Світован. Штудії під небесним шатром

Горове гніздо

На місце ми прибули ще до смерку — «розміняли день». На самій горі, у просвітах густого саду, сіріла халабуда. Хворостянка, як пояснив старий, мазана глиною і оторочена для тепла кукурудзяним бадиллям. Тулилася вона, аби не впасти на вітрі, до щербатої скелі. Зоддалік це житловище було схоже на покинуте гніздо великого птаха. Двері, підперті лозиною, привітали нас старозавітним скрипом. Тут давно не побутували, але дивно — ніякого затхлого духу не було. Навпаки, я смачно втягнув ніздрями гостру, майже озонну свіжість.

— Горова сіль, — коротко пояснив старий.

Суть я зрозумів пізніше. Скеля, що правила тут задньою стіною помешкання, замерехтіла при свічці. То були кристали солі. Грубої горової солі. Перше, що старий зробив, — відколупнув скалку і вкинув до казанка. Я не встиг роздивитися довкола, а він уже покришив гриби, посік зібране зілля і запалив у печі. Доки варилася страва, нарізав на кружальця картоплю і поклав на плиту пектися. Її він добув зі свого наплічника, а ще — пляшку олії, пачку свічок, сірники, інструмент, декілька книг. От і вся його ноша.

Від печі й каганця дихнуло обжитістю. Ми повечеряли в сінях. Старий тут же постелив собі. А я ліг у боковій кімнатчині на лавці. Після денного переходу спав, як камінь. Хоча ранком відчував кожне своє ребро. Поснідали тим, що залишилося звечора. Старий нашкріб зі стіни солі і приправив нею та олією зеленину. У пуках сонячного проміння стіна рясно іскрилася діамантами. Таку ж сіль я бачив у нього вдома під ліжком. У моєму погляді, мабуть, повисло запитання. Пізніше я звикну до того, що він угадуватиме їх очима.

— Дуже хосенно дихати сіллю, — пояснив він. — І легеням очищення, і шкірі захист, і мозку просвітлення. Сіль дає моторність цілому єству, підсилює роботу кождого органа. Чому кажуть: носиться як насолений?! Кажуть, а чому — не тямлять. Мало того, що сіль сповільнює старіння, вона ще й бадьорить людську натуру, помагає приймати рішення… Ілько-розумака се знав. Тому й притулив свою хижу до соляної скали. Але встарів чоловічище, вбився в поважні літа. Одному вже скрутно тутки самувати. Зійшов у діл доживати в доньки. Обора запустіла, та мені стала добрим притулком у літніх мандрах, коли закортить подихати небом.

Я вийшов надвір, занурився в розкіш просторіні. Ніщо тут, на плішці гори, не заважало взору. А небо лежало просто у дворі. Мені теж заманулося «вдихнути неба». Після соляної комори воно пахло кислуватим вітром. На всі боки збігали в долину строкаті луги, не займані ще косами. І лише далеко понизу ліпилося до закрайку сосняка сільце на десяток-другий хаток. Деінде ворушилися, як кузьки, фігурки людей і худоби. Ми були на самій верховині, понад світом. Серед такої краси, що дихай і мовчи.

— Доки ми будемо тут? — запитав я.

— Доки сі птиці, — старий кивнув на зграйку дрібних птахів, що гзилися, як комашня, в просині. — Коли вони полетять за теплом, тоді й ми скотимося. Чикотні називаються. Теж люблять високість. Єдині птиці, що не бояться яструба. Занапащають його.

— Як? — здивовано вигукнув я.

— А так. Злітають зграєю вгору і випорожнюються на яструба. Заляпані крила в того злипаються. Їх роз'їдає кислота… Такий пташиний підступ. Чисто як у людського племені. Скілько серед нас таких непотребів, що лише лайном і можуть побороти сильнішого…

Він невідривно стежив за птицями. І погляд його став гострим, як кінчик спиці. Наче вони щось писали йому по небу. Тоді обернувся і показав пальцем у далину:

— Бачиш іглу щогли над сивою горою? Звідти ми прийшли. Відстань одного дня пішого шляху око видить.

Я вдивлявся до сльозавості, але не бачив нічого. Та що там далина? Цей дід не раз вихоплював мені гриба з-під ступні чи застерігав, коли я мав послизнутися на мокрій стежці.

Ще до полудня він подався в «броди». Так називав прогулянки за зелом. Вертався з плахтою за плечима і казав: «Кого годує луг, у того твердий дух». І приносив того «лугу» цілі оберемки — зілля, коріння, квіти, ягоди, гриби. Мій страх, що ми будемо тут їсти, поволі відступав.

Другого дня провідав нас перший гість. Із конем. Шкапина була худа, а чоловік нівроку. Між собою вони були схожі видовженими зубатими ротами. Коневі заважали вудила, а чоловік свій рот не замикав ані на секунду. Торохтів без угаву, запобігливо бігаючи татарськими вічками.

