Світован. Штудії під небесним шатром

Всяка пташка своїм носиком живе

Якось, згадується, він сказав сумовито: «Може, ми народжуємося не один раз… Може, ми були вже на світі в подобі якоїсь животини. Інакше чому б мене так вабили птиці?!»

То була не проста цікавість до пернатого живого світу. Птахи «голосами хапали серце» і були для нього «найріднішим товариством і першими новинарями». Він знав, що зерно чіпко береться землі до прильоту ластівок, а тоді вже грунт стає вередливий; якщо зозуля часто кує ясними вечорами — на недорід; якщо горобці гніздяться з північного боку стріхи — на спекотне літо; жайворонок без угаву співає — на погідний тиждень; на Онуфрія соловей колосом давиться — треба починати жнива; на Тихона зозуля перестає кувати — треба завершувати жаття; жіночим криком «га-га-га!» можна принадити шуліку, а він принесе у двір прихильність неба; соловей співає цілу ніч — на гожий день; гусята рясно виводяться — на сите літо; ворони каркають на дощ, а пугач кличе «пугу» — на ясну днину; дятел кричить до холоду; кулик лишає болото, бо тривке тепло чує; граки пасуться на траві перед моквою; журавель танцює на потепління; шпаки голос дають — на нічний дощ; ластівки високо літають — на ясноту, низько — на хмароту; горобці кушпелять порох — пополудні чекай сльоти…

В різних місцях птиці співають по-різному. Це залежить від пори дня і року, від погоди, від корму і навіть від вмісту води тієї місцевості.

«Всяка пташка своїм носиком живе», — любив казати. Ця «летюча мализна» складала для нього окремішнє царство під високим небесним шатром. Пригадую, як він зрадів, коли побачив невеличку вертку сіру пташину в нашому дворі.

— Принадився тишко. Видати, домно йому тут. Дрозд-омелюх, рідкісний пташок, прихильний до тиші. Ілько-баїльник знав, що робить, коли клав тут свою дідорню. Місце напродив свіже й тихе…

Баїльниками називав він характерників. Себе до них не відносив: «Вони зчаста слово з темноти беруть і виносять на світло, а я зі світла його несу в темноту. Від страждання — до терпіння. Від досвіду — до надії…» Не все я розумів, про що він говорить, але все більше здогадувався.

На нижніх луках траплялися нам ямки з гніздами, повитими корінцями і кінським волосом. З них спурхували жовтенькі пташки, схожі на горобців. І сіяли над травами свою нехитру пісню: «сінь-сінь-сінь-сінь-сінь…»

— Вівсянка. Показує косарям добре сіно. Де гніздо в'є, там трави тучні. А чому її так називають, бо в зимі держиться кінського сліду, теребить у гної вівсяні зеренця. Се потя миле тим, що перше провіщає весну. Дасть голос — і сніг нараз починає чахнути.

За наших польових ночівель, коли залягали перші сутемки, не раз зісторонь долинало дивне муркотіння: «уерреррр… ерр…» Уривчасте й нетривке. Затим лунко хляпали крила. І більше нічичирк із того боку.

— От і дрімлюга вклався, час і нам до спання, — казав Світован. — Мандрову нічку відміряє ліпше за когута.

Ніч просто неба скресала в кліп ока. Її сиве імлисте охвістя дрібно сік знакомитий голос: «те-ке, те-ке, те-ке, те-ке, те-ке, те-ке…» В поволоці світання на пні мріяв сірий голубиний обрис. Дедалі з нього вирисовувався сумирний крапчастий буруватий птах. «Те-ке, те-ке, те-ке, те-ке, те-ке», — жваво на щось показував він. Я з цікавості підкрадався, та що це? — птиця, зачаївшись, заплющила очі, дрімала. Я кидався, щоб схопити її, але вона в останню мить легко випурхувала з-під рук.

— Овва! — сміявся старий. — Сей лінивець бачить крізь сон. Спить на льоту, може помилешно сісти на горгоші корові чи на голову людині, зате лову непіддатний. Дрімлюга. Удень дрімає, а вночі стрімкий, як стріла. Мушву гонить. Тому й увивається коло худоби, над якою комашня гзиться. Його ще називають козодой.

