Світован. Штудії під небесним шатром

«Живи, як дихаєш»

Невдовзі за моїм нячним корабликом пішла в низини вість і від волової кошми. Зранку старий прав сорочку. Затим мочив її у воді з товченими ягодами й корою чорної вільхи. Розіпнута на розсошині сорочка яскріла на вітрі фіолетовим хрестом. Двічі за мою бутність при ньому барвив він свої сорочки, які перегодя вицвітали на сіро-буру онучу. Підфарбовував неодмінно в соковито-ситий фіолетовий колір. На моє запитання, чому саме цей вибір, пояснив: «Це моя барва. Барва розмислу, свіжости і рівноваги духу. Кожда душа живе своїм прихованим цвітом».

— А мій який колір? — з легкою недовірою запитав я.

— Твоя масть сіра. Проте не скрушайся, бо се дуже багата барва: половина в ній білого, а решта — инші відтінки й полиски. Се світло і тінь, невтолиме учнівство, рівна і вперта межова путя. Дуже важно вести сю межову борозну між світлим і темним. Лише двоє-троє із сотні стають на неї, служебники просвітництва».

Я зробив вигляд, що все зрозумів. Уперше вголос він визнав у мені учня. І доповнив:

— Ти за мною записуєш. Досі я нікому не зволяв сього робити.

— Чому ж тоді дозволили мені?

— Бо се твоє дихання… словами. Воздухи твоєї душі. Пишеш, як дишеш. Хоча й не знаєш, що з тими зазначками робити…

— Чому ж, їх можна пустити за водою — може, кудись і допливуть…

— Допливуть, хитруне, допливуть, не журися. А тепер приодягнися й пригреби копицю на голові. Скоро тут будуть люди, вітер приніс запахи. Двоє коней при них і пес…

Невдовзі вітер приніс і самих людей. Вони піднімалися цугом строкатою вервечкою, як і минулого разу. Попереду бадьоро ступала парадно, як тут кажуть, убрана молодиця. Мій напутник несподівано шепнув до мене:

— Слідкуй за ходою людини, за сим найлегше визначити її болість. Видиш, ся вродливиця, що вважає себе хворою… Але чому вона так гордо несеться на видноті?! Бо несе скарб, що називається жіноча краса. Несе поперед усіх і для всіх. А се тягар. Вродливі жінки — жінки великого серця. Такі серця легко зношуються…

Жінка, засапана й розчервоніла до вух, трусячи золотими кільцями, почала без привітання:

— Доки долізла на вашу Голготу, думала, що дорогою серце страчу. Колись його направду десь загублю, чи воно мене… Не владаю ним, б'ється-тріпоче, як само собі знає.

— Бо не встигає за тобою, сердешна, — старий взяв у руку її зап'ястя, прислухався до пульсу. — Краєш його натроє-начетверо, витискаєш із нього, як з каменя, соки. Не годиш йому, не слухаєш його…

— Я вашої ради прийшла послухати.

— Гадаєш, я, чужак, більший тобі порадник, ніж твоє серце?!

— Патку, я готова купувати найдорожчі ліки. Гроші є, неє здоровля.

— Я, сестрице, аптеку сам не п'ю і челяді не раю. Ліки призначу тобі дуже дешеві, зате серцю дорогі. Пізно не вечеряй, не їж солодке тісто, м'ясні навари, не пий молоко, а коли кортить, то лише сире і нічим його не під'їдай. По вечері візьми собі за звичай пішо пройтися. А спорання мочи ноги в росі. Позмінно ходи на голих п'ятах і навшпиньках. Хвилину так, хвилину йнак. Коли маєш гулящу часину, розминай кінці пальців обох рук. Се дуже помічно, і не лише для серця. А до нього прислухайся: що волить, що велить. Не шматуй його на пусту клопітність і дочасні полюбки. Бо одне воно в тебе. І ти в нього одна. Іди здорова!

— Дякую, патку, та я не сама вийшла, а й з братовою. Біда на неї.

З гурту ніяково виступила худорлява жінка з густою засмутою в очах.

— Немає вже біди, — огорнув її поглядом Світован. — Була якась пришта, що перевернула душу?

