Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь

Розділ 21 Темне відлуння

Із другим семестром студентське життя перезавантажилося. З’явилися нові предмети та викладачі — все як і півроку тому, все з чистого аркуша. Аби ще з чистого аркуша разом із навчанням можна було б так само розпочати і стосунки з людьми, які поряд із тобою... У вересні якщо Фамал і був у мене закоханий, то це тільки починалося, я ще не давала згоди з ним зустрічатися, і мені не хотілося уникати його.

Усі два тижні зимових канікул ми з ним не бачились: він, не попрощавшись, поїхав до батьків, а я залишилася в гуртожитку, який спорожнів на три чверті. Проте, коли хлопець позавчора повернувся, то так до мене й не заходив. Цього варто було очікувати після того, що сталось на балу. На душі робилося гидко, невже це той самий сумний фінал нашої дружби? Від думки про це хотілося плакати — як усі зимові канікули, так і тепер.

Я довго думала над ситуацією, що склалася. Чому я її допустила? І чому в нас із Фамалом нічого не клеїлося через мене?

Усе своє свідоме життя я була одиначкою. Коли в мене з’явився хлопець, я поводилася так, що злякала його, залізла в самісіньку печінку... яку потім вирвав песиголовець. Чи може бути, що я просто уникаю справжніх серйозних стосунків через страх відповідальності/болю/розчарування тощо? І тому зараз, коли в мене є (чи, принаймні, вже точно був) шанс розпочати такі, — забиваю собі голову романтичними ілюзіями та нездійсненними казками стосовно людини, по суті недосяжної. Відповідно, замість реальності у вигляді справжніх стосунків із перспективою на майбутнє я надаю перевагу мрійливим зітханням у бік людини, з якою в мене точно нічого не буде. Тим самим підсвідомо захищаюсь, раз і назавжди відгороджуючи себе від усього, що можуть нести реальні стосунки... але разом з усім поганим я відмовляюся й від усього хорошого.

Варто подумати ще раз. Невже Фамал такий поганий? Якщо мислити раціонально, то він на рідкість розкішний варіант: розумний, надійний та перспективний, на такого чоловіка можна покластися; водночас він добрий, порядний та дбайливий, ідеальний люблячий сім’янин. І будь-яка дівчина, випади їй шанс на стосунки з таким, хапала 6, поки інша собі не забрала.

Треба буде поговорити з ним за нагоди: порвати чи налагодити наші стосунки — це ще побачимо, але дружби з ним я втрачати точно не хочу.

Роздуми перервав дзвоник на першу в семестрі пару із загальної алхімії. Коли він пролунав, група неквапливо пройшла в маленьку затишну темну аудиторію, де було повно стелажів та шафок із колбами й загадковими різнокольоровими речовинами.

— Доброго дня. Мене звати Генерій Ракаров, і я читатиму вам курс загальної алхімії, — повідомив дідусь, що непомітно зайшов до аудиторії: низенький та худенький, із довгою сивою бородою та білим поясом чарівника. — Тема нашої сьогоднішньої лекції — вступ до алхімії.

Отже, алхімія — це чарівна наука, що вивчає трансформації речовин під дією заклинань. Використання чарів дає змогу досягти реакцій, неможливих без неї. Крім того, завдяки чарам можна значно прискорити реакції, що без них відбувалися б дуже довго. А тепер питання до вас: хто з присутніх знає, яка головна загадка алхімії? Легендарне її призначення, що було причиною виникнення науки, але вважається неможливим?

Я вже хотіла підняти руку та розказати про філософський камінь — еліксир вічного життя та перетворення будь-якого металу на золото... але вчасно згадала, де я, прикусила язика та продовжила дивитися на професора з неймовірно дурнуватим виразом обличчя.

— Невже ніхто не знає? — розчаровано пробурчав викладач. — Діти, ну я ж не кусаюся.

Ніби бажаючи трохи втішити дідуся, Арра повільно підняла тонку руку, що трохи тремтіла.

— Так, слухаю вас.

— Штучна душа? — несміливо прошепотіла дівчина.

— Так, правильно, — зрадів дідусь.

Десь я вже про це чула. Здається, Каріл щось згадував...

