Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Формування дивізії

Частина українського населення, головно в Галичині, упродовж усієї війни вбачала в III Райху єдину силу, здатну запевнити створення незалежної України. До політиків, котрі періодично зверталися до гітлерівців із пропозицією створити українські військові частини, належали, зокрема, Володимир Кубійович і Андрій Мельник. Проте ці пропозиції довго збували мовчанкою.

На початку 1943 року дедалі більші втрати на фронті спонукали німецьких лідерів скоригувати досі непримиренну позицію. З ініціативи губернатора Дистрикту Галичина Отто Вехтера було вирішено сформувати галицьку дивізію збройних сил CC (Waffen SS), призначену для участі в регулярних боях на Східному фронті. Спершу її назвали Галицькою стрілецькою дивізією СС (Galizische SS-Schützendivision), проте майже одразу перейменували в Дивізію добровольців СС «Галичина» (SS-Freiwilligen-Division Galizien), а наприкінці червня 1944 року — в 14-у гренадерську дивізію військ СС, галицьку № 1 (14. Waffen-Grenadier-Division der SS, galizische Nr. l). Створення іноземних підрозділів CC у той час не було чимось винятковим. Під гаслом боротьби з комунізмом у роки війни постали французькі, голландські, латиські, естонські та хорватські формування. Дивізія в засновку передбачалася як галицька, а не українська за характером. З цих причин у ній не фігурували українські символи: тризуб і блакитно-жовтий прапор. Символом дивізії став золотий галицький лев із трьома золотими коронами на блакитному полі.

Галицькі українці схвально поставилися до інформації про формування дивізії, оприлюдненої 28 квітня 1943 року. Хоча німці не пропонували жодних політичних поступок, створення українського СС українці повсюдно сприймали як перший крок на шляху до власної держави. Отож, нічого дивного, що не було жодних проблем із набором добровольців. На призовні пункти зголосилися вісімдесят тисяч осіб, із яких близько 50 тисяч були кваліфіковані, як придатні до військової служби. Проте, з-поміж них лише кільканадцять тисяч почали вишкіл. Багато добровольців відпали, бо мали менше, ніж потрібні 165 см зросту (з часом мінімальний зріст для новобранців дивізії було зменшено до 160 см). Про ентузіазм частини українців-галичан свідчить факт, що траплялися випадки передачі добровольцям прапорів українського війська часів Першої світової війни. Також часто абревіатуру СС тлумачили, як Січові Стрільці (такою була назва українських військових формувань у 1914–1919 роках, еквіваленту Легіонів Пілсудського). У лавах дивізії опинилися й дехто з вояків батальйону «Нахтіґаль». З-поміж українських середовищ набір до дивізії СС засудила ОУН-Б. Бандерівці закликали бойкотувати набір, проте водночас нишком скеровували до дивізії групи довірених осіб.

Натомість ініціативу формування дивізії підтримав УЦК на чолі з Володимиром Кубійовичем. У квітні була створена Військова Управа, що складалася з двох німців і дванадцяти українців, покликана піклуватися про культурні, національні та матеріальні потреби вояків дивізії та їхніх сімей. До звістки про створення українського військового формування з розумінням поставився митрополит Андрей Шептицький. Завдяки цьому дивізія стала одним із небагатьох підрозділів СС, у якому функціонувала пастирська опіка. Священицьке служіння в ній повнили дванадцять греко-католицьких капеланів.

Приплив добровольців у дивізію ослабнув на початку 1944 року під враженням поразок Вермахту. Щойно тоді призовні комісії вдалися до примусу. Однак багато з-поміж силоміць завербованих українців потрапляли не до дивізії СС «Галичина», а до інших підрозділів — наприклад, дивізій СС «Вікінґ» і «Гогенштауфен». Ті, хто опинилися в дивізії СС «Вікінґ», брали участь у грудні 1944 року в важких боях під Будапештом.

Дивізії «Галичина» було приділено німецьких командирів. Під час вишколу влітку 1943 року нею командував бриґадефюрер СС Вальтер Шиман, а від 20 жовтня 1943 року й аж до завершення існування підрозділу — оберфюрер СС Фріц Фрайтаґ. Так само і на нижчих щаблях командування виявилося багато німців, що викликало невдоволення в добровольців. Звіт польського підпілля оцінював цю ситуацію таким чином: «Настрої в дивізії протипольські, але ставлення до німців виразно вороже. Джерелом антинімецьких настроїв є політичні причини в постаті «обманутих надій» і лихе обходження німців із українцями на прифронтових теренах [...]. В самій дивізії серед вояків існує невдоволення, що німці скрізь начальники»[239].

