо-солодкий аромат червоних квітів, сконцентрувалася і почала пошук енергетичних потоків. Те саме робила і Ламіра, натомість Фамал скептично пирхав. Імовірно, його трохи дратували здивовані погляди студентів. Хлопці й дівчата крутили пальцем біля скроні, час від часу питаючи про успіхи в пошуках скарбу.

Мене, зізнаюся, це теж чимало хвилювало, але я, на своє горе, якось не подумала заздалегідь, що нормальним людям така поведінка може здатися дивною. Ну а тепер залишалося тільки вдавати, ніби так і треба, щоб іще більше не виставляти себе ідіотами.

Після години пошуків ми дійшли до саду. Схоже, моя теорія не була такою вже безглуздою, як хотілося Фамалу: із кожним кроком енергетичні потоки ставали дедалі сконцентрованішими, а причиною тому могла бути лише наявність єдиного джерела виходу.

— От дідько, тепер зрозуміло, чому його досі ніхто не знаходив, — засміялася Ламіра, коли нам нарешті вдалося відшукати точку витоку енергії. Нею виявився розписаний квіточками та бджілками білий дерев’яний сортир, у дверцятах якого було прорізано сердечко.

— Фамале, скажи мені як людина, яка знає історію університету настільки, наскільки це взагалі можливо, — проговорила я, намагаючись придушити істеричний регіт. — Як давно ця штука тут стоїть?

— Кілька століть, — зізнався історик. — Наскільки я знаю, він побудований з тайленської сосни, а споруди з цього дерева практично вічні.

— Я бачу, туалети тут шанують, — вимовила Ламіра, зігнувшись навпіл від реготу.

— А каналізації від нього прокладалися ще до війни, — продовжував Фамал, з усієї сили намагаючись стримати гнів праведний.

— І нікому невідомо, куди ж вони ведуть, — припустила я. — Що ж, вхід ми знайшли, то пора і в путь-дорогу.

— КУДИ?! — закричав Фамал, спостерігаючи, як я відчиняю двері.

А туалети тут дійсно поважають! Ніколи не бачила вуличного сортира, вимощеного всередині кахлем, та ще з позолоченим унітазом і елітарним умивальником. Сюди що, якісь міністри ходять подумати про вічне? Ще диви, на золотий батон за бачком натрапимо...

— Дивись у штани не наклади, хоч до трону добіжи, — захихотіла Ламіра, пройшовши слідом за мною. — Чого ти злякався, Фамале?

— Так вам лікуватися треба! Джерело вашої енергетики — унітаз. Як ви збираєтеся...

Не чекаючи кінця протесту, ми з Ламірою переглянулися та чарами відсунули унітаз... щоправда, трохи не розрахували з контролем заклинань, випадково розбили його, та ще й ущент рознесли кахлі навколо.

Та щонайдивніше, побачили на місці, де раніше стояв золотий трон, вертикальну трубу діаметром понад півметра.

— А без псування власності університету було ніяк? Тепер якщо ми і виберемося звідти, ректор усе одно нас тут утопить, — сумно зітхнув Фамал. — Любив він цей сортир.

— То скажи йому, що унітаз потрапив у кращий світ, і йди з нами. Або забирайся і не заважай, — не витерпіла Ламіра. — Хто перший?.. Ясно.

Зітхнувши, дівчина підійшла до дірки та стрибнула в неї, перш ніж ми з Фамалом встигли її зупинити.

— Ламіро, ти нас чуєш? — прокричала я в дірку.

Так, очевидно для стороннього спостерігача це мало вигляд на рідкість дурнуватий.

— Більш ніж, — долинуло з дірки в підлозі. — Тут далі труба навскіс, стрибайте!

Я хотіла піти наступною, але Фамал випередив: заявивши, що пустить мене туди тільки після того, як сам переконається, що це безпечно, історик неохоче проліз у ці ворота пекла... і полетів униз по трубі.

— Алісо, все гаразд! — почулося за хвилину. — Ти можеш стрибати. Але якщо передумала і хочеш повернутися...

Договорити йому я так і не дала. Сівши на край діри, звісила ноги, глибоко вдихнула, набираючи в легені останній ковток свіжого повітря, і стрибнула в довгу темну трубу. Ох, чесне слово, пора мені худнути! Поки я пролетіла по ній, витерла її стіни майже до блиску... костюм, звісно, доведеться тепер викинути.

А впала я просто на Фамала, який стояв під трубою, щоб мене спіймати. Спіймати-то він спіймав, але й сам гепнувся на землю.

— Мій хребет... — простогнав хлопець.

— Вибачай, — я винувато знизала плечима. — То як, ходімо?

Я запалила світловий пульсар, озирнулась і побачила, що в цьому місці труба досить широка — можна йти, майже не згинаючись. От тільки під ногами неприємно чвакало...

На жаль, усі ми, такі розумні, забули взяти з собою годинник, тож про час уявлення в нас було дуже приблизне.

Незабаром енергетичні потоки привели до відхилення в трубі, яке закінчувалося глухим кутом. Але в самому глухому куті була величезна діра, а за нею — земляний тунель.

— Я ж казала, — задоволено прошепотіла я, першою переступаючи поріг підземелля.

