Ляля

Розділ III

Та перш ніж народиться Ляля, треба згадати про тітку Сашу й Мішу де Сікара.

У Валер’яна були дві сестри, Льоля й Саша. Саша була нудна й негарна, і через це він півжиття мусив нею опікуватися. Льоля була таким самим неймовірним відчайдухом, як і він, улюблена сестра й найкращий друг, через що вони півжиття не могли побачитися.

Вони зростали в чудовому куточку над якоюсь великою рікою — Волгою, Дніпром чи ще там чимсь. Їхній батько помер, коли дівчатка були зовсім маленькими, і матері довелося взяти на себе всі справи в маєтку. І лише божому провидінню треба завдячувати тим, що вони в цій великій річці не потопилися. Бо ж дітей виховували служниці, котрі вважали, що найкращий спосіб позбутися Льолі й Валер’яна — це дозволяти їм цілими днями плавати в човні. Діти отримували їжу на весь день, казан каші зі шкварками, яблука, груші, ще там щось, складали це до човна й плавали великою річкою до пізнього вечора, і тоді поверталися з обдертими колінами, замурзаними обличчями й порожніми шлунками, тоді як чемна Саша, яка цілий день розучувала гами й читала, давно вже спала сном праведниці.

Отож Льоля й Валер’ян не потопилися, і тому треба було подбати про їхнє майбутнє. Валер’ян закінчив юридичний, про Льолю ж мені відомо лише, що вона залишилася над тією великою річкою, а Саша пішла до консерваторії. І тут з’являється Міша де Сікар.

— Бідолашний, незрівнянний Міша де Сікар! Я тобі про нього розповідала? — питає бабуся, а я байдуже киваю головою. Байдуже, бо з тим самим успіхом міг би й заперечити, але спротиви не мають права на існування при невпинній розповіді. — Міша вчився з татовою сестрою, тіткою Сашею, у консерваторії. Вродливий мужчина, високий, кароокий і чорноволосий, смаглявий, стрункий... Аполлон. І до того ж чудова партія, бо де Сікари володіли мережею банків по всій царській Росії, від Петербурга до Камчатки. То й не дивно, що півконсерваторії зітхало за ним і не зводило з Міші очей. А тітка Саша... ну, що ж, низенька, оченята блакитні, пуцулувата, ніс-пуговичка, кнопочка така приплюснута, нічого цікавого. Гарно сміялася. Волосся в неї було чудове аж до старості, але якось я зайшла до спальні, дивлюся, а її розкішне волосся висить на такій собі дерев’яній кулі, а в тітки хіба що кілька сивих пасем, зібраних у маленьку дульку на маківці. Ну, та замолоду, певне, було справжнє. І от, уяви собі, красень Міша якогось дня стає навколішки перед тіткою й просить її вийти за нього заміж. Її! Оту малу товстощоку Сашу з носом, о диви-но, — бабуся притискає носа кінчиком вказівного пальця, — отаким плескатим. І що ж вона йому відповіла?

— «Чому я?»

— Звідки знаєш? Я тобі розповідала? Саме так вона й запитала: «Чому я?» А він їй на те: «Бо ви єдина за мною не бігали». І вони побралися. Відтоді тітка з Мішею де Сікаром, який був справді скрипалем від Бога, їздила по всьому світу й бувала в салонах найвищих аристократів і найзаможніших буржуа. Париж, Лондон, Нью-Йорк, Відень — вони подорожували скрізь, а разом з ними їздили Фекла й Анюта. Бо лише Фекла й Анюта, які в дитинстві няньчили Мішу, могли терпіти його постійні істерики. Бо вода у ванній на два градуси гарячіша чи холодніша. Бо акомпаніаторка його недолюблює. Бо альтист зизоокий. Бо мігрень. Бо він не хоче грати, не хоче, не хоче й не гратиме. І Фекла й Анюта бігали за ним зі скрипкою, спершу з «Аматі», потім зі «Страдіварі», із каніфоллю, з альбомом родинних фотографій. «Матуся, матуся й бабуня, дивися, ангелятко моє, хлопчику золотенький, а татусь, ось тут, ну, не дусайся». А Міша постійно зривав контракти, не грав на концертах, якщо йому зал не сподобався, погода не така або просто був не в гуморі. Знаючи це, імпресаріо підписували з ним контракти з астрономічними відшкодуваннями, а він зривав і платив. Брати, котрі разом з ним успадкували мережу банків, щомісяця надсилали йому величезні гроші, аби він тільки тримався подалі від родинного бізнесу, тож гроші однаково пливли до нього рікою. Тітка розповідала, що в Брюсселі Міша якось кинув на землю недопалок. Підійшов поліцейський і виписав йому штраф. Міша заплатив, уклонився, а через сто метрів знову щось кинув. І знову заплатив штраф. Отаким він був: вродливим, багатим і неймовірно свавільним...

