Лицарі любові і надії

Розділ 45

Ці кілометри, ці останні кілометри до воріт...

Хтось наче навмисно придумав для них ці тортури — піший зимовий етап. Мороз — мінус п’ятдесят. І п’ятдесят вагітних жінок. І двадцять кілометрів у снігу від станції до табору. Брели, падали, підіймалися, підтримували одна одну, бо мали спільне горе на всіх — розлуку з коханими. Підтримували й важкі надією животи — останні місяці вагітності нелегко переносити й удома, у теплому ліжку, в усіх родинних вигодах, спираючись на плече коханого.

— Ну, шевєлітєсь, мамкі! Понагулівалі, нєбось! — покрикували солдати.

Як могли, «шевєлілісь»...

Остаточно знесилившись, падали в сніг.

— Ну, долго ещьо? Я себе тут с вамі нос атмарозіл! — злився лейтенант.

— Товаріщ лейтенант, можно, я подожду, пока поднімется? Ви ідіте, догоняйте...

Лейтенант бігцем подався за колоною, що ледве брела переметеною снігом дорогою.

— Ну, давай руку, вставай... Не можешь? Трудно тебе? Ой, горе горькое... Да вставай же, замьорзнешь! Сейчас сані подтянутся, посажу... Может, не заметіт начальство-то...

Цей молодий солдатик витягнув Ольгу із замету, куди вона провалилася і не могла самотужки вибратися. Подруга Зеня допомагала, та де там їй — із власним животом дала б собі раду...

— Ну, садісь, давай помогу... Ой, беда с вамі, девчата, куда вам детей-то рожать, кому? — похитав головою.

І ці слова доброго назагал російського хлопця, вихованого в патріархальній російській родині, звучали докором і ще однією з моральних тортур...

О, скільки ж їх приготували для них — дружин і матерів Кенгіру... Не одну, не дві — цілу низку вишуканих, спеціально сконструйованих запаленим мозком тортур... Спершу — торту-рування спекою та відсутністю повітря і води, потім — мукою етапу, відтак — пішки двадцять кілометрів до зони, і всюди, всюди — зневага, брудна лайка, презирство, насмішка над святим і чистим — материнством. Бо для чистого — чисте й багно, а для брудного — і святий в болоті.

Тортури тривали...

Бід першої з них — зачиненого і залишеного без води й повітря герметичного вагона під немилосердним промінням червневого казахстанського сонця її вирятував чоловік... Кілька тижнів лікарні — ото й усі хоч відносно близькі до нормального життя шматочки, які вдалося вирвати для їхнього дитяти. Зайва ложка каші, зайвий шматок хліба. І дорогоцінні хвилини відпочинку, такі важливі, щоб зберегти, укріпити в собі життя, яке щойно зароджується.

І ті кілька хвилин, вирваних у вічної розлуки...

— Я знайду тебе, Олю, неодмінно знайду!

Бін поніс її із собою, їхню велику таємницю.

Яке щастя, що вдалося бодай на прощання сказати те, чого не встигла тоді, під скрегіт танкових гусениць.

— Бережи її, Олю! Я знайду тебе... ВАС!

Ті тижні, поки тривало слідство, Ференц іще був у зоні. Сам дивувався, що його не зачіпали, хоч причетність до радіогрупи була очевидною. Не знав, що вже діяла угода про звільнення всіх іноземців і вислання їх за межі Союзу. Зовсім скоро і він назавжди залишить цю негостинну, але таку дорогу серцю землю. Землю, де віднайшов свою засуджену суджену...

Його не тільки не зачіпали, але й повернули на колишнє місце роботи — лікарем-хірургом, а при потребі — рентгенологом. А роботи майже не було — не до того, щоб слабувати.

Формувалися етапи «активних учасників» на Колиму і в Сибір, допитували «призвідців» «смути».

Ференц тинявся з кутка в куток рентгенкабінету... Згадував, як уперше побачив Олю. Побачив — це не те слово. Він бачив її наскрізь — легені, ребра, усе, що є усередині і може бути пронизане наскрізним оком променів Рентгена, а якщо чесно, то променів Івана Пулюя, тернополянина, який першим відкрив їх. Та хіба одне відкриття, зроблене українцем, гордо носить німецьке чи британське ім’я?

Промені пронизали, відкрили картину, що зовсім не тішила око лікаря — туберкульоз із усіма притаманними йому змінами. Чим ця дівчина дихає, чим живе? І де ж її довели до такого стану, в якому нелюдському місці?

