Ляля

Розділ XXVII

Я приїжджав, сідав у фотелі й силкувався пригадати собі її колишнє золоте тло, хоч і знав, що вона ніколи більше не повернеться звідти, де опинилася тепер, і назавжди залишиться облущеною іконою... Зате мама метушилася по квартирі, вмикала пральку й удавала детектива, що йде по сліду, тобто допитувалася в бабусі по черзі, який зараз рік, як її звати й таке інше; а коли бабуся силкувалася розповісти якусь історію, мама доти тягла її за язика, доки та плуталася в зізнаннях, а мама, мов такий собі доморослий Сократ, переможно вигукувала:

— Авжеж, авжеж, а все тому, що ти не тренуєш мозок! Ще трохи — і перетворишся на безмозку кретинку!

— Як ти до мене звертаєшся?!

— Звертаюся до тебе так, як і слід звертатися до жінки, яка не читає книжок і не вдягає зубів!

— Мамо, — кажу, — ти не повинна так кричати. Не можна. Це все марно.

— Коли бо я не можу. Не витримую. Мабуть, доведеться піти до екзорциста, бо я собі кажу: «Не кричи», приходжу до бабусі, відчуваю цей сморід сечі, бачу бабуню й починаю репетувати... у мені неначе дві різні людини...

— Одержимість, — несміливо кажу, — це доволі рідкісна річ. Тобі швидше потрібен психіатр, ніж екзорцист.

— Але ж не йти мені до того ідіота, у якого я була останнього разу, щоб він мені знову якісь таблетки призначив. Не в тому справа.

— Із цим важко не погодитися. Але намагайся по-доброму. Як я. Наприклад, учора ввечері. Піднімаємося сходами, а бабуня гордо каже: «Коли я дивлюся на ці мої мистецькі твори...» Питаю, які ще твори. «А оці, во», — і показує на мої фрески над дверима, ті, що я малював рік тому. «Бабусю, це я малював». — «Я!» — каже вона з посмішкою людини, яка все знає краще.

— О-о-о, так, ця посмішка в неї знаменита.

— Атож. А я питаю: «Ти? А може, ні?» А бабуся повторює питання: «Може, ні?» — «Ні». І що я чую? «Ну, то, мабуть, ні». І кінець, і шлюс. Виграю без бою. А ти заходиш додому й вистежуєш дикого звіра.

— Ні. Сам побачиш, як воно буде, коли з нею оселишся. Коли трохи поживеш у такому ритмі.

І я знову там оселився. Поїхав споряджений, неначе не до повного, та що там — переповненого дому: узяв коробку з моїм улюбленим англійським сервізом, з улюбленими сецесійними приборами Фраже, улюбленим келихом із медового скла, хоч, ніде правди діти, скла тут аж забагато. Розташувався. Облаштувався. Одяг до шафи, на комоді музичний центр (і годинник поруч), на столі те саме дзеркало, що його я поставив рік тому, а витяг зі смітника два роки тому, поруч каламар, дерев’яний сегрегатор для листів (подарунок від Віктора), підставка для ручок «Souvenir de Varsovie», іще із Седльце, а може, і з Білої Церкви. На полицях розставив фотографії, які завжди вожу із собою: Мадам, тобто бельгійку з Намура, оправлену в лаковану рамку з ажурними оздобами і паспарту, обтягнене пурпуровим шовком; пана Герського, якого я вигадав і описав; а потім виявилося, що він існував насправді — але це вже інша історія; фотографію бабуні з Ромусею й батьками в саду в Кельце, а може, у Лисові, що її я колись отримав у подарунок, бо дивом збереглися дві і, нарешті, фото, котре Бася робила рік тому в обгорілих сарайчиках, які цьогоріч зруйнували — моє відображення в старому дзеркалі, все в сонячних зайчиках і подряпинах, половина на сонці, половина в тіні, нехай би я таким і залишався назавжди.

