Ляля

Розділ XXIV

Дідусь помер, коли мені було одинадцять. Пам’ятаю, як ми бавилися конструктором «Лего», а він у сусідній кімнаті слухав по радіо старі записи Малцужинського, а рак пожирав його, рак пожирав його з кожною нотою.

— Не галасуйте так, — прохала бабуся. А ми знай бавилися. — Не галасуйте. — Відкликала нас убік. — Може, дідусь слухає це востаннє.

Саме це я й пам’ятаю — не похорон, не поминки, а Малцужинського, а ще — коли до саду виносили стільця, на якому дідусь сидів і слухав птахів, укриті коцом його худі ноги.

Нам здавалося, що бабуня цього не переживе. Серце дедалі частіше відмовлялося її слухатися, з’явилися проблеми зі шлунком і печінкою, неначе тіло протестувало проти подальшого існування.

— Це жахлива несправедливість, — говорила вона. — Люблячі подружжя повинні помирати разом. А тепер я, наче та... ось, глянь, у цьому вірші про стару жінку. Наче темна пляма на барвистому килимі світу.

Пирій і яглиця заглушили далії й дельфінії. Я пішов до школи, тоді до ліцею, нарешті вступив до університету, проте й далі навідував Оліву, де час плинув у власному ритмі (ритмі тригодинних сніданків із розмовами, неквапних спогадів і поступової заміни черешень на порічки й паперівок на волоські горіхи), а неба, здавалося, можна швидше торкнутися, ніж деінде.

О, мені траплялося потому не раз бачити велике небо у трьох вимірах: на морі й у горах, на вершині Везувію, небо, що простягалося понад хмарами; в Оліві небо було невисоким, раннього літа й восени мало — особливо вдень — чіткі кольори. Здавалося, що коли видертися на верхівки найвищих лип або ялин, і підняти догори держака від щітки або кийка, що ним уранці дід із бабусею розсували штори, можна було торкнутися його дзвінкої, гладенької поверхні, фабрично нової, із запахом чистої води.

Узимку небо осідало на голих гілках ріденькою сироваткою, неначе його підстилка стікала соком. Оліва, зі своїм кафедральним костьолом і кількома вуличками, млином, парком, де ми годували качок і лебедів, Оліва із трамваями на одному й зоопарком на іншому кінці, була прикрита камерним склепінням, виготовленим якраз для потреб дитинства. Навіть ночами, посмуговані гілками горіхів і черешень небеса здавалися прирученими, немов велика тварина, що дає молоко, а не така собі спокуслива далека країна, яка в інших містах, чи принаймні інших районах Ґданська, підхоплює вражених дітей раз і назавжди, так, що від них не зостається ані шкарпетки, ані рукавички, ані гребінця.

Відколи ми пішли до школи, то оселилися з батьками деінде, але нас однаково возили до Оліви на кожні вихідні, на всі зимові й літні канікули. Проте лише в університеті я збагнув, що ані бабуся, ані це місце не тільки не далося нам раз і назавжди, навпаки, воно дане нам ненадовго.

— Я вирішив частину літа провести в Оліві, — сказав я раптом мамі, а мама впустила з рук помідор і здивовано глянула на мене. — Бо скільки ще часу я зможу провести з бабусею? Скільки ще разів зможу вирішувати, залишитися на серпень в Оліві чи ні?

— Ну, розумієш... ти правий, але бабуся не в найкращому стані.

