Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь

Розділ 15 Павуки та павутиння

У переддень Загальної ради до Фетесаріна з’їдалися всі чарівники Ануари. Дехто прибув заздалегідь і вже встиг провести кілька ділових зустрічей із перспективними союзниками, інші приїжджали пізно ввечері, аби просто виспатись перед засіданням. У результаті від міста на сваг несло змовами та політичними інтригами. Мало не в кожному темному провулку вночі можна було побачити двох або більше незнайомців, з-під плащів яких коли-не-коли виглядали шовкові пояси.

Загальна рада. Засідання, на якому обов’язкова присутність усіх чарівників, що одержали пояси (за винятком хіба що ув’язнених та злочинців, що перебувають у розшуку). Раду скликали раз на чотири роки посеред листопада, і вона тривала сім днів, але за необхідності могла тривати до десяти. Будь-який чаклун, що закінчив університет, мав тут право голосу; учні п’ятого курсу допускалися на Раду як вільні слухачі. Решта студентів могли хіба що лускати насіння та виконувати самостійні роботи, поки викладачі на Раді.

На Загальній раді кожен учасник мав право виступити з доповіддю та поставити на голосування будь-яке питання. Голоси всіх чарівників були рівними незалежно від статусу. Відповідно, багато хто був би не проти використати це, аби підсилити свої позиції ухваленням тих чи інших рішень, які прямо або опосередковано могли б покращити його добробут, становище або рівень впливу. Як результат, концентрація інтриг серед чародіїв сильно зростала.

— Як же давно ми не бачилися! — радісно вигукнув Каріл, на пару з Фандорою мало не розчавивши мене в обіймах.

— Я теж страшенно за вами скучила! — радісно простогнала я, виштовхуючи з легень залишки повітря.

Ці двоє заскочили мене зненацька на університетському подвір’ї після пар, чим зробили дуже приємний сюрприз.

— Коли ви приїхали? — поцікавилася я, щойно лісовик та мавка нарешті відпустили мене.

— Я зранку, Каріл по обіді, — відповіла Фандора. А по них і не скажеш — обоє вже встигли переодягтися та причепуритися: ні тобі розтріпаного волосся, ні дорожнього пилу на одязі...

— І попереду в нас важкий день, — зітхнув Каріл. — Фандора повинна зустрітися з власником «Доброї травниці», а мені належить провести кілька дискусій у кабінетах Академії наук Ануари, перш ніж почнеться Рада. І якщо Фандора доповідатиме хоч на шостий день ради, моя доповідь першого ж дня.

— Проріха?

— Не зовсім, — зітхнув лісовик. — Про проріху доповідатиме голова круків. Саме він досліджував її, відколи вона з’явилася. Про Залу Санкора та розкопки у Васильковому степу третього дня Ради, на жаль, теж не я доповідатиму. Моя доповідь, одразу після Ларгуса, буде стосуватися подорожі до твого світу і всього, що я там побачив.

— Тобто ти можеш доповісти про проблеми з Вадимом? — з надією запитала я. — І поставити на голосування питання щодо...

— На жаль, ні, — перебив Каріл з очевидним смутком. — Точніше, міг би. Але не буду.

— Поясни, — зірвалось з моїх губ. Я була збита з пантелику.

— Це був би дуже нерозумний стратегічний крок. За час перебування в Ануарі Вадим Корсаров уже встиг схилити на свій бік не тільки безліч упливових домів, а й багатьох авторитетних чарівників. І якщо я виступлю проти нього, ці люди виступлять проти мене. На Раді буде багато чародіїв, які підтримають мене. Більше того, серед них є й ті, хто в разі конфлікту стане на мій бік. Але Вадим діяв дуже хитро та розумно, він устиг знайти собі в адвокати кількох чаклунів — настільки впливових, що як я порушу його питання... вони не тільки виступлять зі словом на його захист. Коли вони це зроблять, вірні їм люди одразу підтримають. А тих підтримають люди, вірні вже їм. Таким чином, я все одно нічого не досягну, натомість підставлю себе під такий удар, що надалі залишиться тільки хутко скласти свої повноваження в Академії наук та переїхати на край Ануари, де працювати вчителем історії у сільській школі. Алісо, прошу тебе, не подумай, що я лицемір, який трясеться за свою шкуру. Я розумію, що Вадим — це порохова діжка для Ануари, і я з радістю приєднався б до цієї гри... якби був хоч один шанс виграти. Але, на жаль, цього шансу в нас зараз немає.

