Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь

Розділ 8 Зустріч біля прірви

Наступного дня я відпочивала в гамаку, дочитуючи останній підручник з історії, коли до намету з повним ротом піни увірвався Каріл. Розмахуючи зім’ятим папірцем, лісовик заторохтів зі швидкістю триста слів на секунду, не даючи мені змоги розібрати хоч щось із палкої промови.

— Так, а тепер повільніше і солов’їною, — скомандувала я, всадивши енергійного археолога на старенький стілець.

— А який сенс? — приречено зітхнув він, коли трохи заспокоївся.

— Що трапилося?

— Мене кинули, Алісо. Кілька тижнів наполегливої роботи... і ось воно, знущання в чистому вигляді.

— Агов, ти можеш чітко та ясно пояснити, в чому річ?

— Звичайно. Що може бути простіше, ніж сказати, що мене звідси послали подалі? — невдоволено буркнув чарівник і передав мені той самий аркуш, із яким забіг до намету. Папірець мав такий вигляд, ніби його засунули в пащу скаженого вурдалака, який його проковтнув, перетравив і вже потім передав Карілові.

Зацікавившись, я трохи розгладила аркуш і прочитала:

Прочитавши записку, я вчасно зрозуміла, що пора напустити на обличчя здивований вираз і обуритися, щоб Каріл раптом чогось не запідозрив. У Ларгуса, бачу, все сказано, як зав’язано.

Звісно, шкода Каріла, але забрати в магів стихій керівництво над розкопками було необхідно.

— Коли вирушаємо до Фетесаріна? — запитала я і повернула чарівникові листа.

— Завтра вранці, щойно зберемо речі.

— Гадаю, ти вже продумав, як нам за тиждень дотягнути всі ті знахідки, які повеземо з собою?

— А чого тут думати? Ми, археологи, користуємося в таких випадках дзеркальцем Теглена. Дуже дорога і дуже корисна магічна технологія: компактне блакитне дзеркальце із золотою кришкою. Воно відчиняє двері до прив’язаного додаткового виміру, своєрідне спотворення реальності, як ми його називаємо — «Дзеркальна кишеня». За допомогою заклинання в кишеню можна багато чого перенести. А як привозимо дзеркальце куди потрібно — розбираємо вміст кишені. Те, що в нас, — одна з останніх моделей, з кишенею на сто кубічних метрів. У неї вміститься те, що ми тут за кілька тижнів викопали, та ще й бутерброди на дорогу запхати зможемо, — усміхнувся Каріл. — Через інше прикро: стільки часу і сил витрачено на ці розкопки, а в мене їх забирають круки.

— Співчуваю... але хіба ти не думав, що у голови магів стихій є причина так чинити?

— Зрозуміло, що є, але від цього не легше.

— Годі скиглити, — відмахнулася Фандора, увірвавшись до намету. — Краще б проводив мене, адже не скоро побачимось.

— Звичайно, люба. Ходімо, — ніжно всміхнувся лісовик і за мить опинився біля нареченої.

Я прокинулася і ніяких проблем з моїм здоров’ям не виникло, тож Фандора поверталася до своєї роботи. Для неї настав час зробити кілька стрибків переміщення й опинитися в місці призначення.

Чародії вийшли з намету, а я попрямувала слідом.

Уже стемніло, і весь табір давно хропів. Фамал мав підійти за хвилину, а я тихенько йшла позаду, тому мене було навіть не чути. Схоже, завдяки цьому лісовикові та мавці дійсно здалося, ніби вони наодинці.

Наскільки я встигла помітити, при свідках Каріл і Фандора зазвичай поводились дуже стримано: ніяких тобі сюсюкань, поцілуночків чи обіймашок. І той, хто не знав про їхні стосунки, мабуть, і не здогадався б, що ці двоє — без п’яти хвилин подружжя.

Але, залишаючись удвох, почуваючись більш затишно, вони розслаблялися і нагадували голубків: ніжні погляди, переплетені пальці, теплий шепіт у вушко. Удвох вони мали вигляд настільки гармонійний і зворушливий, що ними можна було мимоволі замилуватися. І коли я дивилася на них, у моєму серці запалювався маленький вогник віри. Віри зовсім дитячої та безглуздої — ніби щастя існує і, можливо, коли-небудь його зможу торкнутися навіть я.

