Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь

Розділ 24 Центр Тіней

Вона прокинулася з пронизливим криком і одразу схопилася за голову. Тремтливі пальці інтуїтивно почали обмацувати обличчя та шию — немов перевіряючи, чи немає на них нічого. Двійко секунд по тому дівчина нарешті зітхнула з полегшенням. І все ж її серце продовжувало неспокійно битися. Схоже при всьому бажанні вона б зараз не змогла лягти і заснути. Сновидіння, що так налякало, досі відбивалося на її обличчі похмурим серпанком.

Зітхнувши, вона відкинула ковдру та встала з ліжка. Звук, із яким босі ноги важко плескали по підлозі, відбивався від стін і до болю бив по вухах. Майже нічого не бачачи в темряві, дівчина насилу намацала підсвічник і запалила свічку.

Невелика кімната поринула в тьмяне жовте світло, що давало змогу тіням досхочу танцювати на стінах. Тихий голос щось невиразно бурмотів, а бліді губи ледь ворушилися. Вона досі хапалася за своє обличчя, немов бажала зняти з нього тонке бридке павутиння. І немов сподіваючись роздивитися його, дівчина підійшла до великого овального дзеркала.

Важко було зрозуміти, чи розгледіла вона що-небудь у похмурому відображенні. Пальці ще кілька разів пройшлися обличчям — так, наче намагалися вхопитися за прозору ниточку, — а потім завмерли. Вії тремтіли, розширені зіниці уважно вдивлялися в глибини дзеркала... що за єдину мить почорніло.

Дівчина заціпеніла. Вона хотіла бігти, всім своїм єством вона хотіла бігти подалі від клятого дзеркала, але не могла поворухнутися. Тільки тремтіла, дивлячись на чорне скло, з якого до її ока тягнулася тонка червона нитка.

Можливо, жодного звуку не пролунало; можливо, все це було лише в уяві, не більше. Але в голові абсолютно чітко, ріжучи нерви, відбився крик, із яким із непроглядної дзеркальної чорноти по натягнутій червоній нитці вилетів розпливчастий білий силует! Спотворене обличчя, розвіяне сіре лахміття, довгі сплутані коси та криві кігті, які, хапаючись за червону нитку, долали дзеркальну поверхню, витягаючи з темного скла скоцюрблене потворне тіло.

На мить завмерши, істота подивилася просто на обличчя дівчини, торкаючись сморідним диханням її тремтячих губ, і провела по її щоці та шиї довгим, чорним, слизьким язиком.

Вона, як і раніше, не рухалася, тільки з горлянки виривалися безнадійні схлипи. А істота, здавалося втративши до неї інтерес, вилізла з дзеркала і побігла геть.

Нарешті дівчина знову закричала. Руки безсило хапалися за шкіру обличчя та шиї, яка здіймалася гнійними пухирями і злазила, залишаючи на тілі бридкі виразки. На зміну мертвій тиші прийшла істерика. Піддаючись їй, дівчина носилася кімнатою, рвала і розкидала все, що потрапляло їй під руку. Схопивши підсвічник, бідолаха щосили жбурнула його на ліжко, опісля впала на підлогу і каталася по теплому дереву, хапаючись за обличчя — немов намагалася втримати шматки плоті, які, відпадаючи, оголювали череп. І, наслідуючи біснуваті крики, знавіснілий вогонь накинувся на її зім’яту, забруднену гноєм і кров’ю нічну сорочку...

Коли я розплющила очі, не спроможна закричати від жаху, мені здалося, що я лежу на холодних білих гілках. Вони обплітали моє тіло, змикалися над головою і скрипіли, немов шепочучи на вухо.

Але мана минула за лічені секунди, і моя рука судомно стиснула бавовняне простирадло.

Останні два тижні я почувалася так, ніби вже не належала цьому світу. Якщо не придивлятися, то, певно, важко було помітити якісь істотні зміни: я так само ходила на пари, вчилася, час від часу з’являлася в кімнаті для відпочинку. Досі проводила вільний час із Фамалом, от тільки почувалася так, ніби перебувала в далекому космосі.

Друга пара підійшла до кінця, коли я вийшла на подвір’я і сіла на лавці поряд з Аррою. Та варто було мені побачити, який вона має вигляд, і я зрозуміла: зі мною ще не все так погано. Нещодавно профілактичне обстеження показало, що отрути мелюзина в її тілі не залишилося. І навіть більше, фізичний стан виявився просто бездоганним. Але вона все одно здавалася оповитою темним коконом.

— Що з тобою? — запитала я, але відповіді не почула. — Арро, ти сильно змінилася, нікуди не ходиш, ні з ким не спілкуєшся...

— Алісо, я й сама бачу, — раптом сказала вона, — ...що змінилася. Мене вже ніщо не радує, нічого не цікавить. Я перестала існувати заради себе. Таке враження, що я не просто стала іншою. Здається ніби я СТАЮ чимось іншим. І це нестерпно.

— Воно не дивно, адже ти пережила такий шок. Слухай, гадаю, тобі варто сходити до психолога, іншого виходу я не бачу.

