Лицарі любові і надії

Розділ 22

«Петре, мій добрий друже, чи полегшало Тобі після лікарні? Тримайся, Ти мусиш жити, мусиш розповісти колись усім, як ми боролися, як страждали. Ти сильний, Ти найсильніший з нас. Хай береже Тебе Господня Мати!»

Петро тримав цього листочка, отриманого табірною поштою, не біля серця, хоч саме там хотілося гріти і зігріватися самому стриманими, але повними любові словами. Нарешті йому усміхнулася доля. Краєчком вуст, криво, та бодай раз.

Так хотілося посидіти поруч, потримати ніжні дівочі руки у своїх, почути голос, розповісти самому про себе і вислухати оповідь про короткі дівочі літа удома і нескінченні — за ґратами і колючим дротом. Ні, цього вони одне одному не розповідатимуть. Надто боляче. Надто гірко і принизливо.

Глянув на свої руки — загрубілі, чорні, справжні руки шахтаря. Пальці до кінця не розгинаються — так і залишаються зігнутими по держаку лопати. Вугільний пил, що в’ївся у шкіру, не відмиєш. Навіть добре, що Дуся, дівчина з ніжним, мов пісня, іменем, не бачить його, подібного зараз на живий кістяк.

Десять років за колючим дротом. І ще п’ять довгих, нескінченних каторжних літ попереду. Вижити. Вижити! Вижити і розповісти — от яку думку плекав Петро Кекіш — підпільне псевдо «Роман».

Розповісти не так про власну роль у нашій боротьбі — вона видавалася малою і не вартою уваги, розповісти про справжніх героїв-повстанців, їхні подвиги й трагічну долю, віру й відвагу. Про честь і славу. Про зраду й підступ. Розповісти нелукаво, не перебільшуючи, не приховуючи помилок. Та для цього треба вижити отут, поза межами правосуддя.

— Грішний, отче! Каюся, що не можу простити, не можу возлюбити ворога свого, не можу зрозуміти неправдивої правди їхньої! — просив допомоги Господньої у святого отця Василя Величковського, сповідаючись.

— Бо немає тут ні правди, ні справедливості, бо ми тут — поза межами правосуддя! — гірко посміхнувся отець, такий же в’язень і мученик, лиш не зброї, а віри. Посміхнувся — і відпустив цього гріха юній душі.

Після короткої, якомога коротшої, щоб не зауважили бригадири та конвой, служби у покинутому штреку, де в’язні обладнали щось подібне на підземний, як у перших християн, храм: ікона — маленьке зображення Діви Марії, чудом збережене кимось із в’язнів, хрест із двох різьблених дощечок і рушничок, розходилися по робочих місцях оновленими.

Слово великої людини навіть тут, під землею, за дротом, поза межами добра очищувало, підтримувало, привертало ласку Господа і додавало сили. Крапля води з розмоченою родзинкою із чиєїсь «багатої» посилки замість вина, крихта хліба з власної пайки святого отця — от і причастя. «Наш Господь умів обернути воду на вино, помолюся і я, брати мої, хай ця вода стане вином причастя!» — сумно усміхався отець, ставний, величний, з окладистою бородою, худий, до краю виснажений, як і кожен в’язень у цьому підземному царстві, та гордо випростаний у своїх муках за віру. На відміну від інших з/к, його воля перебувала в його власних руках — написати зречення від греко-католицької віри, прийняти православ’я і наступного дня — на свободу. Та мужній пастир терпляче ніс свого хреста: «Не бійся нічого, що маєш витерпіти. От, укидатиме декотрих з вас диявол у темницю, щоб випробувати вас, і матимете горе десять днів. Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя» (Одкр. 2,10).

— Не десять днів — десять літ випробовуватиме нас диявол, а ми мусимо витерпіти. Десь отак карається і наш святий митрополит, наступник отця Андрея Шептицького — Йосиф Сліпий. Сотні священиків, увесь наш клір мордується по таборах за віру — мучаться, та не зрікаються.

— Отче, але ж вас просять уже не зректися віри як такої, а лиш перейти у православ’я, — допитувався гострий розумом Петро. — Не можу збагнути... Одразу після революції більшовики оголосили релігію опіумом для народу, заперечували віру, саме існування Господа, нищили храми, убивали священиків, а тепер, особливо після війни, більше не чинять перешкод для православної церкви. Чому це сталося?

— Віра — незнищенна. Переконалися, що убити неможливо, тепер намагаються обернути православний клір собі на службу. Розуміють, яка то сила — віра у Господа. Ти хочеш знати, чому Греко-католицька Церква східного обряду небезпечніша для радянського режиму, аніж Православна або Римо-католицька церква латинського обряду? Бо наша церква дотримується східної літургії, відтак і української національної традиції, ми служимо українською мовою. Поки жива церква — не загине мова, житиме Україна, горітимуть наші надії на незалежність і власну державність. Вони це добре знають. Сам Сталін навчався у семінарії...