— Був дуже радий зайвий раз тебе побачити, — усміхнувся Фамал, обіймаючи Фандору на прощання. Коли це він приєднався до нас? І де цей хлопець узагалі навчився так тихо пересуватися? Я ж навіть шелесту не почула.

— Навзаєм, — дружньо відповіла Фандора. — До зустрічі в листопаді. І...

Весело всміхнувшись, Фандора нахилилася до Фамалового вуха і тихенько щось прошепотіла. Хлопець почервонів, наче варений рак. Каріл, очевидно почувши сказане мавкою, прикрив губи долонею, намагаючись приховати хитрий смішок.

Утім, усмішка покинула обличчя лісовика одразу після того, як Фандора зникла. Кілька хвилин він так і залишався незворушним, вдивляючись у те місце, де вона щойно стояла. Тільки коли десь далеко голосно прокричав птах, чарівник отямився і, розвернувшись, мовчки повернувся до намету.

— То, може, розкажеш, як ти вибралася зі Стіни Санкора? — запитав Каріл, перевівши коня з галопу на рись.

От уже два дні, як ми їхали степом. І, на щастя, не зустріли ніяких милих подорожніх, які привітно махали б шаблюками. Безперервна їзда галопом із зупинками лише на ночівлю вже сама по собі втомлювала. А коней, якби не чари, вже давно змусила б задерти копита до неба і з піною в роті попросити передати овдовілим кобилам, що вони їх любили. Але краще вже так, ніж спокійно плентатися, зустрітися з кількома бандами і в результаті прибути до Фетесаріна на день-два пізніше від запланованого терміну... якщо взагалі дорогою не віддати богові душу.

— Щось немає настрою, — відмахнулась я і демонстративно позіхнула, хоча насправді душа підскочила так, ніби сіла на йогівське ліжко з матрацом із цвяхів.

— А мені здається, що ти продовжуєш ухилятися від розмови.

— Ні від чого я не ухиляюся... — протягнула я, а наступної миті спритно ухилилася від божевільного великого птаха, який із невідомої причини летів із такою шаленою швидкістю, немов під його хвостом прив’язали зварювальний апарат. — Просто мені ліньки, — буркнула я, свердлячи поглядом потилицю свого коня.

— Нічого собі, ліньки, — сторопів Каріл. — Тобі вдалося врятуватися, покинути місце, з якого не повертаються. Але зі Стіни Санкора вихід один, Поклик. Тому ніяк не розумію, кого ти могла покликати, якщо в цьому світі знаєш тільки Вадима (а я сумніваюся, що ти кликала б його на допомогу), нас із Фандорою, Фамала, ну, ще кількох купців і...

Раптом Каріл замовк. Що ж, гадаю, тепер він не лише зрозумів, хто вивів мене зі стіни, а й здогадався, чому в нього забрали розкопки.

Винувато понуривши погляд, я поспішила знову перевести коня на галоп.

Наступного дня ми з Каріл ом майже не розмовляли. Тому єдиним, що трохи урізноманітнило дорогу, були ще кілька птахів, які несамовито промчали повз. Тепер це спантеличило нас обох. Так, одна пташка — це ще нічого дивного, три — ну то й що, сім — усяке буває. Але ціла зграя здоровенних пернатих, яка дивом не збиває з ніг, уже однозначно свідчить про те, що тут дійсно щось не гаразд. А коли недалечко, так само в істериці, мчить нажаханий песиголовець, виникає нав’язлива ідея змінити маршрут.

— Цікаво, що їх усіх так налякало? — промовила я, коли ми зупинили коней, і спрямувала погляд у далечінь. Здавалося, нічого особливого там не було.

— Не хвилюйся, скоро дізнаємося, — відмахнувся лісовик.

— Ми що, так і поїдемо вперед? Там може бути щось небезпечне.

— Тому ми туди й поїдемо. Я чарівник, це мій обов’язок.

— Але з тим, що попереду, ти сам можеш не впоратися. І навіть якщо я застосую свої мізерні вміння, це теж навряд чи допоможе.