— Думаєш, це допоможе?

— Так. Тим більше в університеті є один і, як кажуть, непоганий.

— Напевно, ти маєш рацію, — сказала дівчина і встала з лавки.

Продзвенів дзвінок, і я, усміхнувшись подрузі, зайшла до корпусу університету та попрямувала до аудиторії. Але на парі Арри знову не було.

Час минав, і навіть останньому дурневі було ясно: Арру треба якось підбадьорити, інакше її з депресії не витягнути. Привід у нас був: її день народження. Кілька днів ми потай скидалися на подарунок і стіл, малювали плакати та планували майбутнє свято.

Усе минуло, як задумувалося: у суботу, коли Арра вранці зайшла до кімнати відпочинку, ми всією групою закричали: «З днем народження!» Заграли музиканти зі студентського гурту. Кожен промовляв якісь слова вітання, а потім ми вручили їй подарунок — маленькі сережки-гвоздики у формі ромашок з сімома пелюстками із самоцвітів у золотій оправі.

Зворушена дівчина сказала, що дуже рада таким друзям. Але, попри всі наші старання, усмішка майже не торкалася її обличчя. А кілька разів мені навіть здалося, що вона от-от розплачеться.

Прокляття, та що ж із нею?

Мені не спалося. Хоч як я старалася, м’яка тепла постіль викликала єдине бажання: встати з неї. Скоро в мене вже не було сил опиратися йому, тож я накинула халат і вийшла з кімнати. Я сама не знала, куди піду, просто прямувала вперед. Ноги привели мене до саду, де я сіла на лавку і поглянула на повний місяць у темному небі. Ніч була прохолодна, натомість у саду стояв приємний аромат квітучих дерев.

— Доброї ночі, Алісо, — лукаво всміхнувся... так, знову Нарос.

Ну це вже точно ні в які ворота не лізе. Цікаво, як він пробрався до університетського саду вночі?.. Хвилиночку, може це якийсь молодий викладач, просто ховає пояс під одягом? А що, цілком можливо. Я на нього тут наїжджаю, а раптом він читатиме в мене якийсь предмет на другому курсі? Оце буде сюрприз.

— Ні, я не викладач, не аспірант і навіть не з університетського персоналу, — усміхнувся чоловік.

Дивно, хіба я сказала це вголос?

— Тоді що ви тут робите? — ще більше насторожилася я.

— Милуюся красою: і весняної ночі, і тієї, хто гідна стати її королевою, — галантно промовив він, схилившись до мого вуха.

Та що він собі дозволяє?

Я миттєво схопилася та ступила крок назад, але чоловік знову опинився поруч.

— Чого вам треба? — суворо запитала я, але мій голос прозвучав занадто тихо.

— Того ж, чого і завжди: вашого товариства, — всміхнувся Нарос.

Я не встигла навіть оком змигнути, коли він однією рукою обійняв мене за талію, а другою прибрав із шиї пасмо волосся.

— Мені подобається темрява в твоєму серці. Цей хаос, невизначеність, страх, норовливість... тінь непростимого гріха, яка вже давно тягнеться за твоєю душею чорним шлейфом; карма, яку тобі ніяк не вдається повністю очистити, скільки б ти не перероджувалася. Ці кайдани допоможуть мені. Алісо, ти чарівна. Але до цієї краси залишилося додати один-єдиний штрих, щоб ти посіла своє місце.

Я почувалася ніби в трансі. Нарос схилився над обличчям, і його губи майже торкнулися моєї шкіри.

— Ти не повинна приєднуватися до нас. Ти повинна очолити нас і навіть більше — захистити ніч, темряву... стати Центром.

Ідіотка. Чорт, яка ж я дурна! А ще називаюся відмінницею нежитьознавства, коли за такий довгий час не змогла розпізнати спочатку відьмочку, а потім ще й перелесника. Але тепер, коли між моїх губ ковзнув струмінь холодного темно-синього туману, було вже запізно. Моє тіло обм’якло. Все, що я могла, — це безпорадно хапати різкими ковтками повітря.

Проте навіть зараз, відчуваючи на своїй свідомості вплив його чарів, я знайшла в собі сили, щоб здивуватися: жодне джерело, з яким я працювала на парах із нежитьознавства, коли ми проходили перелесників, не описувало ЦЬОГО. Щоб колись ці істоти гострим кігтем розрізали спершу своє зап’ястя, а потім ним же проколювали вену на шиї жертви, аби прикласти до неї власну скривавлену рану.

Я відчула її фізично, кожним сантиметром своїх вен: кров перелесника, яка змішувалася з моєю кров’ю і розливалася по тілу холодною отрутою.

— Дуже добре, — прошепотів Нарос і відняв руку від моєї шиї. — Просто чудово.

Перелесник знову нахилився, щоб облизати кров із моєї шиї... і саме цієї миті я побачила Маліссу, яка виходила з-за кущів.

— О, Алісо! Репродуктивна система сьомого покоління астральних тарганів мені в кишку. Та невже ти...