У темряві кабінету не роздивився тіла — мишкою прошмигнула, за секунду вбралася. Роздивився лиш очі та коси, почув лише голос — прізвище, ім’я, рік народження, скарги...

— Скарги? Скарг немає!

— Як немає? У легенях...

— Скарг немає!

І пішла.

Пішла, і забрала в маленькому, уперто стиснутому кулачку його серце...

Що у ній було, в цій дівчині на ймення Ольга? Чи ж першу, чи останню бачив він тут, за апаратом? І гарних, і здорових, і чорнявих, і русявих... Чому вона? Хто відповість — особливий чоловік, бо пізнав таїну кохання.

Лікар у зоні — привілейована особа. Це Ференц зрозумів аж тепер. Кому ще дівчина скаже зразу все, що потрібно для знайомства?

І полетіли записочки... Відповість?

Чекав... Дочекався.

Бачилися ще потім здалеку, працюючи на відгортанні снігу. І знову записочки на клаптиках випадкового, украденого, як їхнє щастя, паперу. І таке неукрадене, справжнє почуття...

І ця зустріч, коли об’єдналися зони...

Передумував сотню дум, міряючи довгими ногами кабінет.

І враз...

— Прахаді! Доктор, тут больной на снімок...

Хворий... Та невже?

— Анатолій! Задорожний! Як ти тут опинився? Ти ж під слідством!

— Совєтськє слідство — гуманне. У мене ж — відкритий туберкульоз, каверни. Послали на обстеження, діагноз уточнюють, щоб здоровеньким розстріляти, — засміявся і закашлявся, залишаючи в хустці прожилки крові, Анатолій.

— Розстріляти? — аж затнувся, збагнувши, що бачить друга востаннє, Ференц.

— А що ж вони нам, путівку на курорт дадуть? — ще раз гірко осміяв долю Задорожний. — Я ж був керівником військового відділу, за це кара одна.

— Ей ви там, долго єщьо? — гукнув солдат з коридору.

— Плёнку проявляю, минут через двадцять будет готова, — гукнув доктор Варконі. — Не заглядывайте, опасно, тут рентген-излучение!

— Да больно мне надо, знаю, чай, про ізлучєніє ваше, вредное оно для організму, — пробурчав конвоїр і зачинив двері, залишивши хворого і лікаря наодинці.

— Тут у мене шматок хліба, перекуси, Толь... Як ви там? Тримаєтеся?

— Та по-різному... Глеб усе бере на себе — сам наказував, сам організовував.

— Ти, звичайно, також...

— А куди мені подітися? Що робив, за те відповім, на інших перекладати не буду.

— А Кузнецов? Його ж, напевно, допитують більше за всіх, його ж бо точно розстріляють! — поспівчував Ференц людині, яку близько знав і якій вірив.

— Кузнецов? — Задорожний на мить затнувся і відвів погляд. — Кузнецов якраз розповідає дуже багато. Аж забагато. Про всіх. Намагається переконати комісію, що все чинив правильно, підтримував порядок, і що саме йому вдалося втримати повстання в рамках радянської законності, що ми вимагали тільки вирішення внутрішніх порушень, допущених адміністрацією. І знаєш, його позиція багатьом членам комісії видається слушною.

— Але ж за будь-яких умов він залишається керівником повстання! Не за таке людей розстрілювали!

— Тут не все просто, Федоре. Пригадай, що ти знаєш про Кузнецова?

— Та те саме, що всі! Брав Берлін, був полковником, герой війни... — Ференц пригадував розповіді Капітона Івановича, які, щоправда, не завжди узгоджувалися одна з одною, зате завжди висвітлювали його постать в масштабі героїчному.

— А про те, що він із сорок другого був у полоні в німців і мав перед ними великі заслуги в боротьбі з радянськими партизанами, він тобі не розповідав, випадком?

— Ні, не було такого! Який полон? Герой, Берлін брав!

— Ну, ти пригадай його улюблену фразу: «Тут палавіна людей, бравшіх Берлін» або «Бзялі Берлін, вазьмьом і Кенґір!». Чи багато тут людей, що справді брали Берлін?

— Не знаю таких.

— От бачиш, задля красного слівця... А іншим Кузнецов розповідав, що був наче радянським розвідником. Його закинули в Німеччину, щоб підірвати завод «Металхаузен», що він героїчно і зробив. А далі був арешт, гестапо. Смертний вирок, чомусь не виконаний. Пожаліли його гестапівці? Потім табір «Маутхаузен». Знущання, катування. На його очах нібито заморозили генерала Карбишева. Потім зв’язався з віденським підпіллям і за його допомоги утік з табору — утікачів було двадцять двоє, разом з ним тікали Новотний і Циранкевич.