Від сарайчиків нічого не зосталося, їх розібрали до фундаментів, з вікна кухні видніла вулиця й паркан по той бік. І так потворно, і так потворно, але все-таки їм було сто років. Перед будинком не краще. Земля, узимку порита дикими свиньми — картина розпачу й злигоднів. Клумби зарослі. Горіх, обдертий від кори сусідом, якому дерево затуляло вікна, хоч і викинув листки, але поволі всихав і скидав недорозвинені, порожні шкаралупи. Мабуть, це його останній рік. Зрештою, Держуправління лісами, мабуть, вирішить продати землю під будівельні майданчики. Саду кінець. Разом із бабусею все, що було тут гарного, відійде без вороття, усе немов згортається слідом за нею, як-от на готичних мальовидлах янголи згортають картонне небесне склепіння.

Наступними днями я звикав до олівського способу життя; навчився використовувати перерви в догляді за бабусею, завдяки чому встигав упоратися з усіма домашніми обов’язками (прання, розвішування білизни, прибирання, готування, накривання на стіл), і мав вільний час. Попри це виявилося, що буденні дрібні дії розтягуються в часі до небувалих розмірів.

Уранішні обряди займали щонайменше три години. Спершу витягти з ліжка. Тоді довести до ванної («Ні, бабусю, не на кухню... поїси, коли вмиєшся... ні, не тепер, спершу треба зняти запісяну піжаму й памперс, умитися й одягтися»), посадити на унітазі, зупинити спроби чухатися (бабуся набула маніакальної звички машинально чухатися, і ані прохання, ані погрози не примушували її припинити роздряпувати собі нігтями рани на колінах, гомілках і ліктях), стягнути з унітазу («Бабуню, це тобі не магнатська резиденція. Бабуню! Бабуню, уставай. Не чухайся. Устань, не чухайся, не чухайся, не чухайся-а-а. Молодець. А тепер устань»), посадити до ванної («Бабусю, ти щодня при мені роздягаєшся, не показуй фокусів»), помити, витягти (перед тим вона п’ять хвилин поливала собі спину гарячою водою, що любила найдужче, а я тим часом знімав з ліжка постіль і вкидав до пральки), витерти, намастити маззю від пролежнів, застебнути памперс, одяг, причесати, приготувати сніданок, дати ліки, а тоді — знову «відцідити». А день лише почався й не можна забувати, що бабуся повинна пити, бо зневодниться, ходити щогодини до туалету, тренувати розум, не перегрівати голову, і таке інше; важче було хіба що з тамагочі, хоча не настільки, бо він, принаймні, не сперечався щоразу.

Бабуся — це ще й пастки й хитромудрі плани. Спершу я дозволив їй себе надурити. Вона знала, що їй не можна виходити на сонце в найбільшу спеку, отож пообіцяла мені тільки вийти на хвилинку перед будинок, у затінок, але за п’ять хвилин пішла на дачу. Я за нею, але якось так навмання, бо ж невідомо, куди вона подалася: до міста, до крамнички, чи, може, до лісу... через усе це в мене стався напад астми; нарешті я перестрів її на дорозі, спека страшенна, а їй і байдуже. Я розлютився. Відвів її на дачу (бо було близько, а я боявся повертатися в таку спеку без перепочинку). І ми з мамою дуже розгнівалися. Тим більше, що вона брехала мені у вічі, бо прихопила з дому ключі від альтанки. Я й не підозрював, що вона може бути такою хитрою. Хоча мама вважала, що ключі бабуся забрала за звичкою.

Наступного дня каже:

— Я хочу вийти...

— Не можна в таку спеку.

— А я хочу.

— А ти мені урочисто пообіцяєш, що сидітимеш в затінку і берегтимеш голову від сонця?

— Ну, цього я тобі пообіцяти не можу.

— Тоді я не можу тебе відпустити.

Якщо я мусив вийти з дому, то закривав її на ключ. Коли повертався, вона стояла під дверима, у беретику, хвацько насунутому набакир (неможливо було пояснити, що не треба носити нічого на голові у тридцятиградусну спеку), і вигукувала обвинувальним тоном:

— Так! Так! Ти мене ув’язнив. Я тут як у в’язниці.

— Бабусю, тобі не можна виходити в таку спеку. Пам’ятаєш, як ти знепритомніла минулого року? Знову хочеш до лікарні?

— Дурниці.