— Зрозуміло.

— Але не вішай носа, — підбадьорив лісовик. — Я переконаний, що колись ми таки притиснемо його до стінки.

— Сподіваюся, — зітхнула я.

— Навіть не сумнівайся, — додала Фандора. — Послухай, ми вже маємо поспішати. Якщо ти не зайнята, можемо повечеряти разом. Фамал теж приєднається.

— Було б непогано.

— Тоді до вечора, — усміхнулася мавка. — Фамал зайде по тебе о восьмій і проведе до ресторанчика.

— Домовилися.

Попрощавшись із друзями, я пішла до гуртожитку. Попереду в мене кілька годин, які я збиралася присвятити самостійним роботам з теорії чаклунської майстерності. З усіх предметів у програмі цей дратував мене найбільше. І не тільки тому, що був нудним, нецікавим та настільки загальним, що ніхто не розумів, навіщо він. Проблема полягала у викладачці, яка його читала. Власне, дехто вважав, що цей предмет поставили в розклад лише тому, що вона наполегливо виявила бажання щось читати в університеті.

Севіта Сокіл, сорокап’ятирічна дружина засновника альманаху «Чарівна хвиля», була найбездарнішою чаклункою з найвищою самооцінкою. Посміховисько для всього університету, вона вважала себе найбільшим експертом у теорії чарівництва — незважаючи на те, що все сказане нею на лекціях було абсолютно відірване від реальності. Вона не пропускала жодної можливості покритикувати роботу не лише студентів, а й випускників, на яких натрапляла. Виголошуючи свої критичні промови, вона мала такий вигляд, ніби їй дуже сильно бракує дзеркальця. Натомість тим, кому вона самовпевнено висловлювала свою авторитетну думку, хотілося битися головою об стінку через безмежну дурість співрозмовниці.

Особисто мене ця генійка теоретичного чарівництва незлюбила та обожнювала покритикувати після мого реферату. Зі списку запропонованих тем я обрала «Пастки світу снів: Стіна Санкора». Це була фатальна помилка: моя, тому що я обрала цю тему; її — тому що внесла цю тему до списку. Бо, як виявилося після моєї доповіді, пані Сокіл свого часу писала дисертацію на тему Стіни Санкора. І, звісно, вона вирішила покритикувати мою доповідь, у якій не було жодного посилання на ту роботу — на її думку, найбільш повного та авторитетного джерела на цю тему. Про те, як розвивалися подальші події, здогадатись неважко.

— Ну чого ти боїшся? Якщо все зробимо розумно, архіхом’як не перекрутить тебе на астральну ковбасу, — раптом почула я, ідучи з Ламірою до бібліотеки.

Голос лунав з темного провулку між гуртожитком та їдальнею і належав Маліссі.

— Якщо зловлять, буде непереливки, — апатично відповіла Арра. — Не хочу я цього робити.

— Годі вже. Ти останнім часом зовсім кисла. Так, тобі тяжко довелося, але, якщо сидіти та хнюпати носом, буде тільки гірше. А це — непоганий спосіб розвіятися.

— Що за спосіб розвіятися? — поцікавилася Ламіра, зненацька вигулькнувши перед дівчатами.

Від несподіванки ті, підскочивши, зойкнули. Не дочікуючись, поки вони отямляться, я й собі привіталася.

— Та нічого такого, — відмахнулася Малісса.

— Нічого протизаконного?

— Ну, не те щоб аж нічого протизаконного... — завагалася дівчина. — Але буде дуже цікаво. Не хочете разом із нами взяти участь в одній веселій пригоді?

Веселій пригоді? Знаючи Маліссу, вже цих слів достатньо, щоб стражденно застогнати.

— Яка ще пригода?

— Це просто бомба в пузі мелюзина! — захоплено вигукнула Малісса. — Як відомо, під Фетесаріном цілі комплекси покинутих підземних тунелів, таємних ходів та сховищ. Так от, днями я роздобула мапу катакомб у центрі міста, вхід до яких — у парку неподалік Гільдії. Якщо вірити цій мапі, таким чином можна потрапити до таємної кімнати, прилеглої до Великої зали засідань. А звідти ми почуємо все, про що говорять на Загальній раді.

