Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Політика окупантів

Після початку Другої світової війни поляки й українці опинилися в різній геополітичній ситуації. Польща весь час належала до табору союзників і головним ворогом вважала Німеччину. СРСР був для неї спочатку ворогом (1939–1941), відтак клопітким союзником (1941–1943), і нарешті, «союзником наших союзників» (після 1943 року). Між тим, для українських націоналістів після падіння Польщі ворогом номер один став Радянський Союз. Натомість Німеччина здавалася єдиною країною, зацікавленою у створенні незалежної України. Це уже на самому початку робило поляків і українців антагоністами. Співпраця багатьох українців із Німеччиною, хоча вона, без сумніву, переважно була мотивована благом власної нації, сприймалася як прояв ворожості. Взаємну неприязнь підсичувало неприховане задоволення, із яким чимало українців сприйняли поразку Польщі. Один із членів ОУН згадував: «І сталася дивна річ, бо не минуло й двох тижнів, як зникла держава з назвою Польща, яка дерлася на все горло — «не віддамо». Зникла з політичної мапи пихата, зарозуміла, шляхетська держава»[30].

Німці спершу спритно намагалися зміцнювати українські сподівання. Хоча у планах нацистів майбутнє українців було подібним до польського (позбавленні провідної верстви, частково винищені та переселені, вони мали стати резервуаром дешевої робочої сили), репресії до початку німецько-радянської війни були скеровані передусім проти поляків. Щоб полегшити собі контроль над польською громадою, німці вели політику підкреслювання всіляких етнічних відмінностей. Елементом цієї політики була й підтримка українців — під німецькою окупацією їх мешкало близько 550 тисяч, переважно на Люблінщині та в Карпатах. Українцям виділяли вищі норми харчування, дозволяли володіти радіоприймачами (полякам за це загрожувала смертна кара), було дозволено розвивати власну початкову та середню освіту, а українській молоді — навчатися в німецьких університетах у Берліні та Відні. У Холмі та його околицях Православній Церкві були передані близько двадцяти храмів, які вона втратила після 1918 року на користь Римо-католицької Церкви.

Німці розпустили всі політичні партії, дозволяючи лише існування благодійних організацій, які окремо представляли поляків, євреїв і українців. У травні 1940 року було створено Український Центральний Комітет (УЦК), якому підпорядковувалися місцеві Українські Допомогові Комітети (УДК). УЦК у принципі був покликаний виконувати лише функції закладу соціальної допомоги, проте фактично був неофіційним представником українців у стосунках із керівництвом Генерального губернаторства. Комітет очолив Володимир Кубійович, котрий не приховував, що прагне здійснити українізацію «етнографічних українських земель». Для цього він клопотався про отримання українцями усіх не зарезервованих для німців самоврядних посад (війтів, бурмістрів тощо) і розвиток українського освітнього та культурного життя. Кубійович неодноразово пропонував німцям розмежувати на території Генерального губернаторства українців від поляків шляхом переселення людності.

17 грудня 1939 року на підставі директиви Ганса Франка була створена Українська Допоміжна Поліція, підпорядкована командуванню СС і поліції. До 1941 року число її членів не перевищувало однієї тисячі. Відділки української поліції виникли, серед іншого, в Бещадах і Низькому Бескиді, де вони нещадно переслідували поляків, коли ті намагалися дістатися через Словаччину та Угорщину до Франції. Українці також служили у промисловій (Werkschutz) і залізничній (Bahnschutz) поліції.

Німецька політика зумовила, що українці доволі масово «вірили в політичну спільність німецько-українських інтересів»[31]. Саме тому чимало їх (загалом близько двадцяти тисяч), тікаючи від радянської окупації, шукали притулку на німецькому боці. При цьому вони не усвідомлювали, що нацистські лідери ставляться до українського питання суто інструментально. Ганс Франк уже в 1940 році застеріг підлеглих йому посадовців, щоб ті не підсилювали українських сподівань на незалежність, заявивши прямо: «Українці справді є друзями німецької нації, але не її довіреними особами»[32].

Більшість земель, населених українцями, анексували в СРСР. Східну Галичину та Волинь після «виборів» до Народних Зборів Західної України було включено до складу УРСР. Радянська влада намагалася якомога швидше запровадити на окупованій території устроєві змі-ни, характерні для СРСР. Отож були націоналізовані заводи, торгівля, банки й ліси, проведена земельна реформа — поміщицькі та церковні маєтки поділені між селянами. Ліквідовані всі незалежні установи місцевого самоврядування, економічні, культурні та освітні інституції. В школах і державних установах запроваджено українську мову. Масово, наприклад, на залізниці, звільнено польських працівників і замінено їх інколи й некваліфікованими українцями.