— Тоді викличемо підкріплення.

— Еге ж. Спочатку тиждень будеш ловити поштового голуба, потім стільки ж чекати, поки він долетить до Фетесаріна й повернеться з підмогою у вигляді двох курей і качки з пташиного ринку.

— Маєш ліпшу пропозицію?

— Дістатися Фетесаріна, передати Гільдії всі знахідки з розкопок, а вже потім їхати сюди з кількома чарівниками, аби розбиратися з тим, що тут відбувається.

— Ти дещо забуваєш: ми притягнемо сюди половину Гільдії, а там може бути якась дурниця.

— Така дурниця, що навіть у песиголовця дах зірвало.

— Алісо, годі зображати переляканого зайчика, — наполегливо промовив Каріл. — Ми поїдемо тим самим маршрутом і будемо придивлятися до тварин. Натрапимо на щось незвичайне — розберемося. До речі, щоб ти знала, поштових голубів чарівникам ловити не потрібно. У великих містах є таліри — дорогі прилади, з магічних технологій: щось на кшталт ваших телефонів, тільки сигнал передається магічними імпульсами. А якщо потрібен листоноша, достатньо помітити якусь тварину (бажано таку, що літає), увійти з нею в ментальний контакт і змусити наблизитися до тебе. Опісля залишається повісити на шию поштову торбинку з листом і заговорити тварину віднести її адресатові. А якщо ти передаси йому трохи чарів, він зможе автоматично переміщуватися на певну відстань. Тоді лист отримають не за тиждень, а того самого дня.

— Це складно?

— Не складніше, ніж вибратися зі Стіни Санкора, — буркнув чарівник. Схоже, він досі сердився.

— Годі вже вередувати! — роздратовано гаркнула я. — Поводишся, наче велика дитина, у якої забрали улюблену атомну бомбу разом із мотузочками, з яких можна було крутити колиску для кішки. Ти ж лісовик, світоч столітньої мудрості...

— Вибачте, що? — сторопів Каріл. — Алісо, яка, нафіг, столітня мудрість? Мені двадцять вісім років!

— Правда? — гикнула я. — Хіба лісовики не живуть вічно, ніколи не старіючи та не вмираючи, і все таке?

З виразу обличчя Каріла я зрозуміла: мабуть, ні.

— Будь ласка, скажи, хто ляпнув тобі таку байку? — нарешті зумів видавити з себе чарівник. — Тривалість життя лісовиків, мавок і рубінів майже не відрізняється від тривалості життя людей. Ми ж — представники різних рас, породжених стихіями, а не якась нежить, породження тіні чи ще щось на кшталт того. Чому хтось із нас повинен жити вічно тільки тому, що його породила інша стихія? Звідки в тебе стільки дурощів у голові?

— Будь ласка, забудь, — почервоніла я. Виявляється, розрив шаблону — річ дуже болісна. Ось до чого призводить зловживання фентезі... Хоча я мала б здогадатися! Врешті, й Фандора якось не дуже схожа на ходячу покійницю з діркою на спині.

— Може, мені взагалі про все забути? — продовжував ображатися чародій.

— Було б непогано, — не витримала я. — Скільки можна? Невже в тебе жодного разу не промайнула думка, що я це не просто так зробила?

Відповіді я не почула, Каріл мовчки пришпорив коня та поскакав галопом. Щоб не залишитися далеко позаду, я взяла з нього приклад і скоро майже порівнялася з ним.

— Я ж казала, що треба було одразу викликати підмогу, — пробурчала я. І на те була вагома причина.

Після кількох зустрічей зі здурілими тваринами ми цілий день проїхали у відносному спокої... поки не натрапили на широке кільце попелястої трави, яке оточувало зловісну чорну діру близько метра діаметром. Описати її інакше, як «чорна діра», я не могла. Це не була прірва, пляма або густий туман. Тільки бездонна чорна порожнеча, ніщо.

Коли я ступила на сіру траву, вона розсипалася попелом, а мене охопив нестримний, тваринний жах. Уся моя сутність бажала, наказувала лише одне: розвернутися і бігти куди завгодно, тільки б подалі від цього місця.

— Цікаво, що це таке? — прошепотіла я, панічно відступивши на кілька кроків.

— Якщо не помиляюся, то континтарда, діра в просторі. Раніше про існування чогось такого говорили лише теоретично. А зараз перед нами перший в історії наочний приклад.

— Це через проріху між світами?

— Здивуюся, якщо причина якась інша. Дві реальності не можуть існувати, поки між ними відкритий зв’язний прохід, тому починається руйнування.

— А мій світ? У ньому такі штуки теж уже з’явилися?

— Не знаю.

— То з континтардою вже нічого не можна зробити?

— Чому ж? Іще й як можна. Зараз вона не дуже велика, тому її ще можливо залатати, поки не розтяглася. Тільки викличу парагеографів на підмогу...

— Зі стихійників?

— Так, а що?

— Може, краще...

— Ні, Алісо, обійдемося без круків.

Озирнувшись на аномалію, я побачила якогось ховрашка, який підповз до кільця сивої трави. Але, перш ніж торкнутися його, різко розвернувся і дав драпака з такою швидкістю, що, лети попереду ракета, він би її обігнав.

Замість спостерігати за ховрашками Каріл сів писати листа.

Він дійсно поводиться наче дитина чи тільки прикидається? Може, звісно, я просто перефантазувала, бо мало чого знаю, але щось мені підказує: стихійникам це не під силу. Доведеться бунтувати.

— Каріле, якщо вже випала нагода, можеш пояснити, як ловити тварин і заговорювати їх на роботу листоношею?

Зрання, відчуваючи на повіках теплі промені сонечка та вдихаючи запах степових трав, я прокинулася від гарячого вологого дихання, яке пестило моє обличчя...

А розплющивши очі, побачила чорну морду коня. З якоїсь невідомої причини він дивився на мене наче директор, який сам прийшов до учня своєї школи додому, аби нагадати, що той проспав перший урок.

Спрямувавши погляд трохи вище, я помітила вершника, і мені не вдалося приховати теплої усмішки.

— Доброго ранку, — привітався Ларгус, злазячи з жеребця. Погляд крука одразу впав на чорний підвісок-метелик на моїй шиї. Можливо, мені просто здалося, але тієї миті я помітила, що він щиро усміхнувся.

— Рада тебе бачити, — сказала я, підійшовши до раннього гостя. — А ти не змусив чекати.

Каріл саме прокинувся, тож зараз я розглядала трохи запалені гланди в широко відкритій від здивування ротовій порожнині. Звісно, я могла б попередити лісовика ще вчора. Але в такому разі можна було одразу засовувати собі в гузно вила і залазити в багаття, а мені дуже хотілося поспати.

— Ларгусе? — нарешті вимовив він. — Як?.. Алісо!

Здається, пора готуватися отримувати по шиї.

Що ж, принаймні присутність Ларгуса відкладає мою екзекуцію.

— Доброго ранку, Каріле, — весело привітався крук, імовірно, розуміючи, чим це може для мене закінчитися. — Не будемо гаяти час, його мало. Показуйте, де у вас тут континтарда.

Знову побачивши чорну діру, я помітила, що вона трохи збільшилася, а кільце попелу навколо неї зловісно прикрашали чорні курсивні літери. Я уважно придивилася до них, і вони змінилися:

Ларгус теж зацікавився написом. Помітивши погляд чарівника, я підійшла і слабким шепотом повідомила суть написаного.

Каріл, схоже, захопився самим фактом появи напису, тому навіть не помітив цього.

— Ну як? — запитав він у Ларгуса.

— Буде непросто, але впораюся, — вдумливо проговорив крук. — Щодо вас, то краще відійдіть подалі.

Лісовик одразу взяв вуздечки та пішов геть разом з кіньми.

— Це небезпечно? — тихо запитала я, затримавшись на хвилину.

— Не те щоб небезпечно, просто йтиме енергетична боротьба. Все одно що намагатися залатати в греблі діру, з якої під сильним напором ллється вода. Тому, коли я почну, вам краще триматися подалі.

Чомусь ця відповідь анітрохи мене не заспокоїла.

— Воно тобі не зашкодить?

— Давай, біжи, — усміхнувся Ларгус. — Із кожною втраченою хвилиною мені буде важче з нею розібратися.

