Лицарі любові і надії

Розділ 18

У череві кита з дивною назвою «Джурма» світ не здавався навіть хаосом. Спершу він просто зник. Коли за останнім із невільників захряснулася ляда, у темряві, що дихала, темна маса перемішаних без пуття людей шукала собі місця, розштовхувала, видирала із рук, лаялася, проклинала, просила, ячала, квилила, боролася за краще, провалювалася у гірше, аж поки не загуло, струсонуло і вклало усіх у належнім порядку. Море прийняло ковчег в обійми, і зовсім скоро хитавиця змусила чи не усіх забути, що є на світі інші біди й нестатки окрім запаморочення й нудоти, що вивертала й без того порожній шлунок навиворіт.

Морська хвороба не ділила політичних та кримінальних — усі вирівнялися у цій ненастанній муці, що не давала піднести голову, випростатися, глянути на світ. Якісь тіні повільно сновигали у тисняві, змінюючись біля бочки посередині відсіку, призначення якої Роман не одразу зрозумів.

Якесь диво охоронило їх обох, і Гнатюка, і Смереканича, від цієї навальної пошесті.

— І чому я не моряк? Отак би все життя гойдався — угору-вниз, угору-вниз! Приємно...

— До того ж, безкоштовно, — сумно пожартував Роман.

— От благодать! — криво усміхався Гнатюк. — Лежи собі, відпочивай, ні про що не думай, до роботи не заганяють, ще й колишуть!

— До того ж, зовсім безкоштовно, — докинув свого Роман.

Хитавиця у відкритому морі посилилася. Мабуть, штормило, і корабель кидало то на гребінь, то у провалля, збиваючи з ніг немічних і виснажених голодом не від нестачі хліба, а від неможливості втримати дорогоцінну їжу в шлунку людей.

— Скільки нам іще? — нудьгував Роман.

— Кажуть, менше як за тиждень не дістанемося.

— Тиждень? Та в цій душогубці за тиждень збожеволіти можна! — із серцем майже вилаявся Роман і вдарив кулаком по своєму наплічнику. Натрапив на щось тверде.

Що це? Наче нічого, окрім сухарів, пайки на всю дорогу, там бути не могло... Похапцем розшнурував, покопирсався...

— Іване, поглянь! Як він тут опинився?

Стетоскоп. Той самий.

— Це... це неможливо, Іване! Вони ж його забрали!

Гнатюк покрутив трубочку в руках, постукав нігтем, аби

перевірити, що це не мара.

— Дива! Правдиві дива! він уже вдруге повертається до тебе!

Роман дивився на повернену згубу не просто зачудовано — почувався, наче повернуто йому... світ, минуле, рідний дім. Як

небагато треба, щоб отут, де ти позбавлений всього, забагатіти на ціле неймовір’я!

Та Гнатюк у чудеса вірив мало:

— А чи не отой шкет тобі трубочку підкинув? Отирався тут, думав, украсти щось хоче.

Вже за хвилю вхоплений за вухо малолітко скавучав у чіпких Іванових руках:

— Мені Гліб сказав... Я зробив... Моє діло маленьке!

— Ти бач, чуда ніякого немає...

— Чому немає? Чудо як чудо. Де ти бачив, щоб пахани піклувалися про нашого брата? Загадка?

— Не загадка, а їхнє поняття про добро і зло. Мабуть, Марь Анатольна і їх допекла до живого, вирішили відновити справедливість.

Чарівна трубочка володіла магічним даром. Роман вірив, що вона пов’язує його з рідним домом, і поки цей талісман при ньому — і з батьками, і з ним усе буде гаразд. До кола дії належала ще одна постать — у білому вінчальному уборі... І з нею, найбільшим його болем, з нею теж усе мусить, повинно бути гаразд.