— Штучна душа не тільки рівноцінна справжній, а ще й наділена особливими заманливими властивостями. За легендою, вона мала б стати хранителем своєму творцеві, забезпечити йому вічну молодість, а крім того — бути неймовірно потужним підсилювачем чарів. Заради цього чаклуни багато століть досліджували людські душі та привидів, але попри зроблені ними відкриття ніхто не наблизився до мети навіть на крок. Людська душа унікальна, неповторна, і хоч би яким майстерним був чарівник — він лише людина. Тому сучасна алхімія не вірить у штучну душу. Проте саме бажання створити її керувало засновником алхімії, Лаліором Деланатером. За легендою, він із невідомих причин прожив майже шість тисяч років і весь цей час уперто працював у своїй майстерні в місті Ареклія, що наразі відоме як Мертве місто. Деланатер загадково помер чотири тисячоліття тому, намагаючись наблизитися до таємниці... але він так і не зумів цього.

У неділю я купила горіхового печива з шоколадною начинкою та вирушила в гості до Фандори. Їхнє з Карілом весілля мало відбутися трохи більше ніж за два місяці, тож підготовка йшла повним ходом. І от сьогодні я пообіцяла мавці, що складу їй компанію. Нам належало обрати листівки для запрошень, букет нареченої і найголовніше — ресторан, у якому відбудеться святкування.

Опинившись у вітальні чотирикімнатної квартири Фандори, я змогла тільки присвиснути, побачивши стопку альбомів зі зразками. День видасться насичений, це вже точно.

Поки дівчина заварювала чай, з сусідньої кімнати прийшла маленька пухнаста хуха — цього разу із коричневою шерстю, під колір килима. Легким стрибком вона опинилася в мене на колінах, замурчала та почала лизати долоні шершавим язичком.

— Яка ж гарнюня, — мало не розтанула я під гіпнотичним впливом великих оченят.

— Так, Пухнастик просто диво, — погодилася Фандора, що саме повернулася з двома великими горнятками чаю. — Такий лагідний.

— Бачу, йому вже значно краще, — зауважила я. Хуха була чистою, погладшала, а всі ранки зажили, хоч на зламаній лапці досі залишався малесенький гіпс.

— Скоро він буде зовсім здоровим, — усміхнулася мавка та почухала хуху за вушком.

— Знаєш, я чомусь не можу дочекатися твого весілля ще більше за тебе, — мрійливо проворкотала я, гріючи руки гарячим горнятком. — Ти ще приготувань не закінчила, а я вже уявляю, яким гарним буде свято.

— Справді? — зашарілась мавка. — Дуже рада це чути. Бо насправді страшенно хвилююся щодо того, як гості сприймуть обрані мною декорування ресторану, музику, розваги...

— Із якого це дива? Усе дуже цікаво, оригінально та не банально. Як на мене — саме те, що треба.

— Уся проблема в моїй мамі, — сумно зітхнула дівчина. — Чомусь батьки завжди вважають, що їхні діти слабкі на розум і самотужки нізащо не зможуть зробити все як слід. Тому те, яким має бути весілля, повинні вирішувати саме батьки. У такому разі зазвичай усе схиляється до того самого примітивного шаблону, який втовкмачили свого часу їм. У мене цей шаблон не викликав нічого, крім нудоти. Тож коли я сказала матері, що на моєму весіллі не буде «п’яних пісеньок», вульгарних жартиків та ряджених, вона влаштувала скандал, який досі заводить під час кожної нашої зустрічі. Суть загалом одна: я нетямуще пихате дівчисько, влаштую нудне, нікому не зрозуміле весілля, із якого гості просто втечуть, залишивши мене в ресторані саму з моєю непідходящою музикою та нецікавими розвагами.

— Ніколи б не подумала, — шоковано проговорила я.

Самій мені, зрозуміло, не доводилось готуватися до весілля, а подруг, що брали шлюб, у мене не було. Тому велике таїнство конфлікту батьків та дітей під час підготовки весілля останніх так і залишилося для мене таємницею. Але якби я все ж із цим зіткнулася... то не знаю, чи не відбило б це в мене бажання виходити заміж.

Пухнастик, змінивши колір шерсті на світло-зелений, продовжував голосно муркотіти в мавки на колінах, коли ми погортали альбоми зі зразками. Мені сподобався букет із білих та червоних троянд, але Фандора його забракувала.

— Не люблю троянди, — всміхнулась вона.

— Чому ж?

— Не знаю. Мати моя їх теж не любить, мабуть, від неї передалося. Я наче та дівчина з казки.

— Якої казки?

— Про мавку, яка боялася троянд. Її рід було проклято: якщо вона чи її нащадки торкнуться троянди, то по них прийдуть страшні потвори та заберуть у моторошне місце, де вона та її майбутні нащадки не зможуть обирати свою долю. Якось дівчина гуляла в саду й раптом помітила, що майже торкнулася захованої в кущах троянди. Злякавшись, вона відсахнулась, побігла геть і ледь не впала в прірву, край якої ховався за високими деревами та зеленими кущами. Мавка мало не загинула, але її врятував сміливий лісовик. Вони покохали одне одного та жили довго й щасливо. У них народилася чарівна донька, яка завжди пам’ятала: хоч би що сталося, не можна торкатися троянд.