Але дивакуватий вираз обличчя миттєво змінився традиційним переляканим вереском, коли Нарос обернувся і Малісса побачила освітлену місячним сяйвом кров на моїй шиї. Не перестаючи кричати, дівчина розвернулася на сто вісімдесят градусів і незграбно дала драпака, не замислюючись про напрямок. Нарос помчав за нею... але несподівано перечепився через мою підніжку! Такого підлого повороту подій перелесник не очікував, і його полум’яні очі хижо заблищали, коли він подивився на мене. Але я не стала довго на них витріщатися, а сама скористалася моментом, щоб побігти геть.

За хвилину я вже стояла перед гуртожитком, із вікон якого визирали перелякані обличчя. Із дверей вискочив Фамал. Ось уже деякі викладачі побігли назустріч...

Але час для мене зупинився. Ціле море нечисті з’явилося незрозуміло звідки! Немов чорна хвиля, вони накрили мене з головою, підхопили і, сховавши в кокон зі своїх тіл, забралися геть, тягнучи за собою. Я не могла поворушити навіть кінчиком пальця і, опустивши тремтливі повіки, зомліла.

Нарешті мені вдалося розплющити очі, але встати я все одно не змогла. Сил не вистачало навіть на те, щоб поворушити рукою. Навколо було темно, холодно і вогко. Схоже, мене тримали в якомусь занедбаному склепі. Спина заніміла від холоду кам’яної плити, яка цілком могла виявитися старим саркофагом. Я відчувала, як кров перелесника продовжує отруювати моє тіло.

— Як почувається наша принцеса? — галантно поцікавився Нарос, непомітно з’явившись переді мною.

— Що ти зі мною зробив? — прошепотіла я.

— Тільки пробудив те, що має захистити дітей темряви... точніше, майже пробудив. Якщо висловитися патетично, то воно ось-ось розплющить очі та постане перед нами в усій своїй красі.

— Чому ти не пробудив це в якомусь іншому місці?

— Алісо, хіба ти ще не зрозуміла, що особлива? У твоїй душі, яка переродження за переродженням несе своє прокляття, зберігається зібрана Забутою сила, що пробила проріху між світами та створила Абсолютні ворота. Вона зробила це задля іншого, але сама забула про нас, і про все на світі, тільки одне в неї на думці. Тепер Ворота — єдине, що може врятувати нас від краху. Ти повинна стати Центром Тіней: ключем, який захистить нечисті сили, не дасть їм загинути разом із цим світом. А я — той, хто пробудив тебе, четвертий Покликаний, — очолю нечисть у новому світі.

— Урятувати свою шкуру та ще й врешті стати вождем гори гнилого м’яса. То, виявляється, ось вони які, мрії головного героя меню фетесарінскіх кав’ярень на кшталт «Батіжка відьмочки»? Але чому ти такий упевнений у тому, що тобі все вдасться, а твій тарганячий бунт не приб’ють капцями?

— Тому що в численної армії Тіней буде секретна зброя, — усміхнувся Нарос, торкнувшись пальцями мого підборіддя. — Як ти, напевно, пам’ятаєш, післязавтра буде повне сонячне затемнення. До цього в нас лише одна ніч, за яку нам належить очорнити твою паралізовану душу. Скута, залита ріками крові, вона буде темнішою за прірву, яка з’явиться на місці сонця. Пов’язана з усіма породженнями темряви, твоя душа стане Центом Тіней: ключем, який накриє всіх нас, щоб перенести крізь браму тіней, коли місяць закриє сонце. Наступної ночі ти поведеш нас у бій і подаруєш захист від будь-якої загрози, поки ми будемо чорнити твою душу. А коли настане час — проведеш крізь тінь, яка замінить сонце, і випустиш панувати в новому світі, світі темряви. На мене ж поклали скромний обов’язок — пробудити цю силу.

— А ти себе раптом не переоцінюєш, та? Наче ж ти десятий в черзі на цей скромний обов’язок, — гаркнула я попри нестерпний біль у скронях.

— То й що? Я зумів позбутися конкурентів. Отже виявився спритнішим, розумнішим і за всіма показниками кращим за них. Сама поміркуй, за допомогою однієї-єдиної жінки я позбувся спершу того, кого ви назвали Верлиоком. А після цього мені достатньо було просто звести її з відьмою так, щоб та й сама ні про що не здогадалася. Тоді драколіч стояв на шляху не тільки в мене, а й у відьмочки. Тому я просто спрямував у правильне русло слова, сказані чарівною Аніласою, а далі Евіс зробила все сама.

— Але чому драколіч загинув так безглуздо? Адже він 1В, істота з відсотком інтелекту значно вищім, ніж у тебе.

— Відсоток інтелекту не важливий, якщо навчитися правильно ним користуватися, — парирував перелесник. — Я знав, що Евіс прагне забрати всі лаври собі. Вона виправдала мої очікування і, пробуджуючи драколіча, заговорила його. Прокинувшись незабаром після її візиту, він був зовсім не при собі. Бідолаха вважав, ніби проспав, і затемнення вже от-от розпочнеться. Тому помчав просто до тебе саме тоді, коли ти танцювала на університетському балу. Там він був приречений. Мені ж залишалося прибрати відьму, замести власні сліди і зникнути з міста на певний час. Я розумів, що після всього, що сталося, ти, вірогідно, шукатимеш у Фетесаріні перелесника, тому вчинив трохи підло і підставив свого родича, якого напередодні заманив до міста.

