Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь

Розділ З Зміїний караван

Триклятий пристрій, названий механічним будильником, дзеленчав, ніби дзвін Нотр-Дама, по якому істерично гамселили мискою. Тому мені більше нічого не залишалося, окрім як одягнутися та покинути номер.

Ми поїхали з прийому близько четвертої ранку, і доти Вадим устиг підлизатися ледь не до всіх шляхетних панів, яких тільки побачив. У результаті він дістав запрошення «якось завітати на чай» мало не від кожного поважного дому столиці.

Спустившись у ресторан на другому поверсі, я побачила Фандору, яка попивала ароматну каву.

— Доброго ранку, — усміхнулася мавка. — Як спалося?

— Ніби всю ніч стрибала вольєром із гієнами, — зізналася я, сівши поруч. Одразу підійшов офіціант, у якого я замовила омлет з овочами.

— Нічого, звикнеш.

— Сумніваюся, — сумно зітхнула я. — Для мене навіть компанія з п’яти — вже натовп. А якщо в цьому натовпі з’являється хоча б одна малознайома людина, я відчуваю непереборне бажання сховатися під стіл і обкласти себе подушками з ніг до голови. Тож навряд чи зможу почуватися комфортно на таких заходах.

— Журбинка, — знизала плечима мавка.

Я ж, зібравшись на силі, таки вирішила запитати:

— Слухай, а ти не знаєш, що це вчора був за дивний чарівник...

— Фандоро, Алісо! Ось ви де, — бадьоро покликав Каріл, ледь забігши до ресторану. — Маю гарні новини. Алісо Гайлінова, вітаю вас зі щойно отриманим громадянством, — урочисто промовив він і вручив мені документи: посвідчення особи, аркуш із печатками про надання громадянства, власний номер громадянина в загальнодержавному переліку. Усе в одній книжці в коричневій палітурці, з гербом — як на гобелені, який я бачила вчора на балу. Що особливо тішило — зроблене з нерозривних, непромокальних та вогнетривких зачарованих матеріалів.

— Ого, так швидко?

— Та я сам здивувався. Знала б ти, хто клопотав про прискорення процесу... — несподівано Каріл затнувся, зам’явся, а потім продовжив, звертаючись більше до Фандори: — Вадимові його посвідчення я зараз віднесу, а потім мені доведеться ненадовго відлучитися. Поки я не повернуся, у вас буде час зганяти по дорожній одяг. Гільдія оплачує всі витрати, пов’язані з цим завданням, тож Аліса може прикупити собі кілька дрібничок за державні грошики. Побачимося за дві години.

Попрощавшись, Каріл покинув ресторан. А ми з Фандорою закінчили снідати й вийшли на чарівні центральні вулички.

— Прийшли, — весело повідомила мавка, зупинившись біля крамнички, на вивісці якої було написано «Мандри». — Я лише тут такі дрібнички і купую.

— Хороший асортимент?

— І не тільки. Менш ніж століття тому історики встановили, що будівлю цього магазину зведено на могилі видатної мавки-поетеси. Тому нам, щоб ми не влаштовували акції протесту, роблять тут знижку у десять відсотків на всі товари.

— Що ж це за поетеса, якщо ви так дешево поступилися?

— Наші історики між собою балакають, що насправді вона була нахабною дріб’язковою сварливою бабою, яка навіть віршів не писала, просто привласнила поезії своєї померлої падчерки. Тому той упир, який її задер, — мало не герой. Але людям і шубінам про це знати не обов’язково. А надто тим, хто особисто знайомий з власниками, — підморгнула дівчина.

Зайшовши до крамнички, я побачила кілька рядів вішалок з одягом і поличок зі взуттям. У центрі приміщення, немов баян посеред музею китайської порцеляни, стояв бронзовий пам’ятник у вигляді невеликого дерева, на якому сидів голуб. Біля нього — могильна плита з барельєфом, що зображував обличчя привабливої жінки. Напис на плиті сповіщав:

Алагара Вандраг, 1529—1581 Епохи Троянди. Вічна пам’ять і слава неймовірно обдарованій доньці землі.

Під плитою струменів фонтан у формі квітки лотоса.

— А що за Епоха Троянди? — поцікавилася я, з підозрою насупивши брови.

— Так називають проміжок часу, який почався понад дев’ять тисячоліть тому і вже три тисячі дев’ятсот дев’яносто два роки як закінчився, поступившись Розсипаній Епосі. Саме відтоді весь світ веде поточне літочислення. В ті часи існували сім великих імперій і десятки підпорядкованих їм народів. На чолі стояла Рада Імператорів, де головувала так звана Троянда — благословенна Стихіями жінка з роду Емалій. Коли б якийсь правитель наважився не послухатися волі Троянди... за легендою, в лічені роки після того його імперії наставав би кінець. Усе життя Троянда жила в храмі та брала шлюб лише для того, аби народити доньку, Молодшу Троянду. Мудра та освічена, священна Троянда завжди ухвалювала остаточні рішення, тож воєн зазвичай удавалося уникнути. Закінчилася ця епоха трагічною смертю вагітної Молодшої Троянди, матір якої була вже надто стара, тож не змогла народити іншу наступницю. Коли остання Троянда померла, її тіло поховали в тому самому храмі. До нього звідси, до речі, дуже далеко — буквально півсвіту.

— Цікаво, — задумливо прошепотіла я.

Треба ж, як ненароком можна знайти цікавий уламок розбитого вітражу. От тільки картину менш загадковою він не робить.

