Ляля

Розділ X

До столичного університету я їхав, отримавши від бабуні солідне спорядження у вигляді опасистих хронік і оповідей про те, як насправді виглядає навчання у Варшаві. Додам, що то була доповідь, поділена на частини (машинопис починається тут, а закінчиться через кільканадцять сторінок), виголошувана протягом багатьох пообідь та вечорів наприкінці літа, коли ми зрізали на дачі квіти для букетів або поверталися додому пізно, покусані комарами й обтяжені кілограмами паперівок-падалок, вдосталь наївшись доспілих за день малини й суниць, що їх ми вишукували під темно-зеленим листям.

— Першу квартиру знайшла моя подруга, Бася. Бася була дуже вродливою дівчиною, із чорним волоссям, чорним таким, що аж вилискувало синявою, аж райдуга по ньому переливалася... та ніде правди діти, як донька запеклих ендеків[5], вона мала певні політичні погляди й відповідних наречених з ОНР[6]. І саме вона знайшла десь таку пані, яка, може, і була расово чистою, зате тілесно брудною, нараховувала нам додаткову платню за кожнісіньку хвилину теплого душу, без кінця влаштовувала скандали через зуживання електрики, коли ми вечорами вчилися, і так далі, і так далі. І тоді на допомогу прийшла Рибалочка, тобто тітка Юлека, яка дружила з паном Люксембургом. Пан Люксембург, суддя Верховного суду, жив із дружиною й слугами у великому помешканні на вулиці Чацького, неподалік Університету і, здається, не був проти узяти двох приємних і гарних студенток на квартиру.

Прийняв нас у вітальні. Елегантний, уродливий, бездоганно вихований, цей пан Люксембург мав схильність до жартів і щедру вдачу. Сказав, що як знайомі його знайомих, ми можемо почуватися в нього як гості, тож краще не згадувати про платню за квартиру. У нього буде лише кілька скромних вимог: від такої й до такої години нам не вільно заходити до вітальні, бо він любить собі походити голяка. І ще кілька заборон такого ж штибу; здається, йому справляло втіху вдавати із себе Синю Бороду. Звичайно, через тиждень стало зрозумілим, що вся ця розмова була жартом, проте на Басю це справило незабутнє враження.

Як державний службовець найвищого рангу, пан Люксембург отримував дуже високу платню, а крім того ще й підробляв собі писанням спільно з однією дамою детективних романів, які частинами публікувалися щодня в газетах. Проте майже всі гроші витрачав на перегонах, отож дім не був надто заможним, а бідолашна пані Люксембург докладала неймовірних зусиль, щоб утримати його на гідному рівні. Тому за квартиру ми однаково платили, але дружині, та ще й потайки від чоловіка, для якого ми продовжували залишатися гостями.

Крім Люксембургів і нас були ще служниці — молода покоївка, досить невміла й не дуже розумна, але добра, і Антоніна, стара служниця, яка виконувала функції економки, керувала всім домом і без угаву конфліктувала з господинею, жінкою лагідною й делікатною. Перевага Антоніни полягала в тому, що вона завжди могла сказати, що, зрештою, часто й робила: «Я прийшла сюди задовго до вас, тож повірте, що я маю рацію», що могло бути аргументом як у дискусії про рецепт пирога, так і в питаннях заміни труб на кухні. Бо Антоніна була тут гай-гай, скільки років та ще й із гаком, за часів першої пані Люксембург, і знала тут кожен закуток.

Перша пані Люксембург була жінкою неймовірно розумною, освіченою й наполегливою. Вона чудово знала, що її молодий чоловік занадто ледачий, щоб добровільно готуватися до іспитів на юридичному факультеті, тому вона годинами опитувала його з усіх можливих кодексів і статутів. Зрештою, хоч вона й закінчила полоністику, то знала право так само добре, як її чоловік, коли не краще. Щоранку будила його о шостій, витягала з ліжка, наказувала вмитися й убратися, швидко подавала поживний сніданок, а тоді зачиняла мужа на ключ у кімнатці з підручниками. Випускала його на годину для опитування, а тоді знову зачиняла.

Нарешті пан Люксембург склав останнього іспита й на радощах пішов випити за це з колегами й повернувся майже на світанку. А дружина, заради сміху, щоб просто пожартувати, розумієш, розбудила його о шостій ранку. Він устав, умився, поснідав, як і щодня, мов у летаргічному сні; потому відкрив підручники й тоді збагнув, що йому більше не треба вивчати жодного рядка, жоднісінького параграфа. Підвівся, пішов до дружини й зажадав розлучення.