Судячи з розрахунків Фамала, ми наближалися до гуртожитку. Незабаром тунелі почали розгалужуватися, але енергетика нежиті незмінно виконувала роль орієнтиру.

— Тут справжні катакомби, — захоплено видихнув Фамал, оглядаючи коридори. — Хто б міг подумати, що під університетом просто своя, окрема система підземель, ніяк не пов’язана із загальною мережею? Сюди потрібно посилати цілий загін археологів!

— От бачиш, — гмикнула Ламіра.

— Але все одно, не подобається мені тут, — промовив хлопець, так само дивлячись на світловий пульсар, який чомусь сяяв дедалі слабше. — Бачите, як ваші чари реагують на тутешню енергетику? Вона їх не забирає, але добряче виснажує. Стає небезпечно. Алісо, зрозумій, я не хочу, щоб ти постраждала.

А це що за новини? Я навіть оком змигнути не встигла, коли відчула, як він узяв мене за руку. Цікаво, що це означає? Коли те, про що я думаю, то мені це зовсім не подобається.

— Як бачиш, ми знайшли часткове підтвердження твоєї теорії, тож тепер краще забиратися звідси. І сонце, напевно, вже сідає, отже, примари будуть дуже раді нас бачити.

— Фамале, годі скиглити, — огризнулася Ламіра. — Привиди — не така вже й небезпечна нежить. Принаймні, відігнати її, навіть коли таких дуже багато, ми точно зможемо. Тому їх ти можеш не боятися...

— Ой, — раптом вигукнула я.

— Що таке? — злякався Фамал.

Схоже, крім мого зойку в тунелях пролунали ще якісь слабенькі, зате дуже моторошні звуки.

— Та я тут згадала одну нежитьознавчу приказку, яку почула від старшокурсників.

— Яку ще приказку?

— Привид від упиря недалеко падає.

І ніби на підтвердження моїх слів, з коридору долинули кроки та сопіння, а за мить іще й засвітилися вуглинки очей. Опісля у світлі пульсара, яке стало ще тьмянішим, з’явилися покалічені силуети.

Якщо згадати бачених нами привидів... то краще б я і далі дивилася на привидів. Тіла, яким колись належали ті заражені Іскрами Талпіра душі, мали вигляд у рази гірший. Вивернуті ноги, руки з відкритими переломами, ребра назовні, випущені кишки і розбиті обличчя — усе це, вкрите гноєм, слизом і личинками...

— Знаєш, Алісо, я був би дуже радий, якби ти згадала цю чудову приказку трохи раніше, — у паніці прошепотів Фамал. — Сподіваюся, упирі не набагато небезпечніші за привидів?

— Тепер я не сумніваюся! — роздратовано гаркнула Ламіра.

— У чому не сумніваєшся? — з надією вигукнув Фамал.

— У тому, що загальний курс нежитьознавства ти сумлінно проспав, а свої «відмінно» за нього отримав за принципом «щоб заліковку відмінникові не псувати». Упирі вдесятеро гірші за привидів! Якщо натовп безтілесних духів розігнати ми ще змогли б, то з усіма їхніми тілами нам, першокурсницям, не впоратися. Тому єдиний можливий вихід — ноги в руки.

Натяк був більш ніж прозорим. Ми навіть самі не зрозуміли, коли стрімголов помчали геть. Щоправда, користі було не багато — стогони і шарудіння лунали звідусіль.

— Стійте! — зненацька закричала я, коли в полі зору не залишилося жодного живого мерця (якщо, звісно, не брати до уваги наші перспективи на майбутнє). — Так ми звідси не виберемося.

— У тебе є якісь ідеї? — зацікавилася Ламіра.

— Не те щоб ідеї... просто потрібно зробити те, заради чого ми сюди прийшли. Якщо ми проведемо обряд на місці поховання, могильник спочине з миром, і тоді ми зможемо спокійно вибратися звідси. Фамале, ти спробуй відбиватися від нечисті, а ми з Ламірою пошукаємо безпечні шляхи до поховання.

Ще більше зрадівши, Фамал дістав із піхов меч із зачарованим лезом (на щастя, хоч хтось із нас не забув його прихопити) і почав прислухатися до підозрілих звуків у тунелях. Кілька разів до нас дійсно вибігали гості, але меч їх шматував, а заклинання добивали. Будь їх тут хоча б два десятки, ми навіть не хвилювалися б. От тільки щось мені підказувало: їх трішечки, зовсім на кра-а-аплинку більше.

Те, що сталося наступної хвилини, підтвердило мою теорію: підлога під нами несподівано провалилася. Недовго думаючи, ми щодуху помчали назад і заскочили на бетонний виступ у глухому куті тунелю. Мабуть, ця пастка була точно спланована, тому що зупинився обвал просто перед нами. Але, побачивши те, що було внизу, я дійсно пошкодувала про своє бездумне рішення полізти сюди під враженням після прочитаного за життя фентезі! На підлозі нижньої кімнати зібралося стільки упирів, що не було місця навіть для голки, якій захотілося б туди впасти. Вони ворушилися, ніби личинки на шматку гнилого м’яса... з характерними звуками, звісно.

— Та що їм від нас потрібно? — у паніці проторохтів Фамал.