— Була, — тихо, як через скло, потвердила жінка.

— Що було, та сплило, хвала Богу. А чи витиснули нерви недобру сіль?

Жінка мовчки відгорнула блузку — груди, плече були поцятковані білими плямами. На вигляд, як оперення сови.

— Слухай, невістко, і запам'ятовуй. Дрібно посічеш траву звіробою, заллєш чистою оливою на десять мірок більше. Нехай умліває три години на водяній бані. Процідиш через капронову панчоху в темне скло. Просочуй тим полотнинку і прикладай до враженої шкіри. Сорок хвилин тримай, а тоді змий свіжою водою. І так сорок днів. При тому твори молитву: «Господи, дай мені з щиросердечним спокоєм, терпінням і смиренням прийняти все, що днесь почую, відчую і дізнаюся. Нехай воно піде мені на спізнання Твоєї волі, вищої Твоєї істини». — Промовив це голосно, до всіх. — Затямте: се є перший чин ліку для кождого, бо хворота найчастіше є не карою, а проміжною поміччю нам, щоб не дійти кари. Се заголовна поміч — поміч Згори. Другий лік той, який я щойно задав вашій поводирці-сердечниці. Лік самого строю життя, поміркованого їдження, спання, думання і душевної чистоти. А в иншому зарадять земні Господні трави.

Жіноцтво пускали вперед. Виштовхалася розквашніла жінка в суворому синьому жакеті, як із президії зборів. «Депутатка», — шелеснуло в рядах. Владно відвела Світована вбік, щось говорила твердим пошептом, рубаючи ребром долоні повітря. Він слухав, потупивши погляд, а тоді наче здригнувся і скоромовкою виговорив:

— І ви, паніко, прийшли, щоб дізнатися, який розмисел має щодо вас Бог?! Його й спитайте, Він усім відповідає.

— Я з цим до вас прийшла.

— З гнівом прийшли…

— Не з гнівом, а з відчаєм.

— Се майже одне й те ж. Залізо точить іржа. Золоту ніщо не вадить.

— Золото — це гроші? — здивовано зойкнула депутатка.

— Золото — се правда.

На її скрадливу, приховану річ він відповідав навмисно голосно, щоб чули всі. Вже пізніше, розмірковуючи на самоті, я дійшов того, що це теж був прилюдний сеанс лікування. «Чин ліку», як сказав би він сам.

— Є дві правди, — продовжував Світован. — Народитися і вмерти. Та є ще й третя — радість служіння.

— Служіння? — чомусь лячно перепитала жінка. — Служіння кому?

— Людям, родині, ремеслу, мистецькій штуці, Господу і неодмінно — власній душі. Ви сеї радості не знаєте, через те й ремствуєте.

— То чого мені держатися? Як жити?

— Живи, як дихаєш, — перейшов він на ти, і очі його злагідніли. — Навчися слухати свою кров. Навчися розмовляти зі своїм серцем. Серце доньки і серце матері много що знає — воно наустить. Як дихаєш, так і живи.

— Як жити?

— По правді. Все, що з Богом, збережеться. Що без Бога — зруйнується. Не Його храми ви занапащаєте, а храми душ своїх…

Він рвучко повернувся й пішов до хворих. Порівнявшись зо мною, ніби мимохідь кинув:

— Скресає помалу їх вік. Уже шукають мило на свою чорноту. Воно так: диявол оре, та засіває Господь… Ходімо, синку, до людей.

Він лікував, «давав дання», а я намагався бодай щось запам'ятати. Хтось приніс срібну ложку, якою за його вказівкою тиждень їв удома. Старий довго роздивлявся її, а тоді призначив рецепцію запомоги щитовидній залозі: більше їсти риби й житніх сухарів, заживати щодня таку суміш: склянку гречки і склянку горіхів перемолоти й змішати зі склянкою гірського меду. А чай пити з таких трав: чорна горобина, шипшина, болотний сухоцвіт, полин, овечий реп'яшок. Столову ложку суміші в півлітровому кухлі запарювати протягом ночі у вичахлій печі.