Гута Пеняцька — галицьке Орадур-сюр-Ґлан

На початку 1944 року було вирішено використати вояків дивізії в операціях проти партизанів. У лютому створено спеціальну бойову групу на чолі з оберштурмбанфюрером СС Фрідріхом Баєрсдорфом, котра до кінця березня влаштовувала облави на радянських партизанів із дивізії генерала Петра Вершигори в районі Тішанова та Білґорая. Принаймні, цілком імовірно, що під час цих операцій траплялися також убивства цивільних осіб.

Рівночасно з групою Баєрсдорфа були задіяні два поліцейські полки СС (4-й і 5-й), які складалися з добровольців до дивізії. 5-й поліцейський полк під командуванням оберштурмбанфюрера СС Франца Лехтгалера був розгорнутий уздовж лінії Бугу. В березні та квітні він брав участь в операціях проти польських і радянських партизанів, брутально включившись у триваюче в Грубешовському повіті польсько-українське протиборство. Можливо, саме на його сумлінні, наприклад, спалення в стодолі в околицях Масломичів ста поляків. Солдати 5-го полку встановили на Люблінщині контакт із УПА, що призвело до численних дезертирств (загалом сто тридцять шість зафіксованих випадків). У червні 1944 року 5-й полк було розформовано, а його вояків включено до складу дивізії.

Однак, найбільш спірною залишається діяльність 4-го полку під командуванням штурмбанфюрера СС Зиґфріда Бінца, якому було доручено оборону запілля фронту в Східній Галичині. На початку 1944 року полк брав участь у різних репресивних операціях, скажімо, радше за все допомагаючи УПА в убивстві поляків у Підкамені та селі Паликорови. Проте найбільшим злочином 4-го поліцейського полку СС стала пацифікація села Гута Пеняцька — польського осередку самооборони від УПА, де переховувалася також група євреїв. Якийсь час у Гуті Пеняцькій дислокувався й загін радянських партизанів. 23 лютого 1944 року на околиці села з’явився із розвідувальною метою відповідний підрозділ 4-го полку. Поляки, гадаючи, що мають справу з переодягненими упівцями, атакували нападників, убивши двох із них (то були перші загиблі вояки дивізії СС «Галичина»). Від цілковитого розгрому патруль СС урятувала сотня УПА «Яструба», яка атакувала поляків із флангу.

Німці організували убитим воякам пишний похорон і влаштували каральну експедицію, яка 28 лютого зрівняла село із землею. Кількасот цивільних мешканців були замордовані. На підставі власних нотаток і розповідей вцілілих осіб священик Ян Ченський так описав перебіг пацифікації:

Подібно перебіг пацифікації виглядає в Тижневому звіті за 5–11 березня 1944 року відділу інформації та преси Оружного Представництва Уряду у Львові, підготовленому Казимиром Швірським:

У звіті Головної Опікунської Ради читаємо:

Цитовані документи доводять, що польське підпілля одразу ж після пацифікації не мало сумніву, хто несе за неї відповідальність. Проте як випливає з матеріалів агентурної розробки, яку вело НКДБ, означеної криптонімом «Звери», в пацифікації окрім есесівців із 4-го полку також брали участь вояки УПА з навколишніх сіл. Між тим, у 2009 році в Україні з’явилися публікації, які ставлять під сумнів участь українських добровольців у вбивстві поляків. Прихильником цієї тези є, наприклад, Андрій Боляновський, котрий на підставі знайденого документа польського підпілля, в якому звинувачують у скоєнні злочину лише німців, створив теорію, наче звинувачення на адресу дивізії СС «Галичина» було інспіроване КДБ. Проте важко прийняти всерйоз його твердження, оскільки — як ми бачили — існує багато матеріалів (у тому числі, польського підпілля), які однозначно кажуть про участь українських вояків СС у пацифікації.

Теза Боляновського дивує тим більше, що досі українські історики (скажімо, Тарас Гунчак) не заперечували присутності підрозділів СС «Галичина» в Гуті Пеняцькій, наполягаючи тільки, що вони не брали участі в убивствах мирних жителів. Про це мала би свідчити заява очевидця тих подій Михайла Хронов’ята, котрий 7 березня 1944 року повідомив про перебіг пацифікації на засіданні Військової Управи. «Згідно з його рапортом, — читаємо в книжці Гунчака, — полк захопив село і після короткого відпочинку рушив далі. Після відходу дивізійників у поселення ввійшов німецький підрозділ і “повністю знищив село”»[243].