І з цього випливає мораль. Може, у бабусиних історіях це й не виняток, але й у жодному разі не правило, бо життя далеко не завжди породжує мораль, а всі бабусині оповіді взяті якраз із життя. До моралі бабуся готується майже непомітно, невтаємничений спостерігач і слухач цього аж ніяк не зауважать. Лише досвідчений знавець уловить в її тоні прихований поспіх, який у момент кульмінації змінюється відповідно дозованим сповільненням; розтягування голосних і несподіваність закінчення... справжній хист вісімдесятирічної жінки! («Що таке вісімдесят один рік для молодої жінки?» — повчально сказала би бабуся).

— ...і розумієш, тоді з’явилася ця американка, — займенник «ця» тут виконує очевидну роль: ідеться про «цю» конкретну, про цю видру, яка відбила Мішу в тітки Саші — їздила за ним від міста до міста, від столиці до столиці, від одного концертного залу до іншого, завжди сиділа на найкращих місцях, закутана в найдорожче, проте, аж ніяк не найвишуканіше манто, посилала до гардеробу кошики троянд і мліла від захоплення. Ну, і Міша подався за нею, залишив тітку без засобів до існування й поплив до Штатів. Проте американка, хоча вродливий скрипаль їй і подобався, не мала щонайменшого наміру терпіти його коники. Вона відіслала Феклу й Анюту, а під час першої ж істерики подзвонила покоївці й сказала: «Принесіть йому склянку холодної води, бо в нього спазми», — і вийшла.

— Знаю. А потім кинула його, і бідний Міша, — тепер уже справді бідний, бо вибухнула революція, банківську мережу націоналізували, а де Сікарів поставили «к стенке» — грав у ресторанчиках Нью-Йорка й Чикаго. Цікаво, чи він спершу продав свого «Страдіварі», і вже потому грав у ресторанчиках, чи, може, грав там на «Страдіварі»?

Але бабуся вже встигла розгорнути книжку, заснути в кріслі або перейти до іншої історії. Зрештою, відповіді на це запитання не знає навіть вона.

А тоді, слово за словом, народилася Ляля.

Та спершу трапилося ще багато чого. Декілька кузенів, які сиділи на різних європейських престолах, влаштували собі наймасштабніший родинний конфлікт, на який тільки були спроможні. Тобто, у принципі, спроможні вони не були, бо при цьому втратили не лише ряд земель, палаців, жінок і дітей, не кажучи вже про підданих та амуніцію, але й кілька тронів.

Прекрасна пані Бенецька, яка продовжувала залишатися Бенецькою, бо якось ніхто не встиг вчасно дати раду з усіма розлученнями й одруженнями, у паніці виїхала до маєтку своїх батьків десь у Привіслянському краї.

Тітка Саша червоніла, коли давнім знайомим її відрекомендовували як гувернантку дітей пана й пані М. чи Б., або фон К. у цісарському Відні, який поволі огортала золотаво-червона заграва.

Дідусь Брокль продовжував листування з усіма відомими спеціалістами-цукрівниками, керуючись не національними інтересами, а суто науковими. А що жив він у Російській імперії, де відповідним інстанціям завжди було чудово відомо, хто чим керується, то його швиденько заарештували, без зайвих церемоній визнали німецьким шпигуном і засудили до розстрілу. І тоді бабуся Ванда, яка із Дрездена запам’ятала хіба що крамниці з тканинами, а з Парижа — капелюшки, укотре продемонструвала неймовірну загартованість духу.

Але тут на сцену доведеться вивести пані Владзю. На жаль.