Мені було відомо, що в неї траплялися серйозні проблеми з пам’яттю, хоча це — і це я теж знав, а із часом мав довідатися ще краще — ще не було найгірше. Мама, яка свято вірила в силу писаного слова, розкладала по домі записки: «Мамо!!! Не можна відчиняти двері чужим!!! Відчиняти можна тільки нам або Моніці, коли вона прийде прибирати; Мамо! Коли хочеш подивитися телевізор, візьми пульт, натисни...; Мамо! Не забудь про ліки!» але бабуся дедалі менше читала, і літери не справляли на неї особливого враження. І тепер, як протягом усього життя, вона поглинала велетенські кількості книжок; коли я приходив до неї й говорив: «Ти чула про цього нового Мілоша?» або «Знаєш, вийшла нова Токарчук», вона незмінно відповідала: «Так, так, десь воно тут лежить», і справді лежало. Якщо бабусі не було вдома, вона могла знаходитися або на дачі, або в новій олівській книгарні, де проводила довгі години, розповідаючи історії, які дедалі дужче стиралися в пам’яті, дедалі більше заплутувалися, перепліталися між собою, ставали все менш вірогідними, а три милі жінки сиділи довкола неї, пригощали солодкими тістечками і чаєм, і показували найновіші книжки в лискучих обкладинках. Якщо я йшов з боку трамваю, то про всяк випадок робив невеличкого гака й заходив до книгарні — ще з вулиці бачив бабусю, яка сиділа на стільчику, дзьобала сирник і просторікувала, абсолютно — так здавалося із-за шибки — безгучно.

Усе почалося із дрібного занехаювання: вона рідше мила голову, замість одягати шовкові блузки — куталася в товсті вовняні жилети; відмовлялася носити штучну щелепу — які ж баталії точилися навколо цього, скільки умовлянь, докорів, скільки було бабусиного «Припиніть з мене знущатися», скільки маминого: «Мамо, ти ж не можеш виглядати як тупа баба із села», скільки «Ах, хіба хто-небудь помітить, що в мене немає зубів» і «Ну, краса, ряд чорних пеньків, як тобі не соромно, мамо». Якісь стоптані черевики, якісь благенькі халатики.

Із часом вона перестала купувати альбоми Боттічеллі, Далі й Клімта, тобто так звані «преси» — бо ж окрім розглядання репродукцій бабуня використовувала їх як прес для скатертин і носовиків; особливо гарно для цього слугували «Імпресіоністи», яких вона колись купила мамі на іменини, але потім сказала: «Домовмося, що вони твої, але нехай ще в мене побудуть, бо добре прасують»; пізніше з нагоди іменин, днів народження й Різдва повторювала: «А, знаєш, я весь час думаю й думаю, що тобі купити, але подумала собі, що може, дам тобі тих «Імпресіоністів», що скажеш?», а мама незмінно відповідала: «Чудово, ти вже дала мені їх півроку тому, рік тому й півтора року тому, тож цього разу вони мені теж сподобаються». Так чи сяк, бабуся спершу перестала купувати високу прозу й поезію маловідомих письменників, тоді високу прозу й поезію відомих письменників, тоді альбоми, а згодом навіть Агату Крісті, чиї детективи виблискували на полиці довгим шерегом чорних палітурок. Отож записки із застережними написами не справляли на неї особливого враження. Узагалі мало що справляло.

Тому коли того літа я оселився на цілий місяць в Оліві, то не сподівався ані феєрверків ерудиції, ані розкопування багатих покладів спогадів. Усе це минуло, і я це знав. Я намагався просто бути, придивлятися, як бабуся снідає, сміється, як засинає у фотелі. Заходив уранці до ванної й питався, звідки цей запах камфори, а вона із присоромленим обличчям пояснювала: «Е-е-е, бо я вже стільки днів забуваю купити дезодорант, то дезодоруюся камфорою». Сперечався з нею, чи мала вона водійські права, чи ні. Слухав, як вона ходить поночі, устає до туалету й нишпорить у холодильнику, картає мене крізь двері, що я досі не сплю; я відбуркував, що працюю. Ставив платівки із чарльстонами двадцятих років, а бабуся відгукувалася з кухні, що цей джаз препоганий, отож ми мали конфлікт бабусі й онука року Божого 1926. А тоді я ставив Бетховена, найкраще «Концерт для скрипки з оркестром» і бабуся, усміхаючись і киваючи в такт головою, підхоплювала тему: «Та да да та да-да ті-і-і ті...» Гірше, якщо я слухав щось інше, приміром, «Крейцерову сонату».

— Хто цим диригує? — питала бабуня.

— Чим?

— Ну, — переможно відповідала вона, — концертом. Фуртвенглер.