Камінь у жовчі велів лікувати курячими шлуночками, висушеними й потовченими на порошок. За півгодини перед кожним прийомом їди споживати одну чайну ложку, а запивати буряковим соком, розбавленим у рівній мірі з водою. Лікування підсилять трави звіробою, чистотілу, подорожника, безсмертника й полину. Пити відвар перед сном, уявляючи собі, що мелете зерно на муку, пакуєте в міхи і спроваджуєте геть.

Напутня думка, щира молитва, добрий сон у всіх випадках подвоюють-потроюють наслідок лікування. Хоча б «спровадження недуги із хмарою». Вийти надвір, знайти в небі маленьку хмарину і розсіяним поглядом спостерігати, як вона поступово зменшується — до повного зникнення. При цьому уявляти, що хмара — це хвороба.

Рецепти його здебільшого були на подив прості. Приміром, зварені зерна ячменю (п'ять столових ложок у літрі води). Одну частину випити перед обідом, другу — після вечері. Лікує подагру, рак, нирки, селезінку, задишку. При недокрів'ї, високому цукрові, простатиті, запамороченні, неврозах поможе настій цибулі з медом і білим вином. Його пити по три ложки перед їдою.

При безплідді у вині настоюють насіння кропиви. «Порожнім» жінкам радив давній прийом. У теплу годину піти на світанні у вівсяне поле і голяса лягти на домоткану верету. Коли просочиться добре росою, вигинатися на ній коромислом то в один, то в другий бік. Верету висушити на сонці і постелити вдома на супружню постіль.

Для чоловічої сили — ложку вина з медом і столітником до споживання їжі, менше м'яса, більше риби, багато селери, салату, щотретього дня яйце, один день у тиждень постити. Для здорового, густого й гарного волосся теж був рецепт: сто грамів ревеню настояти десять днів у пляшці червоного вина, годину парити на водяній бані. Процідити і тим змащувати голову не витираючи.

Коли болять суглоби, крутить пальці, треба пити добре виварену селеру.

Частий головний біль — «випалювати» уявною ватрою, наче в голові палахкотять фіолетові язики полум'я, а дим швидко розвіюється.

Якщо здуваються вени, ноги опускати в бочку з літньою водою. Спочатку на 15 секунд, тоді все довше, а температуру води знижувати. Після ванни чайну ложку яблучного оцту розчинити в склянці води і втирати в запалені місця.

«Золоту жилу» (геморой) мідною монетою лікують. І слід споживати якомога більше овочів.

Настояний хрін гамує жовтячку.

Гнійники змастити сметаною і через сім хвилин дати злизати псові. Хоча б тричі в день.

Гнітить підвищений тиск — їсти яблука, свіжі й сушені абрикоси, родзинки. Відмовитися від масного, копченого, смаженого, гострого, солодкого. Обходитись без солі. Обливатися водою, багато ходити пішки, вдосталь спати. Пити навари з криваво-червоного глоду, сухоцвіту, собачої кропиви. Одночасно лікувати поперек.

При цукрівці по п'ять квасолин білого й жовтого кольору залити на ніч окропом, а ранком натщесерце проковтнути й запити водою, в якій мокли. Сорок днів поспіль. Пити настоянку листя чорниці на окропі.

Загальна хирлявість, блідість, занепад духу — настій деревію і м'яти. А також шипшини і коренів кульбаби. Або ромашки і хмелю. Або суріпиці й меліси, цикорію і глоду.

Від гаймориту залити горілкою подрібнений корінь цикламену. Через тиждень процідити й по краплі закапувати в ніс.

А ось його лікування всяких хвороб «семисильним віником». Ув'язати по три гілочки дуба, вишні, берези, калини, ромашки, звіробою і гіркого полину. Цим віником паритися три хвилини з ніг до голови ззаду, а відтак спереду. Робити це до полудня, через день, через два, через три дні. Після того не їсти три години, лише пити. Сім сил рослинних гоять сімдесят хвороб, а ще сімдесят попереджають.