Однак версія подій, запропонована Гунчаком, викликає серйозні сумніви. Бодай тому, що в жодному повідомленні свідків подій немає й слова про те, що під час операції відбулася будь-яка зміна групи пацифікаторів. Усі свідки згідно твердили також, що вояки, котрі пацифікували Гуту Пеняцьку, розмовляли українською мовою (а декого, як виявилося, вони знали особисто). Крім того, німці за визначенням уживали для подібних акцій підрозділи поліції, тому не мало би сенсу надавати 4-му полкові будь-які поблажки.

Опублікований протокол засідання Військової Управи показує, що сумніви в достовірності тези Гунчака якнайбільш обґрунтовані — адже повна заява Хронов’ята не тільки не заперечує, а радше підтверджує участь українських вояків СС у злочині. Щоправда, Хронов’ят дійсно підтвердив, що після відходу з Гути Пеняцької 4-го полку СС «окремий німецький відділ вщент спацифікував» її, однак напад українського СС на село описав дещо вище таким чином:

Слід, однак, зазначити, що — на відміну від випадків злочинів на Волині — рішення про спалення Гути Пеняцької прийняли німці, котрі власне таким чином часто карали села, поблизу яких траплялися диверсії. Отож, то була типова німецька пацифікація, в даному випадку вчинена руками українських вояків СС. Враховуючи, що ймовірно під час цієї акції полягли від шестисот до восьмисот жертв, її слід визнати однією з найбільших подібних пацифікацій, вчинених під час війни відділами СС. Через кілька місяців, 10 червня, дивізія СС «Das Reich» у помсту за викрадення учасниками французького Руху Опору німецького офіцера вчинила різанину в селі Орадур-сюр-Ґлан. Там були замордовані 642 французи. Цю пацифікацію у Франції досі вважають класичним прикладом військового злочину. З простого порівняння кількості жертв видно, що в Гуті Пеняцькій ми маємо справу із пацифікацією щонайменше такого ж масштабу.

Незабаром після знищення Гути один із батальйонів 4-го полку спрямували на фронт. У боях під Збаражем і Тернополем значна частина його особового складу загинула. На початку червня решту вояків 4-го полку були зараховані до дивізії.

Міф про придушення Варшавського Повстання

Тим часом, коли участь галицьких добровольців у описаних злочинах у Галичині є фактом, то хибним слід назвати думку про участь дивізії СС «Галичина» у придушенні Варшавського Повстання. Цікаво, що тоді, в 1944 році, мешканці Варшави були переконані, що то власне українці відповідальні за більшість злочинів, вчинених під час Повстання. Ця думка була тоді повсюдною, що можна зауважити бодай навіть у текстах, публікованих у пресі повстанської Варшави. Наприклад, у числі 57 видання «Biuletyn Informacyjny» — головного органу АК — за 20 серпня 1944 року можна прочитати: «Найдикішим знаряддям ворожого терору в Варшаві стали від першого дня повстання українці. Годі й перелічити довгий список учинених ними масових вбивств, зґвалтувань, грабежів і звірячої жорстокості. Головним чином саме їхніми руками німці палять цілі квартали [...] їх ще чекає суворий порахунок і кара».

Між тим, дослідження польських істориків Ришарда Тожецького та Анджея А. Земби показали, що під час Повстання у Варшаві не було дивізії СС «Галичина». Ці історики згідно стверджують, що для того, щоб бути визнаним українцем, вистачало «способу поводження», козацького кашкета, «косоокого» погляду, уживання іншої, ніж німецька, мови. Відтак уже незабаром варшав’яни всі іноземні підрозділи, які воювали на боці Німеччини, стали називати українськими. Так передусім говорили про бригаду Російської Визвольної Народної Армії (Русская Освободительная Народная Армия, РОНА) Броніслава Камінського. Камінський був лідером Російської націонал-соціалістичної партії та у своїх політичних планах прагнув до створення в Росії фашистської держави. Бригада вчинила на варшавській дільниці Охота численні злочини — масові зґвалтування та вбивства, вже не кажучи про пограбування. Тільки в колишньому Інституті Радію й на так званому Зеленяку ронівці замордували від 2 серпня до 2 вересня близько трьохсот осіб. Також іноземні підрозділи підтримували акції укомплектованої з німецьких кримінальних злочинців бригади СС Оскара Дірлеванґера, яка чинила масові злочини на дільниці Воля. То були два батальйони туркменів зі східномусульманського полку СС і два батальйони азербайджанців. Окрім них, до Варшави потрапили підрозділи калмиків і козаків (донських, отож відданих російській традиції). Всіх їх мешканці Варшави називали українцями.