Навіть не знаю, що більше мене схвилювало: пропозиція підслухати нараду чи слово «роздобула». Ой передчуваю я щось недобре...

— Маліссо, скажи чесно, якщо ми відмовимося й порадимо тобі втриматися від цієї пригоди... ти ж усе одно не послухаєш нас та підеш? — поцікавилася Ламіра.

— Так, — цілком спокійно кивнула дівчина.

— Тоді зустрінемося завтра ввечері у твоїй кімнаті. Спочатку треба вивчити мапу. Потім навідаємося до входу, оглянемо його і вже після того, якщо все буде добре, підготуємося до походу.

— Гаразд, тоді до завтра, — весело погодилася Малісса і, схопивши Арру за руку, побігла до їдальні.

— Ох, відчуваю я, наші дупці не скоро цю пригоду забудуть, — простогнала я.

— Сама знаю, — усміхнулась Ламіра.

Після повернення з практики я майже не покидала території університету. Лише двійко разів Ламіра витягувала мене на гарячий шоколад у «Солодкий будиночок» — затишну кав’ярню, власницею якої була мавка середніх літ. Тож тепер мені довелося перерити шафу, щоб знайти одяг для сьогоднішнього вечора. На щастя, минулого тижня, власне дорогою з «Солодкого будиночка», Ламіра затягнула мене в крамницю одягу, де буквально змусила купити шаль, кофтину, корсет та довгу спідницю.

«Треба ж тобі мати якийсь одяг, окрім одного білого платтячка, університетської форми та дорогої вечірньої сукні», — наполягала тоді вона... і мала рацію.

О восьмій на порозі моєї кімнати вже стояв Фамал. Вдягнений не дуже пафосно, але елегантно, він усміхався і сяяв, мов начищений чайник.

— Ти, здається, теж дуже скучив за Карілом та Фандорою, — всміхнулась я. — Добре, що вони знайшли час побачитися з нами.

На відміну від декого. Знаю-знаю, ніхто мені нічого не винен, але все одно прикро.

— А-а-а-а... так-так, — збентежено закліпав Фамал. — Ти вже готова?

— Еге, ходімо. Той ресторан далеко?

— Ні, звідси, якщо пішки, хвилин п’ятнадцять-двадцять. Пройдемося? — галантно всміхнувся хлопець.

— Залюбки.

Якби Фамал не переривав навчання заради участі в розкопках за кордоном, то цього року вже брав би участь у засіданні Ради як слухач. Проте не схоже, щоб він переймався з цього приводу. Невже йому анітрохи не цікаво? Так, я розуміла, що, як запропонувати йому піти з нами грати в шпигунів, він тільки заперечуватиме: «Цього робити не можна, це погано». Але зараз проблема була в іншому, Загальна рада його взагалі не цікавила. Тому в підземелля ми підемо без нього...

Чорт забирай! І на біса я взула чоботи на підборах? Днями саме нагадали про себе перші морози. Потім потеплішало, пішов дощик. А цієї ночі знову вдарив легкий морозець, перетворивши калюжі на непомітні в темряві, але дуже слизькі ковзанки. Саме одна з таких відправила мене в ефектний політ, який закінчився посадкою на сідниці, обідраними об бруківку долонями та спідницею, що подолом зачепилася за мій ніс.

— Лишенько, Алісо, ти як? — стурбовано охнув Фамал, хутко нахилившись до мене, аби допомогти встати.

— Ніби жива, — простогнала я... і мало не заплакала з розпачу. Одне діло — посковзнутись і впасти посеред вулиці, де ніхто тебе не знає і нікому немає до тебе діла. Але зовсім інша річ, коли серед цього натовпу є той, хто споглядаючи тебе, дістав найщиріше задоволення.

Раманна Вазейленська стояла за кілька метрів від мене, стискала тонкими пальчиками пишний хутряний комір елегантного червоного пальто та вишукано посміхалася. Отже, щойно вона повернеться в гуртожиток, Вадим теж повсміхається. А якби не посковзнулася, ні я б її не помітила, ні вона мене. Блін, ну за що?

Поки Фамал піднімав мене на ноги, я не зводила очей з Раманни. Зрозумівши, що я її бачу, дівчина зітхнула... і підійшла.

