Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Українська Повстанська Армія Тараса Бульби-Боровця

Ще до того, як на Волині постали бандерівські партизанські формування, там уже існувала так звана перша УПА. Її очолював Тарас Бульба-Боровець. До війни він був, мабуть, пов’язаний із петлюрівським рухом і нелегально перетинав кордон із СРСР для виконання розвідувальних завдань. Після вересня 1939 року Боровець втік від радянської влади до Генерального губернаторства, проте вже в 1940 році пробрався через кордон назад на Полісся з наміром створити рух опору.

Після нападу Німеччини на СРСР Боровець із групою своїх прихильників роззброїв радянську міліцію в Сарнах і перейняв контроль над містом. У листопаді 1941 року німці змусили його розпустити підпорядковані йому підрозділи (пізніше кількадесят колишніх підлеглих Бульби-Боровця начебто під примусом взяли участь у страті кількасот євреїв). Відразу ж після демобілізації Боровець, не виключаючи боротьбу проти німців, почав створювати партизанські загони. У грудні 1941 року він обрав для них назву УПА, апелюючи в такий спосіб до традицій антирадянського партизанського руху в 1921 році. Обмеживши збройні дії до мінімуму, Боровець провадив успішну пропаганду. В Генеральному губернаторстві був написаний його портрет, який у вигляді фото розповсюджували серед населення. Завдяки цьому партизани Боровця та назва УПА хутко стали популярними, незмірно більше, аніж сила й впливовість його підрозділів (вони налічували дві-три тисячі чоловік).

Щоб відтягнути момент початку боротьби, Боровець проводив паралельні переговори з німцями та радянськими партизанами, домовившись і з одними, і з другими про припинення вогню. Він також обріс різними політичними контактами. З ним налагодили стосунки група петлюрівських офіцерів і бандерівські дисиденти на чолі з Іваном Мітринґою, яких часто називають лівим крилом ОУН-Б. У співпраці були також зацікавлені мельниківці, зате з бандерівцями від самого початку стосунки укладалися не найкращі. 9 квітня 1943 року відбулася зустріч, на якій один із керівників волинської ОУН-Б поручник Василь Івахів «Сонар» переказав Бульбі пропозицію про співпрацю: в обмін за підпорядкування політичному проводові ОУН-Б за ним зберігалося командування УПА, до якої приєдналися б Військові Відділи ОУН-Б. Восьмий пункт пропозиції «Сонара» був таким:

Бульба-Боровець відповів:

Через кілька місяців у спеціальній відозві Боровець так описав нещодавні події:

Дії бандерівців поставили формування Боровця у скрутне становище. 19 лютого 1943 року перемир’я з ними розірвали радянські партизани, що призвело до низки сутичок. У свою чергу, той факт, що бандерівці перейняли собі назву УПА, спонукав Тараса Бульбу змінити назву власного формування на УНРА — Українська Національно-Революційна Армія. Таким чином він помстився бандерівцям, поцупивши назву, якою ті користувалися в 1941 році. Проте бандерівці вжили до нього значно жорсткіших заходів. 19 серпня 1943 року на хуторі поблизу села Хмелівка (повіт Костопіль) вони напали на штаб Боровця, полонивши частину його людей. Серед бранців була його дружина — Ганна Опоченська-Боровець (за походженням чешка). В листопаді, коли її вже не можна було використовувати як заручника, Опоченську замордували, закинувши, буцім вона польський агент. Пізніше бандерівці стверджували, що жінка сама пішла від Боровця до одного з радянських партизанських командирів, або що була медсестрою в бандерівській УПА і виїхала до Праги.

Історики не знайшли жодних доказів участі збройних загонів Бульби в убивствах польського цивільного населення. Між тим, у польській літературі упродовж багатьох років його загони, відомі під назвою бульбівців, звинувачували в численних злочинах. Однак, у тих випадках, коли вдалося ідентифікувати злочинців, ними виявилися бандерівці. Це не означає, що бульбівці взагалі ніколи не воювали з поляками, ми також не можемо мати цілковитої певності, що вони фактично ніколи не скоїли жодних злочинів. Проте, поза усякими сумнівами, Боровець виступав проти вбивства поляків, прагнучи обмежити воєнні дії своїх підрозділів до сутичок із озброєним противником. Найбільший такий бій з поляками трапився 6 вересня 1943 року, коли на дислокованих у селі Вілія партизанів УНРА наштовхнувся загін АК під командуванням Коханського «Бомби» та загін польських комуністичних партизанів ім. Фелікса Дзержинського, які прикривали виправу за збіжжям. Після цілоденного бою поляки відступили, втративши двадцять трьох вояків. В УНРА також були серйозні втрати: вісім українців (у тому числі сам Іван Мітринґа) загинули, а п’ятнадцять були поранені.

Опинившись у безвихідній ситуації, затиснутий між бандерівцями, радянськими партизанами, поляками та німцями, Бульба 5 жовтня 1943 року фактично розформував своє військо та звернувся до німців із пропозицією про переговори. Для цього він виїхав у Варшаву, де був 1 грудня заарештований і відправлений до концентраційного табору Заксенгаузен.