— Бабуню, це «Крейцерова соната», таким не диригують, це лише для скрипки й фортепіано.

— Усім диригують, — заявляла вона впевнено, — навіть, якщо це тільки два інструменти.

— Ні, камерна музика тим зокрема й відрізняється від симфонічної, що там немає диригента. Квартет, квінтет, дуети, усе без диригента. Тут грають Арґеріх і Кремер.

— Боже, — вона глянула на мене, мов із протилежного берега, — подумати лишень, що я все життя завідувала музичною редакцією, і таке мені на старість поробилося.

Я зручно вмощувався у фотелі, поринаючи в неймовірні дні минулого, і з-під напівзаплющених повік позирав на сусідній фотель, бабусин трон, це знамените сивіллине місце, соломонів престол із потертою оббивкою, непомітною з-під купи покривал і коців, звідки, немов із порослих трояндами вершин, бабуся стільки разів зверталась до країн і народів. Часом, коли її саме не було, я наважувався в ньому сісти — лише з його перспективи істина видавалася мені очевидною; щойно розлігшись на цьому царському, античному ложі, на цих ветхих, зітлілих тканинах, я міг споглядати величезну анфіладу поколінь; саме на цьому кістяку з дерева, пружин і кінського волосу, на складках жакарду у великі троянди помер прадідусь Брокль, тоді прабабуся Банда і, спинивши раптово свій ненастанний біг, вгамувавши своє дріботіння — Ірена Карнаухова. А я дивився, як за мною безгучно зачиняються двері чергових поколінь і думав, де стоятиме цей зруйнований гангреною трон, це успадковане лігво, цей напівплинний лекторій, що розтікається шарами розмаїтих тканин і розпореної оббивки, цей монарший престол, уражений тисячолітньою проказою — і як цей фотель виглядатиме — у день моєї смерті. І чи, вірний одвічній традиції країни моїх предків, країни, якої більше немає, тієї країни, що її звуть минувшиною, чи в нім я востаннє закрию палітурки книги, якої ніколи не здолаю дочитати, чи в нім я востаннє розповім анекдот часів моєї сліпучої молодості кінця тисячоліття, і чи в ньому востаннє, якщо тільки дозволить мені на те стан щелеп, шлунка й печінки, скуштую індика в малазі й святвечірнього маку з родзинками?

Тим часом бабуся поверталася з кухні й проганяла мене на моє місце. Шарлотка графині й чай пахли на столі з настирливістю реклами. А бабуня гордовито сиділа поруч, похмура, мов великий ковчег, чиїх скрижалей я ніколи не здолаю збагнути до кінця, височіла над століттями, із брошкою у формі троянди, якою вона застібала на шиї шовкового шарфа.

А ось і вона — велика позолочена ікона мого дитинства. Орифлама моя, що її виносять на поля світу, під звуки сурм із полірованої бронзи й срібних горнів; вічна Полярна зірка, згідно з якою, за допомогою арабських астролябій та інкрустованих слонової кісткою стилосів, я від початку накреслював лінії мого життя, дедалі складніші, дедалі менш прямі, лінії, що в’юнилися чужими сузір’ями, констеляціями ворожих тварин.

Такою я її бачу в безперервному віддалянні: у кадильному димі, що затуляє картину густим серпанком, у шатах із вкритого патиною срібла, під яким чимраз менше видно первісний шар мальовидла — розріз палаючих очей, зневажливі кутики вуст і цупкий шолом волосся над чолом. Неподільна, на визолоченому тлі, супроводжувана відповідними коментарями, виведеними довкола голови червоною фарбою, бабуся, самотнє й гордовите божество, зводила нанівець будь-які, бодай найневинніші спроби запровадження моїм покірливим дідусем політеїзму — зрештою, так мало бути від самого початку; вона народилася іконою, єдиним ликом на золотому шумовинні, ликом, створеним для вшанування одноосібного культу. Її батьки фотографували доньку окремо — з лялькою, із косою, у віночку із квітів, бо лише реквізити могли стерпіти її безмежну присутність на спільній фотографії; іноді фото робили із сестрою, тіткою або подругою — минав рік, і негатив блякнув, залишаючи обличчя бабусі з палаючими чорними очима і порожнечу на місці зниклої подруги з колоїду й окису срібла.

І чого ж вона дочекалася, чого дочекався я — той, хто багато років тому підняв її на свої юні штандарти?

Дедалі частіше траплялося так, що я сидів коло неї на сусідньому фотелі й дивився, як вона спала, як світло з вікна лягало на шкіру щік, запалих обабіч беззубого рота, як легені спокійно працювали під одягом; і замість того, щоб її будити й у котре про щось розпитувати, щоб у котре почути: «Не пам’ятаю», я подумки переповідав собі розмови, що їх ми провадили, коли вона ще пам’ятала, коли кожне спільне чаювання починалося словами: «Пригадую, як...»

— Пригадую, що Юлек розповідав мені, як він їхав колись до Парижа чи ще кудись, і мав пересадку у Франкфурті. А може, у Дюссельдорфі? Так чи сяк, він мав перечекати кілька годин і вирішив прогулятися вокзалом. Іде, аж раптом з якоїсь крамниці вибігає рудий тип із бритвою й біжить прямісінько до нього. Юлек перелякався, але чує: «Герр Рогозинський, герр Рогозинський!» А то був Рудий Фельдфебель, за фахом перукар, чий заклад був якраз на вокзалі. Відразу послав дружину додому по обід, підстриг Юлека, поголив, і весь цей час балакав не змовкаючи; після бою йому вдалося зробити так, як наказував капітан, тобто здати весь загін у руки американців; велося йому цілком незле, він провадив життя поважного міщуха. Рудий Фельдфебель, хто б міг подумати, вокзальний перукар. Неначе маскарад, а насправді це військова форма була його маскарадом.

— Ну, а взагалі? Що він робив?

— Фельдфебель?

— Ні, Юлек.

— Він не був щасливим із тією своєю дружиною; багато подорожував, багато перекладав. Закохався в якусь чешку. Розповідав мені, як домовлявся з нею про побачення, зустрічався, як до неї писав; усе мені розповідав. Навіть збирався переїхати до Праги. І одного разу вона не прийшла на побачення. Вони домовилися зустрітися в ресторані в якомусь палаці чи музеї, уже гаразд не пригадую, так чи сяк, він ішов там такою довгою анфіладою кімнат, доки не дійшов до останньої, де на маленькому столику стояли дві приготовані філіжанки. Сів. І в цю мить відчинилося вікно, усередині війнув вітер і скинув на землю філіжанку, з якої мала пити та жінка.

— І що?

— І вона не прийшла. Виявилося, що вона в лікарні, у неї була якась форма раку, що швидко прогресувала. Бідолашка померла. Він дуже важко це пережив. А потім... хіба я знаю... Переклав багато Бальзака, більшість із того, що не встиг Бой, Франса, Стендаля, останній том «У пошуках втраченого часу». Він і далі був так само чарівливим, як завжди. За кілька років до смерті довідався, що те, на що він страждав усе життя — то був туберкульоз нирок, тобто та сама недуга, від якої помер його батько. Жоден лікар цього не викрив. Як же він, бідолашний, настраждався. Хтозна, якби він лікувався в розумніших лікарів, якби його не прооперували, то він міг би мати дітей і, може, і далі був би моїм чоловіком... ну, та нічого не вдієш. Щоправда, він був найрозумнішим мужчиною, якого я знала, зате твій дідусь був справжнім героєм. І справжнім самцем, — тут бабуня багатозначно усміхалася.

— Та-а-ак?

— Так, хоча... Знаєш, щиро кажучи, твій дідусь не був мені ідеально вірним усі ці роки. Та я завжди знала, що я для нього найважливіша, а це ж бо головне. Зрештою, він був таким красивим мужчиною, що жінки самі стрибали до нього в ліжко. І колись я сказала собі, що волію мати вродливого й доброго чоловіка, який час від часу скочить десь у гречку, аніж такого, що буде мені вірним, бо на нього однаково жодна жінка не гляне. Так само й моя мама. Вона знала, що Бенецький зраджує її на всі боки, але в ньому було стільки чарівливості. Ти знаєш, що коли я під час навчання жила у Броклів, він якось прийшов мене перевідати. А в мене саме була подружка, я їх знайомлю, а вони червоніють і дивляться знічено. То я тільки й сказала: «Бачу, що ви вже знайомі». Їй виповнилося, може, років двадцять два, йому шістдесят — і було видно, що вони пережили палкий роман. І доки мама знала, що він зраджує її направо й наліво з якимись вертихвістками, то вона це якось витримувала. Звісно, руйнувала йому плани, переставляла якісь таємні знаки, гасила чи запалювала свічки у вікнах, переносила вазони із квітами, але ставилася спокійно. І лише коли Бенецький зайнявся пані Коритковою, заявила, що з неї досить. Розповідала мені, що колись вони були разом у ресторані, утрьох чи вчотирьох. І ця Кориткова напилася вдребезги, пішла до туалету й блювала як кішка. Тільки прохала маму, щоб вона не прохопилася Бенецькому. І мама не прохопилася. Я б на її місці не була такою альтруїсткою.

— Ну, але повертаючись до Юлека...

— Та не дуже є до чого повертатися, бо Юлек помер відразу після твого народження. І тому в тебе його вдача. Я переконана, що то він у тебе втілився. Душею. Бо в Мацюсеві він виявив себе тілесно. Ти вже цього не пам’ятаєш...

— Звісно, що пам’ятаю.

— Ну, що?

— Пам’ятаю, що знайомі питали, чому Мацюсь на цій фотографії так химерно вбраний, а то було фото Юлека в дитинстві. Он те.

— Ну, так. Так. Уяви собі, що його дружина не подзвонила мені й не сказала, що він помер. Я довідалася із газет. Навіть на похороні не була. А коли треба було опрацювати в якійсь енциклопедії чи словнику статтю «Юліан Рогозинський», то прислала до мене того журналіста чи науковця, бо сама нічогісінько не знала. Ну, і ті картини до мене не повернулися.

— Які картини?

— Та різні, картини дідуся Брокля. Один Поттер, такі свині, а друга із корчмою. Я її дуже завжди любила, мабуть, що то голландська. Корчма, на порозі жінка, яка годує дитину, чоловік. Певне, цигани. Юлекові вона теж дуже подобалася, і після розлучення він мене спитав, коли я від нього переїхала, чи можу я йому її позичити. Так вона й зникла.

— Які ж бо ви. Ви, Броклі. Бодай раз програли все дощенту в Монте-Карло або розтринькали на дівчаток, як Касин прадід, що два маєтки перевів на балерину в Петербурзі. А ви ні. Вам усе крізь пальці витікає.

— Яцусю, я два будинки втратила, чесно, немає до чого прикипати.

Отак собі пригадую ці давні розмови про ще давніші розмови.

А тоді, сидячи котрогось дня біля самого фотеля бабусі, дивлячись, як вона відкрила рота, дрімає й тихенько похропує, я подумав собі, що так і повинно бути. Такий спокій наприкінці, щоб усім було легше.

Мені було, може, десять, може, дванадцять років, коли я подивився по телевізору старий фільм, у якому Спенсер Трейсі вмів плакати за власним бажанням і розчулював цим Кетрін Хепберн, найвродливішу жінку, що її я будь-коли бачив. Тож і не дивно, що я вирішив сам опанувати таке корисне вміння, на випадок, якби я колись зустрів якусь Кетрін Хепберн. Я лежав увечері на своєму, вищому поверсі ліжка, на своєму одинадцятому поверсі багатоповерхівки, а місто линуло піді мною світляними кульками. І я подумав, що єдине, що може мене зворушити до сліз, отак за бажанням, це неминучість бабусиної смерті. Я уявив собі, як стою над могилою... і тут слід би було написати: «По моїх щоках спливли дві великі, гарячі, пекучі мов вогонь сльозини» (бо саме так я собі приблизно уявляв опис почуттів). А потім я заснув, трохи перелякавшись, а трохи й зрадівши, немов навчившись якогось фокуса з картами.

Так я сидів у фотелі недавно, майже тепер. «Пекучі сльози, що текли палаючими щоками» не здавалися мені більше такими прекрасними, як колись. Байдуже. І я подумав, що так краще — вона не відійде у вічність як ікона, у сяєві золота, інкрустована коштовними каменями, «Нотр-Дам — цитадель»[12], із Гомбровичем і перським шахом у почті, а маленькою, згорбленою, яка допитується про моє весілля й без кінця повторює одну-єдину історію, що залишилася в її кволій пам’яті, історію, що складається з багатьох інших, недокладну й неправдиву, тьмяне віддзеркалення колишніх блискучих, мармурово-вітражних розповідей.

І чи буде вона тоді собою? Чи є вона ще собою зараз? Хтось розповідав мені про старе англійське подружжя в Індії. На ринку, між ятками з тим, що зазвичай продають в Індії, сидів приборкувач змій. Був він, як і кожний приборкувач, оточений кобрами, що витанцьовували в такт мелодії, яку він грав на флейті. І раптом чоловік знепритомнів. Кобри розповзлися площею, люди розбіглися із криком, перелякані жінки забирали своїх дітей, чоловіки хапалися за ножі. І тоді стара англійка підійшла до кошика, сіла на землю й почала грати на флейті. Змії повернулися на своє місце. «Ми з тобою одружені сорок років, Мері, — сказав її чоловік, — але ти ніколи не казала мені, що вмієш приборкувати кобр». — «Бо ти ніколи не питав».

Люди змінюються, перетворюються на цілковиту протилежність. Хтось розкладає пасьянси й гладить голівки онуків і корінці книжок, і ніхто не знає, що його улюблені міфічні персонажі — Еринії. Іще хтось півжиття робить паперові торбинки, а згодом перетворюється на Достоєвського. Серійний убивця доглядає канарка в камері. Та чи бачив хтось, щоб чижик упав на землю мідним зливком? А от, приміром, базальт — чи швидко перетворюється на метр оксамиту? Зміни — це найбільша втіха людської душі — тому складно повірити, щоб звичайний тихий подих означав смерть. Хтозна, думав я далі, чекаючи, доки бабуся прокинеться — чи не занадто ми прив’язуємо душі до тіл. Може, за життя одного тіла в ньому мешкає кілька душ? І колишня бабуся давно вже прогулюється емпіреями, проходжується по високій траві, білій від нарцисів, мов у Брюгге, про яке вона мені колись розповідала, а тут живе собі хтось інший... Якийсь невправний дублер, що не дуже добре вивчив свою роль, плутає історії, наполягає на абсурдах і, виснажений постійною грою, спить цілими днями у фотелі, у плямах світла, що сотається між листків герані.

— Чаю?

— Що? — питає розбуркана бабуся. — Що?

— Чаю?

— Так, так, із задоволенням.

— То я поставлю воду.

— То постав. Є сирник від графині.

— Але встав зуби.

— Знущаєшся, знущаєшся!

Таке кумедне оте наше життя тамтешнє, олівське. Щось говоримо, тоді мовчанка, поринаємо: вона в сон, я у книжку. За чверть години буджу бабусю, коли підводжуся, щоб поставити воду. Повертаюся, читаю, сіється якийсь дощик. Вода вже давно закипіла.

— То, може, кави?

— Ага, так. Кави.

І я готую каву. Іще за чверть години. Приношу чашечки, солодке. Читаємо. Обмінюємося словами, як жетонами — кожне з нас знає, що почує натомість, неначе то маленькі кубики зі слонової кістки або карти із золотим ієрогліфом, що ідеально лягають одна на одну карбованими бережками. Якась дуже давня гра, що її витоків ніхто не пригадує — не підраховуємо балів, не забираємо карт, лише без кінця складаємо чергові деталі, породжені одна одною. І цього нам досить.