Щасливий від повернення навіть не речі як такої, а символу, надії на рятунок, Роман готовий був ділитися чарівною силою з кожним, хто її потребував. А довкола діялося страшне — у напівтемному задушливому трюмі, де на головах одне в одного сиділо, лежало, валялося без сил устати і попри голод покласти хоч рісочку до рота кілька сотень живого поки ще чоловіцтва. На верхніх ярусах, ближче до свіжого повітря, бенкетували «блатняки», котрих не звалила морська недуга, а внизу, у найнижчих колах трюмного пекла, на нарах чи навіть під ними, покотом лежали знеможені хитавицею, знесилені невільники. Ще попервах могли бодай устати і перехитатися до бочки. Надалі сил забракло й на це.

Поруч із хлопцями конав у знемозі голоду та хитавиці немолодий латиш.

— Як він, Романе? Дотягне до Колими? — спитав Богдан Когут, сусід латиша по нарах, який заопікувався недужим.

Роман заперечливо похитав головою — навіть його невеликого досвіду вистачало, аби печать невідворотної смерті висвітилася на чолі стражденного.

Латиш уже не розмовляв, тільки хрипів щось і намагався витягти з торбинки під головою шматок сухаря — не для того, щоб їсти, щоб тримати в руці, наче так муки голоду ставали меншими. Розумів, що відлічує свої останні години, але не тужив за втраченим життям, дбав про земне:

— Умру — забереш, — показав Богданові на торбинку. — Але тільки як умру...

У місці, де не було законів, закони невільничої честі таки діяли — пайка, хліб, шматок сухаря — це святе, поки господар живий, ніхто не смів торкнутися чужого. За крадіжку хліба кара одна — смерть. Яким багатим, мабуть, почувався перед смертю той, хто залишав ближньому величезний, незмірний спадок — кілька сухарів з пайки, яку видали на весь тижневий шлях до бухти Нагаєво!

Чим могли допомогти хлопці? Принести води, змочити губи. Шлунок умираючого, неспроможний прийняти вже й ковтка, став помічником смерті...

Захололе тіло стягли спільними зусиллями з нар і поклали ближче до трапа — звідти раз на добу виносили померлих і кидали за борт, мов якийсь непотріб.

Хитавиця і тут, у цьому закутку тліну, продовжувала свою таємничу і дивну справу — мертві тіла рухалися, немов у страхітливому танці, вивершуючи закляклими руками кола у такт невидимим хвилям. Цей танок супроводжувало тихе бурмотіння, дуже доречне тут.

— Що це, Іване? Молитва? Не може бути! — Роман ледве розгледів у темряві фігуру, що вершила таємничий обряд прощання душ зі світом живих, ледь розчув у гармидері трюмної какофонії тихі слова молитви. Рідною, українською!

— ...«Воістину все суєта, а життя тінь і сон, бо даремне турбується всякий земнородний, як каже писання: Коли і світ здобудемо, тоді й у гріб вселимося, де вкупі царі і нищі. Тому, Христе Боже, спочилих рабів твоїх упокой, як чоловіколюбець... Спаси тих, що надіються на Тебе, Мати незаходячого Сонця, Богородителько, благаємо, умоли твоїми молитвами преблагого

Бога, щоб упокоїв переставлених рабів, де спочивають праведних духи, яви їх наслідниками божественних благ в оселях праведних, на пам’ять вічную... »

Дослухався слів, змовлених тихим, хрипкуватим голосом, намагався розчути кожне і поцілувати серцем — такими особливими, на вагу золота чи людського життя кожне, видавалися вони тут, де все воістину суєта, а життя навіть менше, ніж тінь і сон. От жив іще учора цей височенний латиш, був комусь татом, чоловіком, сином, а тепер лежить, закляклий і нерухомий, і нікому з того немає горя, лиш якомусь незнайомому чоловікові, що бурмоче ці неймовірні послання у простір, де не лиш прохання упокоїти, але й благання спасти їхні душі, і душі не тільки померлих, але й живих поки що, живих, але майже без надії на життя. «Спаси тих, що надіються на Тебе, Мати незаходячого Сонця, спаси, спаси...», — повторив Роман у молитві не так за вмерлими, але й за собою.

— «Господь Ісус Христос, Бог наш, що святим своїм ученикам і апостолам дав божественні заповіді в’язати і розрішати гріхи падших, а від них також і ми прийняли повинність те саме творити, нехай простить вам, духовні чада, якщо ви щось учинили в нинішньому віці, вольне чи невольне, нині й повсякчас, і на віки віків. Амінь... Господня земля і повнота її, вселенна, і всі, що живуть на ній»...

