Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь

Розділ 2 Чорний лицар неправильної Попелюшки

Столиця зустріла нас величними металевими воротами. Вони виявилися одним із нечастих проходів у комплексі з трьох стін. Проминувши їх, я побачила оповите сутінками стародавнє місто.

Деякі будівлі в центральних районах заввишки майже не поступалися багатоповерхівкам із мого рідного світу. І всі ці велетні були справжніми дивами архітектури! Кожну побудовану за унікальним проектом будівлю прикрашали пишні фасади та дивовижні скульптури чоловіків та жінок, яких можна було б назвати ідеалом античної краси. Колони і пілястри з рострами підпирали високі білі будівлі, до яких вели вишукані білосніжні сходи; велетенські статуї красунь у легеньких сукнях прикрашали верхівки фасадів; чоловічі та жіночі фігури з білого каменю переплітали руки, утворюючи величні арки; сірі вершники сторожили стіни старовинних будинків; у величезних вигадливих фонтанах тримали чаші мармурові діви, які, здавалося, от-от зірвуться з місця та побіжать містом, розбризкуючи воду.

У самому центрі Еданора височів шпиль головної вежі чудесного (імовірно, королівського) палацу. Кути замку сторожили гігантські статуї красивих жінок і м’язистих чоловіків. Стіни було прикрашено картинами з барельєфів і ліпнини, на кожній зі стін — по одній порі року. Дах заселяли статуї гордих птахів і могутніх тварин.

Темрява заволоділа містом, і за хвилину вікна будинків, одне за іншим, спалахували яскравими вогниками де свічок, а де магічного освітлення.

Ближче до центру з’явилися кав’ярні та ресторани, театри, клуби, казино і готелі.

— Я винайму нам кімнати, а ви поки відпочиньте, — сказав Каріл і залишив нас у холі.

Важко було повірити своєму щастю. Невже після виснажливої дороги я спокійно спатиму в теплому ліжку? Нарешті хоч трохи спокою...

Головне, щоб цей спокій не виявився класичним затишком перед бурею.

— Ваш час на підготовку закінчився. П’ятдесят восьма Молодша Трояндо, ви готові відповідати? — поцікавився сивий дідок, крізь тонкі скельця окулярів дивлячись на симпатичну дівчину років шістнадцяти.

— Так, — кивнула вона. У білій шовковій сукні, із сяючою білою трояндою в золотавому волоссі, вона нагадувала принцесу з чарівної казки. — Білет 26: Основи загальної світобудови. Особливості світобудови нашого світу.

— Починайте.

— В основі всього — велике ядро. Навколо нього по орбітах обертаються безліч ядер. У кожного з них оболонки, на основі яких побудовано світи. Деякі ядра ніколи не зустрічаються і перебувають далеко одне від одного, такі світи максимально відрізняються між собою. Також є ядра, орбіти яких дуже близькі, іноді навіть обертаються поруч, — такі світи максимально схожі. Крім того, є світи, траєкторії руху яких можуть перетинатися. Відстань світів один від одного і частота їхньої зустрічі зумовлюють подібність світів...

— Дуже добре, це ви знаєте. А наш світ?

— Первинна оболонка ядра нашого світу — чотири стихії: вода, вогонь, земля і повітря. Кожна стихія створила по одній расі: земля — мавок, які ростили дерева і трави; повітря — лісовиків, аби ті розносили вітром насіння дерев і трав; вогонь — рубінів, що берегли підземні шахти й печери; вода — людей, які доглядали моря, ріки й озера. Саме стихії є джерелом магії. Коли одна зі стихій ставить мітку на душі дитини в материнському череві, та народжується чарівником. До кінця життя стихія протегує їй та дарує силу для творення чарів...

— Ваша світлостей, ви перескочили на інший білет. Основи світобудови нашого світу, будьте люб’язні.

— Вибачте, — зашарілася дівчина. — Первинною оболонкою нашого світу є чотири стихії. Вони — основа для вторинної оболонки. Вторинна оболонка розділена на світ живих і паралельний йому світ мертвих, між якими розташований світ сновидінь. Під структурне ядро світу живих, або ж світу наяву, розділене на три частини, іменовані: Лемія — Королева драконів, Сонає — Королева феніксів і Гаретта — Королева тигрів. Із благословення Стихій вони заселили землю чарівними істотами. Але найвищим, що створили Праматері, стали породжені ними за власним образом три роди перевертнів: дракони, фенікси та тигри. Існуючи в гармонії з расами, породженими стихіями, перевертні здатні набувати їхньої подоби. Відмінністю Королев є те, що людської подоби вони можуть приймати як повністю, так і частково, перетворюючи лише певні частини тіла.

— Дуже добре. Продовжуйте.

