Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Останні вбивства цивільних поляків у Східній Галичині

Арешти, які спіткали поляків після приходу Червоної Армії, хутко переконали керівництво ОУН-Б і УПА, що радянська влада ставиться до самостійницьких прагнень поляків так само, як і до прагнень українців. Тому 1 вересня 1944 року командир УПА в Галичині Василь Сидор «Шелест» віддав наказ призупинити антипольські операції:

Водночас було вирішено шукати можливості порозуміння з поляками супроти комуністів.

Якщо в усіх попередніх заявах, якими керівництво українського підпілля відмежовувалося від антипольських заходів, слід вбачати радше елементи інформаційної війни, розрахованої на приспання пильності ворога, то в цьому випадку ми володіємо чималою кількістю джерел, які, схоже, підтверджують зміну тактики (хоча, аж ніяк не стратегії) УПА. З березня командир СБ «Тимчій» (NN) у наказі для «Сивого» (NN) писав: «Поляків як таких ліквідувати забороняється, можна лише, коли вони зрадники»[298]. До тієї категорії він відносив, скажімо, осіб, які виступають на публічних зборах або мітингах проти українського підпілля.

З іншого боку, однак, напади УПА на польські села та вбивства цивільного населення траплялися й після вересня 1944 року, й іноді були так само жорстокими, як попередні. Почасти це, либонь, було наслідком звичної несубординації партизанів УПА. В листопаді «Шелест» у одному з наказів навіть гостро зганив підлеглих, що замість нищити пости ІБ, ті ліквідують «польські маси». Проте, низові командири УПА могли у власній обороні послатися на невизначеність отриманих наказів. Хоча інструкції ОУН-Б і УПА рекомендували шукати порозуміння з поляками, але водночас вони радили «потиху допомагати в переселенні польського елементу [...] до Польщі»[299].

На межі 1944–1945 років у Тернопільському воєводстві УПА вчинила низку нападів на польські села. Їх масштаб і засяг не залишають сумніву в організованому характері усієї операції та дають підстави для припущення, що в даному випадку було отримано згоду головного командування УПА на відновлення антипольської акції. На це, мабуть, вплинули наполягання місцевих командирів, котрі скаржилися на діяльність ІБ, укомплектованих поляками. Адже характерно, що частина атак були спрямовані власне на ті населені пункти, де існували ІБ. В операціях були задіяні дев’ять сотень (у тому числі загін «Сіроманці»), які ймовірно налічували в сумі від дев’ятисот до тисячі партизанів. Їх підтримували місцеві боївки СБ і СКВ.

23 жовтня 1944 року в селі Трійці (неподалік Заболоття) були замордовані п’ятдесят вісім поляків і чотирнадцять українців. Серед загиблих було четверо дітей у віці від шести місяців до двох років. Наприкінці жовтня бандерівці вбили двадцять поляків у селі Клювинцях (повіт Копичинці). 21 листопада із села Сороцького були виселені кілька українських сімей. Того ж дня був поранений, потрапивши в засідку УПА, а відтак помер у шпиталі в Скалаті вояк ІБ Юзеф Кобилюк. У його похороні 23 листопада взяли участь багато людей, переважно жінок і дітей, а також десять вояків ІБ. Коли похоронна процесія наблизилася до кладовища, її раптом обстріляли з будинків, що належали депортованим українцям. Від першої черги полягли дев’ять жінок і отець Адам Джизґа (пораненого священика нападники добили багнетами). Вояки ІБ відповіли пострілами, проте, коли втратили трьох чоловік, включно з командиром, почали відступати. Тим часом друга група партизанів УПА увірвалася до села й почала розстрілювати польські сім’ї, особливо ті, родичі яких служили в ІБ. Після побоїща українці викинули тіло Кобилюка з труни, поклали на віз єдиного загиблого товариша й відступили. Загинули кількадесят поляків.