— Алісо, невже це ти? Не дуже забилася? — поцікавилась вона зі щирою турботою, чим змусила мій язик повіситися через напад раптового шоку.

— Е... та ні, хіба що трохи... — вичавила з себе я, намагаючись перетравити те, що відбувається.

— Не так уже й трохи, — зітхнула Раманна, розглядаючи мої долоні: права виявилась розбитою до крові. — Ось, тримай, — сказала вона, дістаючи з сумочки білу шовкову хустину, якою витерла кров і приклала до рани.

— Дякую, — ще більш спантеличено відказала я. Якщо ця хустина не отруйна, то щось у моєму світосприйнятті очевидно порушилося.

— Даруйте, панно, але, може, ми нарешті владнаємо це питання? — втрутився якийсь чоловік у чорному пальто. На мить повіяв вітер, і я помітила, що під верхнім одягом у незнайомця заховано білий шовковий пояс.

— Я ж сказала, що ми нічого не отримали...

Раптом Раманна прикусила язика. Її очі злякано зиркнули на мене, потім сховались за повіками, а за кілька секунд уже дивились на чоловіка абсолютно спокійно.

— Ходімо обговоримо нашу проблему. Я певна, ми знайдемо компроміс, — виважено промовила дівчина. — Алісо, пробач, мені час іти. Добре вам провести вечір, — ґречно всміхнулась красуня, перш ніж швидко покрокувати геть, вправно цокаючи по бруківці високими підборами.

Я не довго стояла на місці зі здивованим обличчям. Фамал швидко привів мене до тями та наполіг, щоб далі я йшла, взявши його під руку. Так іти було значно легше та безпечніше, але мені все одно чомусь було страшенно незручно.

— От і прийшли, — повідомив хлопець за кілька хвилин, коли ми зупинилися перед дверима ресторану, над якими висіла срібляста вивіска з написом «Кроляча нора».

Нас провели до столика, де вже чекали Каріл і Фандора. Побачивши мої долоні, мавка одразу дістала з сумки аптечку (невже вона її з собою скрізь носить?) та намастила ранки маззю, яка вмить заспокоїла біль приємною прохолодою. За хвилину дівчина дбайливо перев’язала мої руки, сховала аптечку та порадила не знімати пов’язки до завтра.

— Неймовірно, уже й не болить, — приємно здивувалася я.

— Моя особиста розробка, — задоволено всміхнулася мавка. — Мазь «Родинний рятівник»: знезаражує, знеболює та прискорює загоєння будь-яких ран. Один із найпопулярніших товарів товариства «Добра травниця».

— До речі, а ким ти там працюєш? — поцікавилася я.

— Другий чарівник відділу розробок.

Я присвиснула. «Добра травниця» — перше товариство Ануари, що виготовляє ліки, зілля та різноманітні медичні настоянки. А я й не знала, що Фандора обіймає таку нічогеньку посаду. Не дивно, що вона у свої двадцять шість років уже має власну квартиру у Фетесаріні.

— І як працюється?

— Не легко, — зізналася мавка. — Моя робота поділена на два цикли. Перший — це відрядження, під час яких я зі своєю командою виїжджаю до обраної місцевості, де досліджую різноманітні трави й коріння на предмет їхньої теоретично можливої корисності в медицині. Другий — безпосередньо робота в алхімічній майстерні зі зразками, які було дібрано, а також вивчення результатів їхньої взаємодії з уже відомими нам травами.

— Дійсно не легко.

— Але я люблю свою роботу і викладаюся по максимуму. До того ж скоро мене мають підвищити та перевести на повний робочий рік до Фетесаріна, лише з кількома нетривалими відрядженнями. Це нарешті дозволить нам із Карілом нормально жити разом, — усміхнулась дівчина. — Тож незабаром я буду головним чарівником відділу розробок. Саме тому керівник товариства доручив мені тримати на Раді слово, відстоюючи інтереси «Доброї травниці».

— І що за доповідь?

— Шостого дня Ради мені належить переконати більшість скасувати закон, що вже півтора століття забороняє алхімікам досліджувати життєвідновлення. Це дасть змогу «Добрій травниці» легально завершити розробки та випустити на ринок серію революційних зіль. Їх застосування дозволить відновити пошкоджений орган, навіть якщо він уже не придатний і потребує пересадки. Для кожного з органів буде своє зілля, налаштоване на особливості кожної з чотирьох рас. Пересадка органів дуже небезпечна, на додачу самі органи можливо знайти далеко не для всіх. Якщо ж ми завершимо препарат, вони стануть непотрібні — курс зілля сам відновить органи, пошкоджені як механічно, так і під час хвороби. Тільки нікому про це не розказуй, у «Доброї травниці» повно конкурентів.