— Удачі, — ніжно прошепотіла Фандора коханому, перш ніж Каріл сів на коня. Закінчивши з покупками півгодини тому, ми повернулися до готелю, де дочекалися лісовика. А після — зібрали речі та приготувалися вирушати кожен своєю дорогою. — Я ще маю певний час попрацювати тут, а восени одразу поїду до Фетесаріна на Загальну Раду. Там і побачимося.

— Тоді до зустрічі, — прошепотів він і поцілував наречену на прощання.

Стрибнувши на коней, ми поїхали слідом за Карілом, проводжаючи Фандору поглядом, поки вона не зникла за рогом.

Скоро показалася міська брама. За нею зібрався натовп, що метушився навколо семи великих критих возів.

— Нам туди, — скомандував Каріл. — Я записав нас до каравану. У Фетесаріні будемо трохи більше ніж за тиждень. Хоч і повільно, зате для вас безпечніше.

— І скільки Гільдії стихій коштуватиме наша безпека?

— Жодної копійки. Чарівників у каравани беруть безкоштовно і дуже охоче: з ними легше, в разі чого, відбитися від загрози. А щодо цього каравану, то взагалі нічого хвилюватися. Я чув, крім нас із ним вирушають іще троє чародіїв. Тож ми швидко відіб’ємося від яких завгодно недоумків, якщо такі надумають на нас напасти. Нам, по правді, дуже пощастило, що ми встигли з документами. Такі каравани вирушають до Фетесаріна не частіше, ніж раз на тиждень.

Ми під’їхали, запрягли коней до одного з критих возів і сіли в нього. Назвати це подорожжю з комфортом важкувато, більшість місця займали дерев’яні ящики з товаром. Але ж нічого такого, що не можна було перетерпіти.

Караван продовжував збиратися, і скоро в нашому возі сиділо ще четверо чоловіків, троє з яких, схоже, і були його власниками. Четвертим виявився веселий товстун із зав’язаним набік червоним поясом мага.

— День добрий, колего, — засміявся він, протягнувши руку Карілові. — Мене звати Галдор Пегарін.

— Каріл Ернасс, — відрекомендувався лісовик, потискаючи руку вогняному магові.

— А хто ці двоє?

— Аліса та Вадим, молодняк.

— До університету їх везеш? — Каріл кивнув. — Нові майбутні чарівники — це завжди добре.

Поки Каріл теревенив із Галдором, я роздивлялася вулицю... Не може бути. Той самий чарівник у чорному, зі скріпленим срібною застібкою чорним поясом, під’їхав на гнідому жеребці до власника одного з возів. Обмінявшись кількома фразами, передав йому вуздечку та стрибнув до воза. А слідом за ним і одягнений у темно-сіре чоловік років двадцяти трьох: худорлявий, але міцний, з коротким русявим волоссям, спокійними зеленими очима і блакитним поясом чародія.

Отже, можна відкинути теорію про те, що цей чоловік — привид... хоча хто його знає, цей світ і що в ньому водиться?

Одначе ж дивно. Чому Каріл вирішив везти безпечним караваном нас із Вадимом — то зрозуміло. Що Галдор, який подорожує сам, долучився до «великої зграї», теж не дивно. Але для чого отак волочитися двом чарівникам із повноцінною підготовкою і очевидно в прекрасній формі? Самостійно подорожуючи, вони дісталися б Фетесаріна значно швидше. Отже, принаймні один з них мав причину їхати цим караваном. Цікаво, чи має до цього рішення якийсь стосунок те, що ним їхатимуть також і двоє прибульців з іншого світу? Чи то в мене вже просто параноя від нічого робити?

Хотілося запитати, що про це думає Каріл, але я вирішила не перебивати чужу розмову, тому залишила свої підозри маринуватися в баночці на підвіконні.

За кілька хвилин караван рушив. Спочатку зовсім повільно, потроху, але коні набирали хід. І незабаром столиця зникла з очей.

Другий день подорожі добігав кінця. І караван, поставивши вози колом, укотре зупинився на ночівлю. В центрі табору розвели багаття, у величезному казані готувалася вечеря. Я сиділа на землі та спостерігала за полум’ям, Каріл пішов на розвідку, а Вадим тихенько про щось теревенив із Галдором, до якого вже встиг підлеститися.

— Ну ти й чортяка! — весело вигукнув чарівник, потиснувши Вадимові руку. Він дивився на хлопця наче купець, якому вдалося укласти вигідну угоду.

Чародія з чорним поясом і того чоловіка в темно-сірому, який ні на крок від нього не відходив, я не бачила відучора. Та й тоді вони лише на хвилину з’явилися. Я все збиралася розпитати Каріла про цю людину, але якось не вдавалося.

— Привіт, Алісо, — привітався Седін, мій ровесник, який їхав у сусідньому возі. Він завжди був дуже веселим, запальним і привітним. За час подорожі ми з ним знайшли спільну мову, якщо не сказати — здружилися. Для мене, з моєї недорозвиненою комунікабельністю, це було особливим досягненням.

— І тобі здоров. Що нового?

— Нарешті дізналися, чому в нашому возі так смерділо. Між ящиками застряг дохлий щур. Його, схоже, ще в Еданорі випадково прибили.

— А можна подивитися?

— Вибачай, уже ніяк. Ми давно кинули його в багаття.

— А я все думала, чого це так смерділо, — засміялась я.