У листопаді були зафіксовані щонайменше двадцять три напади на польські села. У грудні їх лічба зросла до п’ятдесяти п’яти. Напади особливо почастішали в період латинського Різдва та Нового року, тобто, коли пильність захисників була найменшою. У ніч із 21 на 22 грудня українські партизани одночасно атакували три села: Завадівку, Коржову й Товстобаби (тепер Високе). У першому селі загинули сорок сім осіб, у тому числі жінки й діти, також було спалено міст. «Група підтримки» ІБ, яка дислокувалася в цьому населеному пункті й налічувала вісімнадцять вояків, була зненацька роззброєна. Шістьох її членів убили. У Коржовій загинули п’ятнадцять чоловік. Найбільше жертв приніс напад на Товстобаби (тут дислокувався польський взвод ІБ), де загинули щонайменше сімдесят двоє місцевих поляків, у тому числі шістнадцять вояків ІБ, та десять мешканців інших сіл. Село спершу обстріляли з гранатомета. Скориставшись посталим сум’яттям, упівці увірвалися поміж будинки, вбиваючи їх мешканців. ІБ чинив опір, убивши двох вояків УПА. За відступаючими упівцями також вирушила погоня, відтак було «затримано 8 бандитів — учасників винищення польського населення, котрі засвідчили, що в погромі [...] брали участь бандити з місцевих мешканців, озброєні сокирами й кинджалами. Крім того, затримано без документів 74 ос[оби], яким проводять фільтрацію»[300].

Напередодні Різдва 1944 року УПА атакувала змішане польсько-українське село Ігровиця в Тернопільському повіті. У селі існував постійний пост ІБ, підпорядкований керівництву в Глибочку Великому. Вислані з Ігровиці четверо патрульних наштовхнулися на наступаючі сили УПА. В сутичці загинув один вояк ІБ, а другий потрапив у полон і був убитий (знайдено його відрубану голову). Двоє вцілілих вояків ІБ побігли по допомогу до Глибочка. Упівці напали на Ігровицю тієї миті, коли мешканці посідали за різдвяну вечерю. Їх мордували в будинках сокирами й ножами. Одним із перших загинув священик Станіслав Щепанкевич разом із матір’ю, рідними братами й сестрами. Опір УПА чинили усього лиш кілька вояків ІБ, котрі перебували на посту. Попри чисельну перевагу, націоналісти не захопили будинку. Постріли та калатання дзвону на малій вежі попередили мешканців села, котрі намагалися рятуватися втечею та ховалися в різних криївках, а також у друзів-українців. Попри це були вбиті близько вісімдесяти поляків.

У ніч із 28 на 29 грудня сотня «Бурлаки» на чолі з Іваном Семчишиним «Чорним» ударила на Лозову. Селяни почувалися в безпеці, позаяк село було розташоване поруч із Тернополем. Навпростець до міста було сім кілометрів, по шосе — десять, а залізницею — дванадцять. Окрім того, неподалік дислокувався підрозділ червоноармійців, які вартували залізничний міст. В селі мешкали близько восьмисот людей, переважно поляків. Атака почалася після 22-ї години. Упівці оточили село, а відтак, розділившись на невеликі групи, вривалися до будинків і вбивали, часто сокирами, усіх, кого лиш зустріли. Подекуди їм намагалися чинити опір. Через кілька годин зі Зборова прибув на допомогу радянський підрозділ. Водночас під’їхав панцирний потяг і почав обстрілювати село, підпаливши деякі будинки. Упівці почали відступати. Радянський рапорт так оцінив втрати: «Убиті/ зарізані 122 чоловік, серед них 67 жінок, 11 дітей у віці 8 і менше років. Замордовано 8 українських родин, решту поляки»[301].

У ніч із 1 на 2 січня 1945 року в селі Елеонорівка були вбиті двадцять шість поляків. У Глибочку в ніч із 12 на 13 січня упівці вбили вісімнадцять поляків і трьох українців. 26 січня УПА напала на село Майдан у повіті Копичинці. Були спалені всі польські садиби. Поляки намагалися сховатися в латинській церкві, проте бандерівці увірвалися всередину. Частину людей вони вбили на місці, частину вивели назовні та зарубали сокирами біля криниці. Загинули сто вісімнадцять поляків.

2 лютого чортківський курінь УПА на чолі з Петром Хамчуком «Бистрим» напав на Червоноград (район Тлустого, поблизу сучасного Ниркова), де був розміщений підрозділ ІБ. В тій місцевості більшість мешканців були поляками. Уночі в містечку також переховувалися поляки з навколишніх сіл. На початку 1945 року під опікою ста вояків ІБ перебували близько півтори тисячі поляків. Містечко атакували дві сотні — «Сірі вовки» та «Чорноморці». Командував усією операцією «Бистрий». Битва почалася близько 22-ї години й тривала всю ніч. УПА обстріляла село та розпочала атаку. Українці, одягши білий камуфляжний одяг і розділившись на невеликі групи, вривалися до окремих будинків, убивали зустрінутих мешканців і підпалювали споруди. Польські захисники були відтіснені до Народного Дому та латинської церкви, де чинили відчайдушний опір. Завершення атаки згадує Чеслав Швідерський: «Почало світати, коли почулися вигуки: Браття, відступаємо!»[302]. Загинули сорок дев’ять поляків, поранені двадцять вісім. Частина села згоріла. Українці втратили двох убитими та мали чотирьох поранених.