— Цікава казка.

— Так, мама часто читала мені її в дитинстві. Особливо мені подобалося те місце, де мавку рятує лісовик.

— А чому саме лісовик?

— Тому що лісовики та мавки — це раси, що уособлюють дві половинки одного цілого, чоловіче та жіноче начало. Люди, народжені водою, та шубіни, народжені вогнем, — це дві раси, кожна з яких є повноцінним цілим і має обидва начала, тож вони можуть самодостатньо продовжувати свій рід. Окрім того, цілком можливі міжрасові шлюби, просто невідомо, расу якого з батьків успадкує дитина. Але народжені повітрям лісовики та народжені землею мавки не зможуть продовжувати рід одне без одного. Для обох наших рас ключовим є стихії природи — земля, з якої ростуть дерева й трави, і повітря, яке виробляють ці дерева й трави, аби вітер потім розносив їхнє насіння. Саме це поєднання стихій робить нас такими, якими ми є.

— Он воно як. Дивно, що я досі цього не помітила.

— Нічого. Запевняю тебе, ти ще дізнаєшся багато чого з того, чого раніше не помічала, — усміхнулася мавка. — А оцей букет просто диво! — раптом вигукнула дівчина, побачивши в каталозі ніжний букет із магнолій.

Коли з пошуками букету нареченої було покінчено, ми взялися до альбому зі зразками запрошень. На одній зі сторінок виявилася ціла серія листівок, стилізована під драконів.

— А все ж цікаво, як той драколіч опинився в бальній залі? — задумалася я.

— Повір, не одна ти сушиш голову над цим питанням, — зітхнула мавка, розглядаючи наступну сторінку. — Каріл розказував мені, що нечисть тримали в бункері та неспішно вивчали, оскільки без активації представником відьмачої родини вона була безпечна. А скелет дракона, хай і невеликий, — це дивовижна рідкість, тож він був цінною знахідкою для обох кафедр. Тому коли нежитьознавці зробили з ним усе, що хотіли, то передали кістяк археологам для досліджень у їхній бункер, де біля нього постійно чергував нежитьознавець. Ніхто й гадки не має, чому нежить пробудилася, рознесла бункер вщент, пробила в ньому діру та полетіла до бальної зали, тому що цей самий чарівник тоді загинув.

— Можливо, якась відьма дізналася про дракона та пробралася в бункер?

— Це одразу відпадає, — відрізала дівчина. — Бункери ж секретні. Та й відьми з відьмаками у Фетесаріні не в кожному провулку сидять. Хоч там як, це головне місто стихійників. Лише нечисть, яка несповна розуму, ризикне сюди лізти. Обшукай хоч весь Фетесарін, навряд знайдеш щось вище від п’ятої категорії.

Я вже роззявила рота, щоб заперечити Фандорі, розказавши про перелесника, але вирішила промовчати. Поки що їй не треба знати про мою прогулянку підземеллям, а правдоподібного пояснення того, як мені вдалося підслухати ту розмову, я досі не вигадала.

— Все одно він не міг просто так взяти й полетіти. Без постійного підживлення темною енергією або активації категорія 1В не прокинулася б. І тим більше не стала б отак здуру летіти до бальної зали, де зібралися більшість чарівників країни.

— Кажу ж тобі, за кістяком постійно стежили і до ночі балу все було гаразд. А до неї в бункері були лише вповноважені дослідники з Академії наук, історичного та природознавчого, та ще декан істфаку. Ходять чутки, що він уночі водив на екскурсію свою дружину з її кузиною.

— Га? — тільки й змогла гикнути я. — Декан водив екскурсії до секретного бункера? Це що, прогулянковий майданчик?

— Алісо, от хто б казав, — іронічно всміхнулася Фандора. — Його дружина дуже наполягала, а він ні в чому не може їй відмовити. За кузину ж свою вона поручилася.

— А кузина там що забула?

— Каріл казав, що, за словами декана, та дівчина з дитинства захоплюється драконами і побачити його скелет для неї, вважай, нездійсненна мрія.

— То, може, перетворимо секретні бункери на будинки побачень?

— Усе до того й так іде, — засміялася Фандора. — Насправді Каріл і Фамал теж на цю тему мало животи від сміху не надірвали. Кажуть, скоро кожен, у кого буде доступ до бункера, водитиме туди дівчат, заманюючи їх фразою: «А хочеш, я тобі скелет дракона покажу?»

