Світован. Штудії під небесним шатром

Вівчарський пес радше здохне, ніж покине стадо

— А як знайти своє служіння? Приміром, мені?

— Ти вже до нього підійшов — до служіння слову. Від новинок (газет) із часом відійдеш, бо се не служіння, а прислуговування. Світ страшно мудрований, хитросплетений. І все через надмір інформації з новинок, радіо і телевізії. Її буде ще більше. Вона порушуватиме рівновагу, розсіюватиме суть, руйнуватиме цілісність малого світу людини. Людині потрібні не просто слова, а опора в слові. Добре, якби ти вибрав сю путь.

— Але ж і в газеті можна служити словом…

— Ваші газети — се не слово, а слова, за якими захована правда. Людині не конче знати, що, де й коли стається. Важніше — чому і як?! Як не впасти, як піднятися. Слово має злагіднювати душу, засвічувати в ній сонце, осявати даром Святого Духа, а не пробивати чорну діру.

— Що найголовніше в писанні?

— Написане має бути пронизане любов'ю до всього земного простого життя. Має викликати довіру. Тоді слово важніше за сонце, яке то сходить, то заходить. Слово ж гріє і сяє завжди. Бо слово Згори. Пам'ятай: зі словами можеш робити, що хочеш, але й вони роблять із тобою, що хочуть. Путь сей складний і тривалий. Але служіння й не буває иншим. Вівчарський пес радше здохне, ніж покине стадо.

— Ви в служінні маєте задоволення?

— Задоволення я не прошу. Прошу спокою і забуття. І щоб ім'я моє було невідоме і не заплямоване… Хоча тепер навіть не знаю, як воно вийде, маючи опліч такого писаря (сміявся).

— Можете не боятитися — це ніхто не опублікує.

— Смішний ти, написане не пропадає…

— Та навіть якщо коли-небудь це й надрукують, хто в це повірить?

— Тоді що вони виграють, якщо не повірять? (Сміявся).

— Я постараюся написати так, щоб повірили.

— Тоді пиши для себе. Передусім ти сам мусиш повірити в те, що хочеш донести до инших.