Світован. Штудії під небесним шатром - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Мирослав Іванович Дочинець (Дай часові час) #23

Дай часові час

Оля писала в листі, переданому через художника:

«Привіт там на полонинському Парнасі. Дякую, що дотримав обіцянки. Та ти вже так вірно не бий чолом — забув, що воно в тебе слабеньке?! Зате в діда яке! Скажи, що я цілую в подяці його мудре чоло. Від мого батька теж передай йому поклін. Дзвона, якого від добув із землі, відвезли в монастир і назвали Андрієм. Виявляється, дзвони, як і люди, теж повинні мати імена. Бо вони говорять… Цей має особливий голос, бо мідь давнього литва — рифейського. Так кажуть ченці… Що за диво фольклорні перли з синього зошита! Мені аж соромно, що я так легко добуваю практику. Єдине заспокоює, що це народний набуток. Тобто, він для всіх і для мене теж, бідолашної. Ще якби твій дід заспівав якусь давню пісню, обрядову чи вояцьку. Розвесели його якось для цього. А ще потрібна народна розповідь чи притча. Зовсім коротенька. Я помітила — багато говорити він не любить… Якщо все-таки розщедриться на одкровення, моя вербова гавань готова прийняти нового кораблика з твоїх рук.

Ну ось, яка я жебрачка-хижачка. Самій гидко.

На цьому завершую епістолу, бо треба годувати свою орду.

Миле життя тобі, милий! (Можеш це вважати теж фольклором).

Олюня-хитруня.

PS. Окрема подяка за косметичну пораду. Бачу, твоєму вчителеві відомі навіть секрети дівочої краси. Може, він знає і рецепт жіночого щастя?!»

Я перечитав листа ще раз, оглянув зворот аркуша, ніби за ніч там мали з'явитися нові рядки. Було прикро, як у дитинстві, коли безмилосердно мало ласощів. Та моя джерельна гавань чекала відправки нового корабля.

«Бідна моя студенточко! Розжалобила ти наші зачерствілі в гірських диках душі. Мусимо їх одволожувати холодним узваром із лісового овоча. А щоб утамувати твою фольклорну спрагу, в три мига беруся за перо. Отже — пісні, точніше — співанки. Вони, правда, досить сумні для такої веселоокої співачки, як ти.

Загриміли ключі вночі,

Понад море йдучи.

Заплакала дівка біла,

З-під вінчання йдучи.

Ой не плач, дівко біла,

Під білов платинов,

Зайде ти 'ся плаканічка

З маленьков дитинов.

Ой не плач, дівко біла,

З-під вінчання йдучи,

Зайде ти 'ся плаканічка

З газдом газдуючи.

Ой заплачеш, біла дівко,

В перший понеділок,

Як 'ти здоймуть із головки

Зелененький вінок.

Ой заплачеш, біла дівко,

У другий вівторок,

Як ти прийде у голову

Та думочок сорок.

Ой заплачеш, біла дівко,

У третю середу,

Як 'тя буде газда бити

У личко спереду.

Ой заплачеш, дівко біла,

У четвертий четвер —

Доле моя нещаслива,

Що робити тепер?

Ой заплачеш, дівко біла,

У п'яту п'ятницю:

Не бдеш мочи усудити

Із корчми п'яницю.

Ой заплачеш, дівко біла,

У шосту суботу:

Не бдеш мочи вирушити

П'яницю в роботу.

Ой заплачеш, дівко біла,

У сему неділю —

Доле моя нещаслива,

Де я 'ся подію?

І друга співанка — вояцька.

Синя гора не орана,

Лиш кулями засіяна.

Летить куля за кулями,

Тече кровця поточками.

А в тій кровці вояк лежить,

Правов ручков шаблю держить.

Не стій, коню, надо мною,

Неси мамці жалість мою.

Та стань собі коло плота,

Та заіржи на ворота.

Уйде д'тобі стара баба —

Ото моя рідна мама.

Уйде д'тобі невістиця —

Ото моя посестриця.

Візьми, бабо, піску жменю

Та посій 'го по каменю.

Як той пісок житом зійде,

Тоді твій син з войни прийде.

Пісок житом не ізходить,

Нема сина, не приходить.

На співанки мені не треба його розворушувати. Він часто, захоплений роботою, наспівує щось. І каже, що наш залізний вік їсть іржа через те, що все менше співаємо. І не маємо свого об'єднуючого танцю. Майже всі народи мають, а ми не маємо. А це ознака розбрату і вихолодження крові.

Та перейдімо до другого жанру — приповісті. Так називається народна оповідь, притча (не плутати з приповісткою — приказкою, примовкою).