Коли Фандора згадала Фамала, мені знову стало сумно. Мабуть, це було дуже помітно, бо дівчина одразу занепокоїлася:

— Ви з ним досі не помирилися? Що ж між вами сталося?

Ми почали зустрічатися, ось і всі причини наших проблем.

— Хіба він не розказував?

— Фамал узагалі уникає цієї теми, — зізналася Фандора. — Ми помітили, що ви посварилися на балу. Після цього Каріл пробував із ним поговорити, але марно. Він тільки відмахувався і змінював тему, та й зараз його стратегія не змінилася. Може, хоч ти розкажеш?

— Скажу лише, що вчинила дуже погано. Та й узагалі стосовно нього останнім часом я поводилась дуже несправедливо. Зрештою, він не хотів нічого поганого, просто я була дуже неуважна. А потім заплуталася й наробила купу помилок, які тепер не уявляю, як виправити.

— Знаєш, я порадила б тобі поговорити з ним, — зітхнула Фандора. — Він переживає через це не менше за тебе, але зараз у такому стані, що не наважиться на перший крок. І якщо цього не зробиш ти, ви просто отак, мовчки, перестанете спілкуватися.

— Твоя правда. Якби мужність для цього знайти було так само легко, як і для прогулянки повним чудовиськ підземеллям...

— Насправді так воно і є, — усміхнулася Фандора. — Іноді легше побігти назустріч смертельно небезпечним пригодам, ніж просто поговорити з дорогою тобі людиною, яку образив. Але я вірю, що ти знайдеш для цього сили.

Коли я увійшла до кімнати Фамала, він сидів за столом, пишучи конспекти з гори книжок, і демонстративно мене не помічав. Я спробувала привітатися, але він лише швидше зашкрябав ручкою по паперу. Від цього всередині щось защеміло, і мені знадобилося чимало сил, аби не втекти.

Що мені робити? З чого почати, що сказати, аби розташувати його до діалогу, а не відштовхнути? Не можна вагатися, так я лише зменшую наші шанси на примирення.

— Фамал, я не хотіла сваритися з тобою, — нарешті вичавила я з себе.

— Хіба? — кинув хлопець, не відводячи погляд від книжок. — А мені, навпаки, здалося, що ти тільки цього й прагнеш.

— Насправді це останнє, чого я хочу. Наша дружба для мене дуже багато важить, і весь цей час понад усе я боюся її зруйнувати... Бо дуже дорожу тобою і не хочу втрачати тебе, — зізналася я, борючись із клубком у горлі.

— На жаль, твої слова занадто суперечать вчинкам.

— Я заплуталася і справді не знаю, що мені зробити, аби вчинити правильно.

— Алісо, ти ж розумієш, що з ним у тебе ніколи нічого не буде? — задихаючись, виговорив Фамал та розвернувся до мене. — Він нікого не підпустить до себе.

— Так, я знаю. І кажу це собі весь час відтоді, як ми познайомилися і я дізналася, що він за людина.

— У цьому ти права, в нього справді золоте серце. Але він тримає його на замку та ніколи не впустить нікого всередину. Він може дозволити декому поглянути на свою душу крізь віконце, проте нізащо не відчинить це віконце, аби його можна було б торкнутися. Тому не муч себе.

Фамал стояв поряд, поклавши руки мені на плечі. Страшенно хотілося плакати, але я зібрала всі сили й стримала сльози. Не можна, ні в якому разі.

— Чого ти хочеш, Алісо?

— Не знаю. Я взагалі нічого не знаю, і це мене тривожить. Ти, Каріл, Фандора — у всіх вас є мета, мрії та бажання, заради здійснення яких ви з радістю працюєте до сьомого поту. Ви йдете до мети й досягаєте її. А я просто пливу за течією, наче скинутий у річку труп.

— У всіх бувають важкі часи, Алісо, — запевнив Фамал, всадивши мене в крісло. Сам він сів навпроти, присунувши стілець, що стояв біля письмового столу. — Каріл і Фандора разом з університету, але одружитися отримали змогу лише зараз, бо раніше, через свій робочий графік, навіть бачилися не часто. На четвертому курсі Фандора зневірилася у своїх силах, хоча вчилася на «відмінно» та знала свою спеціальність так, що багатьом викладачам могла дати фору. Довгий час вона не знала, чи варте чогось її життя, чи є якась перспектива в її стосунків із Карілом і чи досягне вона чогось як спеціаліст. Каріл також на певному етапі мав проблеми з роботою — в Академії наук його зненавидів один старий пеньок із тодішнього керівництва і через це він більше року не міг нікуди влаштуватися за спеціальністю. Мало не пішов працювати в якусь ліву безперспективну конторку. Та й сам я на початку другого семестру першого курсу не витримав тиску та сподівань, які батьки покладали на мене з дитинства. Я тоді буянив, часто ночував не в гуртожитку, а в якомусь пабі... але, на щастя, мене витягнув Каріл, який того часу саме трохи піднявся в Академії наук та почав співпрацювати з кафедрою археології. Тож заспокойся та не гризи себе, на певних етапах у житті всім буває важко. Але самокатування та агонія ніколи не принесуть тобі винагороди. Просто треба знайти в собі достатньо сили та впертості, аби перетерпіти це, перебороти в собі підсвідоме бажання залишатися жертвою та жаліти себе, обірвати цю пуповину та зуміти вирватися із чорної смуги. А тоді вже все піде як по-маслу.

