Лицарі любові і надії

Розділ 40

Ну й спека! Всього лише червень, а все навколо горить, мов на сковороді.

— Вы свободны, капитан!

Нарешті! Можна буде зняти кітель, розстебнути сорочку, вдихнути хоч трохи повітря. Не свіжого, не прохолодного, але хоч повітря, а не сигаретного диму, який висів у кімнаті нарад, перетворюючи ранок на сутінки.

Бдихнути повітря хотілось не тільки йому.

— Капитан Крутов!

— Здравия желаю, товарищ генерал-лейтенант! — витягнувся за всією формою перед старшим за званням, самим заступником генпрокурора.

— Отставить!

Генерал подав руку першим.

— Ну, здравствуй, Виталий Николаевич! Как мама? Давно не бывал дома? Ну, сам рвался из Москвы, сам... Не жалеешь? Наслышан о твоих новых подвигах! Да, натворил ты делов... Мы тебя вверх, а ты... — показав очима на погон, де замість великої зірки сиротливо відсвічували капітанські, малі.

Крутов виструнчився і зустрів погляд Вавілова очі в очі.

— Красивая хоть баба была, чтоб так из-за нее... Ну, молчу, молчу, не скрипи зубами. Я ведь по-дружески, что я, не мужик, не понимаю? Среди них такие встречаются, что...

Квадратне підборіддя з ледь помітною ямкою посередині повернулося у звичайне положення. Погляд пом’якшав. Відлік дійшов усього до 328 — і зупинився. Як часто йому доводилося тепер удаватися до цього способу «заморожуватися», вислуховуючи набір стандартних, один в один, нудних і примітивних фраз «співчуття». Молодших обривав хуком правої у щелепу, рівних собі посилав у таку далеч, що годі віднайти попри детально вказану адресу — до якої матері і яким транспортом діставатися. Коли ж до сповіді й настановлення на путь істинну бралися старші за віком і званням, ради не було — тоді очі — тупо в стіну, зуби міцно в замок, і рахувати — 1, 2, 3, 9, 27, 455... Аж поки не вичерпається генеральське красномовство, яке зазвичай виливалося у живописання власних сексуальних подвигів із «кантінгєнтом» — хоч і на грані фолу, зате без втрати зірочок.

— Ну, ладно, дело поправимое, закончится эта заварушка, получишь свою звезду обратно, найдётся причина. Если глупостей не наделаешь, конечно. Эх, заварили кашу начальнички местные! А расхлёбывать, как всегда, нам, Москве, прокуратуре. Наломают дров, а потом — «пожалте, Николай Васильич, спасите, помогите, разберитесь, уладьте дело миром». Вот и мотаюсь по Союзу — то Норильск, то Колыма. А тут эти, казахстанские, опять напортачили...

— Опять? — обережно перепинив генеральський монолог Крутов.

— Не опять, а снова! Этого вашего Чечева...

— Да какой он мой, Николай Васильевич, я его и в глаза никогда не видел. В отпуске, что ли?

— Да как тебе сказать, Виталий... В отпуске... Если генерала, замминистра внутренних дел республики... не будем уточнять, какой именно... разжалуют в полковники и переводят в эту Тмутаракань, то, наверное, не за хорошее поведение?

Крутов схилив голову на знак згоди.

— А он и тут не утихомирился! От Москвы далеко, местные власти ему не указ, вообразил себя, понимаешь, удельным князьком! Порядки завел — хуже, чем при царском режиме. Инвалидов — и тех на общие работы послал!

— Так по закону ведь не положено.

— А им тут, ... их перемать, законы не писаны! На общие, на рудник посылал и безногих, и безруких! Что удумал, гад — к носилкам ставил двух без левой руки и двух без правой! Рацпредложение, говорит. «У меня все работать будут, даже кто совсем без рук и ног — пусть поёт, чтоб остальные шибче шевелились!» В баню идёт — ему оркестр выстраивают и ковёр, понимаешь, красный расстилают, твою дивизию!

— Неудивительно, что при таком начальнике подчинённые распоясались!

— А как тебе их начальник оперчасти Беляев? Ему бы в немецком концлагере служить!

«А чем наши лучше?» — хотів спитати Крутов, але стримався. Дружба дружбою, знайомство хоч і давне, а зайве говорити заступникові генпрокурора — те саме, що біля діжки з порохом сірниками гратися.

— Довёл, сволочь, контингент до белого каления. Теперь попробуй эту реку загнать в прежние берега...

— А что Москва? — обережно закинув Крутов.

