Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь

Розділ 13 Тінь у снах

Перший тиждень польової практики добіг кінця зовсім непомітно. І тут було навіть цікавіше, ніж я уявляла! Щодня Феланна водила студентів у лісові хащі, де разом із нами шукала необхідну для заняття нежить, проводила інструктаж, а потім давала просте, але дуже відповідальне завдання: спіймати та знищити відповідним для виду способом. Почали ми з різної дрібноти розміром із пацюка та поступово перейшли до нечистої сили шостої категорії. Але найцікавіше в програмі — нежить п’ятої і четвертої категорій — іще залишалося попереду, і ловити нам їх належало командами по п’ять осіб під суворим контролем викладачів.

На цьому етапі я могла хіба що поспівчувати Маліссі. Попри те що ця на вигляд непримітна дівчина здатна була за лічені секунди знищити мозок свого співрозмовника... вона виявилася не тільки неймовірним параноїком, а й неабиякою боягузкою, яка до того ж зеленіла з відрази, коли бачила слиз, бруд, кров чи мертвяка. Парадоксальність її характеру полягала в тому, що вона, попри це, активно шукала пригод на свою дупцю. Варто було розповісти їй про таємничу нечисть, яка виповзає з нори рівно опівночі, щоб заспівати шлюбну пісню, котра, за повір’ями, принесе удачу тому, хто її почує... і на двері будиночка марно було навіть замок вішати: Малісса все одно знайшла б спосіб вибратися, щоб побігти в хащі — шукати ту саму нечисть.

Після цього залишалося тільки два можливі варіанти розвитку подій. Перший — Малісса з вереском прибігла б назад, розбудивши весь табір, зачинилася в будиночку і сховалася під ковдрою. Другий — Малісса, заблукавши, всю ніч пробігала б лісом, не припиняючи кричати, поки вранці її не знайшли б викладачі.

Тож у найближчому майбутньому на нас напевно чекало щось неймовірно феєричне.

Ну а на завтра була призначена звичайна практична вилазка. Тому я скоріше дописала в конспекті кілька рядків і лягла спати...

Але чому, чому я досі не могла спати спокійно? Навіть Ламіра й Малісса вже місця собі не знаходили, готуючи для мене заспокійливе зілля. Але ніщо не допомагало, я знову і знову бачила цей сон. Темрява, крижаний сміх і відчуття нескінченних дотиків холодного вітру, слизу, льоду... коли це припиниться?

Черговий крижаний дотик вирвав мене зі сну! Очі розплющилися, але мерзенне відчуття не покидало...

Хвилиночку, це не спогад про дотик, це і є дотик!

Перевівши погляд на своє плече, я побачила на ньому бліду холодну руку з чорними нігтями і без кінчика мізинця. Ковзнувши поглядом угору, за мить зупинилася на обрамленому пасмами темно-русявого волосся білому обличчі — з синцями під карими очима, червоними щоками і порожнім, скляним поглядом.

— Ділло, що сталося? — тихо запитала я, навіть не ворухнувшись. — Хіба ти не знаєш, що після відбою тобі не можна залишати свій будиночок...

Я не встигла договорити. Слова перервав дикий крик Ділли, яка накинулася на мене... але я встигла відштовхнути її закляттям.

— Що відбувається? — прокинувшись, закричала Ламіра.

— Ділла... — злякано видихнула я, вказуючи на одногрупницю кінчиком вихопленого з піхов меча.

Продовжувати не довелося: побачивши червоне обличчя, спотворене хижою гримасою, Ламіра й Малісса зрозуміли страшну правду: Ділла стала нежиттю.

Ніхто не наважувався хоч щось зробити, ми тільки утримували навколо неї бар’єр і дивилися на дівчину зі сліпою надією, що все це виявиться сном і щось можна зробити...

— Для неї все скінчено, — раптом промовила Малісса.

Раніше я жодного разу не бачила на її обличчі такого холодного, зосередженого виразу. Здавалося, що в її бурштинових очах спалахнули язики полум’я. Вона рівномірно набрала в груди повітря, повільно підвела руку на рівень обличчя...