Не перебивав, слухав тиху музику супроводу душ у потой-біччя, яку правив над померлими хтось невидимий. Дочекався, поки темна тінь випростається, востаннє осінивши хресним знаменням тих, що вже перейшли межу, і тих, що до неї стали так близько, і себе — такого ж, як вони, нічим не ліпшого, у такому ж стражденному земному тілі. Це було не так легко — через голод, через хитавицю, через морську недугу, яка не давала знижки навіть отцям, служителям церкви.

— Дайте руку, — допоміг Роман. — Звідки ви, отче? Яким чудом ви тут?

— Таким, як ви, хлопці. Нині чудо — не опинитися в тюрмі.

— Де ви тут притулилися, прошу отця? Може, ходіть до нас, у нас саме місце звільнилося... — Роман вкусився за язик, бо місця у цій юдолі печалі звільнялися в єдиний спосіб — в отой, над яким щойно вимолював у Господа небесну путь невинно замученим новий знайомий.

Та в оселі смерті, де вона висне мечем Дамокла над кожним, хто переступив поріг, ніхто не кремпувався з приводу виграної у смерті партії за день життя. Скоріш внутрішньо пишався і тішився тим, що виявився стійкішим за ближнього. Хай на один день, хай на трошки, але пережив його. Жаль за померлим — так. Та присутнє у мирному, звичайному житті й властиве людині — чому він, а не я? — у зоні замінило й витіснило жорстоке, та справедливе, єдино справедливе для кожного, хто хотів вижити: «Умри ти сьогодні, а я завтра!» Ніхто не знав, побачить Колиму чи згине тут, у цьому задушливому трюмі ще до того, як «Джурма» вигойдається до бухти Нагаєво. Кожен, хто ступив на палубу цього корабля приречених, мав рівні шанси. Нині стрілка рулетки показала на латиша. Помолімося за його душу і чекаймо.

Поява отця Маркіяна Савчина перетворила дует Гнатюк-Смереканич на стабільнішу конфігурацію — трикутник. «Те, що спирається на три кути, важче перевернути», — жартував невтомний отець.

— Чому трикутник? — мало не образився Богдан. — Мене за четвертий кут берете?

Отець оперся на руку, простягнуту з темряви:

— Чим більше кутів у Божого дому, хай навіть отут, у морі, тим сильніший він...

Морська хвороба давалася взнаки й отцеві Маркіянові, та якась таємнича сила духу підіймала цього чоловіка на поклик того, хто потребував слова Божого в передчутті відходу в засвіт, чи просто до розмови про вічне. Різні люди траплялися хлопцям на їхніх складних шляхах, але такої доброзичливої усмішки, такого невтомного життєлюбства, такої жертовної готовності допомогти, дивної, дикої тут, у череві кита, вони вже не очікували побачити. Не питали, звідки струмує ця сила. Дивувалися лиш собі — ми також віримо, також молимося, чому ж такі слабкі? Чи цей чоловік знає особливий шлях до неба? Чи в обмін на свої обітниці отримав дивовижну силу переносити терпіння тіла?

— Да што ему! Он прівичний! Із однаво манастиря — в другой! Ги-ги-ги! А чем у нас не манастирь? Баб нету, жрать нєчєво... — вишкіряв розхитані цингою зуби сусід на ймення Гріша, повз увагу якого не пройшла заміна мертвого латиша на живого, живішого за інших чоловіка з незмінною посмішкою на обличчі, мов змальованому з грецької ікони — самі очі та череп, обтягнутий шкірою. Та на цьому подібність закінчувалася. Не скорбота за гріхи — надія на життя та визволення не лиш для себе — для всіх невинно мордованих жила у цих очах, схованих за скельця круглих, чудом іще цілих окулярів.