— Сталін? Не може бути... — не повірив Петро. Виправився: — Власне, я вірю вашим словам, отче, та не можу повірити, що навчання у семінарії не залишило бодай якогось сліду добра в душі цієї людини.

— Хіба він — людина? Це — втілення антихриста на землі. Та навіть антихрист розуміє силу Христа. Те, чого не можеш знищити, примусь служити. І вони змушують. Людина слабка. Бажання жити переважує іноді обов’язок. Деякі православні священики співпрацюють з режимом, порушують найсвятіше — таїну сповіді, доносять на своїх вірних. Не всі, звісно. Але ті, хто не зрадив Господа отут, разом із нами, по тюрмах і таборах. Скільки їх тут — священики, православне монашество... Зупинися на хвилю, сину мій, хай спочину...

— Що з вами, отче? — стривожився Петро. — Борисе, допоможи, підтримай...

Мірус миттю прибіг на допомогу, підставив плече. він не втручався у бесіду, та ловив кожне слово отця Василя.

— Бракує повітря... Зараз, хвилину, минеться.

Чим допомогти — краялися серця молодших, але таких же знесилених хлопців. Дати свіжого повітря — так немає у шахті вікна! Води? Хіба тієї, що хлюпає під ногами, промочивши наскрізь ватяні чуні на благенькій гумовій підошві. Отець сперся на плечі своїх вірян, щоб не впасти.

— Може, трохи хліба? У мене є, тримаю до обіду, — хотів поділитися пайкою Петро. Навіть соромом пройняло — їм же родичі надсилають посилки — шмат сала, а у монаха — яка родина? І піст, суцільний піст...

— У жодному разі, — відвів руку з дорогоцінним шматком отець. — Ви — ще хлопчики, вам цей хліб потрібен більше.

І Петро зрозумів — не так від хвороби серця падає з ніг отець Величковський, як від голоду. він витрачає шматок свого ранкового хліба на причастя. Кожному по дрібці, а собі?

— Ей ви там, что за базар устроілі в рабочее время? — присвітив лампою, почувши голоси, бригадир. — Что тут у вас? В БУР захотелі, саботажнікі чьортови?

— Не згадуй нечистого у підземеллі, — ледь спромігся перехрестити нехристя отець.

— Отцеві недобре, мусимо допомогти, — підтримував, підставивши сильне молоде плече Борис Мірус.

— Ну, ладно, ведіте, — змилостивився бригадир. І навіть не вилаявся услід — в душі таки залишилося місце для поваги до душпастиря.

Легко сказати — «ведіте!» Від знесилення та, мабуть, від почутого лихого слова, що завжди боляче било по свідомості, пастир ледве тримався на ногах. Хлопцям довелося майже нести.

— Стривайте, зупиніться, брати мої...

— Вам гірше, отче?

— Я загубив мою вервечку!

Вервицю отця Величковського знали всі. Він не випускав її з рук — постійно молився, перебираючи не дерев’яні, не металеві, ні, зроблені з в’язкого табірного хліба і висхлі на камінь чотки. Лише за умови хвилевої непритомності могла вона випасти.

Хлопці озирнулися — як знайти дорогоцінну річ у мороці та шахтному пилові?

— Что ти там патерял? — вже без мату перепитав бригадир.

— Вервечку. Чотки. Чотки, на яких моляться, — пояснив Борис.

І чудо! Бригадир схилився, присвічуючи собі лампою...

— Ето? — підняв із землі нитку.

Отець утішився, наче віднайшов великий скарб.

— Цю вервечку я зробив зі шматка глевкого хліба ще у тюрмі. Вже восьмий рік з молитвою перебираю щодня... Хай благословить тебе Господь, добра людино! Я молитимусь за тебе! — і знову перехрестив бригадира.

І знову чудо! Мабуть, пригадавши, як мама маленьким водила до церкви, лютий безбожник підняв руку, щоб перехрестити нечестивого лоба. Отямився:

— Ну, всьо, ведіте! Хватіт...