— Дякую, — усміхнулася я. Від слів Фамала стало легше... але головна проблема лишалася нерозв’язаною.

— Знаєш, я теж не хочу сваритися з тобою, — зітхнув хлопець. — Визнаю, що дуже тиснув на тебе. Мав про все здогадатися вже давно, зрештою, особисто я отримав достатньо натяків. Тому не вимагатиму від тебе негайної обітниці палко кохати мене до кінця життя. Просто буду поряд на випадок, якщо ти розберешся в собі. При цьому не сповіщатиму всій житі та нежиті, що я твій хлопець.

— Гадаю, в цьому вже немає потреби, — знизала плечима я. — Після Зимового балу й так усі, хто хоч трохи сумнівався, чи ми зустрічаємося, остаточно переконалися в цьому — якщо не на власні очі, то з переказів очевидців.

— Тоді більше не даватимемо їм приводу стежити за «сімейними драмами». Натомість спробуємо поступово все налагодити. Згода?

— Згода, — кивнула я... але неприємного відчуття всередині так і не позбулася.

У неї були божевільні очі. Червоні, наче свіжа кров, з поглядом, позбавленим здорового глузду. Вона йшла спокійно, з легкою грацією, а кожен її крок супроводжував дзвінкий божевільний сміх... і шалені крики, плач та відчайдушні молитви людей, що благали про допомогу. Легкий вітер та жар від багать, що палали довкола, плавно розвіював чорну з синім шовкову сукню та довге чорне волосся, немов зроблене з того самого шовку.

Із шаленим азартом вона наближалася до літнього чоловіка, який злякано притискався до стіни зруйнованої хати, — немов ця купа лимпачу могла його захистити. Він спочатку навіть не помітив, коли глина перетворилася на червоне криваве місиво, з якого полізли гнучкі, ніби позбавлені кісток руки.

А потім він закричав — чи то від страху, чи то від болю, — коли там, де його торкалися слизькі липкі пальці, шкіра вкривалася гнійними пухирями. Вони тріскалися, наче перестиглий виноград, і коричнево-червона жижа стікала по тілу, роз’їдаючи його, мов кислота. Плоть злазила, оголюючи білі кістки. Крики чоловіка стихли тільки після того, як жадібні руки затягли його всередину стіни.

Молода дівчина лежала на землі та плакала. Її ногу затиснуло уламками, вона давно вже залишила спроби вирватися. Тож просто зі сльозами на очах спостерігала за жінкою неймовірної краси, що наближалася до неї, мов чорна хустка, якою мають накрити обличчя померлого. До плачу додався ще й несамовитий крик, коли шкіра на її руках вкрилася пухирями. Пори розширювалися, і з них вилазили білі, зелені та чорні личинки. Одна за одною вони градом сипались з рук, плечей, шиї...

— Припини! — закричав розгніваний чоловік, що раптом з’явився між чорною красунею та бідолашною селянкою.

Дівчина продовжувала плакати, але вже не кричала: личинки зникли, немов їх ніколи й не було.

Високий, широкоплечій, із чорним волоссям до плечей та зав’язаним на два вузли червоним поясом мага. Суворе обличчя вкривала густа щетина, величезні мішки під очима наштовхували на думку, що він уже довгий час не висипався.

— Чому? — спантеличено запитала жінка, дивлячись на чоловіка збентеженим поглядом.

— Годі, я ж просив тебе, кохана, просив не робити цього, — відчайдушно заговорив чоловік, міцно обійнявши красуню. — Просив залишатися вдома зі мною...

— Але чому, Лаліоре? Я ж не роблю нічого поганого, правда? — схлипнула жінка, зминаючи напруженими пальцями чорний шовк своєї сукні. — Я просто вирішила...

— Зупинися негайно, ходімо додому.