Чорт, а вміє ж він добирати аргументи. Мені нічого не залишалося, окрім як піти до Каріла. Опинившись біля нього, я побачила в його руці аркуш паперу, від якого він не відводив погляд. Поруч сидів хижий птах-листоноша.

— Вибач, Алісо, — безсило промовив чарівник. — Через ті розкопки я поводився наче мала дитина. А голова магів стихій, між іншим, пише, що, отримавши мого листа, одразу звернувся до Гільдії круків з проханням негайно розібратися. Та й з розкопками, схоже, все було не так безхмарно, якщо круки вирішили взятися до них. І цілком природно, що ти не маєш права щось мені розповідати. А я накинувся на тебе, ображався невідомо через що... Якби не ти, Ларгус все одно сюди прийшов би, тільки вже на пів дня пізніше, коли континтарда розтягнулася б іще більше. І, можливо, тоді це коштувало б йому життя.

— А зараз? — схвильовано видихнула я, стиснувши кулаки.

— Думаю, все буде добре, але не зарікатимуся. Я ж казав, що ми ніколи не мали з цим справу, всі розрахунки робилися тільки в теорії. І виконувала їх саме та людина, яка зараз закриває континтарду.

Хвилиночку, то Ларгус може зараз померти? Від самої думки про це мене кинуло в жар. Я поривалася бігти до континтарди, але Каріл, схоже, зрозумів, що до чого, і схопив мене за руку.

— Куди зібралася?

— Як це — куди? Там же!.. — панічно закричала я, намагаючись вирватися.

— Спокійно, — наполегливо промовив лісовик. — Зараз ми тільки заважатимемо.

Мені ледве вистачило сили стримати сльози. Здавалося, голова вибухне.

Аж раптом я побачила величезний стовп холодного білого світла, який з’явився на тому місці, де Ларгус боровся з континтардою. Порив скаженого вітру мало не збив мене з ніг.

Налякане серце намагалося розірвати груди. У паніці я вхопилася за подарований Ларгусом підвісок-метелик і міцно стиснула його в кулаку.

— Що це? — здивувався Каріл, помітивши прикрасу. Але відповіді він не почув. У мене просто не було сил відвести погляд від стовпа світла. Всі думки були тільки там, і я майже фізично відчувала непомітну для ока нитку, яка з’єднувала мене з ним, передавала частинку мене...

Стовп світла повільно згасав. Щойно він зник, я вийшла з трансу та щодуху помчала вперед. І від побаченого душа розбилася вщент: континтарда безслідно зникла, але блідий Ларгус нерухомо лежав на землі! Я підбігла до нього і схопила за руку, яка виявилася холодною наче лід. Стримувати сльози більше не було сил.

— Заспокойся, він живий, — схвильовано промовив Каріл, побіжно оглянувши крука. — Хоча й заледве. Схоже, континтарду більше цікавила його життєва енергія, ніж магічна. Скажи краще, як ти це зробила?

— Що зробила? — прошепотіла я, не відводячи погляду від блідого обличчя Ларгуса. Тільки зараз прийшло розуміння того, яка ж я виснажена. Здавалося, навіть язик ворушиться з останніх сил.

— Передала йому свою життєву енергію, та ще й на такій відстані.

— Каріле, благаю, говори по-людськи, — знесилено прошепотіла я. Якою ж важкою стала голова!

— Знаєш, це непросто, — фиркнув чарівник. — Ти хоч уявляєш, що тут сталося? Не знаю, як так вийшло, але ти поділилася з ним своєю життєвою силою, коли континтарда висмоктала майже всю його власну. Я помітив це на енергетичному рівні. Якщо чесно, то навіть не здогадувався, що таке взагалі можливо. Але якби не це, він, імовірно, дійсно був би мертвий, і тоді... — Каріл замовк і зблід так, що мені здалося, ніби він хоче перевершити в цьому Ларгуса.

— Що сталося?

— Що сталося? Алісо, знаєш, я ідіот. Невже ти нічого не помітила?

— Прошу, не напускай туману.

— Скажи, хіба тобі не здалося, що тут чогось не вистачає?

