Світован. Штудії під небесним шатром

Світ не міняється, якщо не міняєшся ти

— То яка воля, яке звільнення нам потрібні?

— Звільнення серця. Звільни його від гніву й ненависти — пробач усіх, на кого тратиш серце. І звільни серце від хвилювань — більшістю вони марні. При тому провадь просте життя і цінуй те, що маєш. Віддавай більше, очікуй менше. Якщо служиш… Все, що треба знати коневі, — вагу свого верхівця.

— З чого починати?

— З наміру. З наміру ставати иншим, ліпшим. Ми, як і діти звірів, народжуємося тваринами. Та пізнавши світ і себе в ньому, можемо мінятися, освячувати себе Духом. Лише тоді починається виховання Внутрішньої людини. Світ довкола не міняється, якщо не міняєшся ти. День забарвлений не сонцем і не хмарою, а твоїм настроєм. І куди б ти не пішов, знайдеш там лише те, що приніс із собою.

— Чим є кожен із нас?

— Людина є на третину тим, що робить. На третину тим, що думає. І на третину тим, що инші думають про неї. Три речі визначають нас: праця, чесність і досягнення. Три речі руйнують нас: гординя, злість, пияцтво-розпуста. Три речі, які не сміємо занедбати: любов, дружбу і честь. І три, що є ненадійними й дочасними: влада, удача, маєтність.

— За що нас люблять?

— Люблять нас не за те, що маємо в собі найліпшого, а за те, що ліпшими біля нас чуються вони самі.

— А якщо нас не люблять?

— Тебе любить Господь, і ти маєш себе полюбити, повірити в собі. Якщо не маєш стрижня, будеш його шукати при комусь. Якщо не маєш мети, будеш працювавати на того, в кого вона є. Але се не є служінням, се — прислужництво.

— Кому можна довіряти?

— Довіряй тому, хто вміє бачити в тобі три речі: печаль, що ховається за посмішкою; любов, що криється за гнівом, і причину твого мовчання. Але що тут ворожити? Той, кому ти потрібен, — поряд.

— Що найцінніше в людині?

— Спочутливість до ближнього. Се найвища міра любови і ознака здорового духу.

— А що таке хвороба?

— Не знаю. Ніхто не знає. Смію гадати, що хвороти взагалі немає. Може, се зрушення тілесної чи душевної природи під натиском світу? Тоді страждає наше самочуття. Але якраз тоді наша природа веде борню на свій захист, проти передчасного руйнування. Чомусь се називають хворотою. Тоді як вона є радше перебігом уздоровлення, що потребує хіба що легкої, мудрої помочи зовні… Коли ми хворі, ущербні, коли зазнали втрати чи відчули подих смерти, — залишаємось із собою наодинці. Тоді ми найближче до Бога. Тому я не вважаю хвороту, злигодні, смерть нещастям.

— Виходить, лікування дуже тонка й загадкова річ?

— Лікування — не лічення на пальцях, воно не може бути точним, бо се живе діло, сполучне з живим тілом і душею. І ті, що лікують, мусять бути найближче до природи. Бути лікарем не просто. На жаль, більшість стають ними з цікавости до хворот, а не з любови до людини. Я вже казав: лікар помагає, лікує природа, а виліковує Бог.

— А в чому найбільша радість?

— Радість допомоги. Се та ж спочутливість, але діяльна. Не треба плутати радість із радощами, віру — з боязню гріха, надію — зі сподіваннями на щось, любов — з малодушністю.