— Добре, — погодилася жінка... і тієї-самої миті обоє опинилися у затишній кімнаті, яку освітлювали не вогні жорстоких пожеж, а лише спокійний вогник каміну. Тут не було криків та відчайдушного плачу. Плакала тільки маленька дитина, що прокинулася у своєму ліжечку.

— Аккаміро, маленька моя, що сталося? — стурбовано проговорила красуня.

За мить вона вже стояла біля ліжечка. Руки, вкриті плямами сажі та свіжої крові, тримали дитину з неймовірною ніжністю. Тихенько наспівуючи щось, вона колихала її та пестила чорнявий пушок на потилиці. А дівчинка дивилася на матір великими, позбавленими зіниць червоними очима.

Не знаю, скрикнула я вголос чи тільки подумки, але коли мої очі розплющилися, серце розносило по тілу крижану кров.

Аккаміра, позбавлені зіниць червоні очі... Усе це занадто божевільно. Забагато схиблених снів, у яких я знаходжу зв’язки або з реальністю, або з іншими моторошними снами. А може, це я збожеволіла, ще у своєму світі? Може, мене насправді, скажімо, збила машина кілька років тому і все, що відбувалося зі мною протягом цього часу, — це лише задзеркальні фантазії, які створив мій мозок, поки я лежу в комі? Чарівна сила, інші світи, їхні ядра, дивні істоти... це ж занадто неймовірно, щоб бути правдою. Більше схоже на марення, вигадані аби втекти від реальності.

Пальці, що не здатні подолати тремтіння, схопилися за чорний підвісок-метелика — єдине, що мій здоровий глузд погодився визнати для себе якорем. Так я просиділа кілька хвилин, потім випила склянку холодної води та вмилася. За вікном досі темно, але сон — це останнє, про що мені вдавалося думати.

Я вдяглася тепліше та вийшла з гуртожитку. Спочатку гуляла садом, та за кілька хвилин зрозуміла, що тут мені мало місця, тому покинула територію університету та почала блукати оповитими густим туманом вулицями Фетесаріна, які виразно пахли вологою бруківкою.

За півроку я певною мірою полюбила це старовинне місто, попри всі його дефекти. Що там як було, а воно прекрасне, зі своєю неповторною душею та чарами. І якщо я колись покину його, то не зможу повністю усвідомлювати, що воно далеко від мене: що Ринкова площа в іншому кінці країни, що до «Солодкого будиночка» не дістатися щонайбільше за двійко годин, що парк неподалік Гільдії недосяжний мені у будь-який день. Я звикла до цього міста.

— Чорт забирай, невже я дійсно бачу те, що бачу? — долинуло позаду.

Озирнувшись, я захотіла сказати те ж саме: поряд зі мною стояла та сама руденька краля, з якою вже доводилося двічі перетинатися. Щоправда, цього разу вона була вдягнена як панянка з вищого світу: все вишукане й елегантне, без жодної вульгарної крикливості.

— Несподівана зустріч, — погодилася я. — Надто враховуючи ранню годину.

— Справді. Але якщо ми зустрічаємося вже втретє, можливо, це не просто так? — чарівно всміхнулася дівчина. — Тут неподалік є цілодобова кав’ярня. Якщо вже доля так наполегливо зводить нас, може, варто сходити випити кави?

— Схоже, ви маєте рацію, — всміхнулась я.

— До речі, мене звати Евіс.

— Дуже приємно, Аліса.

Вона підхопила мене під руку та повела туманними вулицями, щебечучи, щось, мов невгамовна канарка. Важко було встежити за тим, що саме вона говорила. Лишалося тільки кивати у відповідь на нескінченний потік загалом безглуздої інформації, аж доки дівчина не завела мене до дверей кав’ярні.

Усередині було дуже затишно... хіба що трохи здивували кайдани, розвішані дерев’яними стінами поряд із дуже стильними, хоча й відвертими картинами. Але замість того, сісти за один зі столиків, Евіс повела мене до сходів у підвал, яких я одразу й не помітила. Там виявилося друге приміщення, поділене на кілька секцій.

Якщо у верхній частині кав’ярні атмосфера була дещо розбавлена, то тут, у нижній, вона виявилася сильно концентрована, міцна, наче коньяк із багаторічною витримкою. Перше, що потрапляло на очі, це кам’яні стіни, прикрашені ланцюгами, кайданами та черепами. Де-не-де висіли картини, подібні до тих, що в першій залі, проте в рази відвертіші. Світло олійних ламп просочувалося крізь червоні шифонові завіси, розвішані павутинням по всій залі.

