Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Операція «Буря»

Напровесні 1944 року Червона Армія досягла Східної Галичини. В березні радянські війська зайняли Коломийський і Городенківський повіти та почали битву за Тернопіль, який нацисти оголосили неприступною фортецею. Місто впало після п’яти тижнів украй запеклих боїв. Німецькі зусилля та втома радянських підрозділів зумовили, що фронт ненадовго стабілізувався на лінії Ковель — Броди — Коломия, на відстані усього лиш близько 80 кілометрів від Львова.

23 червня 1944 року після ураганної артилерійської підготовки Червона Армія розпочала одну з найважливіших наступальних операцій Другої світової війни за кодовою назвою «Баґратіон». Наступ військ 1-го і 2-го Білоруських фронтів упродовж кількох тижнів завершився визволенням Білорусі та розгромом німецької групи армій «Центр». 18 липня війська південного крила 1-го Білоруського фронту форсували Західний Буг і, хутко рухаючись уперед, 25 липня оволоділи Дембліном та Пулавами, вийшовши на лінію Вісли.

Тимчасове затишшя в Галичині обірвав 13 липня 1944 року наступ військ 1-го Українського фронту під командуванням маршала Івана Конєва. Радянським підрозділам вистачило кількох днів (17–22 липня), щоб оточити та знищити на Львівщині в районі Бродів вісім німецьких дивізій, у тому числі 14 дивізію Ваффен СС «Галичина». На світанку 22 липня 1944 року 10 гвардійський танковий корпус, який входив до складу 4-ї танкової армії, підійшов до Львова та розпочав битву за місто.

Радянський наступ спонукав керівництво АК прийняти рішення про початок операції «Буря». Вже у березні 1944 року загони АК розпочали втілення цієї операції в районі Тернополя, а відтак у Станіславській Окрузі АК. В міру наближення підрозділів Червоної Армії до Львова були також активізовані тамтешні підпільні ланки АК. Від перших хвилин боротьби за Львів на допомогу радянським танковим підрозділам прийшли вояки АК зі сформованих у процесі боїв 5-ї піхотної дивізії та 14-го полку язловецьких уланів. Поляки включилися у вуличні бої, здобувши, зокрема, головний залізничний вокзал, газовий завод, електростанцію та підприємство водогону й каналізації. Вони також заблокували деякі підходи до міста, ускладнюючи німцям можливість переміщення підрозділів. Загони АК, що брали участь у Львівській операції, налічували загалом близько чотирьох тисяч осіб, тобто, їх було набагато менше, ніж у складі 27-ї Волинської піхотної дивізії.

Під час бойових дій начебто трапилася сутичка між АК й УПА в греко-католицькому кафедральному соборі св. Юра. Відчуття жаху на мить охопило мешканців північних районів міста 25 липня 1944 року, коли поширилася чутка, буцім німці скерували до Львова дивізію СС «Галичина». Перелякані поляки, побоюючись погрому та різанини, кинулися тікати на східні околиці міста, й АК з великими труднощами вдалося відновити порядок. Бажання помститися за місяці страху призвело до того, що в частині міста, зайнятій аківцями, сталася низка самосудів і убивств українців. Ймовірно, що тоді загинули кількадесят українців (мабуть, близько сімдесяти).

Після кількох днів запеклих сутичок вранці 28 липня 1944 року останні німецькі підрозділи відступили зі Львова. На здобутій міській ратуші та багатьох будинках замайоріли біло-червоні прапори. Як виявилося — востаннє. Вояки АК під час операції «Буря» виступили проти німців іще в околицях Стрия, Борислава, Дрогобича та Самбора, здобувши там чимало локальних успіхів.