— Але чому життєвідновлення заборонили? — запитала я, коли нарешті змогла підібрати щелепу.

— Це дуже довга і дуже сумна історія, — зітхнув Каріл. — Двісті років тому був черговий спалах активності пророків нових релігій, і серед них вирізнялися адепти Пречистого Бога. Хоч самі жерці безперестанно напивалися в борделях на гроші з пожертвувань парафіян, перед натовпом вони вдавали святих та віщали про Велике Очищення чотирьох рас від усіх огид, якими ті поросли. Три держави були під ними понад сімдесят років, так довго не витримувала жодна з нових релігій. І от жерці заявили, що алхімія — це нечисте вчення. Спочатку вони спробували заборонити саму науку, але, на щастя, в алхіміків було достатньо впливу, щоб цього не допустити. Тоді Посланці Пречистого обмежилися тим, що наклали табу на кілька «найбільш нечистих» напрямків алхімії, серед них було й життєвідновлення, ідея якого саме набула популярності: досліджуючи вцілілі записи засновника науки, Лаліора Деланатера, алхіміки вирішили, що як вдасться відновити все тіло за допомогою його частини, то те саме можна зробити і з душею, чим досягти нарешті дорогоцінної мети та створити штучну душу. Але в жерців на це була своя точка зору. Багато що заборонили читати студентам на лекціях, книжки палили, алхімікам погрожували. Зрештою, не залишилося нікого зі старої школи, хто міг би передати знання новому поколінню. А оскільки Ануара була колискою та впевненим лідером світової алхімії, сама розумієш, що вийшло в результаті. Коли релігія Пречистого Бога зійшла нанівець, алхіміки стали тільки тінню тих, ким були раніше. Тінню вони й залишаються.

Було близько одинадцятої, коли ми вийшли з ресторану. Уперше за довгий час я по-справжньому розслабилася і відпочила. Правда от, щодо «розслабилася» я, мабуть, трохи поквапилася з висновками. Попри веселу, дружню атмосферу цього вечора, я час від часу насторожено супила брови. Ніяк не вдавалося позбавитися відчуття, неначе мене... сватають?

Та ні, годі, я просто підхопила параною від Малісси. Ну не може бути такого, щоб Каріл і Фандора зводили мене з Фамалом.

— Щастить вам, — усміхнувся лісовик, щільніше застібаючи пальто. — Завтра ви спокійно, у зручний для себе час, писатимете самостійні у своїх кімнатах. А ми о дев’ятій ранку маємо йти на війну.

— Милий, не треба жалітися, — засміялася Фандора. — Тільки не вдавай, ніби тобі це все не подобається.

— Ну от, дожився, навіть пожалітися не дають.

Несподівано голос мавки випав із загального сміху. Дівчина завмерла, дослухаючись до чогось.

— Люба, що сталося? — поцікавився лісовик... аж раптом у навислій тиші пролунав жалібний тихий писк.

— Ось ти де, малесенький, — видихнула мавка, підбігши до провулка, з якого визирала маленька істота, схожа на пухнасту кульку з шерстю під колір бруківки. — Чому прокинувся так рано, га? До весни ж іще далеченько. Бідолаха, зовсім худенький, тільки шерсть та кісточки... лишенько, ще й лапка зламана. І за вушком ранка... тебе хтось покусав? — мало не заплакала дівчина, оглядаючи істоту.

— А що це ще за малятко? — запитала я, із цікавістю розглядаючи тваринку.

— Хуха, чарівне створіння, зазвичай мешкають у лісовій траві. У степовій частині Ануари їх майже не зустрінеш. Та й вони ж сплять узимку. А цей чомусь пустився в мандри серед зими.

— І що ж ти з ним робитимеш? — запитала я.

Фандора вмощувала істоту за пазухою. Щойно опинившись у схованці, хуха змінила забарвлення шерсті на темно-зелений, копіюючи колір мавчиного пальто.