— А що зазвичай потрібно упирям? — зіронізувала Ламіра. — Підказую, відповідь «запросити в гості та напоїти чаєм із цукерками» неправильна.

— Ти можеш стулити пельку? — не витримав Фамал.

— А ти можеш не ставити дурних запитань?

— Припиніть, — скомандувала я. — Якщо ми хочемо звідси вибратися, треба діяти. Отже, наскільки я пам’ятаю, у правому коридорі підлога залишилася цілою. До нього звідси метрів двадцять. Якщо доберемося, зможемо йти далі.

— Алісо, не знаю, як ти, я а літати ще не вмію, це матеріал четвертого курсу, — заявив хлопець.

— От менше треба було по світу різними розкопками вештатись — уже і вмів би, — прогарчала Ламіра.

Цікаво, хто кого вб’є першим: упирі всіх нас чи ці двоє одне одного?

— Сподіваюся, заступництвом стихій тут усі трохи володіють? — наполегливо мовила я, намагаючись перекричати цю парочку.

— Запитання, як я розумію, риторичне?

— Слухайте мене: зараз Фамал матеріалізує нам по два... як вони там називаються... — знервовано пробурмотіла я. — Ну ці штуки, що як кілки, з ними ще альпіністи лазять...

— Алісо, коротше! — напружено прогарчав Фамал.

— Коротше, ми візьмемо ті штуки, максимально зменшимо свою вагу і, чіпляючись за стіни, переліземо до коридору. Повинно спрацювати.

— А куди далі?

— Швидко шукати дорогу на нижні рівні підземель. Судячи з концентрації Іскор Талпіра, до поховання нам ще метрів десять углиб. Там Фамал дуже швидко поповнить запаси чарівної сили й утримуватиме захисний бар’єр, поки ми з Ламірою проведемо ритуал. Питання, пропозиції чи заперечення будуть? Ні? От і добре, до справи.

Не скажу, що мій план був геніальним. Радше він був навіть дурнуватим. Спорядження і так входив в землю нелегко. А, зменшивши свою вагу, я вперше після закінчення школи пригадала формулу з такої ненависної фізики: сила дорівнює масі, помноженій на прискорення. Тому зі зменшенням ваги відповідно зменшилася і сила, з якою ми вганяли спорядження в ґрунт. Не знаю, як у цьому світі було з початковою фізикою, і тим більше гадки не маю, як добре її знали Фамал та Ламіра. Але точно не викликав сумнівів той факт, що вони, висячи над прірвою з купою упирів на дні, подумки згадували мене всіма можливими нецензурними словами щоразу, коли намагалися загнати кілок у ґрунт. Урешті-решт, ми, опинившись на твердій землі вцілілого коридору, ледь не впали з ніг. Але замогильний стогін змусив підскочити і з новою силою побігти вперед.

— Я ж казав, що нам тут нічого робити! — простогнав Фамал, рубаючи чергового упиря, якому захотілося пройти поруч.

Таких випадкових перехожих ставало дедалі більше мало не з кожним кроком. Але навіть це, з одного боку, радувало, бо означало, що ми наближаємося до могильника. Хоча з іншого боку...

— Знаєш, Алісо, — видихнула Ламіра, нашвидку проколюючи палець та притискаючи його до землі, аби поповнити запаси чарівної сили, — я вже навіть рада, що ми прихопили з собою цього зануду. Уявляю, як нам було б весело, якби він залишився вдома.

— Весело? Так без мене вас би вже давно розірвали!

— Носа не задирай, — кинула Ламіра, вдаривши Фамала кулаком у плече.

Невідомо, скільки б ще ці двоє гризлися, якби за наступним поворотом ми не натрапили на відчинені металеві ворота. За ними в темряві виднілися обриси величезної печерної зали. На щастя, мерців тут було небагато — мабуть, вирушили на прогулянку. Але кілька десятків все ж вийшли до нас із хлібом-сіллю.

— Фамале, бар’єр! — закричала я на все горло.

Сконцентрувавшись, хлопець накрив нас силовим ковпаком і поступово його розширював, відтіснивши упирів назад — так, щоб звільнити всю площу поховання.

Сподіваюся, у нього вистачить сил утримувати їх весь цей час, тим більше на такому великому могильнику. Судячи з його розмірів і моїх припущень щодо глибини ями, мерців тут ой як значно більше, ніж ми встигли побачити. Цікаво, де вони... СТОП! Ні, мені не цікаво, де вони. І бачити їх я теж не хочу!

Але часу на роздуми залишалося не так уже й багато, про що свідчили краплі поту на обличчі Фамала, який, імовірно, вичавлював із себе залишки сил. Тому ми з Ламірою швидко дістали всі необхідні для обряду матеріали і розпочали ритуал.

— Допоможи Фамалові, — скомандувала я, творячи заклинання для упокоювання поховання.

Ламіра підбігла до історика і взяла його за руку так, щоб зелені стрічки на зап’ястях контактували одна з одною. Хлопцеві стало легше утримувати бар’єр, але цим ми виграли не більше ніж кілька хвилин. А надто коли врахувати, що упирів за межами силового поля зібралося не менше від трьох сотень.