Тож нічого дивного, що друга пані Люксембург була тихою й лагідною. Не раз чула, як вона заспокоювала чоловіка, що спершу репетував над газетою: «Ідіотка, кретинка», а тоді по телефону в далеке вухо тієї дами, що навпереміну з ним писала детективні романи: «Та ж то здуріти можна, щоб поставити героя в такій ситуації, і що мені тепер із цим робити, нещасна жінко, що це вам у голову зайшло, шановна пані?!» А дружина, смикаючи його за руку, шепотіла: «Але ж, Брисю, так не можна, Брисю, припини кричати на неї, будь ласка, Брисю...» До того ж, вона пересувалася помешканням, мов сновида, бо мало того, що не давала ради з вічно дірявим домашнім бюджетом, то ще й Антоніна ставилася до неї в щонайкращому разі, як до якоїсь приблуди, як до неминучого зла. Ми втішали її, як могли, та й ті додаткові кілька злотих, що їх вона від нас отримувала, якось допомагали в щоденній боротьбі із цими химерними розкішними злиднями.

Так чи сяк, а ми з моєю подругою були більш, ніж задоволені. Пан Люксембург провадив з Басею тривалі світоглядні дискусії, і питав: «Але ж як, ці євреї у всьому завинили? І в тім, що дорожнеча, і що дороги погані, і уряд непевний?» А Бася з непохитною впевненістю відповідала йому, слово за словом, неначе цитуючи оенерівські брошурки. «І як же це, панно Барбаро, — допитувався пан Люксембург, — і ви ніколи не стрічали жодного єврея, який цілком безкорисливо зробив вам якусь послугу? Завжди тільки така огидна жадоба зиску?» А вона, що звісно, авжеж. Отак вони собі сиділи у вітальні, при жовтому світлі лампи. Пан Люксембург щохвилини озирався на мене й змовницьки посміхався, а я змовницьки ж підморгувала, здушуючи сміх і вдаючи, наче уважно щось читаю. Коли телефонували Басині кавалери, пан Люксембург казав: «Панно Барбаро, я чую в слухавці голос, переповнений любов’ю до вітчизни».

Мені відомо, що він утік з Польщі у вересні тридцять дев’ятого разом з урядом, через Заліщики. Із заходу писав до дружини, надіслав їй документи на розлучення, бо вона була арійкою й могла мати великі проблеми, якби не розлучилася. Чула, що по війні вони зійшлися й жили довго та щасливо.

Зате гадки не маю, що сталося з Антоніною. Та спершу про перстеника. У моєї мами, як тобі відомо, було багато дуже гарних коштовностей. І коли я їхала до Варшави... от, власне, не забудь, щоб мама дала тобі якийсь гарний одяг... коли я їхала до Варшави, вона дала мені гарненького перстеника старої амстердамської роботи, з великим сапфіром, оточеним крихітними діамантами, для різних урочистих нагод. То я його й мала для врочистих нагод, і берегла мов зіницю ока. Аж одного разу, повернувшись із якогось балу, чи не в спілці літераторів, зазираю вранці до шкатулки — немає перстеника. А я пам’ятала, як увечері зняла й поклала десь — на столі, на комоді? Я була така сонна — але перстень зник. Шукає одна служниця, шукає інша, відсуваємо всі меблі, перетрушуємо всі кишені — немає. Нарешті я пішла на пошту й надіслала телеграму до Кельце: «Трапилося жахливе нещастя. Ляля». Приходить відповідь від матері: «Що сталося? Вагітність чи хвороба? Мама». Знову йду на пошту. «Загубила каблучку із сапфіром. Ляля». І нова відповідь: «І що, дурна, палець тобі змерзне?»

А через півроку Антоніна раптом зникає. Її розшукували кілька днів, розпитували, хвилювалися, чи не стала вона жертвою якого злочину чи що — аж знайшли в льоху дві шуби, срібло, якісь згорточки з коштовними дрібничками, усе заздалегідь приготоване, щоб винести. Вона вочевидь боялася, що все вийде на яв, і втекла хіба що з легкими речами — у тому числі, я ладна була заприсягтися, з моїм перстеником амстердамської роботи із сапфіром, оточеним діамантами. Підозрюю, що війну вона пережила. Такі люди зазвичай переживають.