— Матінко рідна! — закричала Феланна, увірвавшись до будиночка крізь відчинені двері. — Ділла?

Дівчина загарчала і кинулася на куратора, але натрапила на наш бар’єр.

Малісса з полегшенням зітхнула й опустила руку.

Кілька секунд тривала німа сцена. А потім Феланна піднесла руку і випустила в упирицю закляття. Тієї самої миті Ділла затремтіла, опісля впала на підлогу з умиротвореним виразом обличчя.

Не минуло й хвилини, коли на гомін збіглися всі студенти та викладачі... а заодно і половина жителів Каласа. Зчинилася метушня, якої я вже давно не бачила. Нежитьознавці всадили в тіло Ділли кілька контрольних заклинань. Феланна відправляла листи її родичам і клопотала про доставку тіла в крематорій її рідного містечка. Викладачі ж разом із місцевими понесли труп до моргу.

...А ми з Ламірою й Маліссою сиділи на ґанку і мовчки дивилися на чисте нічне небо, в якому яскраво сяяв місяць.

— Сьогодні ми вивчимо вид нечистої сили під назвою «болотяних», — говорила Феланна, походжаючи лісом. — Його класифікують як нежить шостої категорії, рівень В. Велика товста істота, живе на дні болота, вкрита багном, равликами, водоростями та риб’ячою лускою. Нерухома, але має щось на кшталт мацаків із водоростей, якими хапає за ноги та затягує в болото тих, кому не пощастить. Але захиститися від нього не складно навіть тим, хто не володіє магією: ця істота боїться заліза. Тож якщо вас затягне, просто вхопіться за щось металеве та подумки, але твердо накажіть відпустити, і за мить болотяник виплюне вас разом із тим, що переловило за останню добу. Особливість цього виду в тому, що він здатен задурювати розум і будити в одержимих духовних істот, які до цього були пасивними. Тож потрап до нього такий, і духовний паразит активно діятиме. Як саме — це вже питання специфіки конкретної енергетичної істоти.

Поки Феланна продовжувала лекцію, я розглядала осінній ліс, наповнений запахами трав та бульканням болота. Гуляти тут мені залишалося недовго: за три дні належало вирушати назад до Фетесаріна.

Хоч загибель Ділли стала для всіх нас шоком, який затьмарив подорож, безпосередньо практикою я залишалася задоволена. Відшукувати і ловити нежить виявилося набагато цікавіше, ніж я уявляла. А на додачу це допомагало відволікатися від похмурих думок. Тому необхідність повертатися до аудиторних занять навіть засмучувала.

Аж раптом я перебила Феланну тим, що знайшла болотяника... точніше, болотяник знайшов мене. А ще точніше — щупальця болотяника знайшли мене і потягли в товщу болота, а вже мій вереск і перебив Феланну!

Людство, напевно, ще не придумало такого нецензурного слова, яке могло б описати всю мою радість, коли я опинилася у вузькому, темному, слизькому череві нежиті, яке одразу присмокталося до мене сотнями маленьких присосок і ясно дало зрозуміти, що от-от почне перетравлювати.

Е-ні, не на ту нарвалися! Зараз я йому такий шлунковий розлад улаштую...

Мої пальці швидко вхопилися за пряжку ременя, і я подумки зарепетувала, щоб цей слизень негайно мене облишив. Мабуть, експресивна ненормативна лексика, яку я запам’ятала зі школи, справила на нежить сильне враження. Бо за кілька секунд стінки його шлунка почали здригатися. І я навіть не помітила, як кулею полетіла вгору і, вилетівши з болота, впала на землю, разом з десятьма літрами шлункового соку, дохлою пташкою і двома невідомими лісовими тваринами, які вже давно задубіли. Все, що бачили мої однокурсники, можна було описати єдиним словом: гидота.

— Алісо, з тобою все гаразд? — стурбовано запитала Феланна, коли я, хитаючись, підвелася на ноги.

— Ні... — простогнала я, перш ніж знову впасти і провалитися в бездонну чорну порожнечу, де мене, немов змії, обвили холодні слизькі тіні.