Радив давати дітям порошок із яєчної шкаралупи — двічі в день на кінчику ножа. Тоді матимуть міцні кістки, здорові зуби і пряму спину. А це дуже важливо — сидіти і ходити прямо. «В рівному тілі й душа вирівнюється». Для гостроти зору треба їсти багато ягід. На цілу зиму вперед наїстися. А щоб мати душевну рівновагу і ясний розум — часто пити джерельну воду: 6–8 разів на день по горнятку. Нею добре обмивати й рани, язви, опіки, готувати напари. Дощова вода, набрана в грозу, лікує переляк і страхи. Розталий сніг теж ліки, добрий для травлення, худі від нього поправляються, а огрядні худнуть. А особливо помічна свячена хрещенська вода.

Бачив я якось, як він розрізав навпіл яблуко, прошептав молитву, витрусив насіння на долоню, склав яблуко докупи і дав з'їсти хворому, який «не знав, що йому болить». Я запримітив, що його цікавили не стільки хвороби, як «хворість», тобто хворобливий стан, схильність до недуги. Так і запитував: «На що слабуєте?» І давав дуже схожі в різних випадках рецепти, хоча пацієнти в містичній повазі до своєї болячки сподівалися на особливий лік. І благоговійно несли в собі цей тягар-скарб, як та молодиця свою жіночу красу. Здавалося, забери його від них — і нічого посутнього в них не лишиться.

(«Якщо довго дивитися в безодню, то безодня гляне на тебе. Якщо довго плекати хвороту, то вона розкублиться, як зозулине дитя». Так він казав. Із синього зошита).

Від кінських потебеньок відв'язали легкі яворові ночви. Мені велено було носити воду і гріти в кострищі каміння. Старий сипав у купіль жмені знадоб, приповідаючи сам собі: «Кришінь дьогтевого мила, картопляний крохмал, бруньки чорної тополі, осики, берези, дубові гали, деревій, перстач, герань лучна, корінь родовика…»

З другої кобилки зняли заціпленого підлітка, обгорнутого простирадлом, через яке пробивалася присохла сукровиця. Розпечений камінь шкварчав, піднімаючи чорно-буре кипіння зілля. Я гасив його відрами студениці. Світован мізинцем помацав воду і зупинив мене. Живий кокон, не розпеленуючи, обережно впустили в воду. Хлопчак охнув і дрібно заморгав очима.

— Так будеш купати його двадцять днів доряду, — мовив знатник до батька, що стояв зі сполотнілим лицем обіч. — А тих дітей, що бавилися з ним, купати десять днів. І не рви собі серце — ліс усе злиже з тіла, все очистить… Ліс, котрий тнете під корінь. По руках виджу, що деревом промишляєш.

— Йо, лісорубом у бутині. А як ще тутки заробиш?!

— Но-но, ріжте доки ріжеться. Та лишіть хоч щось на ліки дітям і внукам… Дітвака обгорніть у чисту полотнину й дайте напитися молока. Буде довго спати. Не бійтеся, то заходить у нього вздоровлення.

Чоловік із твердим, як дерево, підборіддям, кріпився, щоб здержати тремтіння уст.

…Люди розходилися, несучи в очах розраду й надію. Берег порожнів, та при цьому наповнювався новими, здоровими звуками. Сад знову пронизали струмені пташиного щебету, досі принишклого від велелюдності. Мій дід, похитуючись, зняв сорочку і кинув у поточину. Замкнув на потилиці руки і довго так стояв, вдивляючись у бордовий пруг на заході. Тоді, не обертаючись, мовив:

— А тепер — рецепція для тебе. Звари для нас спасівського узвару. Набери дикої груші, лісового яблука, чорносливу, ягід смородини й сизої ожини, додай по віхтику перстачу, васильків, підмаренника…

— Почекайте, я запишу, — перебив його я.

— Не треба записувати. Здайся на пам'ять. Що звариш — те питимеш. Час уже самому добирати плоди для живоття. Слова ж добираєш для свого зошита…

Що я міг на те сказати?! Дістав кіш і подався засвітла в сад. Коли узвар у котлі кинув перше кільце рожевої пінки, ніч покрила нашу гору духмяною тайною. Я спустив із ковбані «хвору воду» і загатив поточину для завтрашньої пошти. Тоді відкрив синій зошит і записав: «Живи, як дихаєш. Пиши, як дихаєш».