— Вот не пайму я іх, попов етіх, хоть убєйтє, не пайму! Чьо ім па манастирям нада? Живимі на небо хотят? Дик не вазьмут живимі-то! Ну, в старое время, ещьо ладно, люді тьомние билі! Но теперь! Ведь бога нет, каждому дураку ясно!

— Дураку, може, й зрозуміло, на те він і дурень, а мудрому чоловікові ще думати й думати, — терпляче переслухав тираду отець Маркіян.

Останніми роками йому частенько доводилося вислуховувати таке від солдатів, які оселилися в монастирі у Жовкві, не так задля того, що не знайшли іншого місця для казарми, як аби спаплюжити святиню та завдати болю кожному, хто вважав святу обитель мешканням Божим. Та окупація, «перші совіти», коли Сталін на поклик Гітлера вступив у війну та увів своє військо на Західну Україну начебто для порятунку, а потім, виявилося, на виконання домовленостей про спільні з фашистами дії, виявилася, на щастя, недовгою. «Перші совіти» були добрі тим, що скоро пішли», — жартували на Галичині. Потім прийшли німці. Вони не втручалися у життя обителі. Зате «другі совіти» не обмежилися знущанням над святинями, вони знищили монастир фізично — перетворили його на склад, а монахи пішли етапами.

— Да ви ненармальние какіе-то, бальние, — реготав Гріша. — Саветская власть вам добро сделала, асвабаділа, чтоб абманутие поповской прапагандой сталі нармальнимі людьмі! Ведь не расстрелівалі же — снімай рясу, іді в калхоз, работай, женісь, как все саветскіе люді. Чьо плахого-то? Ан нет, ім тюрьму подавай, она-то для ніх лучше, тюрьма!

— А що, давали вибір, отче? — поцікавився Роман.

— Давали. По касаті Чину після війни кожен мав вибір — порушити обітниці чи піти по етапу.

— По касаті? Це як? — не зрозумів Іван.

— Після скасування монашого Чину святого Василія Великого, — терпляче пояснив отець Маркіян. — Чин — то є монаша спільнота...

— Ну, слава павидумивалі, ну і славечкі! — не втримався Гріша, звісивши голову з верхніх нар. Від нічого робити дослухався до розмови та вставляв час від часу свої копійки.

— Духовним основоположником чернечого життя на Сході був Святий Василій Великий, який зібрав ченців у невеличкі спільноти, — терпляче пояснював отець. — Нині називається Василіанським чином св. Йосафата.

— Але ж Чин скасовано!

— Скасувати — не створити. В історії бували різні часи. Гоніння на церкву — не нинішній винахід, — сумно усміхнувся отець. — Та хіба можна знищити те, що існує понад півтори тисячі років, незалежно від держави, влади у ній, правителів?

Пароплав нещадно вихитувало, тьмяне світло чи не єдиної на весь трюмний відсік лампочки блимало десь оддалік, ніхто не знав, скільки довгих днів їх кидатиме хвилями свавільне північне море і чи випустить живими з отих хвиль, тому розповіді отця Маркіяна не видавалися довгими, вони заповнювали нескінченність дороги і наче наближали до нормального, людського, Божого життя, яке залишилося вдома, далеке й недосяжне.

Отець провадив далі, з особливим почуттям називаючи своїх нових духовних дітей на ймення. У замкненому світі, де імена, дані при хрещенні, замінили на безликі і бездушні номери, музика власного імені була кожному особливо солодкою.

— Мої дорогенькі Ромцю, Богдане, Іванку, — Гнатюк при тому звертанні аж розплющив широко очі — де, хто й коли називав цього їжакуватого хлопчиська Іванком, вже й пригадати не міг, — бачите, в історії чимало виринало духовних спільнот з багатоманітністю їхніх духовних харизм-дарів, які по-своєму бажали представити різні сторони євангельського життя. Таке було впродовж усієї історії християнства...