Скоро доварилася вечеря. Нічого особливого — чимось схожа на куліш каша. Просто, але смачно. Коли всі зібралися навколо багаття, я знову побачила мага з чорним поясом. А поруч із ним, чарівника в темно-сірому. Поївши, вони одразу ж пішли вартувати.

Незабаром усі полягали спати до своїх возів. День був не легкий, тому я швидко відключилася.

Я немов заплуталася в гілках величезного дерева, але до жодної з них не могла доторкнутися. Здавалося, чиясь тендітна рука керує моїм хаотичним польотом... тонка рука з блідою шкірою, що виглядає з-під складок розшитого сріблом білого шовку. А потім я відчула дотик холодного дерева, щось схопило і затягнуло мене.

Струнке, ще не до кінця сформоване підліткове тіло, загорнуте в плаття з чорного кашеміру: довгі рукави, вишитий фіалками комір. У неї гладенька шкіра, яка здається божественно м’якою. Довге чорне волосся — немов шовк траурної сукні... а великі очі кольору свіжої крові не мають зіниць. На милому підлітковому личку затримався не по літах наївний вираз.

— Аніка сьогодні померла, — сумно сказала дівчинка високому широкоплечому чоловікові.

Чорнявий, з густою бородою, одягнений в коричневий камзол, під яким зверху темно-сірого жилета зав’язаний червоний пояс мага. Він відійшов від столу, обставленого складними приладами, колбами і пробірками, та обернувся до дівчинки.

— Дуже шкода. Вона була чудовою людиною, добре доглядала тебе і не казала в місті нічого зайвого. Таких, як вона, завжди важко замінити.

— Вона була такою старою.

— Так, доню...

— А прийшла до нас зовсім молодою.

— Аніка прожила з нами все життя. Крім нас, у неї нікого не було, ми замінили їй родину...

— ...Але чому Аніка постаріла та померла, а я майже не змінилася? І ти, тату... тільки бороду відпустив.

— Розумієш... — зам’явся чоловік і несподівано зачепив одну з порожніх колб, що стояли на столі.

— Акіса, Тіміна, Севіта, Філіс, Каміса... — продовжувала дівчинка, наближаючись до батька. — Їх було так багато, всіх і не згадаю. З нами щось не так?

Раптом дівчинка спіткнулася і впала просто на гострі уламки колби!

— Аккаміра! — стурбовано вигукнув чоловік, допомагаючи дівчинці підвестися. Червоні краплі падали з порізів на правій руці — від долоні до ліктя.

Чоловік посадив доньку на стілець, подалі від розбитого скла, залишаючи на її платті плями від крові зі своєї правої долоні... дивно, хіба він теж порізався?

Коли чоловік зняв камзол, відкрився перемазаний кров’ю правий рукав білої сорочки.

— Нічого, все добре, — спокійно прошепотіла Аккаміра, намагаючись втримати сльози. — Зараз минеться.

Вона так і не заплакала. Лише мужньо насупила брови і терпіла біль, поки всі рани на руці, одна за одною, не загоїлися. Тільки від найглибшої залишилася тоненька рожева смужка. Одночасно зажили і рани чоловіка.

— Доню, пам’ятай одне: твоя плоть — це моя плоть, у мене вийде, я знаю. І тоді все буде добре! Тому не звертай уваги ні на що, просто усміхайся.

— Але я не розумію...

— Не треба запитань, маленька. Даруй мені свою усмішку, як це робила твоя мама. Вона ще усміхнеться, я обіцяю тобі...

— Алісо, прокидайся! — скомандував Каріл з незвичною для нього суворістю. — У нас серйозні проблеми.

— Що трапилося?

— Тоденари, дрібні породження тіні.

— А можеш пояснити так, щоб я зрозуміла?

— Створені з тіньової матерії смертоносні гадюки. Проти отрути цих паскуд ми безсилі. Їх можна вбити, фізично пошкодивши тілесну оболонку, але магія на них майже не діє. Тому відбиватися доведеться тільки зброєю.

— І ти розбудив мене через якихось змійок?

— Через ціле кубло цих «змійок», які за хвилину будуть тут. Тоденари дуже агресивні, а як зберуться разом, то геть біда. Ледве відчувши жертву, вони разом кидаються на неї. До речі, саме завдяки цьому тоденар іноді використовують як знаряддя вбивства. Варто чарівникові відловити таку, проникнути в її свідомість і «заговорити» на полювання за конкретною людиною, і жертву ніщо не врятує, окрім щасливого випадку, на кшталт своєчасної смерті гадюки. Від масового використання цього методу рятує той самий імунітет до магії — легше найняти елітарного вбивцю і розробити хитромудрий план, ніж «заговорити» тоденару.

— То що нам робити?

— Битися. Бери меча та йди за мною. Хоч вам із Вадимом і заборонено чаклувати, поки ви офіційно не розпочали навчання... Гадаю, це можна вважати життєво необхідним випадком самооборони, що дозволяє зробити виняток. Тому використовуй усі відомі тобі можливості заступництва стихій, які ти встигла розвинути за ті два роки.

— А я? — обурився Вадим.

— А ти сиди тут і не висовуйся.

— Чого це? Я володію всіма тими силами і теж хочу битися. Не бачу причин сидіти і...

— Аліса розвивала свої фізичні здібності, даровані заступництвом стихій, два роки, а у тебе сила є лише кілька днів. Тому ймовірність твоєї загибелі дуже висока. Переконливий аргумент? От і добре. Алісо, не лови ґав! Бери меча й за мною!