Що таке час? Колись я знала відповідь, але тепер просто не усвідомлюю її. Можливо, минули століття, а може, й лічені секунди. Я не відчуваю нічого, крім холоду. Навколо мене порожнеча. Здається, я лежу на кам’яній підлозі у величезній холодній залі, а повітря сповнюється крижаним сміхом.

— Ласкаво просимо, Центр Тіней, — почула я і розплющила очі... хоча чи є в мене очі?

Наді мною схилився темний силует. Я бачила його силуетом не тому, що було недостатньо світла. Обличчя як такого дійсно не існувало, тільки чорний барельєф на передній частині голови. Те саме стосувалося й решти тіла — чорна маса у формі людини.

Я сіла, але чорної тіні вже не було біля мене, вона стояла в промені червоного світла так далеко, що здавалося, ніби це іграшкова фігурка.

— То як, тобі тут подобається? — запитало Тінь, опинившись позад мене. Не встигла я й оком змигнути, як мій співрозмовник знову, лише за мить, віддалився. Я зрозуміла, що і сама сиджу в промені світла, тільки мій був неймовірно слабким, тому правильніше було б назвати його променем напівтемряви.

— Хто ти? — нарешті зважилася запитати я.

І вперше почула відповідь:

— Темрява, яку породило руйнування. Частина нічого. Я вислизнула з ниток, що сплітають реальності, і проникла в сплячий Центр Тіней крізь діру в просторі.

— Континтарда, — прошепотіла я. — Чого тобі від мене треба?

— Єдине, що мені потрібно, — затягувати в порожнечу, зливати з чорнотою все, що трапиться мені на шляху. А на шляху мені трапилася ти.

Прекрасно, просто прекрасно, краще нікуди. Виходить, я зараз перетворююся на порожнечу завдяки ОЦЬОМУ?

— І як скоро я стану нічим?

— Ти вже давно повинна була ним стати, але щось утримує твою душу.

— Цікаво, чому ти таке відверте зі мною?

— Не бачу сенсу приховувати щось від того, що скоро все одно зникне безслідно.

Чудова перспектива. Залишається тільки життєрадісно впасти долу і в істериці бити кулаками по кам’яній підлозі.

— То, може, скажеш, через що виникла проріха між світами?

— Я результат процесу, мені невідомі причини, — промовило Тінь, на мить з’явившись просто біля мене.

Десь я це вже чула... «Руйнує не процес, а причина».

— Добре. А ти знаєш, що утримує мене? — поцікавилася я, спостерігаючи, як Тінь знову і знову з’являється поруч зі мною, простягає руки, намагаючись доторкнутися й розлити по моєму тілу чорні потоки, які зривалися з кінчиків пальців... але розчинялися в тому слабенькому світлі, яке не давало мені остаточно потонути у в’язкій, наче смола, темряві.

— Гадки не маю. Але не сумнівайся: вічно тримати тебе ніщо не зможе, під постійним натиском будь-яка сила рано чи пізно ослабне. Тут я головне, я можу все. Скоро ти теж приєднаєшся до цієї пітьми, — промовило Тінь, обвівши рукою по колу.

Стало дуже холодно — не шкірі, десь усередині, і марно було терти плечі долонями, аби зігрітися. Я просто тремтіла, дивлячись, як у безкрайній темряві один за одним запалювалися сотні крижаних вогників очей, а в промінь мого слабенького світла потрапили кілька щупалець, кігтів і лап, які намагалися дотягнутися до мене. Але перетнути цю межу вони не могли.

— Воно не буде охороняти тебе до віку, врешті-решт, зламається що завгодно. Тому можеш здатися одразу, цим ти збережеш і мій, і свій час... хоча особисто для мене час не має значення.

— НІ! — гаркнула я у відповідь.

— Ні — то ні. Тобі не вдасться ховатися в цьому промені вічно, навіть зірки рано чи пізно згасають.