Хлопці довели отця Василя до його робочого місця. На той час отець працював у шахті «дверовим». Обов’язок «дверового» полягав у забезпеченні нормального надходження повітря у шахту. Порівняно із працею в забої це була відносно легка робота, не потребувала великих фізичних зусиль. Галичани намагалися навіть за умов шахти полегшити перебування отця в неволі. Всмоктана з молоком матері повага до душпастиря спонукала шукати будь-якого шляху, аби перешкодити виконанню звірячого задуму совітів — знищити фізично тих, хто не підкорявся духом. Центром «комітету порятунку» був усе той же Володимир Романчук — завдяки його умінню домовлятися задля доброї справи з ким-завгодно, хоч би й з нечистими на руку бригадирами та нарядчиками, невтомному прагненню рятувати «своїх», вдавалося часом перевести святого отця на якусь спокійнішу працю. Хоч на місяць, хоч на тиждень прихистити його передчасно посивілу голову десь у теплішому та менш шкідливому для здоров’я місці. Надовше не виходило — начальство суворо пильнувало, щоб праця в’язня Величковського використовувалася лише за призначенням — «ТФТ» — «тяже-лий фізіческій труд».

Усі советські свята — перше травня, «октябрські», в’язень Василь Величковський проводив у суворій ізоляції — у холодному і голодному БУРі, такі заходи застосовувалися проти «особливо небезпечних». Утім, від цього страждало лише тіло, аж ніяк не душа — ці «празнікі» ніхто з українців не мав за свята. Зате справжні, церковні свята — Різдво, Великдень, Покрову — день УПА святкували за будь-яких умов. Не так зовнішньо — бо й за тим пильнували, як внутрішньо, душевно, молитовно. Уранці, в глибині шахти, таємно від охорони, отець правив службу. Нелегко було віднайти необхідне для відправи — бодай кілька родзинок, щоб «перетворити» воду на літургічне вино. Звідки збирав ті родзинки Романчук, який сам себе призначив відповідальним за «матеріальне забезпечення» святої літургії, — лише здогадувалися, але щоразу перед святом Володимир віднаходив хоч кілька — то в знайомих грузинів, то в узбеків. На що вимінював, як домовлявся, як долав спокусу з’їсти негайно, бо терпів такі ж муки голоду, як усі?

Перед святковою відправою хлопці передавали одне одному таємну інформацію про час і місце — в суворій конспірації, як давні християни у часи римських катакомб. Кожен, хто мав змогу, намагався притулитися серцем до молитви, навіть якщо цього дня мусив працювати відбійним молотком під пильним оком бригадира.

— Як ви почуваєтеся, отче? Полегшало? — стурбовано питав Петро.

— Нічого, Богу дякувати, краще... Не згубіть лише моєї дароносиці...

Хлопці розуміли, про що йдеться — про звичайнісіньку консервну бляшанку, в якій «готувалося» оте тюремне, з родзинок та води, «вино», цим до блиску вичищеним «церковним посудом» послуговувався отець Величковський під час відправи.

— Ця вервечка з хліба і бляшана дароносиця — мої найдорожчі скарби. Не були б такими цінними навіть із суцільного золота, з перлами й діамантами. Бо замість вина — кров і біль мого народу, замість перлів — його страждання за віру, його викупна жертва, його ціна свободи. Це — моя чаша, і мій престол, і мій дискос, і моя церква. Незнищенна, бо вічна.

Отець присів на перекинутому ящику, що слугував йому стільцем, перевів подих.

— Нічого, з Господньою поміччю подолаємо й це. Не так багато вже й залишилося.

— Небагато? Ще понад два роки... — лічив не лише свої, а й отцеві дні неволі Борис Мірус — саме він поступився цього разу своєю роботою «дверового», коли постала необхідність влаштувати на «легшу» працю «нашого капелана», як називали отця повстанці.

— Не один я в неволі. Того дня заарештували весь вищий клір, — зітхнув отець Василь. — 10-те й 11-те квітня 1945-го — чорні дні нашої церкви. Мене узяли в Тернополі, а митрополита Йосифа Сліпого — у Львові. На щастя, Блаженнішому дали менше — вісім років, а вони минають вже навесні.

— От якби ж тільки випустили, нелюди! — вирвалося з грудей Борисові.

— Тут інша справа, Борисе, — нагадав товаришеві Петро. — Це ми з тобою тут замкнені на певний термін, а святі отці самі себе тримають у таборі. Добровільні в’язні Христові. Підписатися на православ’я — і воля хоч завтра. Воля, висока посада у Києві, чи й у Москві. Тому й мордують особливо, тому й пильнують, аби ніде анітрохи полегші. А отці і тут, у таборах, де всі думають тільки про їжу, служать Господу і підтримують у вірі нас, грішних. А це вже — духовний подвиг.

Петро схилився до руки пастиря, такої ж грубої і спрацьованої, такої ж шахтарської, як і його власна. Отець перехрестив хлопця, поклав руку йому на голову, благословляючи.

— До цього подвигу ми готувалися ще з двадцятих років... — голос священика шелестів тихо, та залягав у серце навіки. — Знали, що не мине нас чаша сія... Першим пішов на цю Голгофу блаженний Леонід Фьодоров...