— У пані Владзі не голова, а довідкове бюро, — розказує бабуся, — бо вона народилася під Кельце. Мої рідні місця. Там усі селяни були такі розумні. Звісно, ніде не вчилися, біда з нуждою аж пищала, зате тямущі страшенно, бо недалечко була царська тюрма Святого Хреста...

— Про цю в’язницю й про те, як вона впливала на кмітливість селян, я розповім іншим разом, а поки повернімося до мальовничої постаті пані Владзі. У ті золоті часи, коли алкоголю до першої пополудні не продавали, пані Владзя володіла справжньою могутністю й була відомою самогонницею з доходами Форда або Рокфеллера (чи, зваживши на рід занять, краще сказати Аль Капоне), звичайно ж у скромних масштабах вулиці Альфа Лічманського й сусідніх кварталів. Із тих часів у неї залишився сожитель, пан Октавіан, один із клієнтів, який їй найдужче сподобався. Вміло розпоряджаючись своїми засобами, пані Владзя тримала його на короткій шворці. У неділі й свята вона виділяла йому відповідну кількість грамів, не дозволяла волочитися із дружками й повсякчас нехтувала його освідченнями, знаючи, що в ролі законної дружини матиме на Октавіана значно менший вплив, аніж зараз.

Відколи цілодобові крамниці підкосили галузь професійного самогоноваріння, пані Владзя полишила свій бізнес, щоправда, тримаючи в буфеті, за звичкою та із сентиментальних міркувань, кілька пляшок на чорну годину, проте це вже сприймається нею як пенсіонерське хобі й принаду на Октавіана, а не справжній ґешефт. Зате вона віддалася іншій пристрасті, а що була пані Владзя перфекціоністкою, то в тих самих скромних масштабах виконувала тепер роль медіа-магната Вільяма-Рендольфа Херста, вигадуючи й поширюючи плітки про всіх і все в радіусі кілометра. Сідає разом з нами до нашого сніданку й спішить поділитися новиною.

— Пані Карпінська, посивіти із цим усім можна, їй-бо! В Октавіана знову нога розболілася, поклали до лікарні, заразився жовтяницею, бо тепер як підеш до лікарні, то люди кажуть, що відразу заразишся, ну, і я там...

— Посивіти? — безапеляційно перебиває її бабуся, ледь розтягуючи слова. — Посивіти? А й справді, можна посивіти.

— Ну, ну, — боязко мовить пані Владзя, — я й кажу...

Але ж усіх нас, і мене, який це пише, і Вас, котрі це читають, смішить така невдала спроба втрутитися в бабусину розповідь. Ба більше, нам відомо, що ми залишили Леонарда Брокля, професора хімії, у старанно випрасуваній сорочці, перед екзекуційним взводом.

— Уявіть лишень, мій дідусь посивів за один день. Розумієте, мій дідусь, Леонард Брокль, був хіміком, спеціалістом у галузі цукрівництва. Відтоді, як він забагатів на акціях, наукою займався радше заради задоволення, та однаково листувався з усією Європою, з дослідниками з Англії, із Франції, Росії, Німеччини, Австро-Угорщини. І треба ж було, щоб почалася Перша світова війна...

— Авжеж, було таке...

— ...а війна цукрівництву не сприяє, як не сприяє вирощуванню орхідей, виготовленню італійського морозива чи ткацтву на механічних верстатах... але дідусь Брокль, — пані Владзя зрозуміла, що втрутитися не вийде, і похмуро посьорбує каву, цокаючи об краєчок чашки своїми конячими зубами, — дідусь Брокль, звісно, не припинив свого науково листування, аж одного дня до нього прийшли й заарештували, бо він виказує ворогам державні таємниці, бо пін шпигун, ну і, звичайно, воєнно-польовий суд. Зрештою, може, наївний дідусь і виказав якісь таємниці, хоч би й розташування полів із цукровими буряками на Україні, хтозна? І тоді моя бабка Ванда, яка була, зрештою, не надто розумною жінкою, зате відзначалася життєвою мудрістю, звернулася до своєї подруги, пані Голоєвської, у якої була поштова контора й перекладні коні... Знаєте, пані Владзю, перекладні коні — це коли через кожні кількадесят кілометрів у заїзді чекала пара, і втомлених міняли на свіжих, так що всю дорогу можна подолати чвалом. І от бабуся поїхала до Києва, посеред ночі витягла з ліжка якогось поважного чиновника, а той іншого, доки не отримала документ про невинність дідуся Брокля, і знову перекладними кіньми помчала до фортеці, де дідуся тримали в камері смертників. Уранці його мали розстріляти. І бабуся приїхала якраз на світанку, показала документи й урятувала чоловіка. Їх перепросили й відпустили. І тоді, уже за ворітьми, бабуся помітила, що дідусь зробився сивий мов голуб. За одну ніч посивів.