— Зрозуміло що. Заберу додому, скупаю, вилікую, нагодую, а як потеплішає — візьму із собою, коли їхатиму кудись, і випущу в найближчому лісі, — усміхалася мавка, гладячи малесеньку голівку з великими очима, від якої долинало приємне муркотіння.

Витівка Малісси з підземеллям мала б забрати в мене чимало часу, відведеного на написання самостійних робіт. Тож поки все не почалося, краще з ними поквапитися, аби встигнути якнайбільше. Тому від самого ранку мені довелося засісти в бібліотеці. Купа книжок буквально відгородила мене від зовнішнього світу, я занурилася в тонкощі теорії ілюзій, тож на ображене бурчання живота увагу звернула лише тоді, коли згорнула щойно опрацьований навчальний посібник і потягнулася по наступний.

Можна було б сходити до їдальні, але облюбована студентами кав’ярня «Деканат» була значно ближче до бібліотеки, тож я вирушила туди.

Уже відчувши запах кави крізь відчинені двері, я помітила неподалік Раманну: як завжди розкішна, дівчина неквапно йшла в бік бібліотеки. Хустина, що вона мені вчора дала, саме лежала в моїй кишені — чиста та випрасувана. А мене дещо цікавило.

— Раманно, привіт! — покликала я.

— Вітаю, — трохи спантеличено кивнула дівчина.

— Дякую тобі за вчорашнє, — привітно всміхнувшись, я повернула їй хустку.

— Пусте, — зітхнула Раманна, ховаючи хустку до кишені. — Як твоя рука?

— Майже загоїлася. У Фандори в аптечці є прекрасна мазь.

— Фандора Елімес? Із «Доброї травниці»?

— Так, вона.

— То ти прямувала на зустріч із нею?

— З нею та Карілом.

— Несподівано. Я думала, у тебе побачення з Фамалом Тараном.

— Що ти, — засміялась я, але всередині всі кишки скрутились від недоброго передчуття. — Ми з ним тільки друзі й обоє товаришуємо з Карілом та Фандорою. Їх давно не було в місті, а попереду Рада, тож ми вирішили вчора провести вечір усією компанією.

— Ясно, — спокійно кивнула Раманна і вже зібралася йти...

— Слухай, я саме йшла в «Деканат» обідати, може, вип’єш зі мною кави?

Брови Раманни насупилися, а очі спантеличено забігали — ніби швидко-швидко оглядали вулицю. Я вже приготувалась почути відмову, але дівчина відповіла:

— Згода.

У кав’ярні вона одразу повела до столика в далекому темному кутку й сіла так, щоб бачити двері. Я влаштувалася навпроти неї, затуливши її від погляду того, хто зайшов би до кав’ярні. Раманна нічого не сказала, але я зрозуміла, що вона мені за це вдячна.

— Знаєш, якось дивно, — почала я, щойно офіціант прийняв замовлення. — Ми з тобою й не спілкувалися після того випадку на початку навчального року.

— Навіть не нагадуй, мені досі соромно, — опустила погляд Раманна. — Я тоді немов сказилася й поводилась наче невиховане розбещене дитя.

— Що ж сталося?

— Це все те дівчисько... — прогарчала Раманна. — Вона вішалася на нього просто в мене перед очима. Потім швидко поцілувала його в губи, а, проходячи повз мене, тихенько прошепотіла, щоб я ні на що не сподівалася; що я, мабуть, із дитинства, немов принцеса, звикла отримувати все, чого хочу. Але цього разу мої гроші не допоможуть, його я не куплю. Бо це ж вона по-справжньому кохає його, а для мене він лише примха. Та що ця сільська вертихвістка могла знати про мої почуття! — скипіла Раманна, трохи підвищивши голос... — Пробач, я повинна краще володіти собою, — прошепотіла дівчина, торкаючись тонкими пальцями скронь.

Розмову перервав офіціант, який приніс запашну каву. Щойно він пішов, я запитала:

— Це була та дівчина, якій ти вилила сік на голову?