— Під структурне ядро світу мертвих — це сама Смерть. Світ мертвих розділений на Пекло та Рай, у яких є по п’ять рівнів, а також Кімнати очікування. Територію за Стіною Санкора, що розділяє світ мертвих зі світом снів, називають Прикордонною — це землі, де приречені блукати душі прокльонщиків. По інший бік Стіни — світ снів.

— Яка його структура?

— Світ снів розділений поступовим переходом на дві частини: від мрій до кошмарів. Відповідно підструктурне ядро світу снів складається з двох частин, які називаються Королевою снів та Королевою кошмарів. Припускають, що саме підструктурні ядра були основою Великої всесвітньої релігії аж до війни Кошмарів, коли до світу наяву...

Мені здалося, ніби щось схопило мою душу пазурами і з усієї сили смикнуло вгору: витягаючи з потужної вирви, утвореної нескінченними переплетеннями гілок величезного білого дерева.

А за мить я різко розплющила очі та довго дивилася в стелю.

Так уже вийшло, що сьогодні ввечері народу в палаці буде більше, ніж спочатку планувалося. Дізнавшись про повернення Каріла разом з гостями із іншого світу, король наказав дати «невеликий» прийом. Тож тепер мені належало показати себе цілому натовпу лордів і леді, які дивитимуться на нас із Вадимом, наче фанат-археолог на скелет вимерлого ящера.

Передчуваючи цей незабутній атракціон, я втомлено застогнала. Оскільки все життя я була соціофобом, то ніколи не любила нічних клубів, концертів чи мітингів. А тут намічався цілий королівський прийом, на якому я буду головним експонатом! Без лабутенів та штанів.

Але немає ради. Тому все, що залишилося, це надягти куплену сьогодні разом із Фандорою бузкову вечірню сукню, кожен сантиметр якої був розшитий бісерними візерунками, і прикраси у вигляді квітів лаванди, зібрати мужність у кулак і сісти в карету з Вадимом, Карілом і його нареченою-мавкою.

Зізнаюся, хоч я і провела в Еданорі майже добу, все одно важко було не ловити ротом комарів, піддавшись чарам нічної столиці. А надто зараз, коли я їхала головною вулицею до королівського палацу.

І от нарешті я побачила його. Тут, зблизька, він вражав так сильно, що в моїх очах буквально заблищали зірочки!

...Усе, годі! Зараз я вийду з карети і піду туди, тож треба терміново прибрати з обличчя цей вираз дівчинки з маленького бідного села, яка вперше побачила Версаль. Тільки привітна усмішка, не більше. Головне — поводитися так, ніби мене ніщо не здивувало й не захопило. Подумаєш, палац як палац. І не такі дива в житті бачила. Взяти хоча б те ж розбите об асфальт коліно моєї противної колишньої сусідки, Юлії Іванівни, яке бабця тицяла під носа всьому району. А надто матері дванадцятирічного Петрика, який, власне, і збив її випадково на велосипеді... хоча чи випадково — багато хто сумнівався.

О, так значно краще. Зазирнувши у відполірований диск на дверцятах карети, я побачила спокійне привітне обличчя бувалої світської левиці, яка все життя тільки по таких прийомах і роз’їжджає. Пам’ятай, Алісо: хоч би що ти побачила, хоч би що почула, залишайся спокійною та зібраною. І весь час отак усміхайся.

Саме з такою посмішкою я гордо пройшлася червоною доріжкою слідом за Карілом, який галантно вів Фандору під руку. А на Вадима за своєю спиною не звертала уваги. І взагалі, який там Вадим, коли попереду відчинено розкішні ворота? За ними — коридор із високою стелею, а в кінці великі двостулкові різьблені двері, які лакей, кланяючись, відчиняє перед кожним новоприбулим... Ось через них вже пройшли Каріл із Фандорою, проходжу я...

Мені знадобилися всі сили, щоб зберегти маску крижаного спокою. Переді мною простягалася величезна пишна бальна зала, прикрашена живими квітами, фонтанами і крижаними статуями. На вигадливому паркеті танцювали близько сотні пар, інші вели світські бесіди, попиваючи вино. Що цікаво, хоча більшість присутніх очевидно були людьми, зустрічалися тут і мавки, яких легко було впізнати за зеленими кінчиками волосся, і лісовики, що мали зелені візерунки на тілі, і низенькі вузлуваті шубіни з темно-червоними нігтями та дивакуватими багряними візерунками на зворотному боці долонь.

У протилежному від входу кінці зали на золотих тронах сиділи король і королева. Високий поміст, до якого вели вкриті червоним килимом сходинки, підносив королівську пару над усіма гостями. Вони були наче на долоні... і на обох стільки шовку, мережив і прикрас, що крізь них майже неможливо розгледіти самих монархів.