— А що, власне, робити? — запитала я, зістрибнувши з воза слідом за лісовиком.

— Старайся розрубати якомога більше гадюк. Будь обережна, вони люблять атакувати зі стрибка, а стрибнути можуть далеко та високо. І пам’ятай: у жодному разі не дай себе вкусити, інакше тобі вже ніщо не допоможе. Коли це станеться, на тебе чекатиме смерть після п’яти-десяти хвилин агонії. Усе зрозуміла?

— Так, — кивнула я, стаючи в оборонну позицію.

Майже всі, хто був у каравані, вийшли на бій, і кожен тримав зброю напоготові. Чарівник із чорним поясом теж був тут, але молодий чоловік, який весь час його супроводжував, цього разу залишився у критому возі.

Довго чекати не довелося. Скоро я почула зловісне багатоголосе шипіння, а за мить із нічної пітьми вилетіла перша змія. Вона виявилася невеличкою, близько ліктя завдовжки, і це ускладнювало оборону.

Я навіть оком змигнути не встигла, коли меч чарівника з чорним поясом блискавично розрубав тоденару навпіл! Але це була лише «перша ластівка». За мить на нас вилетіла ще одна, і ще, і ще... Деяких удавалося розрубати просто в польоті, але більшість падали на землю та з агресивним шипінням намагалися вкусити першу-ліпшу ногу. Перш ніж зміїний дощ припинився, вилетіло не менше від сотні тварюк. Ох, і пощастило ж нам, що дорогою до Еданора ми не натрапили на них!

Змії ухилялися від ударів мечів із приголомшливою спритністю, тому їх кількість майже не зменшувалася. Утім, гадюк, які траплялися чародієві в чорному, ніщо не могло врятувати. Не кожному вдавалося і з однією впоратися, натомість на його рахунку було щонайменьше два десятки.

Не пам’ятаю, як довго це все тривало, але живих тоденар нарешті майже не залишилося. Я, Каріл, Галдор і чарівник із чорним поясом для підстраховки пройшлися «полем бою», шинкуючи все, що подавало хоч якісь ознаки життя. Решта просто зітхнули з полегшенням і втомлено сперлися на вози або сіли просто на землю.

— Фух, — видихнув Седін, витерши з чола піт. — Пронесло.

Єдина мить, якої мені вистачило тільки на те, щоб закричати... тільки закричати перед тим, як два переповнені смертельною отрутою зуби гадюки, яка виповзла з-під воза, жадібно вгризлися в ногу Седіна.

Меч чарівника з чорним поясом блискавично розрубав тоденару, але хлопцеві це вже нічим не могло зарадити. За лічені секунди він зблід і впав, важко дихаючи.

Ноги відмовилися тримати мене, і я без сил опустилася на землю. Хотілося плакати. На обличчях супутників застигла скорбота.

Чародій у чорному опустився поруч з Седіном і трохи підняв його голову.

— Важко, коли вмирають молоді, — сумно зітхнув Галдор, присівши на землю за моєю спиною. — Шкода хлопця. Ти, здається, подружилася з ним?

Я лише й змогла, що кивнути.

— Вони що, були знайомі? — запитала я у вогняного чарівника, вказавши поглядом на Седіна та чародія з чорним поясом, який схилився над іще живим хлопцем.

— Ні, здається, вони раніше не зустрічалися. Та й тут, у каравані, не розмовляли.

— То чому він...

— А ти не знаєш?

— Не знаю чого?

— Це ж Ларгус Агердон, голова круків. Хіба Каріл нічого не розповідав про них?

— Ні...

— Дивно, а мав би. Що ж, візьму це на себе. Круки — особливі чарівники. Для нас, магів стихій, джерелом сили є енергія землі, води, вогню або повітря. А круки творять заклинання, використовуючи енергію, яку отримують з останнього подиху людини, що помирає.

Вистачило частки секунди, щоб моєю спиною пробігли мурашки. То ось хто він такий! Від усвідомлення того, що подібні речі відбуваються в цьому світі, всередині стало дуже холодно, а душі захотілося сховатися в темний куточок. Згадалися всі недомовки Каріла — очевидно він не хотів, щоб я дізналася про це зараз.

— Спокійніше, Алісо. Я бачу, ти сама від страху помреш. Може, мені не продовжувати?

— Ні, розповідайте, — прошепотіла я, не відводячи погляду від крука.

— Добре, як скажеш. Ніхто не знає, як і чому з’явилися круки. Але вони особливі вже тим, що їхнє джерело сили не просто набагато могутніше, а ще й необмежене. Якщо маги стихій здатні увібрати силу тільки до певної межі, то крук отримає стільки енергії, скільки збере останніх подихів. У середньостатистичного крука, як правило, приблизно в сто разів більше сили, ніж у мага стихій. А Ларгус, певно, найсильніший із них, і не лише за кількістю енергії, а й за силою чарів.

— Як йому це вдалося?

— Що?

— Стати головою круків у такому юному віці.

— Не в такому й юному. Алісо, Агердонові вже добряче за тридцять.

— Скільки? Та я б йому навіть двадцяти семи не дала!

— Круки, що давно успадкували силу, зазвичай здаються на два-три десятиліття молодшими, ніж насправді, і настільки ж довше живуть. Це ще одна з їхніх особливостей: поглинаючи чужу смерть, вони віддаляють наближення власної. Круки тримаються окремою Гільдією, яка перебуває в місті Адамарей.

— Адамарей... — машинально прошепотіла я. Ось про що тоді обмовився Каріл...