Щойно ми сіли за чорний столик у дальньому кутку, до нас підійшов офіціант, на якому з одягу були тільки шкіряна пов’язка на стегнах, шкіряні напульсники, нашийник та пояс, за який було запхнуто батіг. Офіціант мовчки поклав на столик два меню та зник за складками червоного шифону.

Меню виявилися стилізовані під старовинні обгорілі книжки з плямами крові на сторінках. І я вже, мабуть, утретє гортала їх, намагаючись із переліку дивакуватих назв обрати те, що найменше б лякало. Воно й не дивно, спробуй обрати між «Відмачими ковбасками» та «Перерізаним горлом».

— Мені дуже полюбився «Батіжок відьмочки», неймовірно мила кав’ярня, — усміхнулась панянка.

Назва багато що пояснила:

Фетесарін був столицею чарівників стихій Ануари, тож нечисть вищих категорій оминала його десятою дорогою. Відповідно, її тут практично не бачили й не знали всіх лих, що вона могла заподіяти... Проте чули про насичений відвертим магнетизмом містичний колорит, який деякі заклади використовували заради приваблювання клієнтури. Неважко робити гроші на інфантильних дівчатках, що мріють бути звабленими прекрасним та загадковим перелесником чи мамуном. Про подробиці та наслідки більшість особливо не відає. Не знають вони й того, що приваблива зовнішність тієї самої категорії 1D — лише ілюзія, яка зникає, варто прямим сонячним променям потрапити на нежить. І от тоді перед твоїми очима вже не звабливий красень, що сяє ніби всипана лелітками фея, а огидна потвора чи навіть гора гнилої плоті.

Але що візьмеш з ідіотів? Необізнані панянки скрізь однакові, тож продовжують фантазувати про те, як таємничий вродливий монстр закохається в них, захищатиме від іншої нечисті та даруватиме неймовірний екстаз, п’ючи гарячу кров із ніжної шиї.

— Ви вже готові замовити? — поцікавився офіціант, що несподівано з’явився за моєю спиною, тримаючи в руках чорний шкіряний блокнот.

— Так, мені «Криваву оргію» і з напоїв коктейль «Соки мамуна».

Від сказаних уголос назв обраних Евіс страв я одночасно зашарілася та відчула, як до горлянки підступає нудота. Ну й назву придумали для звичайного безалкогольного коктейлю на основі йогурту!

— А мені «Пристрасні млинці» та чорний чай, — повідомила я, намагаючись удати на червоному обличчі буденну байдужість.

— Буде виконано, — кивнув офіціант і, йдучи, легенько вдарив мене батогом по спині. Не знаю, який у мене від цього був вираз обличчя, але Евіс він чомусь дуже веселив.

— Бачу, ви студентка магічного університету? — заговорила дівчина, коли офіціант зник із поля зору.

— Так. А ви чим займаєтеся?

— Я художниця, — всміхнулась Евіс. — На початку року мені саме офіційно доручили один важливий проект. Хоча в мене й були конкуренти, я з осені робила все, щоб обійти їх, і ось результат. Тепер я свій шанс не впущу, тож на мене чекатиме справжній успіх.

— Дуже за вас рада, — кивнула я.

— Справді? Тоді, можливо, ви погодитеся на одну дрібницю? В мого успіху є дуже важлива умова, без неї ніяк. Мені потрібна ваша допомога.

— Моя?

— Так. Для цього проекту необхідна модель. Доля вже тричі зводила нас, і я навіть не сумніваюся, що саме ви мені потрібні.

— Я модель? — Мені важко було втримати нервовий сміх. — Прошу, не треба цієї маячні.

— Для проекту необхідний саме такий типаж.

— Пробачте, але хоч який у мене був типаж, я не модель. До того ж у мене повно справ.

— Не спішіть відмовлятися, може, ви ще передумаєте. Через тиждень я прийду по відповідь до університетського подвір’я, о третій годині дня.

— Та не варто...

Мене перебив офіціант, який приніс замовлення. Перед Евіс поставили велику тарілку, на якій було красиво викладено шматочки политих червоним сиропом фруктів, вирізаних у непристойній формі. Коктейль у великій холодній склянці був білий, густий і на вигляд дуже в’язкий. На своїй тарілці я знайшла загорнуті рулетами млинці з малиновим варенням та горіхами. Вся підлянка була у двох кульках морозива, викладених з боків кожного з трьох млинчиків.

— Закувати вас? — запропонував офіціант, трясучи масивними кайданами.

— Ні, не варто, — гикнувши, відмовилась я і налила запашного чаю зі стилізованого під череп чайничка в розмальоване кажанами металеве горнятко. Дякую, хоч носик чайника не у формі чоловічого статевого органу...