Позаду правителів висів великий гобелен — вишиті сріблом лев та єдиноріг на золотому тлі, а над ним сяяли п’ять зірок: праворуч — біла та червона, ліворуч — зелена та блакитна, в центрі ж, над самими головами звірів, — чорна.

— Алісо, Вадиме, — тихо скомандував Каріл. — Ідіть за мною. Фандоро, почекай тут.

Ось і настала ця хвилина. Крокуючи за Карілом, я зловила на собі погляди буквально всіх присутніх. Головне — не розгубитися, не забути жодного слова з інструктажу Фандори про місцевий етикет...

— Вітаю вас, Ваша Величносте король Тардін Данор і Ваша Величносте королево Евана Данор, — кланяючись промовив чарівник.

— І ми вас вітаємо, пане Каріл Ернасс, — ввічливо відповів король.

— Дозвольте відрекомендувати вам двох людей, знайдених мною у світі, куди я вирушав на завдання. Через дуже поважні причини мені довелося забрати їх сюди, до Ануари. Обоє мають чарівну силу, тому їх, я сподіваюся, зарахують до університету магії. Зараз вони чекають на рішення щодо надання їм громадянства.

— Дуже цікаво, — спокійно, але не менш урочисто сказав король. — Відрекомендуйте мені їх.

— Це Аліса Гайлінова, — сказав Каріл, ступив крок убік і звільнив для мене шлях — так, щоб я могла підійти до помосту по центру доріжки.

— Висловлюю вам свою повагу, ваша Величносте король Тардін Данор і ваша Величносте королево Евана Данор, — спокійно сказала я, підійшовши та зробивши реверанс. І як це мій голос не тремтів на кожній літері? — Дякую вам за запрошення. Сподіваюся, невдовзі я здобуду громадянство цієї дивовижної країни та зможу вірно служити вам як умілий і відданий чарівник.

— Ми дуже раді знайомству з вами, — відповів король. — І завжди щасливі прийняти тих, хто щиро готовий служити короні.

Я ще раз зробила реверанс і трохи відступила, звільнивши місце для Вадима...

Що це з ним? Не кліпаючи, він втупився в мене сповненим ненависті поглядом, його повіки тремтіли від люті, а кулаки знервовано стискалися.

— Аліса... Гайлінова? — прошепотів він самими губами.

— А це Вадим Корсаров, — стримано відрекомендував Каріл, на хвилину ставши на середину доріжки.

Кілька секунд минули в повній тиші. Немов забувши про короля і королеву, Вадим дивився на мене так, ніби сподівався, що від його погляду я впаду замертво.

— Вадим! — тихо прошипів Каріл, непомітно наступивши хлопцеві на ногу.

Отямившись, юнак закліпав, швидко змінив вираз обличчя спочатку на незворушний, а потім на лукавий, і ступив крок уперед.

— О ваша Величносте король Тардін Данор і ваша Величносте королево Евана Данор, — пафосно почав Вадим покірно-солодким тоном, відбивши уклін, ніби в церкві на Великдень. — Ви навіть не уявляєте, яка для мене честь просто стояти перед вами, як гість у цьому незрівнянному палаці. За все своє життя я навіть мріяти не смів про подібну радість. Ніби в сонячних променях, я купаюся у вашій величі. Напевно, немає в усьому всесвіті істоти, яка не мріяла б служити таким прекрасним правителям. Якби тільки я потрапив до лав тих щасливчиків-чародіїв, що за одним лише вашим наказом радо йдуть хоч під косу самої смерті... а серця їхні зупиняються з гордістю від того, що це життя минуло не даремно, адже було віддане заради вас. Благаю, не позбавляйте мене цього блаженства.

От чортів підлабузник! Несподіване красномовство. А я ж його спочатку тупим, наче пробка, гопником вважала... Але король і королева, схоже, зовсім не проти такої «відданості». Ну ти і пролаза, Вадиме Корсаров. Хитрий, підлий, егоїстичний, нахабний лис.

Хоч як там було, нас нарешті відрекомендували, тож можна і «розслабитися». Кілька разів до мене підходили різні шановані пани, які ставили стандартні запитання на кшталт: «Розкажіть про ваш світ», «Яким було ваше життя до прибуття в Ануару?», «Як вам наша реальність?»

А от навколо Вадима зібрався справжній натовп. Схоже, його підлабузницька промовка справила потрібний ефект, та й зацікавленим лордам і леді лисяра відповідав у тому самому дусі. На руку хлопцеві грало те, що після перевдягання з китайського спортивного костюма в новенький камзол йому достатньо було тримати поставу й відповідний вираз обличчя, щоб не тільки не нагадувати мавпу, а ще й скидатися на високоповажного панича. Б’юся об заклад, за кілька років він перетвориться на привабливого чоловіка. Додати до цього його шарм, бажання всім сподобатися, теоретично можливий розум, амбіції й патологічну агресивність... Щось мені трошечки стрьомно.