— Та я й кажу... — силкується вставити свої п’ять копійок пані Владзя.

— Буває й навпаки. Уявіть-но собі лишень... а може, ви помідорчик з’їсте?

— Та я ж уже снідала, уже й на базарі була, і зустріла цю Орловську із третьої квартири, а вона мені й каже...

— ...ага. І уявіть собі, що коли почалася війна й увійшли німці, третього чи четвертого вересня мама мені сказала: «Слухай, Лялю, коли ти голову мила? У тебе таке брудне волосся, аж темне від цього бруду». Дивлюся — справді. Але вимила ретельно, висушила, а воно далі темне. Потемніло мені волосся від цих нервів.

— Це ж треба! — дивується пані Владзя, остаточно здавшись.

А ми можемо повернутися до нашої революції.

Сашу ми залишили у Відні, а де Сікара в злиднях, врятували (завдяки перекладним коням пані Голоєвської й кмітливості прабабусі Ванди) прадідуся, отже, можемо зайнятися його сином, дядьком Мацеєм.

Дядько Мацей. Інженер, сифілітик і божевільний, учився в Мюнхені й там собі цей сифіліс... ага... бурші, Шуберт, Леверкюн, легке вино... повернувся до Києва зі спірохетами й дипломом. Працював на якійсь фабриці на Україні, потрапив у жорна історії: на фабриці створили червоні профспілки, а він створив білі. А тоді, мовби кольорів їм усім забракло, прийшла чорна сотня й вирізала і тих, і тих, бо цим потрібно було тільки порозстрілювати всіх, спалити папери, випотрошити каси й порозбивати машини. Дядько працював у себе в кабінеті і, почувши стрілянину й крики поранених, вистрибнув у вікно. Під вікном лежали складені квадратним штабелем колоди — дві колоди вздовж і дві впоперек. І він скочив прямісінько в той штабель, бо кабінет був на другому поверсі чи, може, на високому першому. То він сидів там тихенько, і крізь щілини між колодами бачив, як багнети пронизують аорти й м’яко занурюються в тіла, бачив, як викидають із вікон друкарські машини, і вони падали, падали на бруківку, де з них розліталися навсібіч уламки шрифтів на довгих стрижнях; бачив, як сорокарічний чоловік стинав голову тринадцятирічному фабричному посильному — повільно, методично, так, як відрізають від кореня капустяний качан. І він їх бачив. І вони його бачили. Підійшли неквапом до штабеля з оголеними багнетами й штрикали, куди попаде, крізь щілини, у які можна було просунути два пальці. Потому вирішили, що дядько Мацей уже труп, і подалися собі у свій чорносотенний світ, залишаючи його на поталу стерв’ятників. Тим часом дядька лише де-не-де зачепило, але за ці чверть години, доки вістря пронизували повітря біля самих його очей, рота, скронь, живота, Мацей збожеволів. Щоправда, удома перешіптувалися, наче здорового глузду його позбавив сифіліс, набутий, моя люба пані, у мюнхенських борделях у часи бурхливої юності, коли дядько вчився в німецькій політехніці, проте це ані на йоту не заперечувало факту, що Мацей був божевільним. Цілі дні він проводив, спостерігаючи за комахами, спокійно розмовляючи й будуючи човники з кори, мотузки й шматків полотна, таке тривало місяцями, аж раптом він кидався на когось із родини з ножем, силкувався втопити в ставку або голіруч задушити. Опісля він вибачався й повертався до своїх човників та стоніжок.