— Вони ніколи не розкривають особливостей свого ремесла, — продовжував вогняний чарівник. — Тому ми можемо тільки здогадуватися, як вони відчувають наближення чиєїсь смерті і які в них ритуали тощо.

— Скільки ж таких в Ануарі?

— Рівно сто.

— Чому вони не наберуть до своїх лав більше? Таких що, мало народжується?

— Круком неможливо народитися, ним можна лише стати. А єдиний спосіб перетворитися з мага стихій на крука — прийняти передсмертний подих крука. Тому вони завжди тягають за собою своїх учнів і бережуть їхні життя, наче зіницю ока. Якщо не буде кому прийняти останній подих крука, а разом із ним і всю накопичену силу, дар пропаде безслідно, і в світі навіки стане одним круком менше.

— То ось хто той хлопець у темно-сірому... Він — учень?

— Так, круки дуже ретельно їх добирають. Уяви, що могло б статися, якби ця сила потрапила жадібному до влади егоїстові, який ладен заради своєї мети йти по трупах, які ще й будуть його підживлювати.

— А як король ставиться до цієї... порохової діжки?

— Більш ніж добре. Поки в нас є така бойова сила, ніхто не наважиться напасти на Ануару.

— Хіба в інших країн немає круків? — здивувалася я.

— Зараз ні. До війни Магії та Вогню вони були майже в кожної держави, але після тієї різанини зберегти таких чарівників вдалося тільки Ануарі, і наразі в нас їх рівно сотня.

— А що це він робить? — запитала я, помітивши, що крук приклав долоню до Седінового чола і нахилився до обличчя.

— Це ще одна з особливостей тих чаклунів. Я точно... насправді, навіть приблизно не знаю, як вони це роблять. Але таким от чином вони прискорюють смерть.

— То Седін зараз...

— Правильно.

— Ні! Я не дозволю...

— Спокійно, Алісо. Хлопця вже не врятуєш, сама знаєш. А так крук хоч припинить його страждання.

Я не усвідомила моменту, коли це сталося. Просто Седін раптово змінився на обличчі, а крук набрав повні груди повітря. Потім, залишивши тіло мого померлого приятеля, він швидко зник під навісом свого воза.

Ні-ні, це занадто. Що за чортівня? Чому Каріл мені нічого не розказав про цих чарівників? Не хотів лякати? Сподівався, що я з ними не зіткнуся? Таке пояснення безглузде, я і так дізналася б про все в університеті. Лісовик навіть не забув про це, він цілеспрямовано приховував інформацію.

Варіантів було багато, і всі дуже хаотичні. Сховавшись під ковдрою, я розуміла, що цієї ночі більше не зможу заснути.

За весь день я так і не наважилася запитати в Каріла, чому він жодним словом не обмовився про круків. Та й Ларгуса Агердона не було видно навіть за вечерею, тільки його учень вийшов по дві миски каші.

Туга гострими кігтями скребла душу. Мабуть, вона зовсім звела б із розуму, якби не Галдор. Цей добродушний товстун практично не залишав мене на самоті, весь час починав і підтримував розмови на будь-які теми... крім однієї: круки.

Та й Вадим майже про себе не нагадував, тільки іноді вилазив на козли.

Було дуже важко. Подив, сумніви і страх буквально фізично виснажували, але водночас тримали в такому напруженні, що, здавалося, я знову не зможу заснути. Однак втома виявилася набагато сильнішою, ніж я думала: тільки-но повечеряла, і вона звалила мене з ніг.

Сон міцно тримав мене. Але всі інстинкти кричали так голосно, що я не могла не прокинутися... і краще б не прокидалася! Найбільше мені зараз хотілося дізнатися, якого біса я зв’язана і з кляпом у роті?

Безумовно, це — випадок крайньої необхідності, тому можна і почаклувати.

Я спробувала обвуглити мотузки поглядом, а потім потроїти свою фізичну силу, щоб розірвати їх, але нічого не вийшло. Здавалося, зв’язане не лише моє тіло, а й чарівна сила.

Озираючись у паніці, я зрозуміла тільки те, що абсолютно нічого не розумію. Чому коли мене зв’язали і я галасую щосили, ніхто у возі не думає не те що прокидатися — хоч ліве око розплющити?

Сховавшись у темряві, хтось огрядний продовжував поратися біля воза. Але розгледіти його не вдавалося. Утім, хіба це мало значення? Головне, що за хвилину цей черевань за ноги витягнув мене з воза і поклав на спину коня, немов мішок картоплі.

— Не смикайся, а то впадеш і втратиш товарний вигляд, — грубо прошипів він... Цей голос, невже я зараз почула саме його? Хіба таке можливо?

Але світло місяця, який виплив з-за хмар, остаточно розвіяло всі сумніви, коли висвітлило обличчя Галдора. Та що він задумав? Чому викрав мене?.. І чи дійсно я хочу це знати?

Чарівник тихо вивів коня з табору і пришпорив його. Після цього єдине, що мені залишалося, — заплющити очі, аби не дивитися на землю, яка проносилася піді мною. Тим паче що, крім неї, я все одно більше нічого не бачила.

Щохвилини паніка зростала. Що далі Галдор відвозив мене від табору, то чіткіше я розуміла: мої й так мізерні шанси на якусь допомогу стрімко наближаються до нуля.

Скільки ми гак їхали? Години дві-три, не менше. Імовірно, і сам Галдор переконався в безвиході мого становища, тому що скоро кінь зупинився. Вогняний чарівник схопив мене і кинув на землю.