— Севіту Сокіл теж ти з відьмою звів?

— А хто ж іще? — всміхнувся Нарос. — Ця жінка, амбітна рівно настільки, наскільки й дурна, була ідеальним елементом для моєї мозаїки. Єдиним для мене способом непомітно потрапити на територію університету був амулет омани. Його можна виготовити з крові того, хто постійно в зоні дії заклинання. Завдяки Севіті Сокіл я спочатку сам отримав амулет, а потім допоміг відьмі побувати на території університету. Погодься, це позбавило тебе підозр щодо її нечистого походження. А от щоб підставити Евіс і почати облаву, мені довелося повозитися.

— Стривай, то Севіту Сокіл вбив ти? — прошепотіла я, намагаючись втримати залишки сил, які вислизали немов вода крізь пальці. — Але над тілом проводили ритуали...

— Майстерна імітація, — засміявся перелесник. — Я схопив Севіту Сокіл одразу після того, як Евіс отримала від неї бажане, вбив і зробив все так, щоб це було схоже на ритуал відьмачої родини, за яким померла чаклунка сама повинна стати відьмою. Якби чарівники копнули глибше, вони все зрозуміли б. Це був дуже ризикований момент, але ти мене від нього врятувала, коли сама спровокувала полювання на Евіс і рейди інквізиції. Мені тоді ледь удалося вчасно забратися з Фетесаріна. Та як бачиш, у мене все вийшло, тож незабаром я зумів повернутися, щоб закінчити почате. До речі, про це... будь ласка, розслабся. Дай моїй крові скоріше завершити свою роботу. Ти ж, врешті-решт, маєш стати на чолі всіх породжень пітьми.

— Розмріявся, — огризнулася я, відчуваючи, як сили безнадійно залишають мене. У свідомості ніби стелився червоний туман, крізь який не пробився б навіть найяскравіший промінь світла. Він ставав дедалі густішим, крок за кроком приховуючи від очей моє колишнє «я».

— Час настав, — засміявся перелесник, аж раптом я різко підвелася.

Просто навпроти мене на стіні висіло велике дзеркало, у котрому я могла спостерігати, як моє волосся немов наливається кров’ю, стаючи яскраво-червоним. Нігті подовжилися і почервоніли, шкіра зблідла, губи набули брунатного кольору, а очі сяяли кривавим вогнем. Усі відчуття загострилися: я вдихала запах квітів, які цвіли десь за кам’яними стінами; чула сопіння крота, який рився глибоко в землі; бачила маленькі тріщинки на оповитій мороком стіні склепу. Сумнівів не було — це вже не я, не та я, яку звикла бачити в дзеркалі.

Перш ніж я встигла про це подумати, залишки моєї свідомості розтанули. Я досі бачила, відчувала так само, як і кілька хвилин тому, але це була вже не я.

— Вітаю з пробудженням, пані, — урочисто промовив Нарос і галантно вклонився.

Цієї миті склепом розлетівся страшний, холодний, повний чорного тріумфу сміх...

Мій власний сміх.

Ніч знову поглинула Фетесарін, але цього разу пітьма несла загрозу: мене. Вогненною змією я мчала в небі, наближаючись до міста, і налетіла, немов вихор, якого ніхто не очікував. За одну-єдину хвилину підпалила солому в стайні на околиці міста, і загорілося багаття, на тлі якого я, голосно сміючись, набула людської подоби. Я зависла в повітрі так, ніби стояла на твердій землі, а моє горло надривалося від крижаного реготу.

Люди в паніці кричали, метушилися і ховалися по домівках, що неймовірно мене тішило. Досить було одного легкого змаху моєї руки, щоб найближчий будинок завалився, а сусідні — вкрилися тріщинами.

— Прекрасно, пані. Просто чудово, — шепотів Нарос, пролітаючи вітром біля мене. — Зараз, коли до великого моменту залишилося зовсім небагато, ви повинні заявити про себе, заявити так, щоб у живих кров застигла в жилах. Нехай вони кричать, плачуть, бояться. Їхній жах — музика для наших вух.

Улаштувавшись на даху одного з будинків, перелесник спостерігав, як я руйную місто. А дивитися дійсно було на що! Просто змахнувши рукою, я, немов жмутки осіннього листя, розкидала загони вартових, які бігли до мене.

Нарешті з’явилися і чарівники. Побачивши мене, вони завагалися, але наміру знешкодити не залишили.

І тут, почувши мій сміх, з усіх нір вилізли незліченні зграї нежиті різних категорій. Їх було стільки, що здавалося, вони вкрили вулиці килимом зі своєї плоті. Чарівники миттєво зреагували і почали огороджувати моїх слуг різними бар’єрами, але їх було стільки, що значна частина міста опинилася під нашим контролем, а серед того й Гільдія стихій.