— Я бачу, ви не звикли бувати в подібних закладах, — лукаво зауважила Евіс, відправляючи до рота шматочки фруктів. — Утім, у кожної людини є те, до чого вона не звикла. Окрім того, не слід забувати, що багато речей людям взагалі не властиві.

— Наприклад? — поцікавилася я. Попри оформлення млинці виявилися дуже смачними, тому зараз я вже наминала другий.

— Наприклад, людям не властиво правильно запитувати, — усміхнулася Евіс, залишаючи слід червоної помади на склянці з коктейлем. — От якщо я запитаю вас, чому ви блукали вулицями в центрі Фетесаріна за годину до світанку, що ви відповісте?

— Що мені наснився страшний сон, після якого я не могла заснути, тож вирішила прогулятися, — одразу відрізала я і спробувала змінити тему. — А чому тут були ви?

— Шукала натхнення, — усміхнулася Евіс. — Але ж що то був за страшний сон, після якого ви не тільки не змогли заснути знову, а й захотіли втекти подалі від ліжка?

— Не думаю, що це буде цікаво.

— Навпаки, подібні речі мене надихають, — наполягала краля. — То розкажіть мені свій сон, з усіма подробицями. Ваші сни турбують вас уже давно, інакше ви не переймалися б так сильно.

— Проте я все одно не думаю, що це слушна тема для розмови, — наполягала я, даремно намагаючись відірвати погляд від яскравих зелених очей. Здавалося, ця жінка схопила мене сталевими пазурами, немов капкан.

— Бачу, кошмари повністю заволоділи вами. І не лише в снах, а й наяву. Ви ніби боїтеся розчинитися в них, — лукаво прошепотіла Евіс. Коли це вона встигла накрити долонею мою руку? — Здається ви повністю у владі тіней.

По шкірі пробіг мороз. Я згадала Тінь, яке мало не розчинило мене в мороку власної свідомості. Згадала моторошні голоси в снах та записки старого божевільного шубіна. Що означає «Центр Тіней»? Що означає «Абсолютні ворота»? Ця жінка провокує мене на безліч роздумів, які небажані зараз, у її присутності. Чомусь мені зовсім не хотілося бовкнути зайвого.

— Алісо, а чи знаєте ви, що вся темрява, всі тіні породжені кошмарами?

Завмерши, я сиділа за столом. Якщо й дихала, то не відчувала цього. Рука Евіс залишалася на моїй руці, дівчина продовжувала шепотіти й дивитися мені в очі, наближаючи своє обличчя до мого. Сама собі я нагадувала обм’яклу маріонетку, підвішену на нитках із диму.

— То що так мучить вас у ваших снах? — солодко проговорила Евіс.

— Багато всього.

— Але є дещо особливе?

— Іноді мені сняться дуже дивні речі. Ці сни надзвичайно реалістичні, в кожному з них на початку або в кінці я помічаю величезне дерево з білими холодними гілками, серед яких ніби падаю. І це прозвучить божевільно, але мені здається, що в тих снах я бачу події, які колись відбувалися у цьому світі.

— От бачите, даремно ви так не хотіли розказувати, — усміхнулася Евіс із неймовірною добротою. — Ніяке це не божевілля, просто одна з таємниць, що зветься Світове Древо Застиглочасся.

— Ніколи про таке не чула.

— І не почули б. Чарівникам усього світу, а тим паче чарівникам Ануари відкриті далеко не всі секрети. У світі є ті, хто знає багато чого їм невідомого. Вони посадили на ланцюг декого з тих, хто ці таємниці відає, але це ще не означає, ніби ті одразу все розкажуть. Звісно, якби їх запитали, вони відповіли б правдиво. Але, на щастя, жодна людина ніколи не розпитуватиме про те, чого взагалі не відає. І одна з таких таємниць — Дерево Застиглочасся. Воно росте десь у світі снів та зберігає кожну мить, що вже минула наяву. І якщо уві сні торкнутися якоїсь його гілки, можна побачити сон. Він відкриє тобі історії, що берегла ця гілочка. Це може бути як те, що сталося тисячі років тому, так і подія, яка щойно відбулася. Однак знайти Дерево Застиглочасся неможливо... без допомоги, звісно. А допомогти можуть лише Забуті — відшукати й скерувати до потрібної гілки. Та їх уже давно ніде немає, ми пам’ятаємо тільки відголоски, що лунають усередині нас.

— Усередині кого?

— Побачимося за тиждень на університетському подвір’ї, о третій дня, — різко повідомила Евіс і квапливо встала з-за столика, залишивши кілька монет. — Чекатиму на вашу відповідь, — пошепки додала вона мені на вухо.