Ну, і певна річ, був іще дядько Евгеніуш, міфічна постать бозна з якої гілки родини. Згадувався в циклі історій, які розказували за обідом, і його легко можна було витягнути із хащ бабуниної пам’яті, якщо досить довго й переконливо відмовлятися їсти макарони чи картопляне пюре.

— Закінчите життя, як дядько Евгеніуш, — каркала вона у вітальні, аж темнішали лискучі вази й сапфірово-сині чарочки. Западала мовчанка, і за мить бабуся продовжувала.

— Коли вибухнула революція, — неможливо передати на папері слово «революція» так, як вимовляє його бабуся; це щось наче «спідня білизна»: нібито існує, але за столом про таке не згадують, — так-от, дядько Евгеніуш, який мешкав у великому будинку на одному із центральних проспектів Києва, оголосив страйк. Звільнив більшість прислуги, незважаючи на те, що цим додав обов’язків дружині, а не собі, зачинився в кабінеті й відмовився від їжі. Рішуче заявив, що не їстиме цієї гидоти, яку йому подають — а бідність була жахлива, майже голод, дружина цілими днями бігала по базарах і приносила хіба що якусь крупу й мерзлу картоплю — і, як і личить справжньому джентльменові, дотримав слова. І помер від голоду.

Та годі про дорослих. А діти?

— Рома пережила облогу Каліша, чорт-зна, як вона в тому Каліші опинилася, але опинилася-таки, бо під час війни люди потрапляють до різних дивних місць. Колись тут відбулася знаменита облога, голод, бруд, постріли, але потім було ще багато інших знаменитих облог. Хай там як, саме тут Рома захворіла на сухоти. А діти Карнаухових? Іван, який потрапив у халепу, а халепи, здається, були прикметою тих часів, закохався в дружину свого командира з кадетської школи. Був страшенний скандал, — бабуся змовницьки посміхається, — сама не знаю, чи то щоб сподобатися цій офіцерші, чи то від розпачу, він подався обороняти від червоних якусь позицію, яку всі давно вважали втраченою; здається, більшовиків було ледь не в сто разів більше, і після відступу за ними залишилися настільки понівечені шаблями тіла, що їх неможливо було впізнати. Зрештою, про це знала хіба що тітка Саша, а від неї мама. Батько ніколи не дізнався, як загинув Іван. А може й ні. Так чи сяк, це було оповите таємницею. Зате Іванова сестра, Іринка, пережила революцію, а потім і чистки тридцятих років, і блокаду Ленінграда... складно сказати, що було найважчим. Листувалася попервах з батьком і тіткою, потім з мамою і, нарешті, зі мною. Написала кілька книжок, видала російські казки і збірку оповідань чи роман, якраз про ту облогу... називався він, здається, «Дружба». Десь там має стояти на полиці, отам. А потім листи перестали надходити, і все. У п’ятдесяті-шістдесяті, коли приїздили якісь делегації товаришів із СРСР чи коли хтось із радіо їздив із дружнім візитом, я завжди питала про Ірину або прохала, щоб там запитали. І завжди одне й те саме: «О, пташка летить», «Бачимо, товаришко, що у вас уже не такий сильний акцент», «А ви були, товаришко, у Нижньому Новгороді?» чи ще щось схоже. Доки нарешті хтось не відвів мене вбік і не сказав, що я, певне, хочу і на них, і на себе, біду накликати, і що Ірину вивезли. Більше я не питала.

Ну, але залишилася ще одна дитина Валер’яна Карнаухова, жіночої статі, народжена в щойно створеній Речі Посполитій, у Кельце, у 1919 році. Дитина мала прізвище офіцера польської армії, знаменитого гінеколога й улюбленця Дам, пана Казимира Бенецького, який зважив на прохання своєї, у принципі, уже колишньої, дружини, і вдочерив її (бо ж не всиновив).

— Ох, маму налякали різні знайомі, особливо білі росіяни, що коли моє прізвище буде Карнаухова, то поляки мене битимуть, обпльовуватимуть і зневажатимуть за всі вивезення, повстання, польсько-російську війну 1792 року, Паскевичів та Муравйових. От я й уважалася офіційно пасербицею свого батька... звісно, я хотіла це змінити, щойно досягну повноліття, але вийшла заміж за Юлека, та й по всьому.