Усвідомлення прийшло раптово. Воно вразило ніби блискавка, забравши останні сили. Важко дихаючи, я опустилася на траву поруч із круком і спрямувала в небо спорожнілий погляд.

— Не може бути. Невже...

— Так, Алісо. Ларгус Агердон, голова круків, прийшов сюди без учня. Мабуть, він дуже поспішав. Не знаю, як йому вдалося вислизнути без Тейна... але ще трохи, і круків стало б дев’яносто дев’ять.

Хоча в моєму тілі не залишилося навіть крапельки сил, я весь день не відходила від Ларгуса. Навіть уночі, коли Каріл запропонував стояти на варті всю ніч, я відмовилася від сну.

Блідість потроху сходила, руки здавалися вже не такими холодними. Але повіки крука, здригнувшись, піднялися лише глухої ночі. Тоді я вперше за довгі години зітхнула з полегшенням.

— Більше не роби так, — це було єдине, що я змогла прошепотіти. Насправді мені хотілося сказати зовсім інше, але я вчасно прикусила язика. Не варто.

— А інакше не виходило, — тихо відповів Ларгус, — континтарду треба було закрити.

— Ти знав, що можеш не повернутися, — далі мовила я, прекрасно розуміючи, якими наївними здаються мої слова. Його відповідь була зрозумілою заздалегідь, але я все одно говорила.

— Але повернувся. Хоча й справді була вірогідність, що не пощастить.

— Тоді чому ж ти...

— Інакше не міг. Такий мій обов’язок, я маю захищати цей світ. До того ж тепер ти теж його частина, тому все, що відбувається з ним, стосується й тебе.

Навіщо він це сказав? Зрозуміло, крук зовсім не мав на увазі, ніби прагне захистити мене. Я просто почула те, що хотіла почути, — така вже людська природа. Ларгус, очевидно, вирішив нагадати, що я теж повинна думати про порятунок цієї реальності. Про цей світ потрібно турбуватися більше, ніж про власну шкуру. Адже, якщо він загине, не жити нікому.

...Але все одно йому краще було б дібрати для цього якісь інші слова.

— І про континтарди крукам теж відомо більше, ніж магам стихій, — вимовила я те, що й так знала. Певно, просто намагалася відволіктися від думок, які створювали на обличчі небажаний вираз. Сподіваюся, нерівного світла багаття недостатньо, щоб чарівник його помітив.

— Набагато. Ніхто не знає про проріху і всі пов’язані з нею явища більше за мене. Ідучи туди, я вже розумів, якої саме енергії не вистачить. Чарів я витратив небагато, якщо враховувати масштаби зробленого. Але та діра висмоктувала життєві сили. На жаль, досі ми не продумали технології, яка давала б змогу чаклунам ділитися життєвою енергією одне з одним. Це було саме на черзі, але перша континтарда з’явилася трохи раніше.

— Ларгусе, та в тебе в голові вавка! Ти відкрив у теорії континтарду, розробив заклинання для її ліквідації і навіть знав, що вона повинна висмоктувати життєву енергію. Але сьогодні зранку не продумав, що можна зробити, аби підстрахуватися від власної загибелі під час творіння заклинання. І, знаючи це, свідомо пішов на ризик, навіть не попросивши ні в кого допомоги.

— Єдина допомога, про яку я досі міг когось попросити, — це померти замість мене в разі чого. Мені справді треба пояснювати, чому я не розглядав такий варіант?

— Тоді краще розглянемо таке: хто б досліджував і розробляв заклинання для зшивання проріхи між світами, боротьби з континтардами й іншими аномаліями, які можуть виникнути в майбутньому? Із того, що я чула від Каріла, зрозуміло, що ця справа майже повністю тримається на тобі. Від твого життя, твоїх знань залежить дуже багато. Тому природно, що ти маєш берегти себе. Але чомусь у мене склалося враження, ніби ти навмисне шукаєш смерті.

— Але досі, як бачиш, безрезультатно, — цинічно посміхнувся чарівник.

— Не жартуй про таке, — насупилася я. Від його погляду, тембру голосу та інтонації чомусь стало моторошно.