— Суддя Люксембург, звісно, був винятком серед євреїв. Більшість варшавських юдеїв була біднотою з Налевок, торгували, чим могли, у сотнях мацюпусіньких крамничок-гешефтів, тулилися по напівпідвалах, в обдертих кам’яницях, лаялися на вулицях і штовхалися на тротуарах. Я щомісяця відкладала собі дещицю грошей і, коли їхала додому на свята чи канікули, то йшла до крамниць. Як вони вміли торгуватися! Хто нині так зможе? Ніхто. Пригадую, колись приходжу до крамниці, де був такий гарний капелюшок... Чорний з білим, неймовірно елегантний, та що з того, коли він коштував чи не п’ятдесят злотих. Ну, нічого. Продавець каже: «Панянко люба, пгошу пгимігяти, пгошу подивитися, цімес». Я кажу, що в мене немає грошей, що не можу собі дозволити, а він: «Гйоші? Сцо то таке гйоші? Гйоші то найменша пгоблема». Приміряю, він у захваті, усміхається, витанцьовує, він літає, радіє! Відкладаю. А він мені впихає до рук. Відкладаю. Він знову сміється. «Послухайте, — кажу нарешті, — у мене стільки й стільки злотих, з них стільки й стільки потрібно на квиток, стільки й стільки, щоб поїсти в дорозі, залишається п’ятнадцять злотих. Я просто не можу дозволити собі купити цей капелюшок». А він загортає й каже: «Нехай буде п’ятнадцять. Ви скашете, шо купили в мене, ви всім скашете. Ви так чудово виглятаєте в тсей капелюшок, шо ходіть собі, показуйте всім. А я собі відіб’ю на якійсь стагій, бриткій бабі».

Коли вона почала втрачати пам’ять, то все раптом стало невідомо-звідки. Теніски, куплені на Жаб’їй у Варшаві. Довоєнні.

— Ще ціна залишилася, — показує на ядуче-зелений цінник, — шістдесят злотих. То були великі гроші, батько надивуватися не міг, що я стільки витрачаю на взуття, бо сам купував абияке й весь час доводилося міняти.

— Це китайські теніски з базару на Примор’ї або в Оліві.

— Які ще китайські! Які китайські!

— Ну, гаразд, — позирнув я, — беру свої слова назад. Бразильські.

Як не із Жабйої у Варшаві, то з Лисова, від бабусі Банди, від дідуся, від батька.

«А зрештою, — думав я, — хіба вона не має рації, коли так каже? Усе це речі небіжчиків; належать до великої спільноти осиротілих предметів, і хіба важить, хто й коли насправді їх осиротив? Вони passé, як і все її життя; а що дасть судомне дотримання дат і фактів?

Я зробив бабуні футляр для фотографій Юлека, дідуся, прадідуся й дядька Павла.

— Прибери Павла, — сказала бабуся, — вони мертві. Не хочу, щоб він стояв з небіжчиками.

Такий дім, таке життя, повне неживих. І майже всі на фотографіях, і всі в речах і пам’ятках.

— Ну, і конче зайди до моєї квартири, — каже бабуня перед самим від’їздом, підморгуючи мені. До «її квартири», тобто Королівського Замку. Бо проживши рік у подружжя Люксембургів, бабуня зважилася на неабиякі зміни у своєму житті: перевелася з юридичного на романістику й переїхала до дядька Казимира Брокля, хранителя Королівського Замку.

— Дядько отримав цю посаду, коли пані Мосціцька звільнила попереднього хранителя.

— Пані? Не пан? Той, що йому в Моравиці дині не смакували?

— Так, пані. Розумієш, Мосціцький оженився з набагато молодшою жінкою... зрештою, тоді розповідали анекдоти, що в Замку лякає привид: сивий мужчина літає вночі в нічній сорочці з револьвером у руці й кричить: «Стій, бо стрілятиму!» Або, що солдати висилали телеграми: «Вельмишановний Пане Президенте, бажаємо Вам щастя на подальшому життєвому шляху. Полк «Примор’я» допоможе». Ця Мосціцька була неприємна бабела. Дуже неприємна. Порядкувала в Замку, мов у себе вдома, міняла меблі, влаштовувала ремонти. І от якось викликають хранителя, бо переплановують ванну нагорі й потрібна його згода. «Який ідіот вибирав ці кахлі?», — вигукнув він, побачивши роботу. — «Дружина президента». І коли він через годину зустрів на сходах президента й чемно з ним привітався, той нічого не відповів. Ані слова, іде собі далі. «Пане президенте, ви наче мене не знаєте?» — «Звісно, — відказав Мосціцький, — знаю. З найгіршого боку». І його звільнили. Саме тому дядько не хотів цієї посади, але звільнений хранитель дуже його прохав.