— Росіянин? — не йняв віри Борис.

— Так, росіянин. Отець Фьодоров — екзарх російських греко-католиків, заарештований ще у двадцятих... Згинув десь на Соловках. У двадцять третьому писав до митрополита Андрея: «Я переконаний, що коли буде пролито нашу кров і до того ж у великій кількості, то це буде найкращий fundamentum ессіезіае гшзіае саШІісае» — фундамент російської католицької церкви. У стражданнях усієї Російської Церкви — православної та католицької — він вбачав «тайну відкуплення» та її особливий внесок у «єдність Церкви вселенської». У кожного — свій хрест. Ісус пішов на хрест заради відкуплення людства. Чому ж ми, церковні владики і прості священики маємо уникати гонінь, на які диявол надихає наших мучителів? Якщо їм потрібна кривава жертва, то нехай п’ють кров пастирів, але не пастви. Митрополит Шептицький передбачав ці часи. Не раз у проповідях закликав: «Приготовляйтеся на часи, в які прийдеться вам за Христа і Його Церков терпіти, а може й життя в жертву принести». Був готовий принести й особисту жертву, — гірко зітхнув святий отець, згадавши свого вчителя. — Звертався до Папи Пія XII з особистим проханням «уділити апостольське і батьківське благословення і наказати, уповноважити і призначити мені вмерти за Віру і Церкву... Ми сповнимо наше завдання, і Голіаф радянського комунізму відійде». Так писав ще у жовтні тридцять дев’ятого владика Андрей.

— І Голіаф комунізму відійде... — повторив Борис Мірус. — Якби ж то...

— Треба вірити, діти мої, наша кривава жертва не буде марною. На наших кістках постане незалежна українська держава! І наша гнана церква повстане і возсіяє, і кожна жертва ненаситного Голіафа буде згадана і пошанована. А ми мусимо вірити і... любити. Любити Господа нашого, любити ближнього. І не боятися майбутнього, терпінь і гонінь. «Страху немає в любові, а, навпаки, досконала любов проганяє геть страх, бо... хто боїться, той недосконалий у любові» (1 Йо. 4:18)

— Любити ближнього... — замислився Петро.

— Ближнього — це означає і бригадира, який кидається на нас із кулаками, і наглядачів, котрі натравлюють собак за кожної нагоди, і свого слідчого, котрий відбивав печінки, і генерала Дерев’янка... їх я теж маю любити? — не засумнівався, а просто визнав власну неспроможність виконати за цих умов основоположну заповідь Христову Борис. — І Сталіна я маю любити? За те, що зламав мені долю, за те, що молодість, кращі акторські роки, коли грають юних і закоханих, минають отут...

— Нічого, ти ще зіграєш свого Гамлета, — потішив Петро.

— Гамлета... Тінь батька Гамлета, от що від мене залишилось, — не стримався від жарту Борис.

— Нічого, Борисе, були б кості, а м’ясо наросте!

— Маєш рацію, Петре, головне — вижити. І в дусі не зламатися. А тіло — відживимо. Бог терпів... Митрополит терпить...

І отець Величковський дістав сховану біля серця поштівку — дрібні літери, підпис — Йосиф.

— Упізнаєте почерк?

Хлопці заперечливо похитали головами — ні. Звідки їм знати руку, що водила цим пером? Утім — Йосиф...

— Митрополит? — здогадався Петро і прикрив рота — і в шахті стіни мають вуха.

Отець схилив голову на знак згоди.

Маленькі літерки несли звістку з далекого Красноярського краю. Блаженніший живе в будинку інвалідів. Голодно. Нужденно. Хворіє. Допомагають йому дві старенькі монахині, заслані після відбуття своїх термінів. Просить отця Величков-ського після закінчення терміну приїхати і висповідати його.

Хлопці торкнулися поштівки з трепетом — немов святої реліквії.

Десь удалині знову почулася лайка — бригадир учергове шпетив когось. Аби не наражатися на сутичку, кинулися урозтіч.

Подолавши черговий напад запаморочення, отець Василь сховав поштівку, підвівся, відсунув ящика подалі, аби бригадир не мав зайвої нагоди згадати нечистого чи хлюпнути в очищену ранковою службою душу трохи брутальної російської лайки. В’язень Величковський ладен був терпіти що завгодно — голод, побиття, лиш одного не переносила душа — гидкої матірної лайки, словесного бруду, що виливався з кожного нечистого рота так легко, і ранив так боляче...