— Жартувати про смерть може дозволити собі лише та людина, яка дійсно не збиралася помирати, Алісо, — зітхнув чоловік, торкнувшись мого волосся, аби прибрати за вушко пасмо, що вибилося та спадало на очі. — Могла б і здогадатися. А ти розпинаєшся, читаючи нотації, замість зрозуміти, з якої причини я діяв саме так.

— Згодна, я дійсно не знаю, що в тебе на душі, навіть не ризикну припустити, що ти можеш приховувати... Але хіба це моя провина? Ти закритий від усіх, на тобі завжди немов кам’яна маска. Крізь неї неможливо нічого розгледіти — видно тільки те, що ти дозволиш побачити. Або те, що хочеш зобразити.

— Упізнаєш симптоми? — Крук зацікавлено підвів погляд.

— Які ще симптоми? — почула я власний шепіт. — Хіба я справляю враження відлюдника?

— Ні, не справляєш, — знизав плечима Ларгус. — Ти, на відміну від мене, добре ховаєшся. Але мені це не потрібно: я крук, це вже пояснює, чому я тримаюся в тіні. А ось тобі довелося попрацювати, адже подібної відмовки в тебе немає. І постаралася ти на славу: товсту холодну стіну навколо твоєї душі прекрасно маскують зелені лози та квіти, які обліпили кожен її камінчик. Тому ті, хто не спробує ретельно поритися в густих листочках, стіни навіть не помітять. Але вона є, і, якщо спробувати через неї перелізти, стає зрозуміло: за цією стіною тільки порожнеча, туга та попіл. І можеш заперечувати, можеш далі показувати зелену стіну перехожим. От лише особисто мені все, що за соковитим листям, добре видно в твоїх очах. Воно не лежить на поверхні, але я вмію копати глибше. І те, що я бачу, пригнічує. Багато хто не повірив би, що людина, в душі якої твориться подібне, взагалі досі може бути жива.

Цієї миті я не сумнівалася, чи залишиться непоміченим вираз, застиглий на моєму обличчі. Хоч яким би примхливим було світло від багаття, його досить, щоб крук побачив те, що хотів. Було ясно: від нього нічого не приховати. За бажання він може дізнатися що завгодно, прочитати будь-кого, наче книжку. При цьому сам залишиться за сталевою завісою, до якої ніхто не зможе навіть наблизитися. Майстерний маніпулятор із владним поглядом, що пронизує плоть і думки.

— Утім, хто-хто, а я точно не маю права дорікати тобі за це, — додав Ларгус. Його голос прозвучав несподівано м’яко, а в очах читалася гірка теплота. Він тримав мою руку настільки міцно, наскільки дозволяло його знесилене тіло. А мені довелося стиснути зуби, щоб стримати непрохані сльози, які підступили до горла.

Невідомо, чим закінчилася б ця німа сцена, якби десь далеко не пролунав дзвінкий крик нічного птаха! Моя душа, яка останні кілька хвилин була ніби на голках, мало не вискочила з тіла. Я злякано підскочила і скрикнула, мимоволі «підспівуючи» пташці. Все це, напевно, мало дуже кумедний вигляд, бо спричинило щирий сміх чарівника. За хвилину я й сама його підхопила. Напружена атмосфера, що повисла між нами натягнутою ниткою, розбилася вщент.

— До речі, я ще не насварила тебе за те, що ти прийшов без учня, — жартівливо промовила я тоном учительки, яка не побачила в зошиті п’ятикласника домашнього завдання.

— Помітила нарешті, — усміхнувся Ларгус.

— Не зовсім, — винувато опустила погляд я. — Каріл виявився спостережливішим. Чому ти ризикував силою?

— З тієї самої причини, чому без страху пішов до континтарди, попри те що за логікою це був серйозний ризик. Мабуть, просто знайшов для себе вагому причину, аби не помирати сьогодні, та твердо вирішив, що повернуся, — зітхнув він, і від його погляду я відчула, як закрутилася голова. Дідько, Алісо, опануй себе та припини сприймати бажане за дійсне!

— Але все одно я не розумію, як людина на кшталт тебе може поводитися настільки легковажно.