— Чому?

— Бо прихитряється підлетіти до козячого вимені і поцуцати молочка. І коза тому не перебаранчає. Може через те, що в кутиках дзьоба його щетинисте пір'я і воно її лоскоче…

Розказав, що лінивий дрімлюга навіть гнізд не будує. Кладе два яйця на землю і дрімає собі на них. Пташата вилуплюються зрячі й оперені, мабуть, щоб менше мороки було з ними недбайливим батькам. Це птахи літа. З першим осіннім повівом збираються в дорогу до заморського тепла. А може, козине молоко вже їм гірчить пожухлою отавою?

В своїх оповідях про «лісове вікування» старий зронив якось фразу: «І призвичаївся я спати, як пищуха, стоячи». А перегодом показав мені й саму пташку — дрібненьку, вертку, з гачкуватим дзьобом. Вона зачепилася ним за волокно під корою, хвостом уперлася в край і так спала.

Під корою — її живлення, притулок і гнізда. Тому пищуху називають ще й підкоришником. Я бачив мудро складене гніздечко. На гілочках, упертих у стінки дупла, вив'язано волокна лубу, а вище — мох, пір'я, шерсть, кокони павуків. В ньому лежало четверо білих яєчок із червонуватими плямками. Оглядали ми і гніздо повзика, синюватого свистуна, що лазить по деревах униз головою. Воно було зліплене з глини, яку той змочує слиною. Та замазка така міцна, що каменем не розколеш.

— Клопітливе сотворіння. Чей птиця зі Святого Письма — не сіє, не жне, а припасів на зиму має повні комори. Набиває тріщини в корі насінням клена, соняшника, конопель, горішками й сухими ягідками… Не раз і зі мною ділилася. Буває, в лісі ніякої поживи не надибаєш, — тоді йди на посвист повзика. Він тебе підгодує…

Коли Світован мусів збути роки відлюдником у диких хащах, нехитру науку виживання відкрили йому маленькі пожильці лісу. Передусім птахи. Їх він досконало знав і трепетно любив. Крихітна грудка з мозочком у сірникову голівку, а скільки природного глузду! Скільки снаги в добуванні, скільки радості для ока і вуха, користі для цілого світу!

Всяка пташка своїм носиком живе.

Дуже «домашня» птиця синиця, тримається свого обшару. А неволя для неї згубна. «Теплий» дрізд, що протяжно читає з вершка берези своє співоче письмо, тільце має таке гаряче, що обпектися можна. Від того аж задихається, мусить провітрювати легені. З цього виходиться розмірена, повільна пісня: «фі-ліп, фі-ліп, чай-піть, чай-піть, вітью-вітью…» Деякі птиці весь час на виду, — а гнізд їх не побачиш. Приміром, золотомушка. Вона його висновує з павутини і моху та ретельно ховає від сторонніх. Так само й костогриз, що має залізний дзьоб — на кісточки диких черешень. Щоб не перегріти яйця, плете гніздо нещільно, воно аж просвічується знизу.

З верховіть лісових падали на нас удари дзвінкого молоточка: «тінь-тєнь-тянь-тєнь… тєнь-тінь-тянь-тєнь». Клепав свою пісню крихітний ковалик.

— Його ледве зуздриш. Любить висоту. Хапає на кінцях гілок мотилів, хоча сам не більший за них.

Якось старий показав мені ковалика зблизька. Пташина зеленувато-рябого опертя мала цілком чорні ноженята, ніби направду замащені сажею в кузні. І тоненько тенькала язичком по наковальні дзьоба: «тень-тінь-тянь…»

Всяка птиця не тільки носиком своїм жила, а й своїм співом. («Яким би пісним був сей світ, якби всі вони цівкали на один копил! Але світотворчий Мистець, сам лагідної вдачі, вирізнив кожду живноту своїм окрасом і своїм звучанням. І кождому людському племені дав иншу мову, щоб у ній само кохалося й чудувало братні народи. І земля-материзна всотує ту матірну річ, як дощ і сонячне проміння. І на тих теренах, де вона привільно і мудро звучить, там і благодаті більше. Бо мова — то незримий дух, що живе між землею і небом і пов'язує, кріпить сущі душі». Цей Світованів розмисел зберігся в моєму синьому зошиті).