Тут отець подумки духом десь перенісся, був з хлопцями, але водночас пропав, зник, опинився десь отам, поза нарами, мурами, поза бортом скрипучої посудини з чужинською назвою. він на мить закрив очі, затамував дихання і з його грудей народилося особливе, сильне й пророче слово:

— Бог і надалі благословлятиме через терпіння і мучениче свідчення Господа кожного з нас. І виникатимуть нові спільноти, які бажатимуть підкреслити якусь окрему особливість Христового Євангелія. Наш Василіянський Чин має виразний відбиток ідеалу свого засновника. Ного духовний батько, св. Василійеликий, мав особливий дар проводу. У цьому світі немає більше страху бути християнином, немає страху віддати своє життя за вас, за Церкву Христову і свій народ, тому що духовність, яку я успадкував у Чині, настільки євангельська, що нам, духовним синам св. Василія, залишається лишень вступити на цю дорогу і йти за його святими вказівками.

Роман ніколи ще не чув такої особливої мови, таких незвичайних слів, тому заслухався наукою свого першого духовного вчителя, якого зустрів наче випадково, але й не випадково... Відчув, що в усіх муках їхнього вивезення на каторгу Бог посилає йому людину, яка опромінює його і всіх, хто довкола, без огляду на вік, вину чи безвинність, релігійність чи безбожництво якоюсь надземною добротою і подає невидиму Божу руку. І задушливий трюм перетворюється Господнім дивом на каплицю, і втишується ревіння хвиль за бортом, і спокій та надія вливаються у душу.

Отець Маркіян тихим спокійним голосом провадив далі своє навчання з каторжної кафедри. Щось у ньому виявилося професорське, говорив так, як колись вчили їхні давні отці-професори у Бучацькому Василіянському інституті та в семінарії у Кристинополі. Навіть балакучий Гріша заслухався і не перебивав, звісили голови з нар сусіди, хай і не розуміючи до ладу української мови.

Хитавиця не давала пільг нікому, біль у порожньому, вигризеному ізсередини голодом шлунку, час від часу перегинав отця навпіл, та лекція не переривалася. У розповіді про Чин, у спробі передати красу й особливості свого покликання отець наче занурився у рятівні води колишнього умиротвореного монашого життя і рятувався тими словами сам, рятуючи, витягаючи із прірви безнадії інших. Отець Маркіян оглянув утомлено свою незвичну за складом аудиторію і виважено, та все в такому ж незвичному стилі викладення продовжив лекцію.

— Історія Вселенської Церкви виразно позначена благодатним діянням Святого Духа, який збагатив її не тільки дарами мудрості, пророцтва й святості, але й збагатив Церкву різнорідними дарами євангельського життя. від самих початків у Церкві були мужі і жінки, що практикою євангельських рад намагалися з більшою свободою йти за Христом та докладніше Його наслідувати, і кожний на свій лад жив життям, Богові посвяченим. Завдяки цьому Божому Провидінню і наш Василіянський Чин втішається тим, що може через притаманну духовність у наслідуванні Христа, через святі вказівки патріарха східного чернецтва, св. Василія Великого, засвідчити у цьому неспокійному світі євангельське життя особливим даром віри, змаганням у надії до життя вічного та жертвою любові у служінні Богові та ближнім. На ці засади спиралися всі наші Отці, а особливо Митрополит Йосиф Велямин Рутський та св. Йосафат Кунцевич, які оновили життя Василіянського чернецтва.

— А ето єщьо что за враґі савєтскай власті? — обізвався Гріша. — Іосіф у нас адін — Сталін, а все астальниє...Ти, поп, антісавєтскую аґітацію тут не разваді, а то...

— А ти замовкни, поки я... — стиснув кулаки Гнатюк. — Ще одне криве слово бовкнеш, то знатимеш, як із галичанами зачіпатися!

— Простіть немудрому, діти, не відає, що говорить, — зітхнув каторжанський професор і продовжив:

— Василіянські монастирі насправді стали душею Церкви в Україні, тому так лютий ворог боїться, щоб Чин не розквітнув серед українського народу. Монахи василіяни звіщали по церквах для нашого люду Добру Новину присутності Христа, який прийшов добро творити та зцілити всіх. Тому Церква радо підтримувала і далі не перестає заохочувати через своїх Вселенських Архиєреїв Василіянський Чин до діла служіння, посвяти та участі в розбудові таїнственного Тіла Христового. Сила

Української Церкви завжди зливалася із силою нашого Чину. Окрім засновника чину, до найбільших реформаторів чернечого життя також належать: св. Теодор Студит, св. Теодосій Печерський; св. Носафат Кунцевич разом з київським митрополитом Носифом Велямином Рутським, який був безпосереднім засновником Чину як організованої структури.