Восени 1944 року Бульбу-Боровця звільнили з табору, а в 1945 році прийняли до створеної німцями УНА. Він зголосився командувати парашутною бригадою, яку планували перекинути на Полісся. Після падіння III Райху 19 серпня 1945 року його заарештували британці, звинувативши, зокрема, в злочинах проти поляків. 14 серпня 1946 року Боровця звільнили, а в спеціальному повідомленні було оголошено, що слідство встановило: «Нищення беззаконними методами польського цивільного населення та інших національних меншин на Україні фактично відбулося, проте ці акції вели винятково ті партизанські загони, які були політично й військово підпорядковані не отаманові Бульбі, а радикально-фашистській партії Степана Бандери»[264]. Бульба-Боровець емігрував до Північної Америки, де помер у 1981 році.

ОУН-Мельника

Після 1941 року шляхи обох фракцій ОУН остаточно розійшлися. Адже німецька окупаційна політика призвела до того, що в 1942 році у самій ОУН-М відбувся внутрішній розкол на тлі ставлення до німців. Андрій Мельник наполягав на подальшій співпраці з III Райхом і закидав Берлін пам’ятними записками з подібними пропозиціями, проте частина діячів ОУН-М мала іншу думку. 24–25 травня 1942 року в Почаєві відбулася конференція ОУН-М, на якій було обрано заступника Мельника — ним став Олег Кандиба-Ольжич — і вирішено взятися за формування партизанських підрозділів, покликаних воювати проти німців.

Навесні 1943 мельниківці мали кілька партизанських відділів на Волині. Найсильнішим із них була спершу сотня, а потім курінь «Хрона». 13 травня мельниківці скоординували свої дії з бандерівцями. Вони, зокрема, влаштовували засідки на дорогах на невеликі німецькі підрозділи; в одній із сутичок мельниківці убили православного митрополита Олексія (Громадського). Вони також брали участь у нападах на деякі польські поселення, скажімо, Кути, Довжик чи Заболотці. Однак 7 липня бандерівці силоміць роззброїли курінь «Хрона», а відтак частину його партизанів (у тому числі Макса Скорупського «Макса») включили до УПА.

Якщо на Волині мельниківці та бандерівці принаймні намагалися співпрацювати, то в Галичині не приховували взаємної неприязні. Коли 11 травня 1943 у Львові якісь зловмисники застрелили відомого діяча ОУН-М Ярослава Барановського, в цьому замаху негайно звинуватили бандерівців. Ті у спеціальній заяві відкинули звинувачення, проте загальновідома ненависть ОУН-Б і особисто Бандери до Барановського було достатнім приводом для вчинення вбивства.

14 січня 1944 року мельниківців спіткав наступний удар — невідомі вбили у Львові полковника Романа Сушка. Підозра й цього разу впала на бандерівців (в інших версіях йшлося про ґестапо, АК і радянські спецслужби). Обидва вбивства, і Барановського, і Сушка, рішуче засудив митрополит Андрей Шептицький. У лютому галицькі мельниківці, можливо, у відповідь на замах на Сушка, видали відозву Звинувачуємо. Вони звинуватили УПА у провокуванні німців до пацифікацій проти українців, порушенні домовленостей із підрозділами ОУН-М, підступному роззброєнні їх на Волині, врешті, вбивстві з-за рогу політичних суперників. УПА також звинуватили у брутальному стягненні з українських селян контингентів, вищих, ніж встановлені німцями та більшовиками. Безглуздою, на думку ОУН-М, була і спрямована проти поляків бандерівська операція. Мельниківці були переконані, що єдиним наслідком таких дій стала втеча поляків до міст, що, замість зміцнити, послабило українців на Волині. Вони застерігали, що перенесення подібних методів до Східної Галичини лише завдасть українській спільноті кривавих втрат.

У першій половині 1944 року Мельник у кількох виступах у Берліні різко негативно відгукнувся про політику Німеччини, а його люди спробували встановити контакти з союзниками. У відповідь на ОУН-М посипалися німецькі репресії. Окрім самого Мельника, була арештована низка інших діячів. До табору Заксенгаузен потрапив (і був там закатований) Кандиба-Ольжич.

Пізньої осені 1944 року керівництво ОУН-М, яке вирушило в еміграцію, зустрілося в Братиславі. На зборах була прийнята директива, від місця наради названа братиславською, в якій стверджено, що збройна боротьба в нинішній ситуації не має жодних шансів на успіх, тому усю організаційну діяльність вирішено перенести у сферу політики та культури.

Після війни чільні представники ОУН-М (у тому числі Андрій Мельник, котрого наприкінці 1944 року німці звільнили з табору) опинилися в еміграції. Там вони проводили інтенсивну політично-пропагандистську діяльність, поступово здобувши значний вплив на еміграційний парламент УНР, який апелював до традицій отамана Петлюри. Останнім президентом УНР у вигнанні був Микола Плав’юк, котрий походив власне з ОУН-М. Після проголошення незалежності України в 1991 році він переказав інсигнії влади першому президентові держави Україна — Леоніду Кравчуку.