— Министр пишет: «Бооружённую силу пока не применять. Добиться выхода на работу разъяснением и убеждением. В кратчайшие сроки».

— Легко сказать!

— Вот потому меня и послали.

— Говорят, у вас особый дар понимать людей и договариваться с ними. Вот в Норильске...

— Да, пришлось и в Норильске поработать. Но тут сложнее будет. Времена другие, люди изменились. Да и в Москве все по-другому...

— Все? — дозволив собі засумніватися Крутов.

Генерал-лейтенант Вавілов зітхнув. Зміни справді розпочалися. Велетенська державна машина, що здавалася такою продуманою і простою у керуванні, заскрипіла всіма своїми іржавими клепками, щойно змінилася рука при кермі. від найменшої спроби змінити курс цей добре змащений людським потом і кров’ю монстр затремтів, задвигтів усіма частинами величезного потворного тіла, а хвіст під назвою «ГУЛАГ» почав просто відвалюватися, не витримуючи власної ваги, як щось змертвіле і непотрібне.

Відлуння ударів металевої труби у саманну стіну долинуло аж до Москви, проломи у таборових стінах Кенгіру зяяли величезними дірами у підмурівках самого Головного Управління таборів. Потягнуло димом. Усвідомивши небезпеку, гасити зародок пожежі, поки полум’я не перекинулося на сусідні зони, вирушив сам генерал Долгіх, прихопивши заступника, начальника режиму таборів, генерала Бочкова.

Для в’язнів, для керівництва табору, навіть для республіканських начальників генеральські зірки здавалися високими і значущими, як сузір’я Оріона, та Долгіх із Бочковим розуміли свою справжню роль. Вони тут — пожежна команда, погасити бунт, погасити якнайскоріш, за будь-яку ціну змусити цих недолюдків у табірних робах скоритися, знову покірно схилити голови, запрягтися в ярмо і слухняно тягти його. Виконувати план. План — от чого від них треба. Це раніше, у тридцятих-сорокових, гнали план по трупах — чим більше загинуло, тим краще. Тепер безглузда смерть зека країні не потрібна, потрібна його праця. План.

Вся ця дурня — ґрати на вікнах, замки на дверях уночі, сморід параші, від якого спекотними казахстанськими ночами можна учадіти, номери на одязі — все це умовності, тиск на психіку, спосіб зламати. Це — лірика з тієї ж опери, що людська гідність, приниження, несправедливість, перетворення людини на тварину. Важливе одне — перетворення людини на робочу тварину. Якщо це зроблено, від іншого легко відмовитися. Бо реальне, насправді важливе лише одне — робота, норма, план. Зупиниться мідний комбінат у Джезказгані, шахти Байконурського та Екібастузького вугільних розрізів — отоді з них спитають по-справжньому, і вже не свої — не міністр внутрішніх справ, а Рада Міністрів та ЦК. Тоді не зірочки полетять — голови.

Тому й тримали генеральський гонор на припоні, тому й давали обшукувати себе цим дівочим рукам із вичавленою з кутніх зубів посмішкою гадюки — приємно, мовляв. Тому й обіцяли золоті, срібні та мідні гори.

Зате увечері, зібравши місцеве керівництво, відводили душу, давали волю накопиченому за день гніву. Що не день — то партійні збори.

— Капитан Беляев! Бстать! Как стоишь перед генералом? Смирно! Разболтались тут...

— Виноват, товарищ генерал! — випростався, без особливого, щоправда, «рвєнія», Беляев.

— Виноват... Вот ты-то во всём и виноват! Ты у нас за всё и ответишь! Какого чёрта было стрелять в этого сектанта, как его...

— Сысоева, — підказав Беляев.

— Какого чёрта, мать твою! Вам тут автоматы для игрушки даны, бл... В войну не наигрались? Да ты войны-то и не нюхал на хрен...

Беляев утупив погляд у стіну десь трохи вище генеральської лисини. Поглядом задерев’янів, та у куточках тонкого, майже безгубого рота грав нескорений біс, якого опер особливо й не намагався загнати до пекла. Покричи, начальник, покричи, відведи душу. Хай полегшає, я перетерплю. А куди ж ви без нас, службистів? Перебалакаєте свої гарні слова про лінію партії, а як дійде до чорної роботи, а воно дійде неодмінно, однаково нас, оперів, покличете!

— Выполнял приказ, товарищ генерал!

— Ты линию партии выполняй! Проявляй политическую гибкость!

— Не приучен, товарищ генерал! Наше дело — приказ! — косив дурня Беляев.