— Повертаю вашим тілам і душам спокій вічного сну! — прокричала я стандартну формулу, разом із якою випустила на могильник підготовлене закляття.

За мить усю залу освітив яскравий спалах. Засліплені упирі завмерли, а Ламіра та Фамал з полегшенням упали на коліна...

— Ну от, — зітхнула я. — Справу зроблено. Могильник упокоїться, щойно зійде сонце.

...Схоже, мені пора вставити в мозок батарейки. Тільки зараз дійшло, ЩО САМЕ я сказала. Ламіра з Фамалом, своєю чергою, застогнали і синхронно приклалися фейспалмом. Не треба бути генієм, щоб прочитати в їхніх очах: «Я тебе зараз уб’ю».

А тим часом упирі, оговтавшись після спалаху, впевнено рушили до нас.

— Алісо, у тебе немає мозку. Зовсім немає, — втомлено стогнав Фамал, вогнем і мечем намагаючись пробитися крізь стіну живих мерців, які не збиралися спочивати з миром ще десь години чотири. — Лише основні життєві функції: поспати, поїсти і вляпатися в халепу. Соціофоб бісів... краще б реальної загрози боялася, а не своїх тарганів.

— Зроби мені ласку, — видихнула Ламіра, сиплячи на упирів потрійними блискавками заклинань. — Якщо я наступного разу засну на фахових предметах, розбуди мене стусаном, а потім дай собі потиличник — так, для профілактики.

— Для цього вам ще потрібно дожити до наступної фахової пари, — нагадав Фамал. — Чули таку давню народну мудрість? Якщо у вас є десятитисячна армія і ви хочете, щоб її розмазали по стінці двісті дідів із вилами, довірте командування Алісі Гайліновій.

— Мовчав би вже, — огризнулася я. — Від тебе я пропозицій, окрім як залишитися вдома, не чула.

— І скажи на милість, чому ж ця пропозиція тебе не влаштовувала?

Нарешті нам удалося пробитися в коридор. Тільки з дорогою назад виникла зрозуміла проблема: не обваленим же тунелем іти. Довелося знову шукати енергетичні потоки, щоправда, тепер це було вдесятеро важче: упирів тинялося стільки, що ми ледь устигали поповнювати резерви.

Але виявилося, що може бути й гірше. Я зрозуміла це, коли побачила в гнилих руках деяких мерців уламки труб, палиці та інший непотріб, придатний для нашого побиття. Озброєні упирі пішли в атаку... і першою, кому пощастило, стала саме я. Зловивши момент, випатраний мрець замахнувся і вдарив мене в живіт так сильно, що я одразу впала на спину і вдарилася головою.

Відчайдушно закричавши, Фамал з усієї сили розрубав упиря, всадив у нього кілька заклинань і впав на коліна біля мене.

— Алісо, що з тобою? — злякано прошепотів він.

— Я бачу світло, — тихо промовила я, ворушачи самими лише губами.

— Ні, Алісо! — несамовито закричав Фамал. У його очах заблищали сльози. Хлопець в істериці схопив долонями мої щоки і повернув до себе. — Тільки не це! Алісо, послухай мене. Ти повинна боротися! Зрозумій, ти потрібна мені! Будь ласка, прости все, що я тут наговорив. Знаю, я ідіот. Аліса, ти мене чуєш? Не йди до світла!

— Як це, не йти до світла? — обурилася я. — Ось ти сам, якщо жити набридло, не йди до світла, а мені не заважай.

— Алісо, тільки не це! Ні. Послухай мене...

— Відчепись від неї, ідіоте! — гаркнула Ламіра. — Якщо людина хоче йти до світла, то не заважай.

— Ти що, з глузду з’їхала? — закричав Фамал. — Вона ж умирає!

— Це твій мозок умирає, — прошипіла мавка. — Коли ти востаннє перевіряв зір?

— Припини дуркувати. Вона сказала, що бачить світло...

— Бачу, — втрутилась я. — Отам, — і втомлено видихнула, вказуючи рукою ліворуч, куди дивилася хвилину тому.

Там сяяв промінь світла, вириваючись із труби, яка послужила нам входом. Тільки от цікаво, звідки саме-то світло взялося? До світанку, якщо не помиляюся, не менше ніж дві години. І упирі назад до могил начебто не збираються.

Аж раптом моя рука намацала щось м’яке і гладеньке. Я стиснула це пальцями, піднесла до очей і побачила червону хустку з вишитими ініціалами «ПГ».

Ось тепер я дійсно нічого не розумію. Якщо це також хустина Галдора, то звідки вона тут узялася?

Але поміркувати мені вже вкотре не дали — з тунелів знову долинули милі звуки, від яких серце й печінка, трясучись зі страху, обнялися і вистрибнули через горлянку.

— Зможеш іти? — запитав Фамал, допомагаючи мені підвестися.

— Напевно, — кивнула я і швидко сунула знайдену хустку в кишеню. Спираючись на плече свого координатора, пошкандибала до труби.

— І куди далі? — злякано запитала Ламіра.

Тіні живих мерців уже танцювали на стінах тунелю.

— Слухай мене, — скомандував Фамал. — Зараз я начаклую мотузку, якою ви підніметеся. Буду допомагати вам чарами, а потім і сам вилізу. Швидше, вони вже поруч!

Хлопець клацнув пальцями, і по трубі звисла довга міцна мотузка. Мене підсадили першою, одразу за мною — Ламіру.

За хвилину ми вже були нагорі, але хлопець тільки почав підніматися... коли його наздогнав перший упир, щелепа якого щосили вгризлася йому в руку! Зціпивши зуби, юнак випустив у нежить блискавку і почав потроху підтягуватися, та нові мерці вже були на підході.

Нетямлячись зі страху, ми з Ламірою потроїли свою фізичну силу заступництвом стихій і підняли приятеля так швидко, як могли. І тільки-но він опинився в безпеці — відпустили мотузку. Позбавлений контакту зі шкірою чарівника, матеріалізований предмет одразу розсипався білими іскрами.

Сил не було. Фамал скривився від болю і, впавши на спину, стиснув пальцями покусану руку — краї рани затягувала зелена цвіль.

...І лише зараз я помітила, що сортиру вже не було, тільки відкритий простір. А навколо — десятки викладачів і студентів з факелами, які дивилися на нас, наче на прокажених.

Ми з Ламірою сиділи в приймальні ректора і лише іноді, пошепки, обмінювалися обривками фраз. Секретарка вже втомилася розганяти натовп студентів, який щоразу за лічені секунди збирався під дверима.

Фамала одразу віднесли до медпункту. Нам про нього ніхто нічого не казав, тому про те, як він почувається, ми могли тільки здогадуватися, та й то було б дуже сміливо з нашого боку. Все ж укус упиря — то не жарти. Пощастить, якщо все обійдеться, але хлопець цілком може втратити руку. Чорт, яка ж я дурепа! Він мав рацію від самого початку: не треба було туди лізти. І без нас знайшлися б умільці, які мають реальний досвід, а не просто пригодницьких книжечок начиталися.

Закушуючи щоку від нервів, я засунула руку в кишеню і намацала там знайдену в катакомбах червону хустку.

Справді, звідки вона там узялася? Хоча... я ж знайшла її просто біля труби, тому її цілком могли викинути в той сортир, сподіваючись, що ніхто не знайде. Тоді що ж з тією хусткою, яку я знайшла першою? Вони, схоже, однакові. Треба буде над цим ламати голову... якщо мені її зараз ректор сам не знесе з плеч.

І ніби почувши мої перелякані думки, чаклун прокричав:

— Гайлінова, Забара, до мене!

Немов на голках, ми підскочили зі стільців і зайшли до кабінету Ланора Карнесса. Сам лише вираз обличчя першого чарівника університету обіцяв, що зараз ми відповімо і за Фамала, і за ініціативу, і за галас... та й за сортир теж.

Що тут скажеш, я не звикла до лінчування на такому високому рівні. З моїм директором у школі стосунки склалися просто чудові — він жодного разу мене не бачив. А у ВНЗ я своє щастя вже втратила.

— Панни, бачу, студентське життя здалося вам занадто нудним? — почав ректор, із кожною літерою посилюючи голос.

Схоже, нам із Ламірою не жити. Не треба бути генієм, щоб зрозуміти силу любові, яку відчуває до нас цей добрий дідусь із лагідним поглядом.

— Настільки нудним, що ви, панно Забара, зіпхнули своє покарання на іншого студента, а самі побігли шукати пригод. Любі мої, поясніть, якого дідька ви туди полізли?

— Гуртожитком тинялися агресивні примари, — зібравшись на силі, промовила я. — Ми вирішили, що зможемо допомогти...

— Начиталися пригодницьких романів і захотіли повторити подвиги дівчаток-мандрівниць у залізних бікіні? — скипів ректор, у моєму разі влучивши просто в десяточку.

— Але ж потрібно було щось робити! — випалила Ламіра.

— От і пішли б у деканат, там вже без вас розібралися б. А так що ми тепер маємо? — прошипів ректор. Підвівшись, він ходив навколо нас із таким виразом обличчя, ніби придивлявся, де краще вдарити сокирою, щоб одним махом відрубати голови. — Важко поранений один із наших найкращих студентів, сад перетворився на зораний город, а преса як мінімум місяць писатиме про нас байки. І якби не пан Корсаров, який випадково натрапив на розбитий чарами туалет, ми і не знали б, де вас шукати.

Вадим? Ну звичайно, хто ще міг так мило нацькувати на нас ректора? Б’юся об заклад, він години три його обробляв. Цікаво, як же той пройдисвіт про все здогадався... Утім, ми ж, наче ідіоти, нишпорили навколо гуртожитку, шукаючи енергетичні потоки. Не дивно, що той щур усе пронюхав.

— Із Фамалом усе гаразд? — нарешті запитала я.

— Що? — закричав ректор. — Ви ще маєте нахабство...

— Із Фамалом усе гаразд, — почула я позаду і зітхнула з полегшенням: у дверях кабінету стояв наш друг. Його рука була перев’язана, а шкіра дуже бліда, але він мав цілком непоганий вигляд.

— Пане Гаран? — здивувався ректор. — Чому ви тут, коли повинні бути в медпункті?

— Тому що я винен так само, як і вони, — спокійно заявив хлопець, сівши на стілець поруч із нами. — Я разом із ними брав участь у цьому заході й вимагаю такого самого покарання. Крім того, я координатор Аліси та відповідаю за неї.

— Однакового покарання вам все одно не буде, — промовив ректор, трохи охолонувши. — Утім, пане Гаран, не сумнівайтеся, що після одужання ви отримаєте таке покарання, що навіть духи в Мертвому місті в штани накладуть. А ось щодо цих двох... гадаю, пан Корсаров мав рацію: єдиним можливим варіантом буде відрахування з університету і закування сили.

— Що? Відрахування? — синхронно закричали ми з Ламірою.

— Так. І прошу без зайвих емоцій. Можете йти збирати речі, а я підготую всі необхідні документи.

— Але... — встав шокований Фамал.

— Ніяких «але». Геть!

Ми навіть не зрозуміли, коли опинилися за дверима кабінету.

— Не хвилюйтеся, я битимуся до останнього, — прошепотів Фамал. — Не дозволю, щоб вас відрахували.

— Та ти й сам не в шоколаді, — вбито промовила я, виходячи в коридор. Натовп, на щастя, трохи розсмоктався, але можна було навіть не сподіватися уникнути зацікавлених поглядів. — Обом нам ти вже не допоможеш, то хоч Ламіру спробуй виручити. А я і так достатньо дров наламала.

Я почувалася останньою поганню. Через те що в мене кеба не варить, Фамалу тепер дістанеться, Ламіру взагалі виженуть. А все тому, що мені не вистачило розуму всидіти на місці.

— Алісо, Ламіро, — почула я позаду.

Обернувшись, ми побачили Феланну.

— Невже ви не зрозуміли? Я ж просила приходити до мене поговорити, якщо захочете напартачити. Зуб даю, вам дісталося на горіхи, — сумно зітхнула куратор.

— Більш ніж, — прошепотіла я.

— Їх відраховують! — випалив Фамал.

— Відраховують? — закричала Феланна, від несподіванки впустивши теки, які несла в руках. — У ректора що, зовсім мозок крізь вухо витік? Ні, я розумію, якби в результаті цієї операції на відкритому могильнику хтось загинув, але всі живі-здорові, а робота виконана досить оперативно.

— Ректору на це, схоже, трошки начхати, — рипнула зубами Ламіра.

— Я йому як чхну! Нічого, бій триватиме до останнього бійця. Згідно із законом, студента-чарівника можна відрахувати тільки після наради викладачів, і я, як ваш куратор, не дозволю так просто вигнати своїх студентів, навіть якщо вони зчинили стільки галасу. Ох, бачили б ви, що зараз робиться. Ті катакомби обстежують майже всі кафедри, репортери не відходять від входу, а голова круків — то взагалі...

— Що? — сторопіла я. — Тут Ларгус?

— Звичайно. А чого ти дивуєшся? Сама знаєш, наскільки ситуація серйозна.

— І давно він тут?

— Від самого ранку. До речі, щойно бачила його дорогою до кабінету ректора, ви з ним розминулися хвилини на три.

— Він зараз говорить із ректором? — від несподіванки у мене закрутилася голова. — От якби нам...

— Ні-ні-ні, — з награною суворістю промовила шубінка. — Навіть не просіть мене, я ні за що не розкажу вам про таємну кімнату з тонкою стіною між нею й кабінетом ректора, про яку практично ніхто не знає. І вже точно не бовкну, що вхід до неї — у третій від вікна кабінці туалету для викладачів, того самого, який біля тераси на другому поверсі.

— Що ж, дякуємо, що нічого не сказали, — ввічливо подякувала Ламіра.

— Та нема за що, — підморгнула Феланна і, насвистуючи, пішла коридорами.

Нам навіть не довелося нічого говорити — Фамал і Ламіра побігли слідом за мною. За хвилину ми прокралися в заборонену зону — викладацький туалет. До речі, чомусь мене анітрохи не здивувало, що ремонт у ньому коштував дорожче, ніж у всіх студентських вбиральнях, разом узятих.

На щастя, зараз там нікого не було, тож ми зайшли в третю від вікна кабінку, яка виявилася доволі просторою.

Сконцентрувавшись, я створила пошукове закляття, і одна з керамічних плиток на стіні стала прозорою. Я трохи натиснула на неї і за мить зрозуміла, що стою вже всередині невеликої кімнати без вікон. У ній були лише пара крісел, журнальний столик і портрет якогось бородатого дядька в пенсне. Мені дуже хотілося запитати у Фамала, чи не знає він щось про цього старого, але зупинили мене голоси, що звучали за стіною. Обидва мені були добре знайомі. Перший — суворий, трохи істеричний, грубий, — безсумнівно, належав ректору. Другий — приємний, спокійний, проте рішучий — Ларгусові.

Не видаючи жодного звуку, я притиснула вухо до стіни і прислухалася.

—... виходить за всякі межі, — белькотів ректор. — Ви ж бачили це все.

— Так, — запевнив Ларгус. — І мушу сказати, що давненько не зустрічав настільки ризикових студентів. Подумати тільки, самостійно провести таку вилазку!

— І як це назвати? Повна безвідповідальність. Не хвилюйтеся, пане Агердон, цих паршивок до вечора відрахують.