Ставлення «пересічних» українців до антипольської акції

Проблемою, яка досі залишається фактично не дослідженою істориками, є ставлення українського населення до діяльності бандерівців. Схоже, що дії УПА на Волині мали в тому регіоні істотну суспільну підтримку. Проте, слід підкреслити той факт, що коли до певної міри прийнятним залишалося нищення далеко розташованих польських сіл, то убивство польських сусідів часто викликало опір. Слід також зазначити, що будь-який спротив УПА суворо карала побиттям або смертною карою (у разі допомоги полякам зазвичай смертю). Як зауважив Вінцентій Романовський:

Попри це, усе ж траплялися відверті протести проти починань бандерівців. У польських звітах фігурує таємничий ВУК. Таємничий, позаяк ми не знаємо прізвища жодного з його членів. Можна тільки здогадуватися, що радше за все він складався з емігрантів із Наддніпрянської України — якщо, взагалі, то була не дезінформація польського підпілля. Цей комітет видав відозву, яка закликала українців припинити вбивства:

Польське підпілля оцінило відозву таким чином: «Комітет той [...] рішуче засуджує злочини та вбивства поляків — проте не має в широких масах української людності на Волині більшого впливу, а його заклики поки що залишаються непоміченими»[267].

У багатьох спогадах і публікаціях міститься інформація про порятунок поляків українцями. Яніна Мартосінська із села Острівків, скажімо, згадувала: «Моя шкільна подруга сховалася разом зі своїм молодшим братом [під час нападу УПА — Ґ. М.]. Після різанини вони вийшли шукати батьків. Зненацька з’явився українець, який узяв їх за руку і казав сховатися... Так вони вижили»[268]. Інший мешканець Волині Мечислав Пашковський створив невеличкий каталог «людських відрухів», про які тоді чув: «Тут якась українка своїми воланнями зуміла стримати роз’юшених катів. Там відром зимної води хтось привів до тями непритомну жертву. Іншого разу, вдаючи неуважність, дозволили втекти приреченим, яких вели на смерть. Дехто з ризиком для життя попереджав польських сусідів: “Тікайте, бо вони сьогодні вночі за вами прийдуть”»[269]. З досліджень Ромуальда Недзелка випливає, що на Волині зафіксовано принаймні 493 випадки допомоги, наданої 794 особами. Були врятовані 1806 поляків[270]. Цей список, звісно ж, далеко невичерпний. З особливою нехіттю ставилися до операцій проти поляків на Волині українські протестанти. Вони не заперечували мети боротьби УПА, але відкидали методи, до яких вдавалося це формування. Не слід також забувати, що часто ті, хто рятував поляків, гинули через це, замордовані УПА. Серед них були особи від змішаних шлюбів, котрі відмовилися виконати розпорядження вбити свою половину.

З доступних матеріалів постає загальне враження, що підтримка антипольської акції в Східній Галичині була нижчою, ніж на Волині. З них вимальовується цікавий образ поглядів української громади. Після вбивства в листопаді 1943 року кільканадцяти поляків у Болозові Добромильського повіту було зауважено, наприклад, що вбивство

У одному зі звітів із перемиської округи ОУН цікаво оцінено ставлення людності до діянь УПА. Отож, населення:

Дуже дивною є виразна неприязнь, щоб не сказати ненависть супроти власної інтелігенції, яку іноді можна простежити у звітах ОУН. В одному з них навіть міститься таке твердження: «Наша інтелігенція — то переважно раби у штивних комірцях»[273]. Гнів автора звіту викликало небажання львівських лікарів вступати до лав УПА. В іншому повідомленні про становище зі Львова, датованому квітнем 1944 року, читаємо:

Проте образ української інтелігенції зовсім по-іншому виглядає в польських матеріалах. За повідомленнями польського підпілля один із видатних українських адвокатів начебто сказав:

В іншому польському звіті читаємо:

Так само як на Волині, так і в Східній Галичині після початку масованої антипольської акції траплялися часті випадки допомоги полякам українцями. Ромуальд Недзелко подає число 488 українців, які врятували в Східній Галичині 628 поляків[277]. Серед осіб, котрі надали допомогу, є і греко-католицькі священики. В Балигороді, де 6 серпня 1944 року було розстріляно сорок двох поляків, група чоловіків, присутніх на недільній месі, уникнула смерті тільки тому, що випадково присутній у тих місцях греко-католицький священик Оленко заслонив власним тілом вхід до храму, не дозволяючи воякам УПА переступити його поріг (за іншою версією він урятував тільки місцевого римо-католицького священика). Також, у березні 1944 року в повіті Бібрка священик Березюк із групою українців-мирян успішно домовився про звільнення захоплених підрозділом УПА у Раковці кількадесятьох поляків.