— Ось гідний замок для вашої королеви, — засміялась я, вказуючи на будівлю.

Нечисть хвилею помчала туди. Чарівники намагалися чинити опір, але мені досить було лише кількох жестів, аби витіснити їх.

— Прошу, пані, — як завжди галантно промовив Нарос, запрошуючи мене зайти в Гільдію. — Ваш палац чекає на вас. Не турбуйтеся, ніч довга, а їхні сили рано чи пізно вичерпаються. Ще до світанку Фетесарін буде ваш.

Я злісно посміхнулася і впевнено пройшла в Гільдію.

Улаштувавшись у кріслі голови магів стихій у головній залі, я стала прислухатися до хаосу, який панував зовні. Щогодини мої відчуття загострювалися все сильніше. Звідси я, зосередившись, могла почути навіть те, що відбувалося неподалік установлених чарівниками бар’єрів проти нежиті. Що вже казати про голоси, які звучали під стінами Гільдії. Один із них я впізнала, і мої губи розтягнулися кривавою усмішкою.

— Але вона досі жива!

— Пане Агердон, при всій моїй повазі... Це нісенітниця. Студентка бачила, що перелесник отруїв її своєю кров’ю, певно тоді ж і вбив. Аліса Гайлінова стала нежиттю.

— Тут ви помиляєтеся, — суворо прогарчав Ларгус. — Вона не стала нежиттю, лише перейняла деякі її ознаки. Гадаю, її взяли під контроль і тепер використовують проти волі.

— Мені все одно! Подивіться тільки на цю міць, я навіть уявити не міг, що таке можливо. Єдиний спосіб припинити це все — вбити Гайлінову. І мені байдуже, нежить вона чи ні. Я не буду рятувати одне життя, якщо ціною цього можуть стати сотні інших. Вона помре і я знаю, як це зробити. Тому робіть усе так, як я...

— Тільки через мій труп! — прогарчав Ларгус.

— Назвіть мені хоч одну вагому причину, з якої я повинен піти на такий ризик, — прошипів голос. — Повторюю: вагому! І ваші... особисті симпатії до вагомих причин не належать, — в’їдливо додав він.

— Тільки одну? Запевняю вас, причин значно більше, ніж ви можете собі уявити. І вже однієї з них для нас досить, щоб берегти її життя: Аліса — ключ до проріхи. Чарівна сила в її тілі є залишковою від тієї енергії, яка створила портал між світами. І якщо ми втратимо цю дівчину до того, як просторово-часову матерію буде повністю відновлено, а причину енергетичних сплесків усунено... Скажімо так, тоді в майбутньому в усіх нас можуть виникнути дуже серйозні проблеми. То як, вас задовольняє така причина, чи мені продовжувати? Можливо вам і все одно, але я не бажаю загибелі нашого світу і зроблю все можливе, щоб цього не допустити. Повторюю ще раз: поки я живий, Алісі ніхто не зашкодить! Тому якщо ви хочете всадити їй у серце зачарований клинок, вам доведеться спочатку переступити через моє мертве тіло.

Засміявшись, я перервала палку промову крука, вилетівши з розбитого панорамного вікна. То ось із ким він розмовляв! Та на мене прийшли полювати не хто-небудь, а головні чарівники Ануари: води, вогню, землі, повітря, та ще й голови стихійників і круків. І, схоже, ніхто, крім Ларгуса, не налаштований залишати мене живою.

Я пролетіла над чарівниками, випустивши з себе кілька вогняних змій, які б і загризли чародіїв, не постав вони вчасно бар’єри. Тоді я засміялася, і чаклуни знесилено попадали на коліна, хапаючись за голови.

Скориставшись моментом, я спустилася на землю біля головної чарівниці повітря і занесла для удару руку з гострими кігтями...

— Алісо, ні! — раптом почула я і підвела погляд на Ларгуса.

Його очі переповнювала рішучість, а одночасно з нею віра, надія... і ніжність. Здригнувшись, я відчула легкий укол у грудях і звернула увагу на чорний підвісок у вигляді метелика, який досі висів на моїй шиї.

Руки затремтіли, і я відскочила від головної чарівниці повітря. Опісля загарчала, ніби дикий звір, злетіла і за хвилину знову сиділа в кріслі центральної зали.

Немов удари метронома, відлуння моїх кроків розліталося першою залою Гільдії стихій. Нарос сидів поруч, на м’яких диванах, де голова зазвичай приймав поважних гостей. І не потрібно було докладати особливих зусиль, аби прочитати у вогненних очах перелесника щире невдоволення.

— Пані, ви мене турбуєте, — нарешті промовив він. Звук його голосу застав мене зненацька і зупинив, ніби цегляна стіна, яка несподівано виросла перед самим моїм носом.

— Не турбуйся зайвий раз, — холодно відповіла я і різко обернулася, зневажливо подивившись на свого слугу.

— Вибачте, але ви просите про неможливе, — галантно промовив перелесник і підійшов до мене невимушеною ходою. — Як же я можу не турбуватися, коли йдеться про вас? — додав він, цілуючи мою руку, яку потім так і не випустив.