— Так, вона. Звістка про той мій вчинок облетіла весь університет. Про мене одразу розпустили плітки. Що коли я з багатенької родини, батьки годували мене діамантами від народження і я можу робити будь-що, бо впевнена: такій, як я, все минеться через моє походження. Знаєш, не дуже приємно. Але він усе одно не відвернувся від мене, розумієш? Коли половина одногрупників оминала мене, а друга — намагалася улестити, він єдиний був зі мною щирим. Єдиний по-справжньому мені всміхався, міцно тримав за руку та обіймав так, що я тонула в теплі. Тільки завдяки йому мені вдалося набратися сил та трохи встановити контакт з іншими, не залишитися відлюдьком. Студент міжнародних відносин, який не може знайти спільної мови з одногрупниками... парадоксально, правда ж? — сумно всміхнулася красуня. — Даремно я тоді так скипіла. Зрештою, Вадим все одно тільки мій, — промовила дівчина, тепло всміхаючись.

— Ти так сильно кохаєш його? — здивувалася я.

Невже ми з нею говоримо про ту саму людину?

— Понад усе, — чесно видихнула Раманна. — Я кохаю його, довіряю і нікому не віддам. У цілому світі я по-справжньому віддана лише йому. Якщо мене катуватимуть, заганятимуть голки під нігті, прикладатимуть до шкіри розпечене залізо, забиватимуть у тіло цвяхи, різатимуть на шматки... я все одно його не зраджу, — говорила красуня з абсолютно серйозним обличчям. — І про що б він мене не попросив, я це зроблю.

— А він уже про щось просив?

— Тільки раз, — зізналась вона. — Днями йому знадобилось дещо. Довелося трохи поворушити особисті родинні зв’язки, але це було неважко.

— Але виникли проблеми? — припустила я. — І вчора ти ходила до міста, щоб їх владнати?

— Це навіть проблемою не назвеш, — невимушено всміхнулась красуня. Занадто невимушено. — Просто двійко ідіотів дещо загубили та поділи невідомо куди. Навіть не знаю, кому могло це знадобитися... Але ми вже все владнали, тож у мене жодної проблеми.

Проте ідеально спокійний вираз на ляльковому обличчі говорив, що не все так добре, як дівчина намагається вдати.

— Знаєш, Вадим чомусь дуже тебе ненавидить, — раптом повідомила Раманна, відпивши кави. — Не знаю чому, але варто лише згадати твоє ім’я, і він просто зеленіє від отрути.

— Це для мене не новина. Але я все одно не розумію, звідки стільки неприкритої ненависті саме до мене.

— Хотіла б я знати... Та ти для нього ворог номер один, тож ми з тобою, на жаль, не можемо спілкуватися, — зненацька відрізала дівчина. — Навіть якби заради Вадима мені довелося відмовитись від усіх, я обрала б його. Тож ми ніколи не зможемо стати друзями, але особистих причин ненавидіти тебе в мене немає, бо мені ти нічого поганого не робила. Ворог мого друга ніколи не буде мені другом, та своїм ворогом я його не вважатиму. Що ж, бувай, я маю бігти. Небажано, щоб хтось помітив мене та розповів Вадимові, що ми бачилися. Мені не хотілося б йому щось пояснювати. Бувай, Алісо, і щасти тобі.

Залишивши на столі філіжанку з недопитою кавою та слідом від червоної помади, Раманна швидко встала, наділа розкішне червоне пальто та квапливо вийшла з кав’ярні.

Увечері наша маленька партизанська групка зібралася в кімнаті Малісси — обговорити план операції.

Перш ніж дістати мапу, Малісса зачинила двері, щільно завісила вікна важкими шторами, наклала на периметр кімнати закляття проти підслуховування та повісила на дверну ручку заговорений хвостик ховрашка, щоб відвернути від кімнати того, хто раптом захоче до неї зайти. Параноя, звісно, річ дивакувата, але іноді зовсім не зайва.

— Почнімо засідання, — сказала Малісса тоном таємного агента, що зібрав нараду своїх у ворожому таборі, щоб обговорити план убивства президента.

У кімнаті було абсолютно темно, тільки бурштинові очі Малісси трохи поблискували. Але за мить загорілась масляна лампа... цікаво, хто її запалив?

На кілька секунд кучерява руда шевелюра зависла над шухлядою, а потім повернулась до нас. Бліді пальці розгорнули на столі великий аркуш паперу.

— Дивно, не схоже на стародавні рукописи. Здається, цю мапу перемалювали зовсім нещодавно, — сказала я, проводячи пальцями по чорнилах, які ще навіть не перестали пахнути. — Або ж це підробка, і тоді я не радила б їй довіряти. Хто знає, до чого вона може нас привести.