Нарешті я наважилася розплющити очі та озирнулася: ми перебували на краю галявини посеред лісу. Але дерева були хвойні, а ґрунт піщаний.

Владним помахом руки мій викрадач зібрав докупи і змусив спалахнути кілька сухих гілок. Проколов палець, підійшов до полум’я і, торкнувшись його, почав поповнювати запас чарівної сили.

— Ну, подивімося, що в мене тут, — пробурмотів чаклун, прибрав палець від вогню і підійшов до мене. — Не худорлява, але фігуриста, — почав Галдор, лапаючи мене, немов дійну корову на ринку. Як же мені хотілося зацідити ногою в його огидну мармизу! — Ніжки довгі, коси прекрасні — нічого, що короткі, відростимо чарами... очі золотисто-карі, губки гарні, м’якенькі... І чудовий магічний потенціал. Пощастило ж мені! Знаєш, Алісо, хороша це штука, снодійне: весь табір спить, ніхто тобі не допоможе, а мені не завадить. Коли вранці всі прокинуться, шукати їм залишиться вітру в полі.

Снодійне? Сволота, він дійсно не залишив мені жодного шансу. Навіть подумати страшно, що тепер зі мною буде.

— Ну як, люба, поцілуєш мене своїми ніжними губками? — засміявся Галдор, вийняв кляп і схопив мене за обличчя.

— Жуй сраку, козел! — закричала я на все горло.

— Стули пельку! — гаркнув чаклун і всадив у мене блискавку заклинання, від якого по всьому тілу прокотилася хвиля гострого болю. — Тебе все одно ніхто не почує. Поблизу навіть глухого села немає, а до табору тим паче. Тому сиди собі тихо і не кудкудакай.

Галдор знову схопив мене за вилиці, а другу руку грубо обвив навколо талії і притиснув до себе. Намагаючись поцілувати мене, він лише сильніше здавлював пальцями почервонілі щоки.

— Ти сам прибереш від неї лапи чи мені їх тобі відрубати? — твердо процідив розгніваний чоловічий голос.

Коли я розплющила замружені від страху очі, у світлі багаття блиснуло лезо меча, який притискався до Галдорової шиї. Підвівши погляд, я побачила темну фігуру чарівника зі скріпленим срібною застібкою чорним поясом.

— Забирайся, це не твоя справа, круче! — прошипів Галдор, устаючи з піднятими над головою руками.

— Справді? — роздратовано гмикнув голова круків. — Я б так не думав.

— Краще не втручайся в справи магів стихій. У нас свої принципи, які вас не стосуються.

— Я добре знаю закони обох Гільдій. І щось не пригадаю такого, який благословляє на викрадення ненавчених чаклунів для продажу в рабство. Тому йди, мабуть, краще в сраку, задля власного ж блага.

— Які ми зухвалі, — нахабно пробурчав Галдор, повільно встаючи на ноги. — Ти ж сам прекрасно знаєш, чому я не поступлюся.

— Тоді я тебе просто вб’ю і однією мерзотою в цьому світі стане менше. Не думаю, що хтось через це засмутиться.

— Розігнався... Меч до меча! — нерівним голосом прокричав вогняний чаклун і, ступивши крок назад, витягнув із піхов холодну зброю.

— Дуель на мечах? І навіщо тобі це? Краще здався б і пожив ще трохи в одиночній камері...

— Гору золота проміняти на в’язницю? Ти що, дорогою впав із коня й головою вдарився? Знаю, що в чарах тобі не суперник. Тільки так я можу залишитися живим, та ще й забрати собі головний приз. Чи ти злякався і просто підсмажиш мене, накривши свою честь мідним тазом?

— Насмішив. Я приймаю виклик.

— Тоді нехай переможе найкращий фехтувальник!

Щойно ці слова вирвалися з горлянки мого викрадача, Ларгуса та Галдора накрив вогненний купол. За лічені секунди полум’я розсіялося, залишивши на землі чорне кільце.

Було очевидно, що Галдор не збирався нападати першим. Зрозумівши це, Ларгус вирішив не тягнути час і пішов у наступ. Вогняний чаклун вдало відбив його атаку й сам спробував проштрикнути супротивника! Але крук одночасно відвів лезо і відскочив убік. Чарівники розійшлися на кілька кроків, а потім знову зчепилися.

Дивно, ніколи не подумала б, що цей дядько з черевом може бути таким майстерним фехтувальником. Чому ж він не показував свої таланти, коли напали тоденари? Хоча якщо він уже тоді задумав мене викрасти, то, імовірно, просто не хотів показувати все, на що здатен.

Галдор і Ларгус знову схрестили мечі та блискавично відбивали удари один одного. Немов заворожена, я спостерігала за поєдинком, від якого залежало не тільки життя одного з дуелянтів, а й моя подальша доля... Але що ж буде зі мною? Що від мене треба кожному з них і чому взагалі почався цей бій?

Зненацька серце мало не вискочило з грудей: кінчик свого меча Галдор чиркнув по животу Ларгуса! Але крук відступив на крок, а потім розвернувся, різко зробив випад, і його меч проштрикнув вогняного чаклуна! Кілька секунд обоє стояли нерухомо, а потім пальці Галдора розтиснулися. Щойно його меч упав на землю, Ларгус притягнув голову чародія до себе і глибоко вдихнув.

Поєдинок закінчився. Крук різко витягнув меча і дав тілу загиблого супротивника впасти. А потім одним помахом струсив із блискучого леза ще теплу кров.