— І завдяки цьому ти жила в Королівському Замку?

— Атож. Я в житті не жила в гірших умовах. Бо то були кімнати для слуг короля Стася. Піднявши руку, я могла торкнутися стелі. Ну, але дядько із дружиною були невисокими. А взагалі дядько був дуже гарний... тітка Аді не надто, але страшенно його кохала. За обідом завжди тримала його за руку, а він їй на ці пестощі відповідав мовби знехотя; гадаю, його це вже трохи втомлювало через стільки років. Тітка Аді була німкеня й дуже кумедно говорила польською. Своєю ламаною польською виголошувала різні оригінальні речі.

— Наприклад?

— Наприклад, про «матку», коли її донька, Яся Брокль, покинула свого нареченого. У неї бозна-скільки років був наречений, вродливий, розумний, заможний; аж раптом за два місяці до весілля вона познайомилася із Сулкевичем. Сулкевич був сином Чорного Міхала, татарина, який колись привів Пілсудському полк татарських уланів; він був неймовірно смішний, ноги мав дугою, як у всіх кавалеристів...

— Чорний Міхал чи син?

— Син, син. Теж улан. І теж Міхал. От тільки рудий. Незвично, як на татарина. Він був страшний як ніч, щиро кажучи. А офіційний наречений був ідеалом, хіба, може, те, що мав смішне прізвище, Пеґжа чи що. Але то був добрий литовський рід. Поруч дядька мешкав керівник протокольної служби, теж гарного литовського роду, звався Купчелло. Пані Купчелло була жінкою неймовірної вроди, волосся мала таке чорне, що аж виблискувало синявою, та ще й із синіми очима й шкірою, мов слонова кістка; майже біла, але не мертвотно-біла, а мов порцелянова. А тупа мов чобіт. Віткаци любив її малювати, і в коридорах Замку висіло тих портретів більш, ніж десяток; не знаю, що з ними сталося, але, мабуть, згоріли в тридцять дев’ятому. Але я не про Купчеллову жінку, а про того Пеґжу, що його Яся покинула.

— Покинула?

— Так. Через того потворного Міхала. А вона була така гарна... мала найпрекрасніший бюст, який я лише бачила в житті. Мені її спершу було трохи шкода, та я собі думаю, що їх, певне, єднала якась неймовірна, хімічна пристрасть; вони часом приходили, уже після одруження, на обід до дядька й тітки. Сиділи, їли, балакали, аж раптом перезиралися, чорвоніли й казали: «Нам уже треба йти» й щодуху бігли до ліжка. А тітка Аді тоді заявляла:

— Трепа тумати, чи я тумаю моя матка, чи моя матка тумає я. — І таке різне. Розповідала про свого кузена, який залишився в Німеччині й спершу робив кар’єру в партійних структурах, але потім якось потрапив у неласку. Розказувала, що його ув’язнювали у власному домі, за ним шпигували слуги: садівник, шофер, покоївки... Якось тітка Аді приїхала його перевідати, і він не міг з нею жодного разу поговорити віч-на-віч; нарешті поїхали до якогось озера й там ненадовго позбулися слуг, тож він зміг їй усе розказати: про те, які в Німеччині злидні, бо все призначається для важкої промисловості, про загони штурмовиків, про доноси й таке інше. Але тут з’явився шофер, і кузенові довелося перейти на нейтральні теми. Ми слухали ці розповіді, наче казку про залізного вовка, і не надто тітці вірили. З перспективи часу...

— Щось іще про Замок?

— Хіба я знаю? Я жодного разу його не оглянула, бо дядько постійно казав: «Чого ходитимеш сама, без гіда; домовмося якось, коли матиму трохи часу, то я тебе проведу по всіх закутках». У результаті ми так ніколи цього не зробили. Так само Юлек утовкмачував мені, що зроблений Бой-Желенським переклад Пруста геть поганий, бо в ньому порушено оригінальний ритм і змазано численні ефекти, тож краще мені почекати, доки він сам перекладе все. Переклав тільки останній том. Ах... але, але. Замок. У кінці коридору мешкала пані Жеромська з донькою, там ходили навшпиньках, бо то було однаково, що опинитися біля вдови й дитини Словацького чи Міцкевича; для нашого покоління Жеромський був усім. Те, що в житті він поводився як негідник, то інша справа, та для більшості поляків він був беззаперечним авторитетом у моральних, суспільних чи політичних питаннях... а перед Замком стояли селяни з Лисова.