— Точність мапи можна перевірити завтра, влаштувавши пробну вилазку, — одразу відказала Малісса. Схоже, вона теж про це вже думала. — Із собою візьмемо трохи їжі, фарбу для позначок та червону нитку — на випадок якщо мапа виявиться не точною. Далеко від входу не відходитимемо. Пропоную цей маршрут, туди й назад, — сказав Малісса, водячи по мапі пальцем. — Ці тунелі в іншому боці від шляху до Гільдії і достатньо заплутані, щоб перевірити точність мапи. Але вони й не далеко від виходу, тож як ми заблукаємо, то за допомогою нитки та відмітин легко знайдемо шлях назад.

— Непогана думка, — погодилася Ламіра. — Та мене зацікавила ця позначка на мапі. Я єдина, кого насторожує, що червоним хрестиком позначено саме ту кімнату під Гільдією, з якої можна підслухати засідання? Цю мапу малювали для когось, щоб він підслухав Загальну раду. Відповідно, цей хтось або не чарівник, або з молодших, «безпоясних» курсів.

— Але ця мапа не в нього, тож він нічого не підслухає, — наполягала Малісса. — А от ми можемо почути щось незвичайне. Ця Рада має бути особливо цікавою, в Ануарі стільки всього відбувається через ту проріху.

— Про проріху та мій світ доповідали сьогодні, — згадала я. — Мені Каріл казав.

— Гадаю, можна буде почути багато чого, про що інакше й не дізнаєшся. Крім того, сама лише прогулянка підземеллями Фетесаріна — то неабияка пригода.

— Не подобається мені це все, — пробурчала Арра, навіть не дивлячись на мапу. — Я нікуди не хочу йти, облишмо цю затію.

— Арро, чого ти, — кинула Малісса. — Годі, ти занадто похмура. Тебе треба кудись витягти, бо скоро пліснявою вкриєшся. На нас чекає щось захопливе.

Так, Маліссиній жазі пригод і таємниць безглуздо опиратися.

— Гаразд, — здалася Ламіра. — Завтра йдемо на розвідку. О котрій?

— Я за те, щоб опівдні зустрітися на розі Ринкової площі та вулиці, що веде до пекарні старої шубінки, — запропонувала Малісса.

Цей час влаштовував усіх: і не надто пізно, і встигнемо виспатися. Тож Арра й Ламіра погодилися й розійшлись по кімнатах.

— Послухай, Маліссо, — проговорила я, трохи затримавшись. — Ти можеш розказати мені, як саме ти роздобула цю мапу?

Замислившись на кілька секунд, Малісса перевірила заговорений хвостик на дверній ручці та тихенько, мало не на вухо, розповіла:

— Я саме практикувала ілюзії на університетському подвір’ї, змінюючи свою зовнішність. Аж раптом ідуть двоє якихось дивних чоловіків: вдягнені дорого, але триматися як пани з вищого світу не вміють, хода якась підозріла. Та й ні поясів чарівників, ні тим паче студентських пов’язок у них немає. І, проходячи повз мене, один з них тихенько сказав: «Я сховав ЦЕ на горищі бібліотеки». А потім, так само спокійно й не зупиняючись, вони вийшли з території університету. Я одразу попрямувала до бібліотеки й пробралася на горище. Там було повно пилюки й усі речі лежали в коробках уже давно. Тож не важко було відшукати свіжий слід і те, що залишили на горищі щойно. Це був футляр, у якому лежала мапа. Я сховала її в рукаві форми, знову ілюзією змінила зовнішність та швидко побігла до своєї кімнати, де вже замкнулася, щоб краще її роздивитися.

— Цікавенька історія, — задумалася я. — Іще одне питання... ти сказала, що, коли ті двоє підійшли до тебе, ти змінила свою зовнішність. Який вигляд ти мала?

— Ну, я ще не так добре вправляюся з ілюзіями, тому зовсім замаскуватися не вийшло, лише зачіску поміняла.

— На яку?

— Пряме чорне волосся, каре до плечей. Давно хотіла подивитися, чи пасуватиме мені така.

— Ясно, — прошепотіла я.

І, не питаючи, чи пасувала зачіска Раманни Маліссі, побажала їй солодких снів та повернулась до своєї кімнати.