Важкі удари пульсу били в скроні — швидко, ритмічно, з усієї сили. Так, немов намагалися розбити мою голову вщент. Тіло заклякло, я просто не наважувалася закричати. Прокляття, іще ніколи так не боялася! Навіть коли до мене в квартиру увірвався песиголовець, який розірвав усю мою родину, я не відчувала такого крижаного жаху. Світло багаття торкалося темної фігури Ларгуса, відбивалося від холодного леза його меча і зловісно грало на застиглому обличчі Галдора. Крук убив майстерно і не вагаючись. Одним-єдиним рухом обірвав життя, перш ніж утягнути в себе розірвану ниточку — останній подих. Цієї миті для мене не мало значення, хто такий Галдор. Він перетворився на труп, який скоро захолоне. І зробив його трупом чарівник у чорному, який повільно заховав меча в піхви.

Неквапливий рух — і темно-карі очі тепер дивилися на мене. Коли крук ступив перший швидкий крок, усе моє єство стиснулося в маленький клубок, і я стояла посеред голого степу й найбільше у світі прагнула сховатися на дні темної комірчини. Не маючи сили видати жодного звуку, поворухнутися, навіть кліпнути, я, немов скам’яніла, лежала на землі.

На мить чарівник завмер, а потім ступив ще один крок — цього разу повільно, обережно. Потім ще один. Але хоч як би плавно він рухався, це не могло приборкати мого страху перед ним.

Коли чоловік присів біля мене, я заплющила очі та затамувала подих. Ще секунда... і його пальці поспіхом розв’язали мотузки. А потім, наче знімаючи павутиння, крук провів рукою над моїм тілом. Тієї самої миті я відчула полегшення — немов мотузки скинули з мене саме зараз.

— Ти як? — запитав він і легким, дбайливим рухом допоміг сісти.

Моє знесилене тіло тремтіло. Найбільше хотілося негайно бігти світ за очі. Але натомість я, не думаючи, сховала обличчя в куртці крука, яка пахла степовим пилом, і розплакалася.

— Тихіше, все закінчилося, — прошепотів він, обійнявши мене за плечі. — Не хвилюйся, все добре.

Ларгус допоміг встати... хоча фактично майже ніс мене, тому що коліна занадто трусились і встояти на ногах я не могла. Скоро чоловік вивів мене до краю галявини, де чекав гнідий жеребець. Чарівник посадив мене в сідло, влаштувався позаду, взяв до рук вуздечку та м’яко пришпорив коня.

За кілька хвилин ми виїхали з лісу і чоловік перевів жеребця на рись.

— Навіщо він викрав мене? — нарешті зважилася запитати я.

— Хотів продати работорговцям, — відповів Ларгус. — Тут багато лісів, звідси ними можна непомітно дістатися кордону з Дараною. Вірогідно, він незабаром передав би тебе комусь зі своїх спільників, яким іще кілька днів тому відправив послання, аби чекали в обумовленому місці. Вони й вивезли б тебе до Дарани, де продали за кругленьку суму, половину якої переслали Галдорові. А сам він, передавши тебе, тихенько перемістився б назад до табору і зранку вдав, ніби його дивує твоє зникнення.

— Але чому я не могла захиститися?

— Він зв’язав твою силу.

— Хіба таке можливо?

— Тільки доки чарівник не навчиться захищати її недоторканність. Зазвичай Гільдія стихій видає дітям зі здібностями захисні амулети, які в разі спроби викрадення не дають скувати силу, паралізують потенційного викрадача на три доби та сигналізують Гільдії про інцидент. Але ти — особливий випадок. Утім, навіть амулети деякі работорговці навчилися знімати. Після кожної їхньої вдалої спроби систему безпеки артефакта, звісно, вдосконалюють та вшивають оновлені заклинання в амулети всіх майбутніх чарівників країни. Але винахідливі работорговці не здаються. І коли вдається зламати нову версію амулета, спочатку швидко зв’язують силу, а коли опиняються в безпечному місці, з необхідними для обряду інгредієнтами, чарівну силу міцно заковують.

— Заковують?

— Це щось на кшталт підкорення магії чарівника. Офіційно в Ануарі обряд використовується, коли чародія з якоїсь серйозної причини відраховують з університету до третього курсу, аби він, недовчений, не наробив чого. Коли ж силу заковують работорговці, то роблять від енергетичних кайданів ключ-регулятор, який і продають разом із рабом — щоб новий господар міг тримати під контролем чарівну силу своєї нової іграшки.

— Чому вони йдуть на такий ризик? Невже ця справа настільки вигідна?

— Ти навіть і не уявляєш наскільки. На невільничому ринку Дарани можна вторгувати за такого імпортного раба просто казкові гроші. А якщо цей раб іще й вродлива дівчина, ціна зростає втричі щонайменше.

Вродлива? Цікаво, це можна вважати за комплімент?..

Чорт, та в мене в голові вавка! Мало в рабство не продали, а я файно червонію, шукаючи в його словах якийсь сакральний сенс.

— Навіщо їм чарівники, які не вміють чаклувати? — поспіхом запитала я, намагаючись зігнати зі щік відчутний рум’янець.

— Це вони спочатку не вміють. Купивши раба з магічними здібностями, рабовласник наймає дресувальника, який і навчає його. Що найгірше, работорговцями нерідко стають самі чарівники з Гільдії стихій. Вони добре замітають сліди і навчилися обходити обітниці, тож знайти викрадених практично неможливо. На щастя, хоч я сьогодні встиг вчасно.