Важко долав слабкість... Хотів ступити кілька кроків — та серце застукотіло часто-часто, нерівно і так гучно, наче мало вирватися з грудей. Спокійно, спокійно, розмовляв отець сам зі своїм тілом — усе гаразд, треба тільки рівно дихати — і минеться. Ой, це зрадливе, слабке людське тіло! Дух — сильний, незламний, а тіло... Як швидко зношується, нищиться воно у неволі. Наступного літа мине п’ятдесят. Вік повної зрілості і сили для чоловіка. Вік мудрості й розквіту для священика. Вік глибокої старості для в’язня. Навіть хлопці, яким ледве тридцять, виглядають тут старими. А п’ять десятків літ і здоров’я, підірване голодом і непосильною фізичною працею, лежать на плечах важенною брилою. Отець Василь сперся до стіни і змовив молитву. Не за себе — за свого наставника Йосифа Сліпого. За шість десятків літ святого отця. За муки, фізичні й духовні, які приймає він десь отут, неподалік, в одному з таборів Комі. А може, знову повезли кудись у Сибір чи Красноярськ? Чи на суд. Чи в Москву — обіцяти золоті гори й високі пости в російському православ’ї, аби лиш зрікся. Як тяжко йому, Блаженнішому, в його літа, нести отой добровільний хрест, узятий на плечі після смерті великого князя церкви Андрея.

Як блискуче починалося життя Йосифа Коберницького-Сліпого! Обдарований хлопчик народився у маленькій скромній хатинці в селі Заздрість на Тернопільщині. Неподалік — Зарваниця, найбільша, та занедбана, заборонена і примусово забута святиня української греко-католицької церкви. Може, чудодійна вода із джерела, може, лик чудодійної ікони провадив хлопчика шляхом служіння Богові. Тернопільська гімназія — з відзнакою, Львівська семінарія, продовження навчання в університеті Інсбрука, далі — Рим, Григоріанський університет, Папський Орієнтальний інститут, невтомна праця, праця, праця — і от уже молодий доктор богослов’я Йосиф Сліпий з благословення митрополита Шептицького — ректор Львівської Богословської Академії. Знову праця, праця, праця — шість мов, богословські твори з царини філософії, мистецтва, літератури, історії, церковного права... Та дихнула вогнем лиха година тридцять дев’ятого. Дзенькнуло фальшиве золото совітського вересня. У грудні тридцять дев’ятого, передчуваючи грядущі біди, з благословення Папи митрополит Андрей таємно хіротонізує о. доктора Сліпого на архієпископа. «У час гоніння свячення не є честю, а в першій мірі тягарем...» — приймає хрест отець.

Ще один хрест — найважчий, митрополичий, упав на його плечі після смерті владики Шептицького 1 листопада 1944-го. «Покликання до пастирської служби — це відречися самого себе, взяти хрест на свої плечі і йти слідом за Христом з любові до Христа». А вже напровесні 45-го — арешт і... тюрми, тюрми, етапи... Львівська, Лук’янівка у Києві, Луб’янка у Москві. «Грозьби і просьби», тортури духу і спокуси — зречися! Етапи, етапи, етапи... «Довгий шлях відречення, несення хреста і свідчення Йому «пред чоловіки». Прорік Ісус: «І будьте мені свідками в Єрусалимі і в усій Іудеї та Самарії, і аж до краю землі». «Але на придорожніх стовпах мого шляху видніли інші написи: не Єрусалим, Юдея, Самарія, а Львів, Київ, Сибір, Красноярський край, Єнісейськ, Полярія, Мордовія, і так дослівно «аж до краю землі». «Ув’язнення ніччю, тайні судилища, безконечні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом, нечестиві слідчі і судді, а перед ними — я, безборонний в’язень-каторжник, німий свідок Церкви, що знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій церкві. І в’язень-каторжник бачив, що його шлях «на краю землі» кінчається приреченням на смерть!» — так напише збережений Господом для людства і мовчазної тоді, забороненої Греко-Католицької Церкви кардинал, а потім Патріарх Йосиф у своєму «Заповіті».

«їдуть на заслання... то триває місяцями. Заки каторжник приїде, то такий вимучений, при різних нагодах пересадки, різні сторожі, голод, холод... Приїде на етап страшно худий, виснажений, змучений і до рапавих дощок, зимних як лід, прикутий. Вже, крім самого вигнання, та фізична мука добиває людину» — напише згодом про заслання Папи Климентія кардинал Йосиф Сліпий. Глибокий власний біль та знання вчувається у кожнім слові. Про власні страждання не пише — дотримується зобов’язання перед советами «не робити з власної долі політичної справи». Дотримуватися права честі навіть в угоді з безчесним — чи не гідна чоловіча позиція?