— А оце вже тільки через мій труп, — несподівано випалив Ларгус, і, судячи зі звуків, ректор відскочив на крок назад. Мабуть, цей тон його «трохи» налякав.

— Про що ви, пане Агердон?

— Про що? Скажіть, ви справді зібралися відрахувати студенток, які — першокурсниці — провели настільки складну операцію? Тим більше кому, як не вам, знати ціну кожного чарівника для держави? Я розумію, якби хто-небудь загинув...

— Ще трохи, і точно загинув би... — вставив ректор.

— Пане Карнесс, хто дозволив вам перебивати мене? — гнівно прогарчав Ларгус.

Нарешті хоч хтось на нього гаркнув!

— Так, ризик був, але його не уникнути, навіть коли працюють професіонали. Ця ж трійця швидко знайшла й упокоїла могильник під гуртожитком. Нагадаю, що ваша спеціальна комісія на той час тільки радилася щодо того, звідки взялися привиди і як знайти поховання. А студенти, між тим, жили на пороховій діжці, яка могла вибухнути будь-якої хвилини. Хіба ви не розумієте, до чого можуть призвести викликані міжсвітовою проріхою спотворення реальності? Якщо упирі вже цієї ночі так розгулялися, то цілком можливо, що до понеділка деякі студенти і не дожили б.

— Проріха? Ви що, забули, що та задрипанка Гайлінова сама є її...

— Жертвою! — крикнув Ларгус настільки голосно, що навіть я, стоячи з іншого боку стіни, мало не оглухла. — А за «задрипанку» я зараз цілком серйозно збираюся викликати вас на дуель.

— Та що ви, пане Агердон, — забубонів ректор. Схоже, перспектива дуелі з головою круків його не надто надихала. — Не розумію, чому ви так за неї заступаєтеся? Вона ж просто...

— Утратила всіх рідних і була приречена на два роки суцільного кошмару. Нагадаю вам, що це в нашому світі щось пішло не так; наш світ винен у тому, що її життя було скалічене. Тому якщо ваш намір відрахувати її за успішну складну операцію досі в силі, то і я маю пропозицію: переобрати ректора університету магії.

Ого! Схоже, Ланор Карнесс, як мінімум, цегли на паркет наклав.

— Ви пропонуєте мені нагородити цих трьох за відверте порушення... — нарешті прошепотів він.

— Щодо нагороди, то це вже буде занадто — вони все ж дуже ризикували. Але суворо карати цю трійцю — однозначно перебір. Будьте ласкаві, хоч іноді думайте своєю головою, а не слухайте нашіптування різних тхорів.

— Тхорів? Узагалі-то, ви не знаєте пана Вадима особисто, тож не варто говорити про нього так...

— Якщо студент підмовляє ректора відрахувати когось із університету, нічого кращого я сказати про нього не можу. То як, ми з вами домовилися чи мені вирішувати, що зробити спочатку: запропонувати раді голів Гільдій переобрати ректора університету чи викликати вас на дуель? І, щоб ви знали, це не блеф.

— Ні, що ви, пане Агердон, — заторохтів ректор. — Ви в усьому маєте рацію. Я беру свої слова назад і сподіваюся, що ви більше...

— От і добре, — перебив Ларгус. — А мені вже час іти. До зустрічі.

— До зустрічі, пане Агердон, — видихнув ректор круку, за яким зачинилися двері кабінету.

Не минуло й десяти секунд, коли ми почули звук, який дуже нагадував вибух пульсара, що врізався в якийсь предмет. Схоже, ректор трохи рознервувався.

Зрозумівши, що більше нічого цікавого не буде, ми тихенько відійшли від стіни, знову запустили пошукове закляття і за хвилину вибігли з туалету для викладачів. Не варто було обговорювати щойно почуте в коридорі. Крім того, я дуже хотіла зустрітися з Ларгусом, тому ми з друзями розійшлися і я попрямувала до виходу. Але біля кабінету ректора мене зустріла секретарка.

— Пан Карнесс наказав розшукати вас і привести до нього, — спокійно сказала вона, схопивши мене за руку, наче першокласницю.

Хоч як я намагалася пояснити, що підійду за хвильку, слухати мене ніхто не захотів. Тож незабаром знову стояла перед ректором.

— Покарання для вас трьох скасовується, передайте це своїм друзякам, — кинув він. Схоже, ці слова анітрохи не радували його. — У понеділок повертайтеся до занять і, будь ласка, не лізьте більше не в свою справу. А тепер забирайтеся.

— Вибачте, — промовила я. — Тут же щойно був Ларгус? Де він зараз?

— Пан Агердон... — голосно сказав ректор, акцентуючи саме на прізвищі крука, — ...дуже зайнята людина, і часу на всяких студентів-порушників у нього немає. Те, що він удостоїв вас честі обговорити питання вашого покарання, ще не означає, ніби він буде возитися з вами весь час.

— Але мені потрібно терміново...

— Вам вічно щось потрібно, панно Гайлінова.

Несподіваночка. Я вже панна Гайлінова? А хвилину тому була задрипанкою. Як швидко все змінюється.

— ...Але це не означає, що всі бігатимуть за вами, — пирхнув Карнесс. — А пан Агердон, імовірно, вже поїхав до Гільдії стихій. Забирайтесь, поки я не передумав щодо вашого покарання.