— Хвилиночку, Галдор підсипав снодійне у вечерю. Як же вам...

— Алісо, будь ласка, звертайся до мене на ти.

— Добре... — зніяковіла я. — Як тобі вдалося прокинутися, коли ти був у одному із сусідніх возів? Навіть Каріл спав так міцно, що Галдор спокійно зв’язав мене у нього під носом.

— Я крук. Жодне снодійне не діє на того, чия душа безпосередньо пов’язана з вічним сном. І, на твоє щастя твоє, Галдор про це не знав.

— А як же обов’язок скрізь брати з собою учня?

— Жартуєш? Та поки б я його будив, спільник Галдора вже довіз би тебе до самої Дарани.

— Але він міг тебе вбити... І, до речі, встиг поранити, — заметушилась я, раптом згадавши, як кінчик меча Галдора чиркнув по животу Ларгуса.

— Не переймайся, — відмахнувся він. — На круках усе гоїться як на собаці, а я ще й магією підлікувався. Рана була неглибока, навіть кров уже зупинилася. Ну а куртку я поновити зможу, руки ніби звідки треба ростуть, і побутові заклинання трохи тямлю.

— А якби він змахлював і скористався чарами?

— У цьому й полягає особливість дуелі «меч до меча»: або ти приймаєш виклик, і поки один із вас не помре, чари дуелянтів будуть заблоковані, або на щоці в тебе з’явиться чорне клеймо. На це й були всі надії Галдора. Попри своє черево він був одним із найкращих фехтувальників у Гільдії стихій.

Хвилиночку, я все правильно зрозуміла? Ларгус Агердон, голова круків, реально і цілком усвідомлено ризикував не тільки життям, а й безцінною силою? Заради мене? Якогось дивакуватого дівчиська з чужого йому світу? Але навіть мій єдиний хлопець (з яким я зустрічалася менше від двох тижнів) не став битися заради мене з хуліганом! Замість того він вирішив по-тихому змитися до найближчого темного провулку... де й зустрівся з песиголовцем, перенесеним до мого світу через проріху.

Навіть не знаю, що й думати.

Блін, треба терміново знизити самооцінку, а то дуже вже розмріялася. Цей чоловік, очевидно, людина честі, тому не міг вчинити інакше. Та й хто знає, які в нього насправді були мотиви. І він ніколи не наважився б на подібне, якби не був упевнений у своїй перемозі...

Чи наважився б?

— Скажи чесно: що ти відчула, коли тобі сказали, хто я? — несподівано запитав Ларгус, і від його слів усе моє єство пройняло дрібним тремтінням. — Я ж правий, ти дізналася про це саме вчора, коли я прийняв останній подих того хлопця?

— Ну... — розгублено протягнула я, не наважуючись відповісти.

— Зараз вгадаю: подив, страх, відраза... Ти вирішила, що я жорстоке безсердечне чудовисько, яке піклується тільки про власну могутність. Так?

— Але я зрозуміла, що ти не такий!..

— Алісо, благаю, кілька хвилин тому ти, дивлячись на мене, сама тремтіла, наче перелякане кошеня, — зітхнув Ларгус. І мені стало нестерпно соромно.

— Зате тепер я не боюся.

— Лише після того, як зі мною хоч двійком слів перекинулася. А для більшості ми саме такі от бридкі паразити. Тож, словом, не раджу особливо афішувати наше знайомство після того, як покинеш караван. Інакше ризикуєш повторити долю наших учнів, яких на вулицях обходять.

— А як вибирають цих учнів?

— Коли з якихось причин звільняється місце, розглядають усі можливі кандидатури молодих чарівників, — зітхнув крук. — Зазвичай нам допомагає ректор університету магії, але рішення за Радою Сотні. Остаточну крапку ставить голова круків, тобто наразі я. Після цього чарівника востаннє запитують, чи не одумався він, і, якщо той достатньо божевільний для того, щоб погодитися, його посвячують в учні конкретного крука. Той навчає його тонкощам заступництва Смерті, а помираючи, передає свій останній подих.

— Що за тонкощі?

— Їх не так уже й багато, але всі вони потребують певних навичок. Та й більшість знань утрачено, ми навіть не знаємо багатьох своїх можливостей. Власне бойова магія мало пов’язана з нашою силою, просто у нас багато енергії і чари потужніші. Тому маємо деякі спеціально розроблені заклинання, на які в чарівників стихій просто забракло б сил. Загалом, серед особливих можливостей — здатність бачити останній подих; дотик смерті, яким ми можемо прискорити кончину, якщо вмирати людина повинна довго; також ми відчуваємо чужу смерть, це допомагає знаходити тих, хто помирає. Ну і все таке інше. Як бачиш, лише необхідні крукам дрібниці.

— І все?

— А ти думала, ми влаштовуємо криваві жертвоприношення, викликаємо духи померлих і підіймаємо трупи з могил? — з усмішкою поцікавився Ларгус. — У цьому плані наш світ не дуже й відрізняється від твого рідного: в ньому мерці теж безмовно зберігають свої секрети.

Не знаючи, що ще сказати, я мовчала. Час минав, а разом з ним відпускала й тривога. Кінь біг рівно, граційно, трохи заколисуючи. А Ларгус надійно тримав мене. Було тепло й затишно, спокійно як ніколи раніше. Тому я навіть не помітила, як переступила поріг сну.