— Ну, ладно... Есть предложение объявить выговор. Кто за? Единогласно!

Після зборів Бочков по-батьківському поспівчував ревному служаці — любив таких:

— Ну, ты, Сан Саныч, не расстраивайся... Бывает... Так надо. Ты коммунист со стажем, должен понимать суть текущего момента. Виновные должны понести суровое наказание! А ты перестарался! И недопонял...

— Есть, перенедопонял, товарищ генерал! — нескорений біс вишкірився іклами у напівпосмішці напівпослуху. Тонка лінія губів викривилася відповідно до лінії партії.

Бже зовсім пізнього вечора, коли роздратування генеральських душ помалу вляглося, вколисане випарами коньячного спирту, генерал Вавилов майже по-дружньому розпитував полковника Щетиніна, поставленого в.о. начальника табору:

— Как тут у тебя несёт службу майор... забыл... капитан Крутов? Мы с его отцом служили вместе. Еще по Москве знакомы. Отлично начинал службу!

— И продолжает отлично! — Щетинін зазирав в очі генералу, сподіваючись прочитати перспективи власного майбутнього. Ці московські гості можуть одним помахом пальця підняти на таку висоту... А можуть і опустити. Он Чечев — ходив, землі під собою не чув, а чим скінчилося?

— Ну, ты присмотри за ним, понял?

— Понял, товарищ генерал! Закончим операцию — представлю к майору!

— Правильно понял... ну-ну... — зітхнув Вавилов.

Хто-хто, а він добре знав, чим закінчуються такі операції.

І як на такі «героїчні» штуки дивляться тепер у Москві. Не тридцять сьомий вам, хлопці, не тридцять сьомий. Тут не про нові зірки мріяти, а старих би не погубити.

Капітан Крутов заступив на чергування. Його вважали надміру ретельним службистом — в обов’язки офіцера не входило підійматися на вишку. Вистачало і подвоєних нарядів з кулеметом. Та Крутов щоразу видирався нагору і годинами спостерігав у польовий бінокль за всім, що діється у зоні. Офіційна мета цього стеження — виявити можливі злочини та їх виконавців, сфотографувати активістів.

Крутов не фотографував. Мав на меті інше, не передбачене інструкціями. Вінокль виловлював серед усіх одну-єдину фігуру — тоненьку, якусь особливо самотню і беззахисну у своєму голубенькому домашньому платтячку серед таборової круговерті.

За ці дні відвойованої у каторги волі зона розквітла кольорами — в’язні дістали з «каптьорок» речі, надіслані рідними, і суцільна чорно-сіра маса усміхнулася казахстанському сонцю синім, рожевим, білим.

Орися — у голубому... він пам’ятав ці очі — величезні, голубі, прозорі. Пам’ятав ці руки — тонкі, гарячі від лихоманки, що трусила тендітним тілом і палила чоло. Того дня, залишаючи Воркуту під крилом літака, подумки попрощався із дівчиною навіки, не сподівався на рятунок. Боліло серце. Ненавидів себе — здорового і сильного, поставленого вистежувати і катувати таких, як вона. Ненавидів і тих, хто його поставив. А вона, тоненька і гнучка, як вербова галузка, вижила і прижилася на цій гарячій, спаленій сонцем і обвіяній жорстокими вітрами землі.

Ревниве чоловіче око стежило за фігуркою в голубому із подвійною увагою. І з подвійною радістю відзначало — вона завжди сама! Іноді з подругою, отією, чорнявою, ще з Воркути, але жодного разу — із чоловіком! Невже пам’ятає? Можливо, їхня зустріч запала у душу не лише йому? Невже...

Минулого тижня через кухонну обслугу вдалося передати пакунок — хліб, масло і шоколад «Гвардійський». Повинна здогадатися, від кого. Шоколад — наче пароль. Тоді, у перші дні їхнього страйку, який усі тут називають зневажливо «волинкою», здавалося, вона його упізнала...

Бінокль наблизив фігурку майже на віддаль дотику. От вона переплітає тоненькими пальчиками пасма коси... От закашлялася... Невже не минувся-таки без сліду той карцер? От поглянула угору... У той бік, де вишка... У погляді — страх, туга...

Кого ти злякалася, голубенька плямко на червоному піску?

Як тобі тепер, самотній краплі українського неба на цій сковороді казахстанської пустелі? І все це — вишки, дроти, собаки, кулемети, генерали — проти неї, такої маленької, такої беззахисної. І він, Віталій Крутов, теж проти?