Ну, гаразд. Отож дитина носила прізвище пана Бенецького. А ім’я? Так-от, імені в дитини не було. Якось так склалося, що із хрестинами чекали до Валер’янового приїзду, а той не міг виїхати з Радянської Росії, тож бабусю кликали «Ляля», бо вона була така гарненька, як лялечка. Прабабуся Ванда, прадід, мати, служниці, сільські баби — усі тільки «Ляля» та «Лялька», «Лялюня» й «Ляля». І лише, коли малій було років чотири, її представили високому, голомозому чоловікові з бородою, сказали: «Це твій татко» й почали підшуковувати ім’я, яке відповідало б здрібнілому «Ляля». Поміж усіх Луїз, Галін, Лен та Каролін вибрали саме Гелену. Щоправда, антична історія навіть у найпростішому викладенні до такого вибору не заохочувала, але, як відомо, вона час від часу любить повторюватися.

Я вже згадував, що бабусина оповідка в’ється, наче зелений горошок, випускаючи щоразу нові й нові чіпкі пагони. І тут я винен читачеві ще один довгий, зелений, чи, радше, кольору сепії, вусик, такий собі ліричний відступ, бо ж ніяк не можу не згадати про кілька пригод, які сталися з моїм дідом, Валер’яном Карнауховим, колишнім юрисконсультом Південно-Західної залізниці, перш ніж він оселився в пані Вольгемут і варив какао в окремій каструльці.

— Тато, як і годиться адвокатові, висловлювався гладко й переконливо, і якось так йому вдалося прихилити до себе більшовиків, що вони не лише не розстріляли його на місці, хоча він, звісно, буржуй викапаний, але навіть доручили йому обов’язки управдома. Приходили, розпитували, забалакували його, аж якось батько їм і каже: «Ге, от ви все про чесність, принципи, голови гарними фразами напхані, а боброву шапку в мене ви таки вкрали». То вони перезираються, тоді на нього дивляться, і знову перезираються. «Боброву? — питають. — Боброву, громадянине Валер’яне Івановичу Карнаухов? Тоді ми пошукаємо». І пошукали, і знайшли, і віддухопелили злодія, як Сидорову козу побили, ще й принесли чверть свині на замирення. Уявляєш собі свого кришталево-чесного діда Зиґмунта в такій ситуації? Він би сказав, що де там, йому тільки шапка потрібна, бо зручна, тепла така, у морози добра. А вони б розлютилися і його негайно розстріляли. Але мій батько — то інша справа. Чверть свині засмажив, запросив їх усіх, і злодія теж, до столу, налив у чарки горілки, з’їли, випили за згоду. А тоді вже, трохи під мухою, кажуть йому, що коли вже він такий їм друг, то, може, допоміг би їм, бо якась сволота контрреволюційна ходить ночами й перерізає їм телефонні дроти, причому щоночі, а зв’язок, це вам, перепрошую, не абищо, на війні не остання річ. І батько погодився. Ходив з ними дільницею, і навіть далі, від смерку до світання долав паркани, брьохав через струмки. Нікогісінько. Лише одного разу сказав своїм товаришам більшовикам, що бачив такого диверсанта: низенького рудого курдуплика. Низенького рудого курдупля, бо сам був голомозий і кремезний як дуб, а це ж він сам ходив і ночами перерізав ці дроти, щоб помститися за Івана.

Та невдовзі з революції поступово в муках почала виникати держава. Кров їхньої імператорської величності, наступника трону, принцес, доктора Боткіна й прислуги забризкала стіни льоху в Єкатеринбурзі, Фелікс Едмундович себе не шкодував, працював днями й ночами, за що через багато років йому фарбували долоні червоною фарбою, і взагалі ставало чимраз небезпечніше, так, що знайомства з більшовиками, аби спокійно жити, уже не вистачало, бо ж зрозуміло: лікар може бути корисним, художник, скажімо, але чим корисний може бути адвокат? Адвокат — це найгірший ґатунок буржуя, послідущий білоручка, що наживається на людській кривді.