З наявних джерел виразно видно, що вже в перших тижнях серпня з’явився справжній ляк перед українцями. Уважний аналіз текстів, опублікованих у виданні «Biuletyn Informacyjny», схиляє до висновку, що найбільше на певність у присутності українців вплинула поява у Варшаві бригади РОНА Броніслава Камінського. Значна частина інформації, яку вмістив «Biuletyn Informacyjny» про українців, стосувалася власне РОНА. Цікаво, що після виїзду тієї бригади в околиці Кампіноської Пущі згадки про українців у «Biuletynie» стають набагато рідшими.

Це, звісно, не означає, що жоден українець не брав участі в придушенні Повстання. Дві українські поліційні роти (від вісімдесяти до ста п’ятдесяти осіб) дислокувалися в районі алеї Шуха та по вулиці Вавельській у будинку Вищої школи політичних наук. Групу з десяти підстаршин і старшин дивізії СС «Галичина», котрі навчалися в Познані, включили до угруповання Райнефарта, де вони служили перекладачами. Німці скерували проти повстанців також частину (дві роти) Українського Легіону Самооборони, який постав у 1943 році на Волині. Підрозділ налічував двісті дев’ятнадцять чоловік. Під командуванням полковника Петра Дяченка він протистояв на Повіслі у вересні 1944 року десантові І Армії Війська Польського. Німці пізніше відправили українських легіонерів до Кампіноської Пущі, де наприкінці вересня вони взяли участь у операції проти АК. На початку 1945 року УЛС був включений до складу дивізії СС «Галичина». Окрім того, українці також могли служити в окремих поліцейських батальйонах.

Всі ці підрозділи були, втім, занадто нечисленні, а до того ж, зазвичай прибули у вересні, себто занадто пізно, щоб вплинути на точку зору варшав’ян, сформовану вже на початку серпня. Повторюємо: українців звинувачували в злочинах у Варшаві під впливом кривавих «подвигів» бригади РОНА та інших чужинських загонів, які, поза усяким сумнівом, несуть відповідальність за злочини на дільницях Воля та Охота.

На фронті

У червні 1944 року дивізію СС «Галичина» скерували на Східний фронт у Галичині, розташувавши її в районі Бродів. За кілька тижнів потому почався радянський наступ, у результаті якого дивізія потрапила в оточення. В «казані» загинули або опинилися в полоні близько семи тисяч українців. Лише небагатьом вдалося приєднатися до УПА. З пастки вирвалися близько трьох тисяч вояків дивізії, з яких аж половину становили підрозділи запілля (ветеринари, технічна обслуга тощо).

7 серпня 1944 року Гайнріх Гімлер видав інструкцію, в якій наказав відтворити дивізію СС «Галичина». На початку вересня вона знову налічувала близько десяти тисяч чоловік. На межі вересня та жовтня дивізію перекинули до Словаччини, де вона придушувала повстання, яке спалахнуло в цій країні. Наприкінці січня 1945 року дивізія СС «Галичина» потрапила до Словенії. Там вона воювала з партизанами Тіто. Від 1 квітня дивізія вела важкі бої з Червоною Армією в районі австрійського міста Ґраца.

17 березня 1945 року німці погодилися на створення Українського Національного Комітету (УНК), який представляв українців у III Райху. Водночас було оголошено про формування підпорядкованої УНК Української Національної Армії (далі — УНА), до складу якої мали увійти всі українські підрозділи, що воювали на боці Німеччини. Головнокомандувачем УНА став генерал Павло Шандрук (до війни контрактовий офіцер Війська Польського, відзначений за участь у боях під час польської кампанії 1939 року хрестом найвищого польського військового ордена Virtuti Militari). Одразу ж після свого призначення він поспішив до дивізії СС «Галичина», щоб переформувати її в I Дивізію УНА. На ділі то була суто формальна процедура, але вона мала велике пропагандистське значення, позаяк знімала з вояків дивізії одіозне тавро СС.

7 травня 1945 року, отримавши звістку про остаточну поразку Німеччини, дивізія покинула лінію фронту, відірвавшись від радянських військ, і капітулювала перед англійцями та американцями. Її вояків розмістили в таборах у Італії. Зміна назви дивізії, той факт, що добровольці, які в ній служили, були до війни громадянами Польщі, врешті, втручання Ватикану, а можливо навіть генерала Андерса, врятували її від депортації до СРСР. У 1947 році колишнім воякам дивізії СС «Галичина» дозволили виїхати до Канади та Англії, де вони хутко влилися в життя української еміграції.