Відразу ж після захоплення Львова радянські службовці почали переймати адміністрацію та правоохоронні органи. 28 липня 1944 року АК змусили скласти зброю та розпустити загони, але спочатку арештів не було. Натомість відбулася ціла низка переговорів командувача АК в Східній Галичині полковника Владислава Філіпковського «Янки» (за дорученням свого керівництва він під час переговорів рекомендувався у званні генерала) із радянським керівництвом, у тому числі Микитою Хрущовим. Серед співрозмовників «Янки» був також начальник НКВС у Львівській області, комісар міліції II рангу Євген Грушко. Він подякував під час зустрічі за порятунок аківцями від висадження в повітря електростанції та водогонів. Водночас Грушко зганив масове вивішування біло-червоних прапорів на будинках, оцінивши його, як провокацію:

Втім, на той момент була вже рокована доля не лише східних околиць II Республіки, а й усієї Польщі. 23 липня 1944 року Московське радіо повідомило, що попереднього дня в захопленому Червоною Армією Холмі проголошено Маніфест Польського Комітету Національного Визволення (далі — ПКНВ) (хоча фактично він був сформований у Москві). Це означало, що всю владу в країні беруть до своїх рук польські комуністи, згуртовані передусім у Польській робітничій партії. Вони були майже цілковито позбавлені суспільної підтримки, а змогу втриматися при владі завдячували тільки ослоні радянських багнетів. Одним із перших кроків ПКНВ стало підписання 27 липня 1944 року угоди з урядом СРСР про східний кордон держави, який відтоді мав пролягати більш-менш уздовж так званої лінії Керзона. У блискавичному темпі на початку серпня 1944 року цей новий кордон був обставлений постами прикордонних військ НКВС.

У цій ситуації переговори польського підпілля із радянським керівництвом були заздалегідь приречені на провал. Останнє під час зустрічей зводило внесок АК у боротьбі проти німців до мінімуму та наголошували на необхідності змиритися з тим, що Львів увійде до складу СРСР. Для польського підпілля в них була лише одна пропозиція — вступати до підрозділів Війська Польського, підпорядкованих ПКНВ. 31 липня 1944 року полковник Філіпковський за схваленням окружного представника уряду, виїхав із кількома офіцерами на переговори щодо цього питання з генералом Міхалом Жимерським до Житомира. Схоже, львівське підпілля було, може, й готове піти на певні поступки комуністичному владному угрупованню, якби комуністи погодилися на формування у складі армії Берлінґа окремої Львівської дивізії. Звісно, для радянського керівництва це було неприйнятно. Увечері 31 липня, незабаром після вильоту Філіпковського, офіцерів Львівської Округи АК викликали на розмову на 21-шу годину до будинку штабу по вулиці Кохановського (тепер Левицького), 27, де нібито мало йтися про питання формування дивізії АК. Зустріч виявилася пасткою. У штабі були арештовані від двадцяти п’яти до тридцяти офіцерів, а відтак у приміщенні влаштовано «казан», у якому наступного дня було затримано ще сорок вісім осіб. Ув’язнено також причетних до Представництва Уряду. Самого окружного представника Адама Островського доправили до в’язниці в Любліні, де його хутко переконали публічно підтримати ПКНВ. У ніч проти 3 серпня 1944 року радянські спецслужби арештували в Житомирі полковника Філіпковського та супроводжуючих його офіцерів. Полковника звільнили допіру в 1947 році, — він повернувся до Польщі, проте через три роки помер, виснажений у неволі. То був лише початок влаштованого НКВС «полювання» на вояків АК, яке провадили на всіх територіях, зайнятих Червоною Армією.

Воднораз із арештами вояків АК радянська влада оголосила в Східній Галичині призов до армії. Поляків скеровували до «народного» Війська Польського, натомість західних українців — до Червоної Армії. Рекрутський набір, окрім постачання вкрай потрібного радянському керівництву «гарматного м’яса», мав також на меті ослабити здатність і волю до опору польських мешканців Галичини.

Радянські репресії, утім, охопили тільки частину розконспірованих під час операції «Буря» підрозділів АК. Близько тисячі шістсот вояків на чолі з підполковником Францішеком Рекуцьким «Топором» відступили на Ряшівщину, де радянські облави були менш дошкульними. Там, зберігаючи організаційну структуру, вони без якихось серйозних втрат пережили зиму 1944–1945 років, сподіваючись, що навесні зможуть повернутися до Львова. Частина учасників підпілля повернулися до суворої конспірації.