— Це тебе не стосується, — огризнулась я... і мало не скрикнула від болю, коли Нарос міцно стиснув мою долоню.

— А це вже не вам вирішувати, — прошепотів чоловік. Мені дуже хотілося закричати, але чомусь я не посміла. — Я відповідаю за ритуал Центру Тіней і повинен стежити за головним інструментом. Тому просто не можу стояти осторонь, коли цей самий інструмент починає дивно поводиться.

— Те, що я не вбила тих нікчем, ще не означає...

— Помиляєшся! Це означає, що я не достатньо добре з тобою попрацював. Утім, це можна виправити, — криво посміхнувся Нарос і хижо провів роздвоєним язиком по моїй щоці. — На щастя для тебе, я перелесник, і мої методи значно приємніші. Я просто підсилю вплив своєї отрути у твоїх венах і тоді ти більше не забаришся, коли потрібно буде пролити кров. Ти будеш робити те, чого вимагає природа нечисті, зумовлена нашим походженням.

— Яким таким нашим походженням? — поцікавилася я і нарешті вирвала руку.

— Нашим? — перепитав перелесник.

— Нечистої сили, — знервовано пояснила я і копнула дрібну нежить, яка плуталася під ногами. Волохата тварюка заверещала і швидко зникла з очей. — Звідки ми взагалі взялися?

— А-а-а-а, то он ти про що? — засміявся Нарос. — Усе просто. Ми — кошмари, які сняться цьому світу, поки його розум спить. Одних породив сон Праматерів перевертнів, інших — сон Забутої... Із мертвої плоті або з самої темряви — різниці немає. Те, завдяки чому народжуємося й існуємо ми, чудовиська — це сон, у якому потонула сама сутність цього світу.

— Не розумію...

— Тобі й не потрібно. Насправді для тебе все це анітрохи не важливо. Ти — тільки те, що можна використовувати.

— Зміни тон, слуга! — засичала я і хотіла було атакувати нахабного лакея, але й сама не зрозуміла, коли опинилася перед ним на колінах, а він міцно вхопився за моє волосся. — Що ти собі дозволяєш?..

— Спокійно, Центр Тіней, — видихнув Нарос і сильніше потягнув мене за волосся.

— Я твоя володарка! З якого дива...

Несамовито сміючись, перелесник за волосся підняв мене на ноги і зухвало подивився в очі.

— Ти що, в казці живеш? — з насмішкою запитав чоловік. — Алісо... або що ти там зараз? Можеш скільки завгодно командувати дрібними комашками, які бігають містом. Це не змінить того, що вони коряться тобі тільки завдяки моїй крові, яка пробудила в Абсолютних воротах Центр Тіней. І так само, як будь-яку дрібну нежить, моя кров Пробудника підкорює тебе. Ти мій інструмент, і, заволодівши тобою, я можу робити що завгодно.

Із хижим оскалом Нарос схопив мої зап’ястя і повалив на диван.

— У тебе вже немає власної волі, є тільки моя кров, яка керує цим безпорадним тілом зі зв’язаною душею. Зрозуміла? І щоб більше без самодіяльності.

Його кігті виявилися дуже гострими. А ще настільки холодними, що коли вони прокололи шкіру на моїй шиї, кров, яка виступила з маленьких ранок, одразу перетворилася в крихкий лід.

— Що таке? — невдоволено буркнув перелесник, коли упир, без запрошення увійшовши до зали, торкнувся його плеча.

Істота почала щось мукати і вказувати пальцями. Зітхнувши, Нарос випустив зі свого кулака летючого змія, який чкурнув у вікно. За кілька хвилин він повернулася і знову злився з його тілом. Перелесник, насупивши брови, прошепотів:

— Не хвилюйся, з тобою я ще побавлюся... але трохи згодом, зараз маю інші справи.

Піднявшись із дивана, Нарос попрямував до виходу з зали. Але біля самих дверей він зупинився і, не озираючись, кинув:

— Коли наступного разу побачиш цього крука — убий.

— Так і зроблю, — огризнулася я, проводжаючи перелесника роздратованим поглядом.

Нароса не було вже досить давно. Та й нежить стала якоюсь тривожною, весь час посилала до мене представників найвищих категорій із тих, хто штурмував місто. І ті мало не на пальцях пояснювали мені, що ми потроху здаємо позиції, тому необхідне моє втручання. Але я продовжувала сидіти на своєму троні, ігноруючи їхні панічні пародії на мову. Із ними моя сила, без мене з усім впораються, та й до світанку ще години три-чотири.

— І як сидиться? — пролунав голос Ларгуса. Попри темряву я добре бачила крука, який увійшов до зали крізь головний вхід.

Я хижо скочила з крісла голови гільдії і випустила в нього заклинання, від якого інші люди падали разом з сусідніми будівлями. Але він лише виставив клином бар’єр і ступив іще один крок.

— Алісо, я знаю, що ти мене чуєш і розумієш. Ти можеш боротися.

— Тієї Аліси вже немає, — розсміялася я і ще раз атакувала крука, але вже трохи іншим закляттям. Щоправда, знову невдало. — Вона злилася воєдино з кров’ю перелесника і стала тією, кого ти бачиш. Тепер я така.