Години за дві бурхливий інтерес до прибульців з іншого світу спав і на нас лише кидали зацікавлені погляди. Тоді я ходила залою і розглядала гостей.

Мою увагу привернув симпатичний чоловік у розшитому сріблом чорному камзолі. Він був високим на зріст, статури міцної, але при цьому досить елегантної: добре натренований, однак, схоже, більше науковець, аніж воїн. Яскраво виражені вилиці, правильний рівний ніс, не надто широке, але і не загострене підборіддя. Чорне як смола волосся пострижене акуратно, не надто коротко.

Його темно-карі очі дивилися м’яко, але водночас упевнено й ніби були дверцятами, через які виривався ореол чарівливості, сили і непробивної твердості залізної волі. А ще — швидкий наче блискавка допитливий погляд, який немов намагався зачепитися за деталі, щоб повністю скласти потрібну йому картину.

Задивившись, я чомусь розгубилася на кілька секунд. Якесь дивне відчуття... ніби дивлюся на когось, знайомого дуже давно. Але зі зрозумілих причин бачитися раніше ми ніяк не могли. І все ж мене не полишала думка, неначе ми з ним колись зустрічалися. Навіть більше — немов якийсь фрагмент розбитого вітражу, який я шукала незмірно довго, нарешті став на законне місце, яке я дбайливо зберігала тільки для нього...

Раптом усвідомивши, що надто затримала погляд на незнайомцеві, я квапливо відвернулася і покрутила в руках келих, з яким ходила лише задля виду. Але це дивне нав’язливе почуття виявилося настільки сильним, що я знехотя продовжувала периферійним зором стежити за чоловіком.

Цікаво, дуже цікаво. На ньому пояс чарівника, от тільки вугільно-чорний і не зав’язаний на два вузли, а скріплений срібною застібкою. Каріл жодного слова не казав про чорні пояси! Треба буде запитати в нього після прийому... до речі, де вони з Фандорою? Востаннє я бачила їх десь годину тому. Може, пішли подихати свіжим повітрям? У переповненій людьми залі справді було душно, але вийти до саду я не наважувалася — ще назад не пустять. А балконів я ніде не бачила. Від того, щоб випити вина, теж краще втриматися: зараз мені необхідна абсолютно твереза голова. Спиртного я практично не вживала, тож швидко п’яніла. Так, якщо пила не надто багато, то при всіх зовнішніх ознаках п’яного як чіп підлітка все ж зберігала ясність думки. Але навіть нерівної ходи і розкутого сміху буде досить, щоб створити мені небажану репутацію. Варто трохи розслабитися, і пиши «пропало».

І все ж, куди подівся Вадим? Хвилину тому нишпорив десь, а зараз його навіть не видно. Хоча... та ну його до біса.

Знаю, на розкішному прийомі в королівському палаці, серед вершків вищого світу Ануари, нудьгувати було б смертним гріхом. Але саме це я й робила! Залишилася сама, підійти до когось поговорити соромилася, тому могла тільки гуляти залою. Ставало дедалі нудніше, тому ходила я дедалі швидше, аж раптово відчула, як щось тримає моє плаття... та було вже запізно.

Це сталося за одну мить: я встигла обернутися і побачити ногу Вадима, який різко наступив на короткий шлейф моєї сукні. Власник ноги підло посміхався, і було чому: спідниця (зуб даю, не без допомоги чарів цього шмаркача!) вже затріщала по швах і, відірвавшись від корсета, полетіла додолу!.. Точніше, полетіла б наступної миті, але несподівано порвані нитки зрослися, прикріпивши спідницю на місце. Опісля шлейф різко потягнувся вбік, що і стало причиною Вадимового ефектного падіння.

Озирнувшись, я зловила на собі заспокійливий погляд чарівника з чорним поясом. Чоловік дружньо кивнув мені та відпив трохи вина.

Я вдячно всміхнулася у відповідь і поглянула на Вадима. Дехто дивився на хлопця насмішкувато... але більшість співчутливо стовпилися навколо, бурмочучи щось про слизький паркет та цікавлячись, чи не забився він. Ох, і чому мені здається, що якби на підлогу впав не Вадим, а моя спідниця, реакція була б трохи іншою? Що поробиш, чомусь мені нечасто вдавалося справити на людей гарне враження. Найчастіше на мене просто поглядали ніби на якусь диваку з психічними відхиленнями.

Коли я знову озирнулася, чарівника з чорним поясом більше не було на колишньому місці. І як я не шукала, знайти його не вдалося.