— Теодосій Печерський? То історія василіанського Чину в Україні аж така давня? — не йняв віри Роман.

— Давня... — посміхнувся отець. — Монаше життя на Україні своїм корінням сягає часів князя Володимира Великого, коли в печерах на околицях Києва поселилися перші монахи. Усі знають св. Антонія Печерського та його послідовника — св. Теодосія Печерського. Після татарських наїздів, що в половині ХІІІ століття знищили Київську Русь, монахи шукали собі місця на північних і західних теренах краю, закладаючи нові монастирі. Таким чином вони дісталися до Галицько-Болинського князівства, яке внаслідок різних історичних подій увійшло в границі Польського Королівства і Великого Князівства Литовського. Згідно з літописними відомостями, в Київській Русі та в Києві, зокрема руськими князями та знаттю було споруджено багато величавих монастирів, та найбільше прославився простенький дерев’яний, побудований не багатством, але молитвою, сльозами, постом і чуваннями самих печерських ченців, Києво-Печерський монастир, який став колискою і зразком спільного чернечого життя для всіх монастирів Київської Русі.

У Печерському монастирі вперше було запроваджено Сту-дитський устав спільного життя, що його на основі правил св. Василія Великого уклав св. Теодор Студит для ченців у царго-родському Студіоні. Устав допомагав краще організувати спільне життя та спонукав ченців до монашого подвигу й благочестя. Св. Теодосій Печерський не просто скопіював Студитський устав, але, переклавши його на староруську мову, пристосував його до спільного життя у Печерському монастирі. З Печерського монастиря цей устав розійшовся по інших монастирях Київської Русі. Ревне та праведне життя печерських ченців притягало до себе все більше людей, звідси вийшло багато місіонерів, які працювали над наверненням до християнства поганських племен на півночі та на сході від Київської держави. Немало з них поклали своє життя, прийнявши мученицьку смерть. Св. Теодосій не відокремив Печерський монастир від світу, але поставив його до послуг релігійним, культурним і національним потребам Церкви і народу. Поряд із плеканням християнського благочестя, християнської культури тут зароджувалась теж ідея єдності українських земель, тому Печерський монастир став важливим релігійно-національним центром Київської Русі. Тут також зароджувалось і розвивалось українське письменництво, освіта, красномовство. Тут формувався своєрідний український, київський обряд. Ця своєрідність знаходила своє відображення як у літургічних практиках, так і в почитанні святих, сакральній архітектурі та мистецтві, церковному співі.

Отець, утомлений довгою розповіддю, перевів подих.

— Яке ж глибоке коріння у цього дерева... — зачудовано зітхнув романтичний, як усі поети, Іван. — А ми живемо, носи до землі, забуваємо, що небо над нами, а в небі... Ех, що тут говорити!

— А що ж тепер, прошу отця? Що зараз, у ці нелюдські часи? — розпитував Роман.

— Після Першої світової війни більшість василіанських монастирів опинилися в межах Речі Посполитої. А тепер, за «совєтської власті», Чин оголошено поза законом, і він мусив зійти в підпілля.

Оглянувшись довкола, щоб вороже вухо не почуло, отець Маркіян тихенько додав:

— Тепер наші отці-василіяни проходять духовну формацію, моляться і діють як світські люди. Багато ченців засуджено на заслання і до в’язниць, як мене і вас. Ще навесні 45-го заарештовані всі наші владики — Йосиф Сліпий, Григорій Хомишин, згодом — Йосафат Коциловський, Григорій Ла-кота... Чи живі ще наші ієрархи? Чи вернуться? Молюся за 'їхній порятунок... Чув, що два єпископи-василіяни склали найвище свідчення вірності Богові і Церкві — свідчення мучеництва... Розпочав наш Чин свій хресний шлях.