— Як це?

— Бо в Лисові селяни часто були дуже високими й дуже гарними на вроду, тому їх брали до роти почесного караулу. Уяви собі, адже до тієї армії йшли дорослі чоловіки, а на село поверталися згодом вищими на двадцять сантиметрів, бо нарешті наїдалися там досхочу. Старі штани сягали їм до середини литок. А ще колись мене такий урятував від такого собі нахаби. Якийсь тип у трамваї почав до мене чіплятися, я йому кажу, щоб забирався, виходжу, пересідаю на інший трамвай, а він весь час за мною, пересідаю ще раз і ще. Аж нарешті дісталася Замку, а там у будці саме стояв молодий Осман з Лисова, козирнув мені, а я: «Заберіть цього типа, він мене переслідує». Той, побачивши, що йому загрожує, відразу вшився. А іншого разу мене намагався зґвалтувати племінник пана Косценського.

— Того з Казначейства, що в них кіт собаці по морді давав?

— Атож. Тато попрохав мене, щоб я тому племінникові щось відвезла від дядька. Домовилися, він запросив мене до себе... мені й на думку не спало, що він може до чогось мене силувати... щоправда, про нього різні чутки ходили, що він бонвіван і, розумієш, хворий на сифіліс, але наше знайомство було таким офіційним... Заходжу, а він зачиняє двері на ключ і каже мені, що все це навмисне підлаштував, щоб я опинилася в його обіймах і різне таке, маячню якусь меле, дивиться на мене хтиво. Я гримнула, що зараз закричу, а він: «Кричіть собі, тут ніхто не почує». І тоді я підбігла до вікна й заявила, що вистрибну...

— Ну, справжня тобі Лукреція. Хіба що ножа бракувало.

— ... і це його переконало. «Дурепа», — тільки й сказав мені, геть як наш ксьондз. І випустив мене. Невдовзі потому зустрічаю пана Косценського в поїзді. Розповідаю йому це все, а він мені: «Ах, це такий капосник, любить пожартувати». Мені аж мову відняло. А-а-а, і ще пригадую свого батька. Теоретичного батька, Бенецького. Годилося з ним час від часу бачитися. Зрештою, він був у певному розумінні другом сім’ї і, принаймні офіційно, моїм батьком. Отож ми якось зустрілися в Броклів, він прийшов мене побачити. А в мене саме була моя подруга з ліцею. Я їх знайомлю: «Мій батько, Казимир Бенецький, моя подруга Туська Росницька», а вони обоє як не почервоніють! І я відразу здогадалася. Йому тоді було добрячих шістдесят, уявляєш? А їй двадцять із хвостиком. Ну, та він завжди мав успіх у жінок.

— Крім Бенецького я ще побачилася з Ромусиним чоловіком. Точніше, удівцем. Ми зустрілися випадково... він запросив мене до себе додому, а я погодилася, не тому, що якось його любила, а від сорому за те моє жбурляння цукерками й ляльками, які він мені колись привозив. І я пішла їх відвідати. Двері відчинила якась страшенно потворна жінка, що скидалася на монгольську служницю, якась попихачка найгіршого ґатунку; а то була, як виявилося, його дружина, колишня медсестра з його кабінету. І в них було двійко хлопчиків, теж страшенно негарних.

— Бабуню!

— А що? Гм. І, уяви собі, розглядаюся я їхнім помешканням, дружина й діти якось дивно на мене позирають... а скрізь навколо Ромусині фотографії. Із шаллю, у капелюшку, у бальній сукні, у ліжку, у фотелі, у світлій сукенці, темній сукенці, скрізь, скрізь, у найрізноманітніших позах, за різні роки. Я допила чай, попрощалася. Вийшла, і дорогою до трамваю думала про цю жінку, про цю нещасну жінку.

Переїхавши до Замку, бабуня також перевелася до Юлека на романістику. І якраз тоді у Варшавському університеті після антисемітських акцій запровадили єврейські парти в аудиторіях.