— З Ількового горба потягло димом. Я засмакував і врозумів: вуй Андрій пече свій оріховий хліб. І ходу сюди, щоб поклонитися.

— Дурить тебе твій ніс, Штефане. Хліб я ще не пік. Чекаю, коли принесеш від Беци муки. Житньої, щоб мелена на жорнах.

— Знаю про ваші вибаги. А ми вже до купованого приохочені.

— Оно й показує. Носиш на собі міх солонини. Кендюх росте від недоброго хліба, не від м'яса. Та носи собі здоровий.

— Та де здоровий, солодкий Андрію! В черевах мене поночі пече, аж ріже.

— Менше їсти треба.

— Наскільки менше?

— Діли хоча б наполи.

— Овва, та я схудну на нич.

— І худни. Землі буде легше тебе носити. А другу порцію кобилі давай. Спадь на Бога, так вимордувати животину…

— Конина в роботі, Андрійку. То хаща, то оранка, то се, то друге. Тепер уже полегша. Тепер, як ви тут, хотів би й на своє здоровля дати позір.

— Прийдеш завтра — налажу тобі травиці. За черево своє страх не май — віддих чистий, очі не сухі. Але порцію вріж… Будеш іти, не забудь мені прикупити борошна. Мірку-дві хай змеле Беца насвіжо. Тут гроші.

— Які гроші?! Не ганьбіть мене, вічного боржника свого. Та й Беца не візьме з вас копійки. Чи надовго в наші дебрі?

— Залітуємо з Божою поміччю.

— Се файно. З вами тут і ми люди.

Чоловік нехотя розпрощався, залишивши на колоді банку молока і масний згорток. Уже на другому закруті пішника наздогнав його дідів погук:

— А челяді, Штефане, перекажи, що я тут при роботі. Часу на казки не маю. Най не вигадують собі пусті хворощі. Я їм не який фельдшер… А про свою вечерю забудь. Горня кисляку — і буде з тебе!

Чоловік радісно замотав головою. І кінь теж, наче мавпував його.

— Е-е-е, радше пси будуть траву пасти, ніж сей голодувати, — тихо проказав старий. І схилився до біленьких квіточок, що розсипалися в траві, як загублене намисто. І ніжно погладив їх, як гладять дитину по тім'ю: — Маленькі мої дівойки, дочекалися…

Мені здалося, що квітки всміхнулися до нього своїми ротиками й вічками.

Наступного дня я прохопився спозарання. Потюпав до кринички, що цямкотіла з-під дуплистого явора. Зовсім близько дзвонила коса. Тяли траву в лад, з посвистом. Крізь ожиння біліла сорочка. Я рушив туди. Мій дід піднімався плаєм із першим кошем «лугу».

— Доброї години для роботи, Йване! — привітав косаря.

— І вам доброго здоровля, вуйку.

— Косиш здоровий? Як сіна?

— Сіна такі, що й попадя, посоливши, з'їла б у середу. Спішу, доки росно.

— Оно так, косар із потом — корова з повним ротом.

— Точно. Тому й хапаємо годину. Бо літо змигне, як день. А що, вуйку, віщує нам нинішня Влена?

Старий зірвав якусь травину. Подивився на неї проти сонця, примружився.

— Олена зелена. І сухотіла. Така й осінь буде — суха. Як тепер — із ложкою болота. А середліття покропить нас. Покропить і погримить. Правда, без блискавиць. Що тобі казати, Йване? Трава й мед сього року будуть файні, а хліб не дуже.

— Тілько би біди. Хліб ниньки дешевий, а мед купимо. В мого няня пасіка в Заломі.

— Знаю. Я його мед в опару кладу. Як ся чує Митро?

— Богу дякувати, не согірше, як літусь. Зате молодший братьо дуже подав, печінкою мучиться. І аптека не помагає.

— Що їсть? — запитав старий.

— Як і всі. Що на столі.

— П'є?

— Гм, вип'є, коли є що. Не буду брехати.

— В якій роботі?

— В пекарні. Сторожить.

— Із сього треба було й зачинати. Передай братові, що я казав, аби нараз лишав свою пекарню. Най вибирає: або робота, або здоровля. То буде перший лік.

— Чому, вуйку? Робота в нього добра, кожного рана несе домів сітку хліба. Та й на роботі не голодує…

— Се його й губить. Очі жадібніші за живіт. Пхає в себе гарячий хліб, та ще й умокає в перепалену оливу, якою змащують форми. А то є страшна трутина. Невстояне тісто доброджує в його потрухах, розриває печінку. А братко, аби заглушити болість, заливає її горівкою. Ай, на півдня печінка затерпне, а пак… Добре, що ще болить, не вбита дотла… В аптеку вони біжать за здоровлям…

— Я його завтра висповідаю, вуйку, — блиснув гострим, як лезо, оком косар. — Увидить він у мене Христочка живого!