Отець Величковський табірною поштою отримував час від часу звістки про скорботний шлях по «рапавих дошках», який мусив долати митрополит з волі антихриста. І серце боліло більш його терпіннями, ніж власними. Один із засуджених німців, професор Гробауер при випадковій зустрічі поділився спогадом про етап до табору в Комі, на самісінькому краю землі, далі — тільки Льодовитий Океан: «Змордований етапом, святий отець безсило сидів на своєму наплічнику, не маючи сили підвестися. Раптом підлетіли двоє молодих, із «блатняцького кодла», вдарили, кинули на землю, вихопили отого наплічника із жалюгідним скарбом в’язня — і зникли, наче й не було їх тут. Знеможений Князь Церкви лежав на підлозі, не маючи сили ані підвестися, ані витерти крові, що сочилася з розбитого обличчя...» Звісно, це діялося з відома і за дорученням табірної адміністрації, щоб перетворити і без того нестерпне життя в неволі на справжнє пекло. І чим достойніше мовчав пастир, чим з більшою гідністю переносив свої терпіння, тим більш шаленіли князі тьми у Потьмі. Бажко було виконувати отримане із Москви завдання — довести упертого з/к до зречення за будь-яку ціну. А він лиш повторював розбитим ротом слова молитви і благословляв гонителів.

Звідки бралися сили вистояти і не проклясти звіра? «Надлюдську витривалість та якусь таємничу силу давали мені записані в моїй душі євангельські слова Христа: «Се аз посилаю вас яко овци посреді волков. ... Предаст же брат брата на смерть, і отец і чадо, і восстанут чада на родителей, і убіют іх. І будете ненавидими всіми імене мого ради. Претерпівий же до конца, той спасен будет (МТ.10, 16-22). Силу на цьому моєму хресному шляху давала мені свідомість, що цим шляхом за мною іде моє духовне стадо, мій рідний Український нарід, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертвенна молодь і безпомічні старці. Я не самотній!»

В’язень Величковський тулив до серця поштівку, списану почерком владики. І почувався не самотнім на хресній дорозі, яку торували пліч-о-пліч сотні тисяч «претерпівих» за спротив злу — хто зброєю, як Петро Кекіш, хто — словом і акторським талантом, як Борис Мірус, незнищенним оптимізмом та вірою в майбутнє України, як Володимир Романчук, хто — мовчазний, та найнебезпечніший — спротив вірою у Господа.

Згадував і власний шлях. Одразу після арешту він видавався коротким, мов політ кулі: за антирадянську пропаганду в своїх проповідях о. Василь Величковський заслужив у влади «вищої міри» — розстрілу. Три місяці провів у камері смертників. І там зрозумів остаточно свою необхідність людям. Найпереконаніші безбожники перед лицем смерті, невідворотної і близької, шукали шляху до Бога, благали його захисту й підтримки. Це було вже покоління, що виросло після більшовицької «революції» поза церквою. Відкривати цим людям, смертникам, таким же, як він сам, лик Христа, міру Його любові і прощення, давати їм останню розраду перед останнім кроком за поріг, благословляти на перехід у засвіти, навчити молитви, аби було на вустах те слово, яким прощаються із земним життям, — отаку щоденну душпастирську службу день у день довелося служити. А потім прийшов лютий час ступити за поріг життя самому.

Вони прийшли...

Готувався до смерті, неминучої і близької, готував і дух, і тіло, та коліна таки зрадливо затремтіли — тіло людське немічне...

Скрегіт ключа в замку камери відізвався у серці — невже останні кроки лічить по землі монах Величковський?

Непроникні, суворі, відлюдькуваті лиця без очей... Хто з них стрілятиме? В груди чи в голову? Як воно відбувається у них — розстріл? Чи дадуть хоч помолитися перед смертю? Мабуть, ні, треба встигнути дорогою...

Та як же не хочеться вмирати!

Спокійно, спокійно, отче, тобі не вперше, ти вже вмирав одного разу — коли приймав постриг. Тоді помер для світу хлопець Василько, а народився інший — монах Василій. Брати-монахи проспівали над тобою парастас, поховали тебе для світу. Ти з радістю прийняв тоді цю смерть тіла, щоб воскреснути в іншому, духовному вимірі, возвеличити дух. Чому ж так голосно стукає серце тепер, коли ведуть на справжню, не умовну, реальну смерть?

Господь покликав тебе вмерти за віру. От воно, справжнє мучеництво, справжнє терпіння. Прийми.

Отець глибоко вдихнув і... посміхнувся.

— Ти чьо, парень? — перезирнулися убивці. Старший додав із розумінням справи: — В уме, відать, поврєділся. Тут такое биваєт.