— А ці єврейки, бо на романістиці головно були дівчата, протестували, і на всіх лекціях стояли попід стінами. Найгірше доводилося Мані Пашицівні, яку я пам’ятала ще з Кельце, бо тітка Саша давала їй уроки гри на фортепіано... Пашиці були неймовірно багатими, він був директором бельгійської чи французької електростанції... бо, знаєш, після першої світової в Польщі побудували купу західних фабрик, які через двадцять років мали відійти державі, але наразі були іноземними, усе за спекулятивними цінами, а працівники отримували дуже високу платню, про директора й казати годі; подейкували, що він отримував шість тисяч на місяць, то були шалені гроші — автомобіль, численні слуги, великий будинок. Манина мати була доволі паскудною бабелою, типова нуворишка, яка робила все, аби всі бачили кожного злотого, заробленого її чоловіком. Їздила містом в екіпажі зі зграйкою пуделів із червоними бантиками; щойно прийшли німці, хтось її виказав. Але я про інше. Маня Пашицівна, вихована в розкошах і комфорті, була дівчиною просто неймовірно ледачою; коли тітка Саша прийшла на перший урок, до Мані відрядили служницю для перегортання нот; тітка заявила, що коли Маня в неї вчитиметься, то їй доведеться, на жаль, не лише самій перегортати ноти, а ще й вдаряти по клавішах. І, уяви собі цю нещасну ледащицю, яка ніколи нічого не робила, переходила із класу до класу завдяки батьковим грошам, до університету пішла, аби бути партією не лише багатою, а ще й умовно освіченою, і раптом їй доводиться годинами стояти під стіною. Вона зсувалася, опиралася на стіну, нарікала. Решта дівчат дивилися на неї із глибоким жалем. Ну, а я, котра відмалку возила на санчатах єврейських дітей, звичайно, сіла за єврейську парту, — тут бабуня посміхається, неначе їй вдалося перехитрувати історію; звісно, моя бабуся, яка все життя була світочем, донька адвоката і таке інше, просто мусила сісти за єврейську парту. — А ці дівчата підбігають, перекрикують одна одну: «Послухайте, послухайте, ми не сідаємо, ми протестуємо!» А я — що теж протестую, бо я не єврейка. За моїм прикладом пішли Юлек і Кретинчик. Кретинчик — то такий Юлеків друг, хтось колись його так назвав, і прізвисько причепилося, ніхто його інакше не кликав. Смішно, але я навіть не пам’ятаю, як він насправді звався, не знаю, чи я будь-коли це знала. А найсмішніше, що він був дуже розумним і чуйним хлопцем, цей Кретинчик. Ми там сиділи впродовж усіх років, аж до останніх лекцій, коли Університет закрили, бо знову почалися антисемітські заворушення, кількох професорів публічно зневажили, у когось жбурнули плювальницею, а університетським подвір’ям вешталися юрби оенерівців із голосами, напоєними любов’ю до вітчизни. Іду собі якось, аж тут, уяви собі, п’ятеро височенних студентів зі здоровенними палицями в руках збираються лупцювати невеличкого, худого єврея в окулярах... То я просто в очі їм і кажу: «Що ж, браво, герої, п’ятеро на одного, ще було собі меншого вибрати, або дівчину, усі як один — Завіша Чорний і Болеслав Хоробрий, відразу знати!..» Вони з тими палицями до мене, один уже замахнувся, але другий схопив його за руку й каже: «Годі, я цю пані знаю». Дивлюся, а це син моєї шкільної вчительки, тієї, що не бажала собі, аби я купувала в єврейських крамничках. І звертається до мене з обуренням і відразою, тим-таки голосом, напоєним любов’ю до вітчизни: «Знаєте, я від вас цього не сподівався, не думав, що зустріну вас за таких обставин». А я: «Щодо мене, то я якраз і сподівалася, що зустріну вас за таких обставин», і пішла геть. Та була задоволена, що той бідолаха втік! Останній іспит мав відбутися в жовтні, і я б захистила диплом... гм. Ну, але почалася війна.

— А Юлек усе склав?

— Давно склав. Працював, перекладав. Боже, що то був за чоловік... я до нього приходила, пообнімаємося трохи, а він раптом уставав і казав мені: «Пробач, Лялюню, але я мушу ще перекласти десять сторінок». І перекладав.

— А ти нудьгувала?