У нижніх луговинах, що переходили в ліщинні зарослі, у видкі місячні ночі слухали ми солов'їв. Слухали й мовчали кожен про своє. Бо грішно було стороннім звуком ламати ці райські мелодії, що наповнювали округу тихим ясним миром. І небо слухало їх, і ніч. З розповідей діда я вже знав, що це співають після клопотів із гніздуванням самці. Співають для самок, котрі сидять на яйцях. І ці серенади продовжаться до того часу, поки не вилупляться малі. Вони рано, ще до льоту, покинуть гніздо і підуть шукати в заростях свою дорогу, сою самку, свою пісню.

Соловей — птах-одноосібник, любить самотність. Як, зрештою, кожен митець. Вони пізно прилітають сюди (теж нарізно самці і самки) і рано, в поліття, відлітають, залишивши над осиротілими яругами, наче застигле тремке марево, свою пісню: «фі-фі-фі-тьох-тьох-тьох-юліть-юліть-юліть…» У різних місцях, у різний час соловей співає по-різному. Як і людина. Найкраще співають у пору, коли найбільше комарів.

Я слухав солов'я і згадував почуте раніше: «Хіба може сей спів звучати намарно?! Яким радісним має бути світ, коли навіть мізерній сіромі дано таку владу над нашим серцем!»

На взір ця пташка незугарна, майже як горобець. Зате її посестра синьошийка дуже привабна пташка, барвиста, з червоною чи білою «звіздою» на грудині. Рухлива й співоча. Не раз у вогких вільшаниках ми чули дивні переспіви цілого хору птаства. А птахів не було видно. Хор вела одна синьошийка — велика пересмішниця всього крилатого племені.

У млаках довкола озера, де ми «справляли плавбу», стрічалися тонкі, як очеретини, з витягненим угору дзьобом темно-бурі бугайчики. Застигали нерухомою лозиною, лише голова непомітно поверталася і поблискували в наш бік намистини очей. А бувало, що з ріденьких плавнів чувся приглушений крик. Наче здаля ревів бугай. То птиця занурювала голову у воду і погрожувала комусь, може, підступній щуці. Через той голос так їх і називають — бугайчиками.

— Немає птиці більш трудівливої. Чисто віл пернатий. О четвертій годині, як монах, уже б'є поклони над своєю водомиєю. А звершує робочий день, коли сонце сідає. Чує теплу зиму наперед і лишається вдома, не відлітає. Дзьобом лід пробиває, щоб прогодуватися…

Гніздом бугайчик надто не переймається, часто використовує торішні гнізда сорок. А от є птиця навдивовижу «домашня», котра плете не одне гніздо, а декілька — для малят, для денного перебування і для ночівлі. Це ремез. Його гнізда схожі на рукавички, причеплені до рогатин гілок. Сплетені з лубу, замасковані мохом і лишайниками, встелені пухом вербового насіння. Плетиво таке міцне й товсте, що його рідко може розірвати сорока.

Про сороку говорилося багато. Як і ворон, сова, зозуля — це птиця-характерниця. Має незбагненне передчуття. Крадійка, хвастуха і заздрісниця. Тягне в гніздо все блискуче. Може запалити хату, притягнувши недопалок. Не терпить суперництва. Побачити двох сорок разом — на щастя.

…Зозуля відкувала своє, коли примірялася до нового літування. Рахувала собі дні і довжини льоту над чужими гніздами. Тепер частіше реготала над нами з густих криївок: «клі-клі-клі-клі…» Безхатня зозуля дуже потайна й хитра птиця. Менша за голуба, та коли набундючиться, то схожа на яструба. Птахи в страху покидають гнізда, а вона сідає, щоб знести своє яйце. Одне викидає. Зозуля вміє рахувати. Якщо чуже гніздечко дуже мале для неї, то яйце приносить у дзьобі. Воно таке ж маленьке, як у інших птахів, зате скороспіле. Зозуленята, ледве обсохнувши, викидають із гнізда всіх інших їдців. Можуть підняти крильцями вдвічі більшу за себе вагу. І дістають увесь корм самі. Сердешна дрібнота крила обриває, щоб нагодувати ненаситного чужака-одинака. А мати-зозуля з того регоче: «клі-клі-клі-клі…» Та все їй можна пробачити лише за те, що немилосердно нищить лісову волохату гусінь, яку інші птахи не їдять.

На Ільковому обійсті, в дуплі старої дички, часто ночувала неясить. Так мій навчитель називав невелику сіру сову, що поселилася тут в один час із нами.

— Прийшли ми, за нами прийдуть миші, злетиться дрібне птаство на жебри. Мудроока неясить се знає. І все видить. Надто вночі. Ніч для неї дніє. Тепер мишва не підточить наші припаси. І гаддя обходитиме двір.

Бувало, серед ночі я прокидався від глухого тривожного погуку: «гу-ху-ху-хуу!» То стерегла нашу садибу птиця з випуклими скляними очима і загадковим старозавітним іменням — неясить.

Але найвірнішими нашими супутниками в долинних походах були ластівки. Чорними стрілами шугали обіч і хапали сполошених кузьок з-під ніг, з-під пахви. За стрімкістю і висотою польоту Світован визначав, з яких вони місць, і чи самі годуються, чи збирають поживу для приплоду.

— Як це можна вгадати? — дивувався я.

— Хоча б за їх писочками. Годувальник збирає в роті грудку комах, склеює слиною. Тоді летить до гнізда. Се птиці неба. Землю вони не люблять, бо мають дуже короткі й слабенькі ніжки. Земля їм служить лише матеріалом для гнізд. Земля і слина. Ластівки перевагом живуть і годуються в небі. І коли йдуть холодні затяжні дощі, вони дуже потерпають з голоду. Се не воробаки й не голуби, що видеруть собі корм із рота худоби чи навіть із людської руки…

Почув я від нього і про пташине молоко, «потяче», як він казав. Либонь, лише голуби годують ним своїх пуцьвірінків. Пташенята засягають свої довгі дзьобики в горло матері і спивають ріденьку кашку. Таке молочко утворюється у волі дикого голуба протягом трьох тижнів, доки дрібнота не готова до твердішої їжі. Радше його можна назвати пташиним «сиром».

Одного спекотного полудня ми лежали в затінку перелісся. І я побачив дивну картину: два дрозди з нальоту вскочили в мурашник, стали перевертатися з боку на бік, хляпати крилами. Вони купалися в мурашиній купі і чиргикали від задоволення. Ошелешений, я мовчки торкнув за плече діда, але він ніскільки не здивувався.

— Купаються, — коротко пояснив. — Дійняли їх кліщі, от і рятуються мурашиною кислотою.

— Що, птиці знають лікуватися?

— Ще й як знають. Розпізнають комах і трави, що мають у собі кислоту й гірчаву, щоб почистити пір'я, вгамувати ревму в кістках, поліпшити травлення. Птиці мені багато чого нараяли…

Звичайно, мене цікавила й інша неймовірна річ: як птахи знаходять дорогу в теплі краї, а потім повертаються до своїх гнізд?

— За сонцем. Птиці мають дуже добре нутряне чуття часу. Знають, де в яку годину доби стоїть сонце чи місяць. Бо декотрі з них, ті ж дрозди, летять поночі. Сонце і місяць ведуть їх, а земля дає рівновагу льоту. Птиці, як ангели, єднають землю і небо.

Я з цікавістю спостерігав, як він придивляється до птахів. То була не поверхова допитливість, ні. То був уважний погляд партнера, пильний і задумливий. «Одномоментно ти маєш вхопити оком рух, вдачу, настрій», — повчав мене якось. Але тоді йшлося про людей. Цей же інструмент він приміряв і до безмовних істот. І вони промовляли йому не менше, ніж люди.

«Був час, коли птиці замінювали мені людей, — зізнався якось. — Я жив у безлюдді, а вони літали в світ, бачили і чули людей і приносили мені звідти ради й розради, яких мені так не вистачало. Власне, птиці й навчили мене ліпше розуміти людей. Ми ж такі схожі. Просто вони літають крильми, а ми духом…»

Все ближче підводив він мене до головних таїн «сього ярого світу». Трави, які ми збирали, проростали в мені новим баченням, новою вірою, новою надією.