Операція «Буря» не виконала свого завдання, однак для оцінки польсько-українського конфлікту має доволі істотне значення. Адже вона переконливо засвідчила, що дії УПА закінчилися невдачею. Поляки, попри численні напади українських партизанів, зберегли значні збройні сили. Якби й справді дійшло до польсько-української війни, подібної до війни 1918–1919 років, підрозділи АК змогли б захистити від ударів УПА більшість міст. Під час антипольської операції українці не завдали АК жодних істотних втрат. Натомість, їм вдалося вчинити жахливе спустошення серед цивільного населення.

«Истребительные батальоны»

Улітку 1944 року поляки, які мешкали в Галичині, часто поставали перед трагічним вибором: потрапити до таборів або вступити до армії Берлінґа. Можливо, саме тому чимало поляків опинилися в лавах підпорядкованої НКВС радянської допоміжної міліції, так званих «истребительных батальонах» (ІБ, українською «винищувальні батальйони»). Принаймні частина ІБ постали на базі підрозділів АК, які вийшли з підпілля під час «Бурі». Цей факт підтверджують звіти УПА. Згідно з ними, поляки притьмом після приходу радянської влади (зокрема, в Коломиї, Заболотові, Снятині) організували адміністрацію та поліцію, «яка відразу ж почала шукати бандерівців і доносити на українців. Поліція та пізніше реорганізувалася в істребітельні отряди»[294]. З іншого боку, утім, — набір до цього формування був примусовим, і багатьох поляків туди скерували воєнкомати (радянські військові комісаріати). Останні охоче так чинили, бо усвідомлювали, якою значною симпатією серед західних українців користувалися ОУН-Б і УПА, й звісно ж, не довіряли їм. З точки зору місцевої радянської адміністрації, озброїти тутешніх поляків здавалося набагато безпечнішим вирішенням.

Не відомо, скільки поляків врешті-решт опинилися в ІБ. Восени 1944 року в цих формуваннях служили щонайменше кілька тисяч осіб польського походження. І лише на початку 1945 року це число значно скоротилося, позаяк радянська влада почала висилати поляків з родинами до Польщі. Питання про польську присутність в ІБ викликає сьогодні жваві емоції, адже важко сказати, якою мірою вони захищали поляків (як стверджують колишні члени цих формувань), а якою провокували УПА до подальших дій. Але, немає жодного сумніву в тому, що УПА вбачало в діях ІБ серйозну загрозу. В одному зі звітів читаємо:

На жаль, ми мало знаємо про операції, які провадили польські ІБ. Зі спецінформації, підготованої 13 листопада 1944 року для секретаря обкому Олексенка прокурором Дрогобицької області Кригіним, ми довідуємося про діяльність в околицях Комарного ІБ, який складався винятково з поляків. Отож, за словами обласного прокурора:

Мабуть, найкривавішу операцію укомплектований поляками ІБ провів разом із радянськими спецслужбами 29 серпня 1944 року. Того дня спецслужби за участі ІБ з Надвірної, Більшівців і Ланчина організували облаву в селі Грабівці. Тоді трапилася сутичка з групою партизанів, які ховалися в стодолі, — загинули вісім упівців. «Розігріті» протистоянням нападники, знищивши групу вояків УПА, заходилися пацифікувати село. Були спалені триста господарств і розстріляні кількадесят виявлених чоловіків. Були поранені також дві жінки, одна з яких — пов’язана з підпіллям — померла. Загалом загинули вісімдесят шість осіб, а понад сімдесят були арештовані.

З радянських рапортів випливає, що ІБ, які діяли в УРСР між 1 січня 1944 і 1 серпня 1945 року (тобто, в період, коли кількість поляків була в них найбільшою) провели 26 328 бойових операцій, спрямованих на «ліквідацію банд». За цей час вони убили 11 193 особи та арештували 173 580 осіб. Крім того, 11 094 убитих були зараховані до категорії «бандитів і їхніх пособників». До тієї ж категорії були включені 30 366 заарештованих. Серед інших в’язнів найбільше було дезертирів із Червоної Армії (42 217), осіб, які ухиляються від військової служби (33 940), втікачів із примусових робіт (22 609), спекулянтів (9 322). Отже, діяльність ІБ не обмежувалася лише самообороною польських сіл від нападів УПА.