— Розкажи йому, якої їди має держатися: каші, сир із збираного молока, страви з овочів, сушені абрикоси, насіння з гарбуза, варені на крохмалі ягоди, зрідка риба і куриця. Хліб лише підсушений, а пиття — чаї з ромашки та шипшини. Для печінки такий стіл — найліпша аптека… А пекарню най лишає з легкою душею. Там, у тому перегріві, ще й дихають дріжджами, що сідають грибом на легені. Знали б ви, що то за дріжджі у вашому дешевому хлібі!..

— Красно дякую вам за раду. Ще якби'сьте були такі ласкаві сказати, яка година збереться на суботу. Збираємося гнати в мішання овець.

— Я б на твоєму місці, Йване, в полонину не брався. Чуєш, як м'ята пахтить? І вода в поточині потемніла, і клен «плаче»… Ти ще вдома придивися, чи вівці веселі.

— Живі. Барани аж б'ються.

— То знак на грозовиння. Якраз за двоє діб насурмиться.

— Чудеса! — Не здержав захоплення косар. — І звідки це дається вам знати, вуйку?

— Якщо барани знають, то чому б не знати чоловіку? — притишено мовив старий. Смішне він завжди промовляв із поважним виглядом. А серйозне — з усміхом. Наче розбавляв привітністю, сердечною теплотою суворий зміст істини.

Потім його перепинив інший косар, старший, з понурим вовкуватим поглядом. І вони відійшли вбік. Той, устромивши косовище в землю, щось запопадливо пояснював, помагаючи собі руками. Вітер теплими габами чесав узгірок, рвав голоси, і до мене долинало не все мовлене.

— …І тоді я, татуню рідний, мало душі не пустився… Винен, на всю голову винен…

— Ну, не єден по вовну йшов, а вернувся стриженим, — неохоче відмовляв старий.

— Е-е-е, тут слів не добереш, якого я тоді зажив… Коло того смерть може здатися спочинком…

— У сьому я вам не поміч.

— А хто ж, як не ви, милостивцю наш?

— Самі знаєте Хто. Кого молитвами треба просити… Вірите хоч?

— Усі ми в щось віримо…

— Я не питаю про всіх. Вас питаю.

— Та вірю…

— Просите покуту, молите собі прощення?

— Де дінуся?.. Встигну ще в церквах набутися.

— Чекаєте, коли вас инші до церкви понесуть? — тверднув голосом старий. — Ступайте до Бога самі, доки маєте чим.

— Само собою… Я гадав, ви мені чимось зарадите…

— Чоловіче, ви прийшли за духовним ліком до того, хто сам кожного ранку просить собі скріплення на день, а увечері дякує за нього. Просить — і дістає. Чому б вам собі теж не попросити?

— Не знаю… Про вас поголос іде такий… Що спочутливий, справедливий до всіх, — у голос косаря вкрадалося роздратування, може, й нотка насмішки. Очі його ламали зустрічний погляд.

— Справедливий, кажете? Ви справедливости до себе чекаєте? Тоді зголосіться на суд людський — і дістанете своє. Не знаю, чи понесете стілько?!

— Та я вам як татові прозрадив, а ви…

— А я вам як синови кажу: просіть собі не справедливости, а милосердя. І відступіть од гріха. Сеї ж миті відступіться. І думкою, і серцем. І несіть той послух до останку. Хоч то буде й нелегко… — Завдав кіш на плече і пішов.

А чоловік лишився стояти, мов громом прибитий.

Я хапав кожне слово, принесене вітром. І вони мали запах, ці слова. З них вилущувався якийсь прихований, потаємний зміст. Якась тривога, запліднена надією. Тут не так розмовляли, як у місті, де словеса цебеніли нудно, як вода з несправного крана. А спілкування зчаста було просто даниною етиці і заповненням незручних пауз. Тут слова лягали ваговито, густо. І хоч добиралися нібито легко, зате з чинною ретельністю. Так спліталося суцвіття розмови. Чин бесіди.

Я бачив, що старий вернувся зовсім без душі. Перегодом я запитав його, що то за чоловік.

— А-а, вивітрений камінь.

— Обличчя в нього зле, — сказав я.

— Не знаю… Люди, може, й не є злими, але дуже бояться… І грішать. І допадаються ще більшого страху…

Далі не проявляв снаги до розмови. Але потім я бачив, як він, прихилившись до дерева, незмигно стежить за тим літнім косарем, що, волочачи за собою складену косу, понуро плівся в долину. Ішов так, наче тягнув на собі незриму копицю ноші. Дід, важко дихаючи, виїдав очима крихітну згорблену фігурку. Здавалося, що уста його щось шепочуть.

Лише надвечір зронив він кілька фраз, ніби сам до себе. Я їх занотував до синього зошита: «Нерівними ми на світ народжуємося, рівними помираємо. А буває — і навиворіт… Ой, непросто вирівняти криве дерево. Дуже непросто… Господь нині обома руками вберігає світ, не те що в минулі часи — однієї було доста».

З того часу я став придивлятися до кожного його руху, ловити кожне його слово. І запитував себе: хто він, цей чоловік, що привів мене, як сліпе теля, на цю гору?