Якщо не стояла під дверима, то, мабуть, утомилася чекати й задрімала в кріслі. Прокинувшись нічого не пам’ятала, а я тихенько прибирав з передпокою викрутки, молотки та інші знаряддя, якими вона силкувалася відкрити замок («Бо в мене дуже сильні руки...»)

Приїхав Віктор. Це трохи пожвавило бабусю, проте ненадовго. Я йому співчуваю, і часом думаю собі, який же він терплячий. Чекає, доки я витягну бабусю з її кубла, вислуховує крізь двері ванної мої крики: «Не чухайся», «Устань», «Підмийся!, «Не чухайся»; допомагає приготувати сніданок, знімає шкірку з помідора, переконує бабусю прийняти ліки, стежить, щоб вона не з’їла щось шкідливе (а це буває незрідка; пробирається до кухні й випиває маринад зі слоїка з оливками або поїдає шкірку, зняту із твердого сиру; на щастя, поки не добралася до стеаринових свічок). Він мені дуже допомагає, проте я однаково час від часу кажу йому:

— Щось я вже цього не витримую. Піду подзвоню Басі.

— Ага.

— Привіт, Басю. З мене досить.

— Бабусі?

— Вражений твоєю проникливістю, любий Ватсоне. Найгірше з пісянням. Щодня вранці доводиться силоміць витягати її з ліжка. Кажу: «Бабусю, будь ласка, вставай». — «Я зараз не можу, — відказує вона серйозно, — бо пісяю». Або приходжу: «Бабусю, вставай, та вставай-бо!» — «Зараз, я ще така сонна...» Ну, думаю, мене це не врятує, нехай поспить ще десять хвилин. Сідаю в кріслі, переглядаю газету, а збоку, з бабусиної ніші такий собі меседж: «Обпісяюся чи не обпісяюся? — і радісне: «Обпісялася!»

Бася сміється, перепрошує, і знову сміється.

— Немає чого перепрошувати, це можна витримати тільки ставлячись до цього з гумором. У мене зараз Віктор. Він страшенно здивувався, що я так турбуюся про бабусю, що в мене стільки до неї ніжності й терплячості. Весь час ходить і повторює: «Подумати лишень, Яцеку, що ти такий добрий...», або «Ти лише прикидаєшся вредною свинюкою, та в глибині душі...» Не договорив, бо почув сам себе і йому ніяково зробилося.

— Ну, певне ж, — відказує Бася, — хто тобі щиріше дошкулить, ніж друг...

— Авжеж. Або брат. Теж добрий. Займався нею останнім часом, як звичайно, коли в мене вихідний. Але так займався, що коли я ненадовго прийшов додому біля шостої, то побачив записку: «Нагодуй бабусю, як повернешся, бо я не мав часу, а вона голодна». І все. Я б йому комахи не довірив, не те, що бабусю.

— Слухай, але ти дзвониш із Ґданська, страшенно дорого...

— Ех, я потребую співчуття. А найгірші ці суперечки. Про будь-що. «Бабусю, йди до туалету». — «Ні». — «Ну ж бо, іди». — «Ні. Я не хочу пісяти». — «Так про те і йдеться, що тобі не хочеться». І так годинами. «Бабусю, не чухайся». Або: «Устань з унітазу», а вона дивиться на мене, дивиться, і нарешті відповідає по-панському: «Ну, гаразд. Але я зроблю це лише тому, що дуже тебе люблю».

— Це дуже гарно.

— Часами. Обеззброює. Але, розумієш, це з усім так. Я починаю репетувати, як моя мати. Прошу випити ліки. Навіть не відкриває очей, тільки язика висолоплює. Нарешті кладе все це до рота, але запиває маленькими ковточками. «Бабусю, ковтай», — кажу чи не всоте. — «Ні, бо вони такі недобрі, ці ліки». І що тут робити?

— Що я тобі можу сказати? Нічого. А твій брат не може...? Не може. Ну, так.

— Така карма.

— Така карма.

Повертаюся до кімнати. Віктор щось читає.

— І що?

— Що із чим?

— Як це із чим? З бабусею.

— Усе гаразд. Подзвонив, пожалівся, і мені полегшало. Хоча я однаково виснажений. Іду спати. Якщо хочеш, можеш собі далі читати.

— А світло тобі не заважатиме?

