Світован. Штудії під небесним шатром

Каміння у воді

І впала з побурілих небес осінь. Наче зісковзнула з соленої скелі, зваривши за одну ніч нажовто плетиво хмелю. Пішла з бляшаним дзвоном по нижчих корчах, по траві, що враз скулилася під крижаними росами. За вії, за брови чіплялося богородичне прядиво павутини. Голими п'ятами я мацав у траві горіхи і збирав їх до коша. Коли ноги вже судомило від студені, брався за яблука. Складав їх у пивниці на солому, пересипав попелом, перекладав сухим горіховим листям.

«Так вони дочекаються нас до яри», — казав Світован. Сам він пішов у Заломи за золотим коренем, а я домарив, чекав Штефана, що мав звести зілля до фельдшерського пункту. А звідти його перепровадять до Мукачева. Штефан приплівся зі своєю шкапою під обід. Кобила дрімала стоячи, похиливши пісний писок. Тепер вона і газда ще більше були схожі між собою. Я простяг заготовлену пляшку. Штефан тут же витяг зубами гичку і відсьорбнув. Від того звуку чи, може, гострого сливового духу кобила розплющила водянисте око.

— Як добре уп'єш — кози в золоті, — звеселіло видихнув чоловік. — Але і я не впорожні. Маю для тебе дрінген-пакет від Ількової дівки. З рук у руки, в цілости і сохранности, — простягнув жовтувату цидулу, перечеплену скріпкою.

Я запхав її до кишені, і ми стали ув'язувати міхи. Папірець розгорнув я по тому, як Штефан, глитнувши ще раз «прикурянки», неохоче розбудив кобилу. Це була телеграма від Толі.

«Кінець вигнанню статті попали цека комсомолу тебе відновили роботі посилають курси москву документи завтра обкомі видавництво схвалило книгу новел забрати аванс».

Я перечитав ще раз уголос і оглянувся. Довкола нікого не було, крім мене і дятла, що завзято довбав дуплаву горішину. Неначе достукував недомовлені слова. Головні слова завжди губляться між рядками — і телеграм, і книжок. Телеграма була адресована мені, але слова «цека», «обком», «курси», «аванс» звучали так дико, що я з натугою висновував їх зв'язок з моєю теперішньою особою.

Відтак я розгорнув аркушик, прикріплений до телеграфного бланку. Там було кілька рядків від неї.

Очі мої ще трималися письма, а руки похапцем збирали речі. Пара білизни, кілька книжок, зошит, камінець із діркою-оком, сойчине перо, ікло дика, Олині листи. Ількова куча враз стала тісною для мене, витискала з себе. І запах її почужів. Осінь загострює запахи. З Горового гнізда я злетів, як перо сойки. Години за дві дістався Заломів. Старий, колінкуючи, оббирав коріння.

— Я йду, — промовив я за його спиною, збадьорюючи свій голос. — Мушу йти.

Він обернувся, зіп'явся на ноги. В його погляді не було ні подиву, ні запитання. Як і тоді, коли я стояв перед хвірткою на Поповій горі.

— Ніколи нікому не пояснюй, чому йдеш. А мені й поготів не треба пояснювати. Ми ж із тобою учні Одіссея, чи не так? Тут инший клопіт. Ти помагав мені, власне, працював на мене ціле літо. Я тобі винен…

Я спробував заперечити, але він зупинив мене жестом руки.

— Грошей я не маю. Відплачу тобі якимось робом пізніше. Неодмінно відплачу, — загадково всміхнувся в бороду. — Якщо пустишся напросто за поточиною, то виграєш якусь годину часу. Правда, автобус уже не застанеш.

— Не біда, я навчився довіряти ногам.

— Се добре. Тепер хай довіра піднімається вище — до серця й голови. Що ж, іди здоров, куди знаєш. Іди, і нехай руки твої будуть порожні і сильні, розум ясний, а воля здорова. Стелися, добрий путь! — благословив мене пучкою, в якій затис кілька стеблин, і обернувся до своєї роботи.

І я пішов. Побіг назламголову горбкуватим берегом, перелітаючи валуни й мохнаті купини. Вже на самому дні долини, де потік пірнав у ліс, я обернувся. Старий стояв на гребені схилу в повен ріст і дивився мені вслід. Верховий вітер шарпав, надував його сорочку, розвіював сиві кустрі волосся, що кольором зливалося з небом.

