— Ви пройшли багато доріг?
— Дорога — як золота жила життя. Доріг много, та вибираєш одну. Многі не ведуть нікуди. Веде одна. І Хтось веде, якщо ти весь час у дорозі. І коли ти вибрав дорогу, то не думай про неї. Нехай вона думає про тебе. Тоді дорога стає путтю.
— Що є путь?
— Се — вибір. Кождий вибирає свій путь — себто закон, за яким живе і вмирає.
— Куди веде путь?
— Путь веде до двох найважніших речей — примирення і служіння.
— В чому примирення?
— В усьому. Живи в мирі зі світом зримим і нутряним. Приймай усе, як належне, як твоє. Тоді не буде роботи осоружної, біди непоправної, долі лихої. Приймай відкрито і вдячно, як дароване лише тобі, приготовлене лише для тебе. І помітиш, що в усьому можна знайти сенс, користь і радість потреби. Се називається примиренням.
— А служіння?
— У сьому холодному, байдужому і розхристаному світі повинні знаходитись такі, що простягнуть руку помочи. То чому б такими не бути нам?! Кождий може вірно служити на своєму місці, в міру сил і хисту. Вище служіння — підтримувати в людині божественну сутність, не жертвуючи людською.
— Як до цього прийти?
— Шукай надих. Служи йому. Заслужи його. Чин служіння треба заслужити.
— В чому сенс вашого життя?
— Жити і діяти в згоді з духом. У суворій чистоті душі. В душевному спокої. Се забезпечує сонцестояння мого життя.
— З чого це почалося?
— Зі смерти. Щоб сягнути повноти життя, треба щось у собі вмертвити. Я умертвив страх. То було на Красному полі, коли ми, неозброєні й розгублені дітваки, боронили Карпатську Україну. Біля мене під насипом лежав товариш, і його вбило кулею. В мене скінчилися набої, і я теж простягнувся на землі поруч з убитим хлопцем. Ще хвилину тому ми були однакові, мали ті ж прагнення. Тепер його серце було холодним і спокійним, а моє — гарячим та повним страху і розпачу. Я раптом зрозумів, що мені гірше, ніж йому. І я прошептав-попросив, аби він поділився зо мною тим холодним спокоєм. Але щоб не я вмер, а померло в мені те, що заважає гідно прожити відпущені хвилини, години чи дні… І я молився: «Нехай буде воля Твоя!» Бо більшої, довшої молитви в такі хвилини немає. І я жив. Я підвівся з ложа смерти і став з новим смаком проживати те, що відпущено мені. Смертю смерть подолавши…
— Що таке смерть?
— Про се довго говорити. А якщо коротко: за смертю найбільша тайна світу. І далеко не сумна. На моїх руках умер не один. Зазвичай умираючі жалкують за одним і тим же: не мали сміливости жити на повноту душі, займатися тим, до чого мали схильність; забагато сил віддавали нудній праці, добуванню хліба насущного; не насмілилися висловити свої сокровенні почуття; розгубили друзів; боялися змін; занадто прислухалися до оцінок і порад инших; мало дозволяли собі свободи…
— Скільки потрібно людині свободи?
— Стільки, скільки й води. Тобто скільки готова спожити. Собі на скріплення, світові на хосен. Не можна бути цілком вільним від світу, як того багнув наш великий любомудр Сковорода. Бо безмежна свобода є різновидом кріпацтва. Кріпацтвом дозвілля, гулящости духу. А се — обернений бік неволі. Так, як і повна перемога над чимось. Тоді переможець сам залишається перед пусткою, перед цвинтарем. Як Олександр Великий… І щоб ти знав: свобода не в тому, щоб конче бути вільним від усього і всіх. Вища свобода в тому, щоб бути там, де всі, і як усі, і при тому залишатися осібним, самим собою.