— Ні.

— Ну, добраніч.

— Добраніч, добраніч.

І йду спати згнітивши серце, бо назавтра знову планую боротьбу. А тут несподіванка. О дев’ятій тридцять бабуся заходить жвавим кроком (ну, жвавим дріботінням) і стає на порозі, кліпаючи очима.

— Бабусю, — питаю, — що ти тут робиш?

— Я встала. Уже пів на десяту.

— Але вчора ти спала ще о десятій, і я витягав тебе з ліжка мало не силоміць.

— Учора було вчора, а нині є нині. Нині наступ.

— Що таке? — питає Віктор з-під ковдри в іншому кінці кімнати.

— Наступ армії. Польської. Пані Крися балакає з якимсь офіцером.

Я занімів. Вона захопила мене зненацька, я ще й не прочумався. Загорнувся в ковдру й побіг до вітальні. Визираю у вікно, а там пані Крися розмовляє з пані Елею. Повертаюся, а бабуся тим часом пояснює Вікторові:

— Цілу ніч не могла спати; якісь перегрупування, маневри; цілісіньку ніч я чула як віддають накази.

Щовечора сідаю до комп’ютера й записую діалоги. Усю їхню кумедність, ніжність, неймовірну метафорику; найбільше люблю героїчні фрагменти, тобто «Мої канікули з Юдитою, войовничою вдовою з Бетулії, під спільним дахом».

Отак я собі клацаю по клавіатурі, підсміюючись час від часу, але з ніжністю, мимохіть, жодного примітивного глузування. Пишу, пишу, але з передпокою долинають якісь стуки-грюки, і я знаю, що знову почалися нічні мандри. Чверть по одинадцятій, а бабуся виконує номер під назвою «Оборона Теребовлі», тобто встає з ліжка і, озброївшись паличкою для відкривання штор, розпочинає обхід квартири. «Нічна варта» Рембрандта у виконанні регенток шпиталю Франса Гальса. Відчиняються навіть вхідні двері, тож якби комусь і справді заманулося торохнути її по голові, то залишилося хіба що погаласувати й чекати за порогом із якою-небудь залізякою.

— Бабусю, що ти робиш?

— А мені здавалося, що тут хтось ходить.

Важко це виключити; люди повертаються додому, сміються, балакають, сваряться, коти нявчать у кущах.

— Бабуню, йди спати, — кажу трохи сердито, а трохи підсміюючись, — у тебе старечий маразм, так це зветься мовою медиків.

— Це значить, що я старенька?

— Ні. Це значить, що ти старенька зі старечим маразмом.

— Ага. А ти мене захистиш, якщо я посеред ночі нароблю рейваху?

— Так, захищу.

І вона йде спати, стискаючи паличку.

Не знаю, чи хтось іще так довіряє мені, як вона. «Захистиш мене?» — «Захищу». Але ж не від усього.

У колонках — вічний Брамс, а я повертаюся до писання.

Поїхав Віктор, приїхала й від’їхала Бася, а я продовжував сидіти в Оліві й без кінця повторював: «Устань», «Піди до туалету», «Не чухайся», «Попісяй». Стандартні повідомлення в щоденнику:

І було б так до кінця літа, якби бабуся не захворіла. Ми гадали, що це зневоднення, як рік тому. Я поїхав до Варшави в пошуках нового житла, дзвоню, а мама:

— Бабуся в лікарні. Треба вирізати жовчний міхур.

Коли я повернувся, бабуся вже була після операції, а в мами посивіло пасмо волосся над вухом, геть як у прадіда Брокля.

Ми поїхали до лікарні. Бабуня в непоганому настрої, та слід сказати, що не надто пам’ятала, що її оперували.

— Щось мені живіт болить.

— Мамо, тобі вирізали жовчний міхур.

Бабуся починає щось шукати під ковдрою, зазирати.

— Мамо, не чіпай, там пов’язка.

— Гм, — здивовано, — ай справді.

Іншого разу раптом кидає в простір:

— Мушу спитати доктора Орловського, чи можна мені так безкарно не курити.

— Якого доктора Орловського?

— Ну, цього з Оліви.

— Ми не знаємо жодного доктора Орловського. Хіба що Елю Орловську.