У тому, що він передумає, я сильно сумнівалася, але з кабінету все ж вийшла й одразу побігла надвір. Щоправда, скільки не обшукувала все навколо, Ларгуса так і не знайшла. Що ж, буду сподіватися на зустріч із ним найближчим часом. А поки...

Стало дуже боляче на серці. Але я стиснула кулаки і проковтнула клубок у горлі. Краще зробити це якнайшвидше.

— Ламіро, — промовила я — було несила стримати тремтіння в голосі. Стоячи на порозі кімнати одногрупниці, я щосили стискала дверну ручку, не наважуючись увійти.

— Так, заходь, — усміхнулася мавка, саме закінчивши заплітати пишне кучеряве волосся в товсту косу. — Ти щось хотіла?

— Власне... — прошепотіла я, причинивши за собою двері. — Краще нам не спілкуватися, — нарешті промовила я, і по щоках потекли сльози. Чорт, а я так хотіла їх стримати.

— Чому? — шоковано вимовила Ламіра.

— Тому що хоч би в якому світі я була, це не скасує того факту, що я помилковий елемент, від якого нікому не буде добра, — вирвалося в мене. — З моєї вини вже загинуло достатньо людей. Усі, кого я любила, з ким зближувалася... рано чи пізно на них натикалися песиголовці, які потрапляли крізь проріху до мого світу та йшли шукати мене. І дуже наївно з мого боку було думати, ніби в цьому світі я перестану бути загрозою для тих, хто вирішить бути поруч зі мною. Схоже, така в мене карма: не знаю, за які гріхи в минулому житті, але на мене однозначно не чекає нічого хорошого. Сьогодні ви з Фамалом могли загинути через мене. А потім тебе мало не відрахували, ледь не зруйнували твоє життя. І в усьому цьому винна тільки я. Бачте, не могла посидіти спокійно на місці... Я не лише полізла в підземелля, а й вас за собою потягнула. Тому краще тобі триматися від мене подалі, адже боюся, що в майбутньому я ще не раз стану джерелом небезпеки. Без дивачки на кшталт мене ти будеш значно щасливішою.

Я важко дихала. Слова вирвалися швидко і всі разом — наче рій бджіл. А тепер їх не стало. Тільки сльози бігли по щоках.

Але я сказала це, і тепер Ламіра буде в безпеці. Раз уже в мене така доля, краще я нестиму цей хрест сама, не обтяжуючи ним нікого.

— Ти справді думаєш, ніби без тебе мені буде краще? — вимовила Ламіра несподівано холодним голосом... який ледь помітно тремтів. — Ти справді так вважаєш?

Я не могла відповісти. Губи тремтіли, а ком застряг у горлі, заважаючи дихати.

— Знаєш, коли моя мати була вагітна, до неї причепився один паразит — нежить, яка висмоктує сили з ненароджених дітей, — несподівано заговорила Ламіра. — Тієї тварюки швидко позбулися, але я все одно народилася дуже слабкою. Тому перші чотири роки життя майже не вставала з ліжка. Коли я вперше побачила інших дітей, то дуже зраділа, найбільше захотіла їм сподобатися. І довгий час мені навіть здавалося, що сподобалася! Мене постійно кликали бавитися, і я розповідала батькам, як же в мене багато друзів. Так тривало кілька років. До одного сонячного дня, коли довелося підслухати їхню розмову. Вони весь цей час просто сміялися з мене! Я, схожа на дивну тварину, яка так сильно відрізнялося від інших, виконувала роль блазня в їхній компанії...

Я сховалася в кімнаті до кінця літа, побудувала там собі халабуду під столом і сиділа в ній, обклавшись подушками. Батькам нічого не говорила — а раптом і вони посміялися б із мене. З того, яка я наївна мавпочка. Восени мене насилу змусили піти до школи. Я цуралася однолітків, а вони мене. Іноді в мене з’являлися «друзі», з якими я пробувала дружити... але всі вони виявлялися людьми класу: «Ти мені друг, але не на людях. Тому коли з тебе наступного разу знущатимуться, я мовчки постою осторонь».

Усі люди стали для мене ворогами, які за спиною виливають відра бруду. Навіть зовсім безневинний жарт я одразу сприймала як злісну насмішку, що болісно врізалася в душу, і агресивно кидалася на всіх навколо. Я безжально давала здачі, била в десять разів сильніше за нападника, а біль завжди ховала за погрозами.

Але ти — перша за багато років людина, яку я не сприймаю як ворога. Не знаю чому, але не думаю, що ти можеш сміятися з моїх дивацтв. Більше того, я певною мірою відчуваю в тобі споріднену душу. І завдяки цьому неймовірно щаслива.

Тому в жодному разі не думай просто так взяти і знову залишити мене одну! — несподівано закричала Ламіра. Уперше за всю свою промову вона подивилася на мене, і я побачила кілька блискучих крапель, які застигли в колючих від страху і гніву зелених очах.

— Добре, не залишу, — тепло всміхнулася я і щиро її обійняла.

Цієї миті мені найбільше хотілося вірити в те, що вона не пошкодує про своє рішення.