Курінь «Бистрого» в ніч із 5 на 6 лютого атакував Бариш у Бучацькому повіті. Містечко налічувало близько семи тисяч мешканців, з яких дві третини становили поляки. Охороняв їх понад стоособовий ІБ, укомплектований поляками, з-поміж яких близько п’ятдесяти колись належали до АК. ІБ раніше брав участь у багатьох операціях проти УПА на терені всього Бучацького повіту, навіть сусідніх повітів, тому становив реальну загрозу для українських партизанів. Упівці напали близько 22-ї години. ІБ чинив запеклий опір, навіть намагався контратакувати. В польському звіті констатується, що УПА «палила й мордувала в будинках»[303]. Партизанам допомагало місцеве українське населення. Поляки оцінили українські втрати в кількадесят убитих і поранених (ця кількість, мабуть, завищена), натомість польські втрати становили понад сто вбитих.

Курінь «Бистрого» знову вдарив у ніч з 12 на 13 лютого. Цього разу було атаковане село Пужники, звідки чимало молоді служило в ІБ у районному центрі Коропці. В селі залишалися переважно жінки та діти. В радянському рапорті читаємо:

Незабаром у розташованому неподалік селі Низьколизах люди «Бистрого» замордували ще двадцятьох трьох поляків.

Знову таки, то не всі, а лише деякі з нападів на польське населення в той час. Однак від весни 1945 року атаки на поляків поволі, але виразно ставали усе рідшими. Це зауважили навіть діячі представництва еміграційного уряду, пов’язані з Національною партією: «Можна сказати, що вбивства припинилися, і подекуди фіксуються лише спорадичні випадки. Якщо трапляються жертви, то лише у відповідь на нерозсудливу з нашого боку неорганізовану акцію помсти, або тільки серед поляків, членів винищ[увальних] батальйонів під час облав на бандерівців»[305].

Цілком можливо, що в деяких місцях польське підпілля уклало угоди про ненапад із УПА, скеровані проти радянської влади. Не виключено, що цього вдалося досягнути, наприклад, узимку 1945 року в Стрийському повіті. Є підстави припускати, що такий «союз» у одному випадку зберігся до 1946 року. В лютому 1946 року Дрогобицький НКВС заарештував трьох поляків, звинувачених у підтримці ОУН-Б і УПА. Водночас спецслужби натрапили на слід польської партизанської групи, яка обстріляла один із радянських гарнізонів, а відтак розкидала листівки із закликом: «Хай живе вільна Польща! Хай живе вільна Україна!» Ми не знаємо наслідків слідства, тож невідомо, чи й справді тоді ще діяла польська партизанська група, а чи це була провокація українського підпілля, покликана спричинити репресії проти поляків. Однак, якщо то й справді були поляки, вони могли утриматися на цій території лише завдяки допомозі українців.

Хоча від 1945 року центр ваги польсько-українського конфлікту перемістився на терени сучасної Польщі, проте польська проблематика час від часу виринала в діяльності УПА в Україні. Ще на нараді в 1947 році керівництво українського підпілля розмірковувало, як чинити з поляками, якщо почнеться Третя світова війна, і вони спробують повернутися до Східної Галичини. Було вирішено, що слід у такій ситуації боронити межі «українських етнографічних земель». Проте, як вони це збиралися чинити, можна тільки здогадуватися...

Націоналісти також використовували польську карту, щоб переконати людність продовжувати боротьбу з комуністами. Читаємо: «Більшовики багато такої української землі відрізали [від України і віддали — Ґ. М.] полякам, білорусам, а найбільше собі». Й далі констатація, що майбутня УССД сягне далеко за межі СРСР — «від Дону аж поза Сян», оскільки «ані клаптика своєї рідної землі не відступить український народ своїм захланним, неситим сусідам»[306]. Слова ці були написані не в 1939, а в 1949 році.