Не кажучи вже про те, що й за прекрасною пані Бенецькою засумував, і за дитиною, ще невідомо, хлопчик це, а чи дівчинка. Тож Валер’ян поспродував меблі, помешкання, столове срібло й картини, накупив за те діамантів, рубінів, смарагдів і золота, чого-чого, а цього добра в Росії вистачало, зашив усі коштовності в пальті, і з невеличким дорожнім несесером подався в незвідане, маючи за дороговказ лише маленьку записку з назвою маєтку під Кельце, «Моравиця», колишня Пйотрковська губернія в колишнім Привіслянськім краї.

На варшавському вокзалі, щойно протиснувшись крізь натовп, він помітив, що пальто потяте бритвою й випотрошене за всіма правилами варшавського злодійського мистецтва. За півгодини на Маршалковській чи, може, на Новому Світі, почув: «Очам своїм не вірю, пан радник Карнаухов, тьху, щоб мене грім побив, тьху, коли мене зір не обманює!» Підвів голову й побачив перед собою пана, скажімо Розенцвайга, дерево й папір, гурт-роздріб, якому він не раз залагоджував дрібні справи в Києві. «А що це ви, пане раднику, такий невеселий?», — чує після перших слів привітання. «Ніколи ще так не було, щоб якось не було, і ніколи так не буде, щоб якось не було! Що ви кажете, тут, у Варшаві, на вокзалі? Оце-то нещастя, оце-то доля розпорядилася!», — і вже за мить: «То скільки вам, пане раднику, потрібно?» «Але я не матиму, з чого віддати...» А Розенцвайг примружився та й каже: «Матимете, не матимете... Як пощастить, пане раднику, то віддасте, а ні — то й не віддасте. Небо нам на голову не впаде». Отак пан Розенцвайг позичив радникові Карнаухову скількись-там тодішніх марок чи злотих, хто таке нині пам’ятає, а тоді порекомендував йому в Кельце пансіон пані Вольгемут, дуже порядної вдови, яка не дертиме, мов циган за маму, і взагалі кришталево чесна жінка.

Ось так Валер’ян зі своїм дорожнім несесером знайшов тимчасове пристановище в пансіоні пані Вольгемут, де цілими днями опановував секрети польської граматики й торгівельного кодексу, готуючись підтвердити своє адвокатське звання. Водночас він намагався розшукати Ірену Бенецьку, доньку Ванди й Леонарда Броклів, власників маєтку «Моравиця», який, зрештою, перебував уже в геть інших руках.

І треба ж було, щоб, розпитуючи людей, Валер’ян потрапив до Лисова й побачив, що знайшов їх усіх, тобто найперше Ірену й Лялю, а лише трохи згодом — своїх майбутніх тестів. Бабуся Ванда подивилася на нього, підібгала вуста й лише просичала: «Москаль та й годі». І це був її єдиний коментар до ситуації. Зрештою, іще протягом багатьох років, щоразу, коли вона чула із чиїхось вуст похвалу на адресу зятя, бабка повторювала те саме: «Москаль та й годі», байдуже, що хвалили — чи то його кухню, чи музичний хист, чи вміння лікувати мігрень накладанням рук. І лише згодом, під кінець життя, почала називати його «своїм найдорожчим захисником».

Так чи сяк, Ірена й Валер’ян віднайшли одне одного, при нагоді майбутня жона оглянула квартиру майбутнього чоловіка, і таким чином на поверхню випливла ота славетна каструлька, у якій Валер’ян варив какао. А що готував він у ній лише какао, то ніколи її не мив, бо що ж такого може статися — і те какао, і це какао. І так, як прабаба показувала бабусі, так нам бабуся показувала на будь-якій маленькій каструльці двосантиметровий шар легендарного какаового накипу.

І щойно впоравшись і з каструлькою, і необхідними формальностями, вони уклали, із певним, щоправда, запізненням, законний шлюб у якійсь кальвіністській каплиці, бо не могли обвінчатися ані за православним, ані за католицьким обрядом. Зрештою, для цього довелося одному з них перейти на кальвінізм, і Валер’ян сказав: «Е-е-ех, я собі перейду, а дитина може бути католичкою». А католицьке дитя викликало потім щире обурення, вихваляючись у товаристві своїх подружок у фреблівському садочку пані Марилі Мождженської, як воно побувало на вінчанні своїх батьків, вичепурене у святкову білу сукенку, гаптовану трояндочками.