— Новотний і Циранкевич? Та це ж...

— Та це ж брехня, як на мене, цілком очевидна. А в особовій справі Кузнецова запис короткий: «Б 1942 потрапив у полон. Був комендантом таборів радянських військовополонених. Заарештований як учасник каральних операцій проти радянських партизанів. Засуджений на 25 років». Любив він командувати, Капітон Іванович, За будь-яких умов знаходив собі посаду. От і тут — він же практично сам себе оголосив керівником комісії! Пригадуєш? То як було насправді — увійшов у Берлін на чолі танкової армії, брав участь у каральних операціях чи тікав з табору разом з очільниками польських комуністів?

— Але ж під час повстання...

— Він зробив усе, щоб увести повстання в рамки радянської законності, так сам пише. Показували мені його «Сообщєніє» на сорока трьох сторінках. Там і про мене є, і про тебе...

— Про мене? — сполотнів Ференц.

— І про тебе. Мовляв, був старшим барака — Виркона Ф.П. Перекручене прізвище, але ж твоє?

— Моє... Федір Петрович, так мене тут називають...

— Ну, давай поцілуємося на прощання, друже. Більше не побачимося. Прощавай!

— Ну што, ґатова твая пльонка, доктор? — нетерпеливився конвой.

— Сейчас, уже сохнет! — намагався відтягнути момент повернення Задорожного у тюрму Ференц.

— І все одно ми ковтнули свободи, хоч трохи! Хоч перед смертю...

— Ти думаєш... розстріляють?

— Розстріляють. Мене, Глеба, Скірука, Кузнецова, Кноп-муса, Келлера, Рябова точно розстріляють. Але ж моїх легенів, докторе, все одно не вистачить до кінця терміну, не протягну я з ними ще двадцять років, чи не так? То чим скоріш — тим краще. Як тут кажуть? «Лучше ужасний конец, чем ужас без конца!»

Ференц провів поглядом високу худу фігуру. Розумів — бачить востаннє, Анатолія справді розстріляють.

Замислився над словами про Кузнецова. Невже його героїчні розповіді, овіяні романтикою, всього лише вигадки для прикриття власної далеко не романтичної біографії? Втім, чи має це зараз значення? Як голову комісії повсталого табору Кузнецова неодмінно розстріляють, що б він там не писав і не говорив...

Ференц недовго пробув у зоні — як іноземного громадянина його зовсім скоро вивезли з Казахстану і відправили за кордон. Є відомості — обміняли на радянського розвідника. Ференц Варконі-Лебер вже у п’ятдесят шостому першим скаже світові правду про біль і гнів Кенгіру. Скаже так, як бачили його очі і відчуло серце.

Не про все судилося йому дізнатися там, у далекому Мюнхені. він не знатиме, що з усіх керівників повстання тільки Кузнецову вдалося уникнути розстрілу — Капітон Іванович буде реабілітований ще в 1960-му і доживе віку в сонячній Анапі, вирощуючи виноград. І частуватиме охочих слухати його байки про власне героїчне життя романтичними й сентиментальними розповідями, уникаючи хіба однієї маленької деталі — отого «Сообщєнія» на сорока трьох сторінках, де «закладає» всіх своїх «романтичних» та героїчних розстріляних «друзів» по комісії, та й просто по табору, яких йому так і не вдалося увігнати в рамки «соціалістічєской законності»...

І ще одного не судилося Ференцу в його вільній, та навіки пов’язаній з неволею долі — бути разом із вінчаною у зоні дружиною, виховувати дитя...

Бона народиться в Сибіру, в Тайшеті, дочка Ольги Лядської та Ференца Барконі, Олена Ференцівна... Мама запише її на дівоче прізвище своєї матері, Бондаренко, Оленою Федорівною, щоб клеймо, поставлене романом Фадеева на прізвище Лядська, не переслідувало бодай невинного дитяти.

Новонароджена, вона вже була політв’язнем, хай без вини і реченця, зате й без терміну — довічно. А вік немовляти в табірних яслах — недовгий... Материнську ласку знала лише у визначений час годувань, коли мами, в яких було молоко, могли на короткі хвилі узяти маля на руки.

— Дєтєй не качать! Не целовать! Ви нам іх не балуйте, а то потом орут — не утіхомірішь! — командувала медсестра. І вже тихенько, до себе: — А ещьо Бариня увідіт — беди не оберьошься.