— Го-го-го! — крикнув я повними грудьми.

Він не зрушив з місця, лише підняв перед себою якось безпорадно руки, ніби промовляючи: «Що тобі ще повісти? Чим ще запомогти?»

Я помахав у відповідь і, задкуючи, увійшов під вільге і темне шатро дерев. Дні світящі залишав я за собою. І це розуміння гостро шпигнуло в серце. Більше я його не бачив, чоловіка, якого люди називали Вічником, а сам він себе — Світованом. Котрий прихильно протяв і мені шпарину в свій дивовижний світ.

Сонце пронизувало рідколісся, грало ламаними променями на камінні в глибині води. В тому водосвітінні воно ряхтіло зеленкуватим малахітом. Я згадав його слова, в які раніше не надто вдумувався: «Учитель, як камінь, залишається на дні потоку, а учні йдуть далі». Тепер їх прихований зміст відкрився мені й прорвався несподіваними сльозами.

(Минуть роки, і з'явиться гостра потреба дізнатися про нього більше. І розповісти про це. І я зайду до бібліотеки, де він колись доглядав приміщення і двір. Молоді бібліотекарки не пам'ятали його. Повели мене в книгосховище. Там, між темних полиць, сиділа бабуся в костюмчику з облізлим лисячим коміром. І сама як лисичка з давньої книжки казок.

«Аякже, пам'ятаю його, — проспівала тоненьким голосом. — Такі не забуваються. Без таких, яка казав поет, заглохла б нива життя… Він мені ногу вилікував, доти я з паличкою ходила. Ще він тут каміння збирав. А ми, дурні, сміялися…»

«Яке каміння?»

«О, то ціла історія. Над головним нашим корпусом, ще до реконструкції, здіймалася невеличка шпильчаста вежа. Дуже симпатична. Крихітні віконця були з кольорового скла — синього, зеленого, жовтого. І за якусь ніч дітворня порозбивала їх. Майже всі. Вежа осліпла, чорніла порожніми очницями… Не знаю де, та Андрій-бачі (його так називали — дядько по-угорськи) дістав десь кольорові скелця і відновив вітраж. Але тої ж ночі скло знову порозбивали. Він ще раз поміняв його. А біда та сама. Сторож не міг привартувати, хто і коли це робив. І от ми йдемо зранку на роботу, а наш Андрій-бачі збирає по двору каміння. Складає у наплічний кіш і носить на пустирище. Ми тихо хихонимо, а він збирає. За два дні визбирав усі камінці у дворі. І засклив віконця наново. Та їх розбили знову. Не всі, правда, може, каміння їм не вистачило. А старий, бачимо, на вулиці вже збирає. Люди йдуть тротуаром, він вибачається і збирає. Спокійний такий, з ясними очима, навіть веселий. Вулиця довга — роботи ого-го… Якось дивлюся з вікна — дітваки коло нього. Він їм щось розказує, вони роти пороззявляли. А далі — помагають йому. Засклив він вежу вчетверте, ще й рожевого скла додав. Стояли з хлопцями у дворі, він показував на шпиль, щось толкував їм. Два дні минули тихо-мирно… Чую гук у дворі. Визирнула з вікна — дітвора: «Де Андрій-бачі?» — «А вам його нащо?» — «Коли каміня будемо ще збирати? На вулиці Млиновій його повно». Бачу, старий виходить до них. З кошем. Почали сміття збирати. Перше — у дворі, а тоді й на вулицю перейшли. Правда, ніхто вже з нього не сміявся… Чомусь мені це не забулося. Наша завідувачка тоді питала, як з ним розрахуватися. Відмахувався. Ви, каже, якщо можна, дайте мені ті книги, що списали в макулатуру. І забрав цілий возик… А ви його знали?», — жваво поцікавилася бабуся-лисичка.

«Знав і не знав, — відповів я. — Вагу подарунків долі починаєш відчувати, коли самому доводиться збирати каміння».)

…Це було згодом. А тоді я продирався через хащу, яка дедалі густішала, набирала хмурості. Йшов наосліп. Гілки хльостали мене навідліг, терня дерло руки й лице. Сльози обпікали рани на щоках. Збоку дрижала жилка ріки, вела мене напутньою дорогою, «путею», як сказав би Світован. І тихо звучали в здриганнях розповненого серця інші його слова: