Світован. Штудії під небесним шатром - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Мирослав Іванович Дочинець (Потічкова пошта) #20

Потічкова пошта

Життя тривало. Він пішов за гісопом, за пахучою травою, яку дотепер ми лише раз зустрічали в своїх походах. І тої ночі (хоча скільки її було — як півнячий ніс!) йому приснилося місце. І рушив туди. Доти я не знав, що денну дорогу людині може показати нічний сон. Мене залишено домарити, щоб навести лад на піддашші, де сушився наш збір, і закласти «киселицю». З Древоділів ми принесли дубові клепки, і Світован полатав стару Ількову бочку. Я довго вимочував її в чурилі, а потім став наповняти, як він мене навчив. Дно встелив камінцями кремнію, натовк солі, а далі шарами викладав достиглу городину з нашої грядки, садові падалиці й сироїжки, яких тьма росла в ближньому рідколіссі. Овочеві ряди перекладав листям дуба, вишні й смородини. І залив водою, що аж кипіла, гасячи кремній і сіль.

Ця киселиця — сад, город і ліс у тихому пахучому ув'язненні бочки — друга заповітна страва, яку після хліба відкрив він мені. Старий квасив її так, що була в міру кислою і солоною, зате око трапезника першою ласо вихоплювало її з-поміж наїдків. Квашенина мала такий багатий стягнений букет смаку, таку хрустку твердість, що язик не встигав радитися з піднебінням. Замочений за його способом овоч не перекисав, не зопрівав і не пліснявів. Беріг сам себе. При тому, що на смаковидло йшли плоди, котрі мали пропасти, зогнити на землі. Та хіба земля це пробачила б нам?!

Мій учитель був мудро ощадливим до того, що так щедро давала природа. Казав: «Терплячий і шпурівний купить другу корову за те, що надоїть з першої».

Бувало, про різне я допитувався в нього. Навіть про таке: чому ми старіємо?

«Усе живе з часом або всихає, або гниє. Людська плоть також. Чим се перемагати? Гірким і кислим. Гіркими овочами й травами. Кислим молоком, розсолом, квашениною. А що зараджує усиханню? Вода, соковита садовина, ягода. І вино до міри».

Але повернімося до моїх плодів. Чи то пак до того, що вони викликали в мені. Бо в моєму серці зрів, наливався солодким неспокоєм інший плід. Я схилявся за сливою в траві — і сивуватий бік нагадував мені її очі. Ніжна, кармінної барви морквиця була схожа на її губи. У різьбленому листі бачив вередливий вигин її рота. Русяві пасемця молодої кукурудзи скидалися на її волосся. Опукле воскове яблуко пахло, як її плече…

Я розумів, що це плід розбурханої уяви, та як тому зарадиш?! Я не вважав себе влюбливим, тим більше образ моєї колишньої дівчини, майже нареченої, дразливою терниною жив ще в мені. Картина на ужгородському мості спливала раз у раз. Я відганяв її, як мару, і довго ще хапався за соломину надії. Зчаста ми дуже самолюбиві у своїй любові. Її, любов, любимо в собі більше, ніж кохану людину.

Вилікував мене від того дід. Фактично однією фразою. В пориві відвертості якось я запитав його:

— Люди, які люблять, повертаються?

— Люди, які люблять, не покидають нас. І той, хто порушує вірність, порушує її не комусь, а собі. Тож якщо тебе зрадили, ще не відомо, кому з вас не поталанило…

Клин клином вибивають. Хвороба пожирає іншу хворобу. Любов підноситься над любощами. Любов сильніша й мудріша за нас. Прості, але вічні закони… Я розмовляв з нею на відстані, не ворушачи губами. Та цього було мало. Хотілося спілкування більш предметного, відчутного на дотик. Аби щось наблизилось, треба йти йому назустріч. І я став ладнати свою пошту. Допіру, ніби між іншим, я поцікавився в старого, за який час вода з нашої криниці дотече до села.

— Вода, як і людина, є різною — кволою і бистрою, — відповів він.

— Якщо перегатити потічок, вода буде бистрішою?

— Вістимо, що так. Але все можна обрахувати. Чоловік за день може пройти відстань, яку охоплює від краю до краю його око. Кінь удвічі більшу. Вода середнього гону пробіжить її ще в чотири рази скоріше…

— Чому саме в чотири рази?

— Бо на такому законі стоїть сей світ. Усе співвідносить, як 20 до 80, і навпаки. Все можна обчислити за сими пропорціями. Вкладеш 20 мірок — дістанеш 80. Забереш 80 — послужить тобі лише 20. Світ поділяє і розподіляє все справедливо…

Мені чомусь згадався Гоголь, великий магістр слова, який казав: «Головне — знати міру речей і таємницю пропорцій».

З тої науки я вилущив для своєї затії якесь мірило і зайнявся справою. З колод і дерну звів загату, щоб потічок набрав сили. Відтак провощив папір згарком свічки, склав із нього кораблик. Він мав доставити мого листа сухим.

«Мила Олюнько, привіт з полонини!

Чи дужа?!

Як'си спала красна чічка?!

Доброї тобі години, ніжнотіла вроднице, днино моєї ночі, провіднице путів моїх, насолодо моєї муки!

Б'ю чолом перед твоєю божистою красою!

Дай, Боже, тобі тривалого віку!

Погоди тобі, доле!

Мир і спокій добрій волі!

Година тобі щасна!

Відай, ти, розумнице, здогадалася, звідки й від кого пливуть ці гратуляції? Як бачиш, я встоявся в слові й надсилаю писемну шпаргалку для твого фольклорного зшитка. Це нотатки з первовзору, себто з оригіналу — синього зошита, записані з вуст мого-не мого діда, знаного проміж людей як Світован. Він зараз по горових безвістях никає, шукаючи розрив-траву. А я муштрую перо, щоб передати тобі його слово. Слово, як із заліза коване, котре ніяка іржа не візьме. Бо воно гартоване народним розумом. Віще і вічне.

Читай і спивай свіжість. Читай і радій мудрості. Бо справжня мудрість завжди весела.

Язик у роті — хранитель голови.

Свого вуха не вкусиш.

Позирає лисом, а пахне вовком.

Жебрака нагодуєш, а торби його ні.

Дівка — як писанка, а язик — як праник.

У п'яниці діряві ногавиці.

Нехотя-нехотя з'їж і крихотя.

Коби здоровля, а гріхи будуть.

Де все гостина, там голод дихає в спину.

Гіркі тому роки, кому треба ліки.

Жити мож, доки ся не замішає чужа вош.

До вовка їда на своїх ногах ходить.

Ситий пес із горазду біситься.

Вола в'яжуть мотузом, а чоловіка словом.

Дурному і Бог не противиться.

Дурний крейцер нігде не пропаде.

Голод — псові брат.

Пропаде, як песся слина.

Своя земля і в пупці мила.

Вечерю не зич — без боргу встанеш.

Ко мовчить, той двох навчить.

Дурний наробився, а мудрий доробився.

З лежі не буде одежі.

З водою не бався, огневі не вір, у ніч не пускайся.

Жінка не рукавиця, з руки не скинеш.

Пішого орла і ворона клюне.

Череп'я довше живе, як цілий горнець.

Ко зо страху вмирає, тому свині дзвонять.

Краса до вінця, а розум до кінця.

Пожалієш гвіздок — загубиш підкову.

З самого здоровля не потовстієш.

Винного двома батогами не б'ють.

Товста стіна, та не гріє.

Носив вовк овець — понесли вже й вовка.

Не земля родить, а руки.

Голого ремінь гріє.

Порожня бочка шумить, а повна мовчить.

На всяку гадину — своя рогачка.

Дома і солома їдома.

Глядай не долю, а волю.

Ліпше солом'яна згода, як золота звада.

Без надії чоловік дуріє.

Сніп без перевесла — солома.

Собаче слово на небо не йде.

У кождому селі свої дзвонарі.

Ось такі небилиці, що притягуються до кобилиці. Як бачиш, слово народне скрізь пригодне… На цьому кінчаються слівця і дихає доля. Хоча ні, передаю ще один маленький дарчик від діда — рецепт свіжості. Якщо жінки хочуть частіше дивитися в дзеркало, то слід натирати обличчя льодом із ромашкового відвару. А відвар дуба натягує й пружнить шкіру, з берези — пом'якшує.

По сій мові будьмо здорові! Прибиваюся в писанні до берега, бо не знаю, чи мій вутлий кораблик донесе цей вантаж. Гораздуй здорова! Серцем пригортаю тебе й засилаю великі і премногі віншування по всі дні живота».

З лелечиного пера я зробив щоглу і до неї, як вітрильце, пришпилив свій аркуш. Зрушив вершину греблі й поклав паперове суденце на ожилу течію. Вода весело підхопила його й понесла в долину. Верховий вечірній вітерець попутно дув вітрильнику в спину. Закрадалася ніч, м'якшали обриси скелі, різкішими ставали запахи. Втомлені дниною птиці скулювалися у вітті на спочинок. Я, очікуючи старого, сидів біля калабані, час від часу витягував з гаті бервено, щоб підживити плин потічка. Слухав цвіркунів і топив долонею у воді зорі.

Спохопився, та вже було пізно: не поклав у кораблик двох-трьох світлячків, аби показували йому нічну путь у промитій борозні гори.