А й справді — одна на тридцять «груднічків», вона ні пеле-нати, ні годувати не встигала, не те що брати на руки чи сказати бодай ніжне слово. Та й брати на руки суворо заборонено розпорядком. Розпорядку пильнувала начальник дитячого лагпункту капітан Барінова. Висока, сухорлява, вона дивилася — і не бачила, слухала — і не чула. Стежила за чистотою і виконанням отого «розпорядку», хоч би там небо впало на землю чи навпаки. А може, тільки так і можна не схибнутися з розуму, працюючи начальницею в’язниці для немовлят?

— Оленочко, доню, як же ти схожа на батька... І оченята... І характер! — схилялася мама до личка своєї біляночки, коли медсестра хоч на хвилю відверталася.

А дитя спершу спрагло смоктало, а потім намагалося видобути зайву краплю молока з материнських грудей і плакало — яке ж молоко у виснаженої хворобою, роботою та розлукою з дитям матері!

Робота Ольги вважалася легкою, спеціально для матері-годувальниці, — вона носила воду для лазні, де змивали піт після важкого трудового дня конвойні. Скільки там тієї праці — два важенних відра набрала — і в бочку, аж поки не наповниш, потім привезла до лазні, вилила — і знову по воду. Отак цілий день. Легка праця, не лісоповал.

— Ну, всьо, покормілі, хватіт! — командувала санітарка. — Давайте сюда!

Хапала майже невагомі, туго перев’язані пакуночки по два на руку...

— Та що ж ти їх тягаєш, як щенят, — пробувала зауважити Ольга. — Ще впустиш...

— Ага, буду я бегать по корідору трі раза, делать мне не-чево! Сама попробуй, потаскай іх туди-сюди цельний день! А ти повиступай тут у меня, то я докторше скажу, што у тебя молоко пропало, пойдьош на лесоповал, а ребьоночка ми тут самі прісмотрім! Ішь, умная какая!

Ольга замовкла, потерпаючи — а врапт спаде цій блатнячці, що запопала «непильную работу в помєщєніі», думка здійснити погрозу, і Оленочка залишиться без отієї вкрай необхідної для життя немовляти краплі материнського молока? Знала — щойно відлучають від грудей, починається диспепсія — і діти вмирають щодня. їх же тут годують Б-рисом, сумішшю розмороженого молока і рисового відвару. Та й що у тому розведеному наполовину водою розмороженому молоці залишається корисного?

— Господи, не дай, щоб пропало молоко, збережи його хоч краплю моїй крихітці! — молилася щоднини. Та важка праця і злиденний харч робили своє — молоко висихало, мов струмочок у пустелі.

— Ти чого, Олю? — зауважила її муки Зеня, Євгенія Глушко, подруга ще по Кенгіру. Чоловік Зені, Іван Глушко, працював санітаром у доктора Ференца, так жінки й познайомилися.

— Біда, Зеню, — призналася. — Молоко пропадає, Оленочка кричить, голодна, а Бариня довідається — на загальні зашле... А без молока воно ж загине, малятко моє! — тулила до серця дорогоцінний згорточок.

— Ото лише б усієї біди! Ми ж майже сестри — чоловіки наші разом працювали, та й ми горе однією ложкою сьорбали. У мене молока на двох вистачить, і моєму Богданчику, і твоїй Оленці. Давай погодую! Пильнуй лише, щоб не побачив хто...

їм вдавалося приховувати правду ще довго. Медсестра Оля Слободян з Києва бачила, як хитрують «мамочки», та мовчала — жаліла і немовлят, і їхніх нещасних матусь.

Неподалік від лікарні — дитячий цвинтар. Маленькі горбочки, де-не-де паличка, хрестик, це якщо мати неподалік... А більшість могилок заростає травою і забуттям — чи маму загнали туди, звідки не повертаються, чи померла, чи забула, кого породила — і таких на світі досить.

Ольга намагалася не повертати голови у бік місця вічного спокою невинних нехрещених душ. Цвинтар невинно убі-єнних... Таких цвинтарів — біля кожної «мамської» зони по всіх островах ГУЛАГу. Невже її донечку чекає така доля? Не дам, не віддам тебе смерті, не на те про тебе мріяла, в любові зачинала, в каторзі виношувала і в муках породила! Шепотіла всі молитви, всі материнські обереги над голівкою, що пахла пташеням. Милувалася личком, що вже навчилося посміхатися сонечку і людям в усій їх доброті чи жорстокості, оченятами, які так нагадували очі Ференца, вустоньками, які ще не вміли спитати у світу: «За що?»