— Нудьгувала? Що ти! У нього була чудова бібліотека... — (я й забув, що маю справу з опорою келецької культури). — Ну, і працював, працював, але заробляв небагато. Я тобі розповідала, як ми були на балу в літераторів? Задля цієї урочистості, спеціально пошила собі такий стилізований фрак, — (у моїй уяві зринає бабуня в образі довоєнної ерудитки, але чомусь він дуже невиразний), — а там юрби, юрби, юрби, першокласні страви. Ну, але ж звісно, літератори, усі зголодніли, начекалися, і як не кинуться... Юлек був зайнятий розмовою, і я хотіла його чимсь нагодувати, але мені вдалося врятувати лише грушу. Грушу, уявляєш? Не знаю, чи я ще коли була такою голодною на бенкеті, хіба що в персидського шаха.

Проте й бабуня, мабуть, добряче покрутилася біля столу, якщо тоді вперше покуштувала індика в малазі... через півстоліття, пригадую, як нині, вона повернулася з якогось бенкету дуже щаслива, бо іменинниця приготувала того славетного індика в малазі, про якого всі ми знали з оповідей про бал у літераторів і грушу. Ба більше, іменинниця мала рецепт, завдяки чому я можу навести його тут — адже це теж частина великої розповіді.

Індичу грудку легенько обсмажити на сковорідці, щоб занадто соки не витікали, а тоді зварити у воді. Вийняти, а до решти води додати таку саму кількість солодкого вина. Тоді покласти стільки фруктового желе (вишневого або порічкового — найважливіше, щоб воно було нейтральне на смак і до того ж червоне), скільки потрібно на таку кількість рідини. У глибоких тарелях розікласти шматочки грудки, щедро посипати родзинками і залити желе. Прикрасити виноградинками (цілими або половинками, найкраще синіми, бо під колір), поставити в холодильник. Мабуть, існує якийсь шляхетніший рецепт, але в нас індика в малазі готують саме так.

Юлек під ту пору працював у редакції журналу, скажімо, «Парнас», який належав такому собі феноменально багатому й прекрасно освіченому синові єврейських фабрикантів. Для бабуні, яка єврейських дітей на санчатах, і т. д., це не становило жодних проблем, зате факт, що пан Н. був відомий своїми античними смаками, а Юлек був доволі гожим юнаком, викликав певні побоювання.

— Та зрештою, нічого не сталося, — зауважувала бабуня, розгортаючи оповідь, — бо Н. не робив Юлекові жодних пропозицій. Задовольнявся прибиральниками, служниками, кур’єрами... Боже, у Варшаві не було вродливішої редакції, маю на увазі працівників... Так чи сяк, гроші з того були невеликі, отож батько рішуче заборонив нам одружуватися, доки я не закінчу навчання.

— А ти його не закінчила.

— Ні, не закінчила, мені залишився, щоправда, тільки один іспит, але Університет закрили через оті антисемітські заворушення. Хоча найважчі іспити я вже поскладала.

— Наприклад?

— Найскладніший був у Ярри, але то ще на юридичному. Усі казали, що Ярра просто потвора, що валить на іспитах, мучить... зубрили як ненормальні, а це треба було розуміти, а не зубрити. Я прийшла, склала, а Ярра підвівся із-за столу, підійшов до мене й поцілував у чоло зі словами: «Такої студентки в мене вже давно не було». Другий важкий іспит був у Котарбінського. Котарбінський сам занять не вів, це за нього робив асистент, Болеслав Міцінський. Який же він був розумний! Усе заняття полягало в тому, що він сидів за кафедрою, а я — за партою, і ми обмінювалися зауваженнями над головами решти студентів, які взагалі не мали поняття, про що йдеться. Я прийшла на іспит прекрасно підготовлена, але професор мав якісь інші справи й почав опитування лише о шостій вечора. Ми чекали весь день, я всім допомагала й пояснювала, бо знала все найкраще, котрась із дівчат мені навіть заявила: «Не розповідай стільки, бо все, що скажеш, вилетить тобі з голови». Я засміялася. Прийшов професор, перепросив і сказав, що ми можемо прийти завтра, але я воліла складати негайно. Увійшла і, прочитавши перше питання, зрозуміла, що в голові в мене порожнеча. Чорна діра. Зате із другим пішло як по маслу, із третім теж, то я й кажу: «Перепрошую, пане професоре, але я вже згадала відповідь на перше питання, просто спершу я трохи хвилювалася...» — «Ні, ні, даймо із цим спокій, четвірка». Я розлютилася. Наступного дня зустрічаю Міцінського, а він: «І що, панно Бенецька, пан професор узагалі зміг знайти для вас належну оцінку?» — «Авжеж, — відказала я. — Четвірку». Він страшенно здивувався.