— Чекаючи на учня, я втратив би не менше від години, — закотив очі Ларгус. — Банальний розрахунок. До того ж Тейн не здатен одним махом переміщуватися на таку велику відстань. Перемістити з собою одночасно учня і коня я не міг — завеликі витрати енергії, необхідної для заклинання. А в тому, що мені знадобиться кінь, якщо виживу, сумнівів не було: від сильних чарів на певний час доведеться відмовитися, тож переміститись одразу додому я не зможу. Коли ж з’явилася континтарда, важлива кожна хвилина. Поки існує проріха, вона може стати причиною якої завгодно прутні.

— Що ж це за прутня, через яку можна так ризикувати?

— Ти не замислювалася, чому тварини, лише підійшовши до континтарди, у паніці дають драпака? Або чому трава навколо неї обернулася на попіл? Ця діра в просторі висмоктує життя з усього, що є поблизу, до того ж впливає на душі тих, хто неподалік. Невідомо, які енергетичні чудовиська могли вилізти з неї і вселитися в кожного, хто потрапить в уражену зону... так само як і передбачити наслідки, до котрих вони здатні призвести. І, що найгірше, цей вплив посилюється з кожною хвилиною перебування біля континтарди. Тому я примчав сюди, щойно отримав твого листа. А тепер згадай і скажи точно: ти чи Каріл були в кільці мертвої трави?

— Каріл ні, але я трохи наступила на неї.

Ларгус одразу став похмурішим за грозові хмари.

— Тоді я не помилився, коли вирішив поквапитися. І все одно запізнився. Тепер залишається тільки сподіватися, що тобі пощастило. До того ж я швидко закрив континтарду і вона не повинна була вплинути на тебе надто сильно.

— А якщо ні?

— Тоді навіть я зарікаюся робити будь-які прогнози. Можу лише сподіватися, що нічого страшного з тобою не станеться.

— Зі мною розібралися. А як же ти? Ти теж там був.

— Я крук, енергетичні паразити не можуть вселитися в мене, хоч як би того хотіли.

— Але це не означає, що ти невразливий. Я тут мало не збожеволіла. Крім того, через мене ти знову порушив правило всюди брати з собою учня.

— І хто мене покарає? Голова Гільдії круків? Ну, якщо ти цього хочеш, то... Поганий Ларгус, неслухняний! Порушив правило! Тиждень морозива не отримаєш!

— Годі вже, — засміялася я і жартівливо дала йому щиглика по носі. Як цьому чоловікові вдається поєднувати в собі такі несумісні якості? — Коли ти вже перестанеш залишати Тейна битися головою об стінку?

— Щойно ти перестанеш влипати в неприємності.

— Бідолашний Тейн.

Напевно, я розмовляла занадто голосно, бо за хвилину помітила поруч Каріла — судячи з виразу обличчя, очевидно розбудженого шумом.

— Слава Стихіям, Ларгусе, ви отямилися, — зітхнув лісовик, сідаючи поруч. — Як ви почуваєтеся?

— Загалом непогано.

— Це тішить. Ну, Алісо, тепер можеш іти спати, ти й так сильно втомилася.

— Не хочу, — відповіла я, дивлячись на досі бліде обличчя головного крука. — Я тут іще посиджу.

— Не треба, Алісо, — усміхнувшись, прошепотів Ларгус. — Тобі знадобляться сили, завтра знову буде нелегкий день. Іди, поспи трохи.

Цікаво, невже круки вміють контролювати свідомість? А як ще можна пояснити те, що я так слухняно встала та пішла спати?

Уже вкрившись ковдрою, я подумки давала собі потиличники за дурнувату поведінку. Фамільярничала з головою круків, читала йому нотації, ніби тут він — сімнадцятирічна шмаркля, а я — навчена досвідом важлива персона. Навіть дала йому щиглика по носі... Ким я себе уявила? Будь на його місці менш тактовна людина, і я вже отримала б довгу морально-етичну лекцію про правила поведінки в суспільстві. Та ще й підкріплену забороною наближатися до культурних людей. Як у моєму віці можна бути такою дурепою?

Подумки заволавши, я з головою вкрилася ковдрою, зарилася носом у подушку і за кілька хвилин уже хропіла.

...Щоправда, спалося мені чомусь неспокійно. Не те щоб мучили кошмари, просто снилося щось хаотичне, моторошне.