— Але в неї є чоловік.

— Але він не лікар.

— Але я в нього закохана.

— Але коли ти з ним познайомилася, то була вже дуже літньою жінкою на пенсії.

— Але в моєму розумінні я була молодою й вродливою. Хвилина мовчанки.

— Мушу спитати доктора Орловського, чи мені можна так безкарно не курити...

— Але, мамо, ти ніколи не курила.

— Як це? Я завжди багато курила.

— Хіба що в дитсадку...

Ображена бабуся знизає плечима:

— Може.

Іще іншим разом, побачивши мого батька, змовницьки шепоче до медсестри:

— Це ніякий не злодій. Це мій зять.

Але повернулася, усе-таки повернулася, хоч усі вже мізкували, куди подіти піаніно й колекцію скла. Вона незнищенна. І я знову дивився на неї, неначе на сонце, що заходить.

Потім настав кінець вересня. І так скінчилося літо в Оліві, саме так. Я забрав свої прибори й тарілки, келих із жовтого скла, каламар і фото, повкладав їх до коробок і ящиків, і повернувся до Варшави. І наче й сиджу тут, далекий від тамтешніх проблем, їжджу додому раз на місяць, але ж час від часу дзвонять мама чи тато, і я чую:

— А як там роман?

— Пишу, пишу.

— А в мене для тебе дещо нове.

Ну, геть, неначе йдеться про якісь великосвітські плітки.

— А що?

— Ми позичили в пані Зосі такого велосипедика для вправ, щоб перевірити, чи мама бодай трохи рухатиметься. Кажемо: «Мамо, сядь, спробуй, покрути педалі». — «Ні». — «Чому ні?» — «Бо в Лисові я теж пробувала, і мені не виходило». — «Мамо, але це велосипед без коліс, лише для вправ, він не поїде». — «Ага, — недовірливо каже бабуся, — тоді теж казали, що без коліс, що не поїде, а їхав».

Або:

— Приходжу вранці, а там усе плаває. Я аж зойкнула, а мама докірливо: «Чого кричиш? Як тобі хочеться пісяти вночі, то, може встаєш, га?» Ще й дивується.

Або:

— Яцеку, я вже цього не витримую. Питаю: «Як звали мого батька?» Не знає, не пам’ятає, у голові порожнеча. «А твій перший чоловік?» Тиша. А батько? «Бенецький». Нарешті доходить до Карнаухова, його пам’ятає, їх обох, Карнаухова й Бенецького, Юлека й мого тата не існувало, мене не існує, тебе не існує; дітей у неї ніколи не було. А я її сестра.

— Ромуся?

— Ні, молодша сестра.

Може, у цьому і є якийсь сенс. Моравицький маєток, облаштований колись під ізолятор, поступово перетворюється на руїну, і ніхто не пам’ятає, як австріяки вирубували одвірки, не пам’ятає динь, які не смакували Мосціцькому. На місці лисівського погребу, звідки в погожі дні видно було Хенціни, виростає новий дім. Заріс олівський сад, а букети сушених квітів розпадаються під вагою пилюки й вологи. Час заперечив усе, що було, навіть Ядзю Контримівну, навіщо ж хапатися за якісь дрібні істини, «ти моя донька», «Бог існує», «Макондо»?

Завтра їду додому. Книжку закінчено. Читатиму бабусі машинопис, а вона мене не слухатиме. А коли я зупинюся, спитає — якщо вона взагалі ще щось говорить:

— А що було потім?

— Потім, — відповім я, — усі були дедалі старшими, моя мама нарешті знайшла відповідного мужчину, що колись мав стати моїм батьком; щоправда, якийсь час вона малювала сумні картини з німими, кам’яними телефонами й порожніми шафами, але це вже інша історія. Так чи сяк, вони нарешті побралися; саме був початок жовтня, і мій майбутній батько за два дні перед усіма урочистостями видерся на дерево, щоб струшувати горіхи, а тоді збирав їх голіруч. І вінчатися пішов з долонями, напівкоричневими, а напівчервоними, бо тер їх пемзою.

А згодом, як сказав би Юлек, що через кілька місяців потому помер, слово за словом народився Яцек. Тобто я.