І в цьому місці оповідь збочує на загальновикладацькі манівці; і відразу історія про того славетного професора-ботаніка з Познані, як же його звали, що поїхав зі студентами на екскурсію й потрапив у трясовину; студенти біжать, гукають: «Пане професоре, тримайтеся», а він: «Ненюфари? Так високо? Певне, я заліз у мочари»; далі ще один розсіяний, цього разу архітектор, що мав звичку тримати руку в лівій кишені, а важливі речі, як-от ключі чи документи — у правій, отож в лівій завжди була записка: «Ключі в правій».

— Ну, гаразд, — перебиваю я, бо про викладачів і сам можу розповідати без кінця, — університет університетом, а канікули?

— На канікули я їздила в гори. Одного разу поїхала на море, у 1938 році. Батько завжди давав мені певну суму грошей і, залежно від того, наскільки ощадливо я ними розпоряджалася, могла там перебувати довше чи коротше. Тому я мешкала у Вільному Місті[7], бо там було значно дешевше, але харчувалася в Польщі, бо там у свою чергу набагато краща їжа, а не маргарин та ерзаци... Німкеня, чи то пак ґданкщанка, у якої я винаймала кімнату, була дуже приємна. Якогось дня, пригадую, відзначали якесь гітлерівське свято, і по всьому місту висіли прапори зі свастиками. «Що це?» — спитала я. — «Е-е-е, мабуть, якийсь малий гітлерівець навалив добрячу купу лайна». Жарти жартами, але вже тоді було небезпечно. Пригадую, як я стояла в будинку Польського поштамту, і прийшли кілька гевалів і давай шварготіти німецькою. А я мов з кілочка: «Це польська пошта, і тут розмовляють польською». І почалося. Вони до мене, битися. І тієї ж миті звідкись з’явилося кілька молодих харцерів, просто перестрибнули через стійку й стали на мій захист, а що їх було більше, то ті собі пішли геть. А харцери мені: «Що ви таке виробляєте, що ви собі думаєте? У нас тут постійні проблеми, побиття, скриньки ламають, бійки, а ви ще оливи до вогню доливаєте?» Мені так ніяково зробилося.

— А де саме ти мешкала?

— Уже не пам’ятаю. Але пригадую, як приїхала до Оліви. Пам’ятаю вулицею Лічманського, яка тоді звалася якось геть по-іншому...

— Ян-штрассе.

— Справді? Так чи сяк, ця... Лічманського була просто казковою, як, зрештою, уся Оліва. Біля кожного будинку був кутий паркан, із такими вигадливими шпичастими верхівками... знаєш, якими?

— Знаю, ще кілька таких зосталося.

— Кілька. У шістдесяті заявили, що то буржуазний пережиток і наказали замінити на сітку. Але до війни такі паркани були скрізь, і скрізь вони потопали у водоспадах різнокольорових витких троянд; у садках росли прегарні декоративні кущі з різнобарвним листям: білим, жовтим, смугастим, у крапочку... Німці були неймовірно педантичні у всьому, що стосувалося догляду за рослинами. Якщо хтось занедбував квіти, мусив платити штраф, та ще й великий. То й не дивно, що Оліва нагадувала великий сад. Я тим захоплювалася, захоплювалася, доки мені не забракло грошей. Послала татові телеграму, і він пообіцяв мені передати залізницею, але гроші не приходили. І тоді якийсь старий залізничник підійшов до мене й каже: «Я вас тут, панночко, щодня стрічаю, така ви стурбована, невже щось трапилося?» То я йому й кажу, що тато надіслав мені гроші, але вони досі не прийшли, а мені немає за що жити. І тоді той залізничник сказав мені: «Знаєте що, панночко, домовмося так: я вам позичу гроші, а ви мені їх повернете, коли прийде переказ. Але глядіть, не забудьте, що коли я у вас розчаруюся, то вже ніколи більше нікому не допоможу, так що на вас велика відповідальність, бо той, хто прийде до мене, може справді опинитися у скруті». На щастя, наступного дня гроші надійшли, і я змогла повернути борг. Цікаво, що сталося із цим чоловіком через рік. Можливо, його заарештували й вивезли до табору, як інших поляків? А може, відразу розстріляли? А може, він пережив війну? Певне, ні, такі добрі люди рідко мають стільки нахабства, щоб вижити... А наступного разу я поїхала на канікули в гори. І повернулася раніше, ніж планувала.