— Вишь, опять кого-то повела, бл...

— Которая?

— Да вон та, чёрненькая. Я за ей давно присматриваю. Кажний день другого водит!

— Вон та, кучерявая? Да нет, одного!

— Эх, меня б туда хоть на вечерок, хоть на ночку! Я б её, ту, которая повыше, я бы...

— Отставить разговоры на посту! — прикрикнув Крутов.

Якийсь час солдати перезиралися, мовчки переминалися з ноги на ногу. Потім таки не втерпіли:

— Эх, бл..., торчишь тут день и ночь на ветру, на холоде, на жаре, а они, враги народа, фашисты хреновы, немецкие подстилки, предатели, шпийоны, япона ихняя мать, в теплых бараках греются! Устроились, гады, а ты, знай, стереги...

— Тоже мне радость, на нарах!

— Да ежели с бабой, то и на нарах, и на полу можно... Гестаповцы, эти, как их, троцкисты-уклонисты, вредители социально чуждые!

— Ну уж и гестаповцы! Хватил ты, брат, лишку!

— А кто? Как есть фашисты! Кажинный день на разводе говорят!

— Ага, особенно вон тот дедуля. Или девчонка с косой!

— Значит, фашистская подстилка!

— Да что ты молотишь-то ерунду! Ей при немцах лет десять было. Твои-то все дома? Вот, то-то и оно! Ребята сказывали, в Норильске один из наших отца родного в зоне узнал.

— Ну и что?

— А если команда «Стрелять!»?

— Отставить разговоры! — вибухнув капітан уже не жартома.

Ще трохи — і ця команда зірветься з вуст котрогось із генералів. Надто вже на межі терпіння висить величезна повітряна куля генеральського гонору, надмухана вогнедишною сумішшю люті й необхідності її стримувати. Досі лише наказ міністра внутрішніх справ Круглова паралізує нетерплячі пальці на спускових гачках. «Бооруженную силу пока не применять». Пока...

Перемовини з представниками комісії ведуться начебто спокійно, але... Доповіді в Москву ідуть зовсім іншого тону: «Бсеми делами здесь заправляют бандеровцы. Чем дольше продолжаются переговоры, тем больше они наглеют и выдвигают требований».

Днями пішла шифровка з вимогою прислати для наведення порядку спеціально навчені каральні військові частини. А потім... Крутов не повірив собі... Танки! Генералу Долгіх потрібні танки!

15 червня телеграфували з Москви: «Ешелон з 5-ма танками Т-34 та екіпажами вирушив».

Міністр Круглов спершу довго допитувався, навіщо потрібна важка техніка.

— Зека понастроили баррикад. Есть оружие. Будут большие потери среди живой силы во время операции подавления.

— Если уж так необходимо... — погодився міністр. — Но танки применять только как таранную силу! Только для разрушения баррикад! Стрельбу вести холостыми, для устрашения, а не истребления. И никаких действий без приказа!

— Слушаюсь!

А час невблаганно стікав. І втримати таємницю у межах відомства внутрішніх справ стало неможливо. Виробництво зупинилось. Горить план.

20 червня. Міністри кольорової металургії Ломако та міністр будівництва підприємств кольорової металургії СРСР Райзер пишуть доповідну в Раду Міністрів, мовляв, невихід на роботу зриває план. Куди, на чий високий чи найвищий у державі стіл лягає папір — невідомо. Три дні радять раду міністри. Чи не міністри? Хто приймає рішення? Хто відповідає за його наслідки? Відповідає той, хто підписав. Такого підпису, на такому документі не вирубаєш сокирою...

23 червня на доповідну лягає резолюція Маленкова: «Министру внутренних дел Круглову — принять меры, об исполнении доложить.»

Доля Кенгіру вирішена.

Новий міністр носить у пам’яті долю своїх попередників. Повторити шлях Лаврентія Берії? Обливає холодним потом від самої думки.

Обливає потом і від усвідомлення того, що можуть накоїти у зоні танки та спецчастини під керівництвом Долгіх та Бочкова. Тому разом із наказом про збройне придушення спротиву ідуть ретельні та численні інструкції — в людей не стріляти, уникати жертв, тільки холостими, тільки холостими!

Інструкція з уживання танків проти беззбройних людей... Грань божевілля та безглуздя.

23 червня. На станцію Джезказган прибуває ешелон. Танки. Екіпажі.

Бизначено дату. Ранок 26-го червня.

Репродуктори оголошують:

«Ваши требования удовлетворены. К вам выехал член ЦК».