— Ні, не така. Це лише туман, який треба розвіяти.

Здригнувшись, я схопилася за голову, у якій трохи запаморочилося, але одразу зібралася і одним помахом руки підняла в залі вихор, який стіною відгородив мене від крука.

Але він не здавався. Ларгус виставив новий бар’єр і ступив крок, а потім ще, і ще один.

— Алісо, я вірю в тебе, — ніжно промовив чоловік, ступаючи черговий крок: він був уже зовсім близько, попри те що я з усіх сил намагалася посилити пориви вітру. — Повір і ти.

Я хижо розводила руки, щоб іще більше підсилити вітер, але цієї миті Ларгус опинився поряд. Його долоня так щиро, дбайливо торкнулася моєї щоки. Другою рукою він обійняв мене, з теплотою зазирнув у перелякані очі... а потім моє серце пропустило удар, кожна клітиночка затремтіла. То був не сон і не марево: моїми губами заволодів єдиний поцілунок!

Від легких, ніжних і одночасно наполегливих дотиків гарячих вуст крука голова запаморочилася сильніше за вихор. Я відчувала, як темна сила залишає мене, а натомість у моє тіло вливається нова — світла й чиста. Не в змозі поворухнутися, я розтанула й зомліла.

— Що означає це твоє «ні»? — прошипів суворий жіночий голос, кожна нотка якого була суцільним металом. — Ти розумієш, що тоді весь світ буде знищено?

— Розумію. Але я не вб’ю його, — рішучо прозвучало у відповідь.

Довге волосся, немов багряний прапор, майоріло над всіяними попелом руїнами. А руки, вкриті саднами й мозолями, ніжно тримали обличчя красивого молодого чоловіка, який спав.

— Не будь дурепою. Якщо цей світ загине, він усе одно помре... та й ти разом із ним, — напружено промовила худорлява жінка в довгому чорному шкіряному платті, що віддалено нагадувало вбрання амазонок. Жодне пасмо червоного волосся, що спадало кривавим водоспадом до самої землі, навіть не ворухнулося, попри сильний вітер. Незворушним залишався і маленький мідний ключ, що висів на її шиї. — Ти повинна завершити почате, це твоє призначення, твій шанс...

— Начхати. Навіщо потрібен світ, існування якого раз по раз оплачується ріками крові... для чого взагалі подовжувати життя такого світу?

— Це не тобі вирішувати, дурнувата багряниця.

— Помиляєшся, зараз це вирішую тільки я, — блиснувши яскраво-зеленими очима, прошипіла дівчина. — І я вирішила, що мені не потрібен світ, урятований ціною життя того, кого я кохаю.

— Подумати тільки, я ж навіть уявити не могла, що ти НАСТІЛЬКИ егоїстична погань.

— Називай мене як хочеш, Кімістресс, але я не поступлюся.

— Ти ж розумієш... що я це просто так не залишу? Що буду мучити тебе вічність... та і його разом із тобою? Стільки разів, скільки буде потрібно, поки ти не настраждаєшся достатньо, аби спокутувати свою провину.

— Спробуй. Але від нього я не відречуся, — прошепотіла дівчина, пропускаючи крізь пальці сплутане чорне волосся непритомного чоловіка. — Так само як від своїх слів, і від свого рішення. Він для мене важливіший за цілий світ... важливіший за всі незліченні світи. І якщо заради якогось із цих світів я повинна вбити того, кого кохаю, то нехай цей світ обернеться попелом!

Усе було ніби в тумані. Я нічого не розуміла, мало що могла розгледіти чи почути. Моя голова нагадувала мені великий клубок вати. Усе здавалося сном. Я просто безсило лежала на руках Ларгуса, який виніс мене з будівлі Гільдії. Навколо метушилися чарівники, добиваючи залишки нечисті. Тут і там догорав вогонь.

Я опустила погляд на свою руку і побачила, що шкіра вже втратила ту смертельну блідість.

Втома і слабкість накотилися з новою силою. Не знаю, чи зомліла я, чи просто заснула, але все перед моїми очима знову накрила темрява.

Голова гула, немов бджолиний вулик. Світло свічки пробивалося до мене ніби крізь товщу води. Нарешті розпливчаста картинка перед очима стала чіткішою, і я побачила Каріла й Фандору. Молоде подружжя сиділо біля мого ліжка, не відводячи від мене погляду.

— Нарешті ти прокинулася, — прошепотіла мавка.

— Скільки я проспала?

— Більше доби, — відповів Каріл. — Ох, і налякала ти нас. Досі не вірю, що ти жива. Ларгус тоді з тобою просто диво провернув... до речі, не розкажеш, що саме він зробив? Тому що сам він навіть слова не сказав.

— Якщо чесно, то не пам’ятаю, — зізналася я після хвилини марних спроб згадати хоч щось. Мої спогади обривалися з того моменту, як Ларгус увійшов до головної зали Гільдії. Та у все, що відбулося, збереглося в пам’яті так, ніби я просто бачила страшний сон... І чим більше подробиць заново прокручувала в голові, тим страшнішим він здавався. — А Ларгус уже повернувся до Адамарея? — тихо промовила я, механічно облизавши пересохлі губи.