Довго водили коридорами. Давали час відчути — от воно, вже зовсім близько. Давали час земному тілу потремтіти, пролити смертний піт. Щоб підкосилися ноги, щоб серце затріпотіло, щоб кожна клітинка волала бажанням жити! Щоб слабкість людська взяла гору... Аби просив, аби благав. Аби підігнув коліна не перед Господом своїм, а перед ними, представниками сили, реальнішої за «опіум для народу» — радянської влади.

Не вийшло. Не впав навколішки, не благав. Лиш посміхався, світліючи обличчям, і бурмотів ледь чутно якісь свої незрозумілі слова незрозумілою мовою, молився, мабуть.

Завели у камеру. Оголосили про заміну розстрілу на десять років таборів. А ще поманили спокусою свободи — такою п’янкою після очікування смерті. «Підпиши перехід на православ’я — й одразу на волю. Якщо ні — не вийдеш звідси НІКОЛИ!»

Аж тепер, наприкінці отого десятилітнього терміну, зрозумів отець Василь усю безжальність отого — НІКОЛИ. Зовсім близько, неподалік від Воркути, прийняв мученицьку смерть владика Григорій Лакота. Звістку про це передав брат по вірі, литовський католицький священик отець Сварінкас. Загинув у неволі єпископ Йосафат Коциловський. Голіаф збирав свої жертви. Жнивувала смерть. Тривав покіс і на волі — підгрібали непокірних — навіть тих, хто спершу наче «підписав» перехід — а потім так і не оформив юридично свою підлеглість Московському патріархату. Рясно косити було вже нікого, визбирували тих, хто дивом уцілів. У 1948-му таких було 10, у 49-му — 17, у 50-му — 35 непокірних та упертих. Усі пішли «виправляти свої помилки» по лютих Сибірах...

Людина, навіть просвітлена до святості, живе у теперішньому часі. Картини майбутнього приховані від нас. Лише мрією можна відхилити завісу й побачити краєчок бажаного. Можна іще вірити, вірити, що бажане здійсниться. Чим іще, як не силою віри, пояснити непоступливість, непохитність смертного тіла мученика перед велетенським Голіафом сталінізму? Але юний, прекрасний тілом Давид уже заклав камінь до своєї пращі, відшукав поглядом потвору... Зовсім скоро той день, що мав би змінити світ — та березнева дата похоронних маршів і надгробних ридань. Голіаф конає не у славі — в калюжі власної сечі, оточений наступниками, що благають у диявола його смерті. Не допускають лікарів. Не полегшують смертної муки словом. Без сповіді, без відпущення гріхів, без каяття виривається з тіла і падає брилою важезних злочинів на дно найбільшого казана зі смолою чорна подоба душі. Сталося. Змінилося. Змінилося?

Густий і непрохідний ліс таборових нетрів. Нагорі — буря, а внизу й травинка не шелесне. Це у них там — зміна епохи. А тут — «падйом!», «атбой!», «вихаді без паслєднєво!». Отак добігають кінця десять років хресного шляху отця Величков-ського. Перший крок поза ґратами — до Єнісейська, прийняти сповідь митрополита. І аж потім — до Львова. До рідних, до вірних. Надихатися повітрям свободи! Поспішав, передчуваючи, що брама табору відчинилася ненадовго. Поспішав. Підпільно, таємно, служив, ніс слово Боже. Навчав молодих семінаристів за умов суворої конспірації, висвячував на місце невинно убієнних.

А митрополит — знову долає стації свого хресного шляху. Заслання змінюють новим терміном. Етапи, етапи... Єнісейськ, Красноярськ, Камчатка, Тайшет. Знову Потьма. «Худоб’ячі вагони, набиті в’язнями, обставлені вартовими вежами, кулеметами, освітлені прожекторами. Крізь маленьке заґратоване віконечко видно безкраї засніжені простори Сибіру». Мордування плоті, катування тіла, і вишукана, диявольська спокуса духу. Після страхіть Потьми, після упослідження, якого добрий господар не стосуе й до худоби, разючий контраст: вагон з усіма вигодами, Київ. Камера — майже готель. Тепло, чисто, чудове харчування, звертання на «ви». Не тридцять, а всі тридцять три тисячі срібняків за маленьку послугу радянській владі — підписати вже готового листа проти Папи та націоналістів за кордоном. А відтак — найвищі чини в Російській православній церкві, Київ, лікування, всі доступні смертному вигоди. «Та ви знущаєтеся наді мною!» — обурено вигукнув глава українських греко-католиків. Ображена радянська влада визнала Йосифа Сліпого небезпечним злочинцем-рецидивістом і порятувала своїх громадян від руйнівного впливу його слова на їхні душі суворою ізоляцією в Мордовських таборах особливого режиму.

Вже відгримів ХХІІ з’їзд партії, вже давно засуджено «культ лічності», вже реабілітовано десятки тисяч невинних і звільнено сотні тисяч винних, вже зачинилися іржаві ґрати ГУЛАГу, розчинилися в океані Сибіру його прокляті острови, лише в’язням Христовим немає амністії. Аж у 1963-му, після цілої зливи газетних публікацій, після особистого листа Хрущову від Папи Іоанна ХХІІІ та втручання президента Сполучених Штатів Джона Кеннеді в’язня Йосифа Сліпого нарешті звільнено.

Звільнено без права жити в Україні. Знову заслання, тепер уже довічне — за кордони рідної землі.

Три дні в Москві — для прощання з рідними. Та митрополит не може залишити свою гнану церкву без пастиря. До Львова лине телеграма. І під виглядом члена родини прибуває до Москви монах-редемпторист Василь Величковський, який промислом Господнім кілька місяців дихає повітрям волі — в короткій перерві між своїми нескінченними арештами. У готельному номері, таємно, лише перед ликом Господнім відбувається висвячення Величковського на єпископа Луцького і місцеблюстителя Української Греко-Католицької Церкви.

Віднині шлях кардинала Сліпого — поза межі України. Цілий світ відкриється його окові, десятки країн зможе відвідати пастир, лише стражденна батьківщина, до якої щодень лине думкою, заборонена й недоступна. Його справу продовжить Василь Величковський — під недремним спостереженням КДБ.

Церква житиме — не у пишних будівлях, не в соборах і митрополичих палатах, а в приватних помешканнях. Потаємно, скрадаючись, хреститимуть греко-католики своїх дітей і братимуть шлюб, ховатимуть небіжчиків і святкуватимуть празники. Ті нечисленні владики, яким вдалося вижити, навчатимуть молодих.

Не марнує часу й новий єпископ. Розуміє — на місце замордованих повинні стати молоді, готові свідомо пройти хресну дорогу. І вони знаходяться і зголошуються, наперед знаючи вагу й гостроту шипів тернового вінця, що добровільно кладуть на чоло.

Отець Величковський працюває невтомно. Знову навчає семінаристів, висвячує нових священиків «мовчазної Церкви». І знову — суд, і знову тюрма. Закрита, найсуворішого режиму.

Це вже не Хрущов, не відлига, це — Брєжнєв. Уся країна семимильними кроками прямує до комунізму, а насправді тупо-четься на місці, панує начебто найдемократичніша в світі демократія, космонавти що не день дірявлять небо, запевняючи, що хмари, на якій сидить Бог, не бачили, отже її не існує у природі, генсек, млявий, позірно добрий, вселюблячий та ненаситний до хвали і нагород, роздає наусебіч поцілунки та ордени. Все так демократично. Лише Величковський знову в тюрмі. Лише Світличний, Стус, Чорновіл, Лук’яненко, Овсієнко, Литвин, Тихий, Оксана Мешко — за ґратами. У тій самій Мордовській зоні, де замордовано довічним терміном Михайла Сороку.

Та світ уже не той. Кордони прозорішають, «залізна завіса» іржавіє.

1973-ій. Отця Величковського звільнено. І вислано за кордон. У Римі зустрічаються, нарешті, на волі провідники Українського греко-католицтва.

Та залишилося зовсім мало. Ще буде Рим з його святощами. І розмова з Папою. І буде Канада, Вінніпег. І чотири тисячі українських пластунів в єдиному пориві гукатимуть «Слава!» мученикові за віру Христову. І серце його утішиться — он скільки її, нашої молоді, хай навіть і поза межами України...

Як найдорожчу реліквію, пронесе уже вільними дорогами єпископ Величковський свою безцінну чашу Грааля, дароносицю — табірну консервну бляшанку, в якій символічна кров Христова змішалася з реальною, справжньою кров’ю мучеників віри та державної незалежності України.

І серце його зупиниться зовсім скоро. Говоритимуть різне — що КДБ перед звільненням ввело отруту повільної дії. І цьому віриш, знаючи, як рука Москви усунула у спосіб злочинний та диявольськи-хитрий Євгена Коновальця, Степана Бандеру та Ярослава Стецька. Віриш і в чудо нетлінності мощей священно-мученика. Хіба схильний хтось на початку ХХІ століття вірити в чудо? А як не вірити, якщо у Вінніпегу під час перепоховання тіла у храмі святого Йосифа у труні, що майже розсипалася, зітлівши за тридцять років, знайшли останки, яких тління не зачепило — руки Владики Василія тримали хреста так само міцно, як і за життя, обличчя, майже не змінене, променіло тією ж святістю, як і колись, у потаємній підземній його церкві, у таємному покинутому забої воркутинської шахти.