Волога, що виступала на очах, здавалася кислотою, але я вже втомилася витирати її долонями. Ненавиджу свій страх, ненавиджу свою слабкість... Але гадки не маю, що робити. Невже звідси справді не вибратися? Де я і що ж відбувається? Як сховатися від цих сотень очей і Тіні, яке не припиняє ходити навколо мене, наче стерв’ятник, що очікує смерті виснаженого подорожнього?

— Годі, — різко промовив мій співрозмовник, раптово з’явившись просто переді мною. — На що ти сподіваєшся, Центре Тіней? Невже не хочеш припинити свої страждання? Не май ілюзій, це навіть існуванням назвати не можна: весь час боятися, сидіти склавши руки в напівтемряві і тремтіти від страху, знаючи, що зроби ти зайвий рух — і тебе затягне морок. Ти боїшся навіть розплющити очі та подивитися вперед; кажеш собі, що надія ще є, але її немає, адже ніщо не в силах витягнути тебе з полону пітьми. Чорнота бере верх над усім, завжди перекриває всі кольори, обертаючи їх на таку саму монотонну темряву без будь-якого відтінку. Змирися, здайся, віддай свою прокляту душу темряві і припини нарешті своє існування.

Сили покидали мене так швидко, що я не встигала навіть усвідомити цього. Їх не залишилося на те, аби сказати щось; навіть на думку. З кожним словом Тіні з темряви до мене виповзали змії-щупальця, і я нічого не могла зробити, коли вони обвивали мене одна за одною. Промінь світла майже згас, і я практично зникла під щупальцями...

— Це все, що ми можемо зробити, — ніби здалеку пролунав хрипкий чоловічий голос. Здавалося, я лечу вгору, підпливаю з морського дна до водяної плівки. — Витягнути її не в наших силах, так само як і допомогти. Ти ж сам бачиш, ці блоки непробивні.

— Я знаю, — відповів інший голос, який змусив моє серце затремтіти. — Ми можемо лише підтримувати її, але вибратися вона повинна сама. Ну ж бо, дівчинко моя, — лагідно промовив він, і я відчула на щоці ніжний дотик долоні. — Я вірю, ти зможеш.

Усі звуки стихли, мене знову потягнуло вниз, на чорне дно...

...я ніби впала на кам’яну підлогу, і першим, що побачила, була голова Тіні. Знову на тому самому холодному камені в бляклому промені світла, от тільки «обличчя» Тіні розсікала зла посмішка, а тисячі очей з темряви заметушилися.

— Годі, Центре Тіней, — злісно проговорило Тінь, миттєво опинившись за десять метрів від мене. — Ти що, справді не розумієш? Я було частиною тебе вже давно, відтоді як твоя нога ступила на попіл. Уже тоді поєдналося з усіма чудовиськами, монстрами і кошмарами, які проповзли до твого серця, щодня плекаючи темряву та безвихідь. Я взяло гору над твоєю свідомістю і приходило до тебе, ледь твої очі заплющувалися, а розум впадав у сон із надією відпочити. Прийми правду: тут, у твоїй свідомості, хазяїн я.

Аж раптом із темряви пролунав рик і слабкий промінь освітив страшну морду чудовиська, яке стрибнуло на мене з випущеними кігтями... але одразу відскочило назад.

Скрикнувши, я заціпеніло впала на коліна... і несподівано спіймала себе на тому, що моя рука міцно стискає якийсь предмет. Тремтячи, піднесла кулак до очей, розтулила пальці та побачила на долоні маленький чорний підвісок у формі метелика.

І наче грім серед ясного неба до мене прийшло розуміння: та це ж сон! Усе це лише сон.

— Центре Тіней, зрозумій, — долинало від Тіні. — Темрява поглинає все.

— Можливо, — твердо промовила я, підвівши погляд. — От тільки світло розсіює темряву.

Я стиснула кулаки, встала на ноги та пішла. Промінь світла, який не давав темряві поглинути мене, засяяв неймовірно яскраво. Більше того, він залишав за собою слід там, де я проходила. А йшла я вперед, до Тіні.

— Усе, з мене годі! — войовничо прокричав ворог і, змахнувши руками, дав команду чудовиськам із темряви, які кинулися на мене, не зважаючи на світло.

Але всі вони танули, наче дим, від одного тільки мого погляду. А я була ближче і ближче до Тіні. Воно вочевидь запанікувало, різко розвернулося і спробувало полетіти геть, але виявилося накрите невидимим ковпаком і впало долу.

— Запам’ятай, разом з усіма іншими породженнями темряви: в моїй свідомості хазяїн тільки я!

У моєму серці спалахнуло світло, від якого Тінь знову спробувало втекти, але на бігу розвіялося прахом. Сяйво від мене яскраво пролилося над армією чудовиськ, які оберталися на попіл, що летів за вітром.

А наступної миті світло стало настільки яскравим, що я не могла нічого розгледіти в ньому. Лише відчувала, як лечу вгору. Легко, ніби щось несе мене на крилах...

Світло поступово розсіялося, я розплющила очі... і не повірила їм: лагідно всміхаючись, наді мною схилився Ларгус.

— Я знав, що ти зможеш, — прошепотів він і стиснув у руці МОЮ долоню.

Моє тіло охопила втома настільки сильна, ніби я кілька днів без відпочинку важко працювала. Повіки опустилися, і вперше за останні два місяці я заснула спокійно.

Коли я прокинулася, мені здалося, що минуло лише кілька секунд — Ларгус так само сидів біля мене. Але те, що моє тіло було повним сил, давало зрозуміти: проспала я значно довше.

— Доброго ранку, — усміхнувся крук, хоча за вікном чорніло всіяне зорями нічне небо. — Ну як, виспалася?

Я кивнула.

— Ларгусе, а де я, звідки ти тут узявся і як я сюди потрапила?

— Ти в Адамареї, у гостьовій кімнаті мого будинку. А те, як ти сюди потрапила, — ціла історія.

— Тоді розкажи, я нічого не пам’ятаю з того моменту, як мене виплюнув болотяник.

— І не дивно, після того ти знепритомніла і прокинулася лише через п’ять днів.

— П’ять днів? Мої однокурсники вже, напевно, на півдорозі до Фетесаріна.

— Так, але не хвилюйся, за кілька днів ти відпочинеш, а потім я доставлю тебе до університету.

— Як я опинилася в Адамареї?

— Я знав, що в тебе практика в Каласі, тому на шляху з Фада вирішив заїхати привітатися. Мабуть, ти здогадуєшся, що здійнятий тобою галас у лісі було чутно за три сваги, — усміхнувся Ларгус. — Я пришпорив коня, швидко дістався до вас і побачив тебе на землі непритомною, та ще й усю в якомусь слизові. Коли мені сказали, що тебе проковтнув болотяник, я швидко оглянув тебе і, наклавши кілька заклинань, які мали тебе трохи підтримати, перемістився з тобою до Адамарея. Тут до справи взялися найкращі випускники медичного, що носять чорні пояси. Але все, що ми могли, — це підтримувати. Вибратися звідти твоя свідомість могла тільки самотужки. На щастя, у тебе все вийшло.

— Ларгусе... кажеш, я проспала п’ять днів?

— Плюс іще один, уже після того, як отямилася.

— Скажи чесно, ти відпочивав хоч трохи?

— Чесно? Не дуже, — зізнався крук. — Якось погано спалося.

— Воно й видно, — сумно зітхнула я. — Іди виспись, бо в ті мішки, що в тебе під очима, влізе вся картопля Ануари, та ще й місце для бурячків залишиться.

— Ларгусе, вона має рацію, виспись. Ти перевтомився, — несподівано почула я і підвела погляд.

Біля входу до кімнати стояла молода жінка. Висока, струнка. Дуже витончені риси обличчя одразу видавали спокійну, вдумливу людину. Великі сапфірові очі, холодні та сумні, немов увесь час дивилися кудись углиб власної душі і щось там наполегливо шукали, їх прикрашали довгі пишні вії та різкі лінії брів. Тонкі ніжні губи не були схожі на ті, які часто всміхаються, але заворожували. Пряме чорне волосся до лопаток було наче шовковий водоспад. На стегнах чорнів акуратно зав’язаний пояс крука. Жінка так сильно вражала своєю темною вродою, що мені здалося, я заверещу від страху, коли зараз подивлюся в дзеркало.

Таємнича незнайомка підійшла ближче до мого ліжка, я розгледіла її ще краще... і виснувала: потворам на кшталт мене потрібно ходити з мішком на голові.

— Алісо, знайомся, це Каніла, моя найкраща подруга та права рука, — усміхнувся Ларгус.

— Рада знайомству, — відповіла я.

Ох, Алісо, ну ти й брехло...

— Я теж, — мило, але стримано відказала жінка. — Ларгусе, не будь таким упертим. Бачиш, із нею все добре. Іди відпочинь. А з Алісою залишиться моя покоївка Таніка. Правда?

— Правда-правда, Каніло, — весело промовила пухкенька жінка років п’ятдесяти, яка хутко забігла до кімнати. — Я догляну за нею.

— Добре, — погодився Ларгус. — Але, Алісо, якщо знадоблюся, знай, що я в сусідній кімнаті, тому можеш кликати коли завгодно...

— То йди вже, — несподівано тепло засміялася Каніла і, підхопивши Ларгуса під руку, вивела його з кімнати.

— Правда, вони гарна пара? — мрійливо промовила Таніка, коли за круками зачинилися двері.

Якщо чесно, то жодної гарної емоції ця думка в мене не викликала.

— То вони разом? — видихнула я, доклавши всіх сил, аби не скочити з ліжка з відчайдушним криком.

— А хто його знає? — відповіла Таніка. — Але коли я дивлюся на них, то питаю себе: а хіба може бути інакше? Вони нерозлийвода ще з дитинства. Уяви лише: росли в одному містечку, в обох виявили чарівні здібності, а після університету обоє стали учнями круків. Звісно, ці круки такі втаємничені, нікому нічого не розповідають. Коли їх про це прямо питали, вони усміхаючись відповідали, що завжди були тільки друзями. Але багато хто все ж уважає, що між цими двома щось є. Та й Ларгус, скільки я його знаю, завжди був одинаком, про таких зазвичай кажуть: «Одружений із роботою». Пам’ятаю кілька його спроб розпочати стосунки, але тривали вони не довше від двох-трьох походів до театру. Остання була років зо два тому — Мірра Реберс, одна з учениць. Вона просто мліла від однієї лише думки про Ларгуса, дуже довго і наполегливо домагалася його уваги. І от нарешті він запросив її на Зимовий бал. Але трохи більше ніж за тиждень вона з депресивним виразом обличчя пішла від нього, бурмочучи щось про те, який він холодний, байдужий, ніби зовсім її не помічає, і взагалі нічого не хоче про себе розповідати. «Це все одно, що гуляти парком разом зі статуєю», — скаржилася вона. Що, загалом, і не дивно, він навіть друзям душу не надто відкриває.

— А Ларгус що? — поцікавилась я, щосили намагаючись зберегти спокійний вираз обличчя.

— Не сказала б, що його це взагалі якось турбувало, — знизала плечима жінка. — Я навіть не впевнена, чи помітив він, що в нього була дівчина. Може, він навіть приділив їй увагу, тільки щоб відвести сторонні очі від того, що відбувається насправді. Він не зближується ні з ким, такий уже в нього характер. Лише від Каніли в Ларгуса, схоже, майже немає секретів. Тому сподіваюся, коли-небудь я все ж доживу до їхнього весілля! Слухай, сонечко, я, стара квочка, все балакаю та балакаю, а ти ж певно голодна наче вовк. Почекай хвилину, я збігаю на кухню і принесу тобі чогось смачненького, — радісно підскочила покоївка та вибігла з кімнати.

Коли чесно, після такої історії про апетит і мови бути не могло. Але Таніка вже гриміла каструлями на кухні, тож я тільки спрямувала погляд у вікно, де з’являлися перші промені досвітнього сяйва.