— Який там Адамарей? — охнула Фандора. — Зараз у Фетесаріні таке робиться, що в найближчі дні він точно нікуди звідси не піде.

— То з ним усе гаразд?

— Гаразд. Відпочивай-но, сили тобі зараз потрібні, — сказав лісовик. — А ми поки тебе покинемо, в місті багато поранених, потрібна і наша допомога...

Каріл затнувся, помітивши, що на мої очі навернулися сльози. Розгубившись, він сказав на прощання щось підбадьорливе та вийшов з кімнати. Слідом за ним пішла Фандора, і я залишилася сама.

І тут моя голова вибухнула від усвідомлення того, що ж я накоїла! Кожна мить, яку я з жахом відтворювала у своїй пам’яті, змушувала все моє єство замерзати.

— До тебе можна? — раптом почулося з-за дверей, і до кімнати увійшов Ларгус. — Каріл сказав, що ти не пам’ятаєш, що сталося в головній залі.

— Схоже на те, — відповіла я. — А що ж сталося? Як ти мене врятував?

— Я просто допоміг тобі, а завдяки сучасній магічній медицині нам удалося вивести з твого тіла неактивну кров перелесника.

Я помітила дзеркало, що висіло за спиною Ларгуса, і мимохідь зазирнула в нього. На щастя, побачила там своє звичне відображення.

— Але ти сама себе звільнила, Алісо. У цьому лише твоя заслуга.

Так. І в усьому, що відбувалося тієї ночі, також лише моя «заслуга». Я не витримала і, нарешті, заплакала.

— Благаю, заспокойся, — прошепотів Ларгус, торкнувшись моєї щоки.

— Як? Після всього, що тоді сталося? Краще б ти дав їм убити мене. Ти ж сам бачив, на що я перетворила Фетесарін.

— Не хвилюйся, все добре. Ми встигли зреагувати, тому жертв не було, тільки багато поранених.

— Цього не може бути, — видихнула я. — І не треба мене цим втішати. Я бачила, які руйнування...

— Але все ж і ми не такі простаки. До Фетесаріна одразу прибули всі сто круків, а протягом години ще й підтягнулися чарівники, які були в найближчих містах. Ти була під дією чар, які затьмарили розум. А ми, між іншим, швидко вжили необхідних заходів для безпеки жителів міста.

Спасибі, Ларгусе.

— Але ж я зруйнувала третину Фетесаріна.

— То й що? Руйнування не такі масштабні, як здавалося вночі. Повір мені, якщо докласти необхідних зусиль і залучити до роботи чарівників, все буде доведено до ладу ще до осені. І не забувай, ніхто не має права звинувачувати тебе в тому, що сталося. Про це я вже подбав.

— Що б ти не казав, я не можу забути, що накоїла. А до того ж іще й той перелесник...

— Із перелесником покінчили ще вночі, — перебив чоловік.

— Послухай, він розповідав...

— Зараз вгадаю: це пов’язано з тим, що скоро світ буде знищено.

— Як ти здогадався?

— Було неважко. Уже сам факт того, що нечисть пробудила Центр Тіней заради свого захисту, багато про що говорить. Хоча ми й сподівалися, що в нас буде трохи більше часу, але чому бути, того не минути.

— Ти про що?

— Схоже, доведеться ставити крапку в цій справі з проріхою між світами трохи раніше, ніж ми планували, — задумливо промовив Ларгус. — Але не думай про це, тобі потрібно гарненько виспатися. Ти забагато пережила.

— Я не можу спати, — знову заплакала я. — Ти запевняєш, що я нікого не вбила, але навіть якщо я повірю твоїм словам... я наробила забагато лиха. Як мені жити далі?

— Повторюю ще раз: що б хто не казав, твоєї провини тут немає.

— Ще й як є. Я не розпізнала перелесника, хоча він і бачився зі мною досить часто.

— Алісо, перелесник — це нежить першої категорії. У його арсеналі, серед іншого, ще й дуже потужний вплив на свідомість. Він спокусив дружину декана історичного факультету в його власному будинку і залишився непоміченим. Якщо така нежить не хоче, щоб її вирахували, то її не вирахують так просто. А надто першокурсниця, хай навіть відмінниця.

— Я боюся спати, відразу згадується цей жах.

— Нічого страшного, — тихо сказав крук, дбайливо взявши мою руку. — Я буду тут, поруч, поки ти не прокинешся. Тому не бійся нічого.

— Ларгусе, — прошепотіла я після короткої паузи. — Що ти тоді, в залі, зробив?

— Спи, — лагідно прошепотів він і поцілував моє чоло.

Тієї миті я відчула спокій, про який хвилину тому не могла подумати навіть у найсміливіших мріях. Повіки самі зімкнулися, і я, вже нічого не боячись і ні про що не думаючи, спокійно заснула.

Отже, жертв немає?

Можливо, іноді принесений сном спокій дійсно кращий за правду.