Як випустити з рук це тепле, довірливе, безпорадне, таке твоє-твоє? Як віддати, відірвати від серця? А віддати доведеться... Мамі з батьком. Власне, дідові й бабусі. Лиш вони зможуть виростити дитя, оберегти від злої долі в’язня, Інакше доведеться віддати на чужі ворожі руки, в дитячий будинок або під невисокий горбочок з паличкою чи хрестиком...

На щастя, часи змінилися. Те, що раніше було неможливим, дивом дивним здійснилося. Дозволили... Не просто так дозволили — Ользі довелося оголосити мало не голодівку під кабінетом Барінової:

— Ви мусите дозволити моїм батькам забрати дитину! Воно ж за законом вільне? Має право?

— Об етом не может бить і речі! Рєбьонку тут лучше! Ухо-діте!

— Я нікуди не піду, поки не віддасте дитину! Сидітиму отут і день, і ніч, і ще день, і ще ніч, скільки треба, поки не дозволите!

І Барінова повірила — ця сидітиме. Ця свого доб’ється.

Немовля дев’яти місяців від роду віддали батькові Ольги, і він повіз дитинча через майже увесь Союз — від Байкала до Донбасу. Неможливо, неймовірно? Та світ не без добрих людей. А вже Сибір таки тими добрими людьми поспіль заселений. Неможливо, неймовірно, але спрацював «ланцюжок доброти», і на кожній станції «батька» немовляти чекали жінки з молоком — начальник поїзда передав таке дивне прохання, яке анітрохи не стосувалося безпеки руху чи інших посадових обов’язків. Стосувалося лише права на життя крихітної дівчинки, народженої в неволі. Отак маленька Оленка дісталася до рідного Донбасу, до свого Луганська...

Оленка виросте. І дочекається маму з неволі.

Так співпало цілком випадково, а може, зовсім і не випадково, та радянський письменник Олександр Фадеев добровільно пішов із життя за два тижні до того, як випустили на свободу Ольгу Лядську.

Ференц Варконі писатиме Ользі листи з «ворожого» Мюнхена. Теплі, зворушливі рядки першими читатимуть пильні очі працівників КДБ, лише після цього їх передаватимуть адресатці.

Якось Ференц напише: «Я хочу приїхати, побачити тебе і дочку!» В КДБ заохочувально киватимуть головами — а чому ж ні, нехай приїздить, ми добре знаємо і його самого, і його роботу в угорській редакції «Радіо Свобода». Ольга відповість — «не треба, не приїзди!!!», проплаче всю ніч і припинить листування. Хлопці з КДБ — майстри улаштовувати всілякі «невипадкові випадковості».

Ольга і Ференц більше ніколи не побачаться.

Ференц ніколи не побачить дочки. Писатиме: «Дорога Оленочко! Нескінченно дивлюся на твоє фото і хочу, щоб ти також відчувала це!»

Оленка-Оленочка виросте. І стане Оленою. Оленою Федорівною Бондаренко. Та лише найближчі знатимуть, що справжнє імя її батька — Ференц. Оленка так його ніколи й не побачить... Та у крові житиме гарячий вітер Джезказганського степу, і гени степових козаків, помножені на неприборканість духу незалежних мадярів, зродять плід незвичайний, як незвичайна доля і воля до життя.

Дівчинка, народжена у сибірських снігах, виросте. І нестиме в душі нескорений дух повсталого Кенгіру. Не мовчатиме кривді, не коритиметься злу. Очолить Народний Рух Луган-щини. Стане народним депутатом України. І писатиме вірші. І напише:

З якої далечі, ти, срібний голосочку?

З яких таких незнаних україн?

Візьми, синочку, вишиту сорочку,

Вона тебе вестиме між руїн.

Заліг туман і Моринці, й Опішню,

І цілий рід, що зроду не годив,

Візьми, дитя, єдину нашу пісню,

Вона тобі — найліпший поводир.

У чорний час, коли козацьку крівцю

В чорнобильському пеклі обпекло,

Візьми, дитя, єдину нашу крицю,

Незламний дух, нескорене чоло.

Вчорашні малороси водевільні,

Лицарство клуні, діти німоти,

Ми вийдем якось з тої божевільні

Під світом — рівні, перед Богом — вільні.

Веди, мій сину, хто ж, коли не ти!

Дочка шукатиме батька. Та знайде лиш місце на Мюнхенському цвинтарі, де він був похований. Угорці краще вміють шанувати своїх національних героїв — герой Кенгірського повстання Ференц Барконі перепохований у Будапешті з усіма почестями, належними за страдницьку долю, непокору кривді, хай би й у пекельному вогні, та довічну боротьбу за пам’ять і правду.