Частиною системних змін була боротьба проти «безнадійних класово ворожих елементів». Для цього в 1939 році слідом за підрозділами війська просувалися спеціальні групи НКВС, які чинили арешти визначених політичних діячів, співробітників адміністрації та офіцерів Польської Армії. В лютому, квітні та червні 1940 року, а також у травні 1941 року було влаштовано депортацію вглиб СРСР різних категорій мешканців, у тому числі військових осадників, лісників, так званих біженців (утікачів із зони німецької окупації) та родин тих, кого вважали ворогами комунізму. Радянська влада охоче використовувала етнічну ворожнечу, розпалюючи різними способами взаємну неприязнь. У спогадах читаємо:

Від організованих радянськими спецслужбами репресій першими постраждали поляки. У межах депортації, влаштованої в лютому 1940 року, вглиб СРСР було вивезено переважну більшість польських поселенців. Позаяк українські середовища керували своє обурення передусім проти них, то можна мати певність, що цю операцію місцеві українці зустріли з неприхованим схваленням. Унаслідок репресій спецслужби розвідали й узяли під контроль значну частину польського підпілля. Втім, репресії проти поляків почали слабшати від липня 1940 року, зате дедалі частіше їх спрямовували проти українців. Хоча українських націоналістів переслідували від самого початку окупації, проте в другій половині 1940 року число заарештованих почало стрімко зростати. Комуністична економіка дефіциту, зверхнє ставлення радянських партійних і державних кадрів та здійснювана, починаючи з 1940 року, колективізація сільського господарства зумовили неприязнь населення й зростання впливів ОУН. Влада не могла не помітити цієї загрози.

Виникнення ОУН-Бандери

13 вересня 1939 року Степан Бандера вийшов на волю з польської в’язниці й незабаром прибув до Львова, де зустрівся з активістами ОУН. Гуртом було вирішено, що він повинен дістатися до німецької зони окупації й там врегулювати суперечку, яка виникла в організації між «старими» офіцерами ЗУНР і «молодими», котрі схилялися до більш радикальної політики.

У грудні 1939 року в Римі відбулася зустріч Бандери з Мельником. У зв’язку з непевним перебігом війни, перший запропонував, щоб Мельник переїхав до нейтральної Швейцарії і звідти представляв організацію на міжнародному рівні. Водночас постав задум створити два автономні закордонні осередки ОУН, один — на теренах, які залишалися «в орбіті» Німеччини (а отже, й на польських землях), а другий — у Канаді чи США. «Молоді» також сподівалися усунення з Проводу ОУН Омеляна Сеника та Ярослава Барановського. Останнього звинувачували в агентурній діяльності проти ОУН, доказом чого начебто мала бути співпраця його брата Романа з польською поліцією. Неприязнь Бандери до Барановського додатково посилював той факт, що він програв йому змагання за симпатію жінки, Ганни Чемеринської, до котрої він, схоже, мав глибокі почуття.

Вимоги молодих радикалів перетворювали Мельника майже на маріонетку. Його виїзд до Швейцарії був рівнозначний втраті впливу на організацію та відреченню від влади на користь локального, так званого «німецького», осередку. Тож не дивно, що він відхилив пропозицію. За цих обставин чільна група «молодих» зібралася 10 лютого 1940 року в Кракові та оголосила про створення революційної фракції ОУН, яку скорочено — від прізвища Бандери — називали ОУН-Б. Почалася нещадна, тривала боротьба за впливи в організації, яка згодом набула навіть кривавого характеру.

Тим часом, коли українська еміграція — за винятком теренів Генерального губернаторства — встала радше на бік Мельника, на Волині та в Східній Галичині бандерівці перейняли структури ОУН майже повністю. В квітні 1941 року в Кракові відбувся організований бандерівцями II Великий Збір ОУН. Він підтвердив рішення, прийняті 10 лютого 1940 року, і затвердив програму ОУН-Б, а також погодив бандерівський червоно-чорний прапор. Главою ОУН одноголосно було обрано Степана Бандеру. Його першим заступником став Ярослав Стецько, а другим — Микола Лєбєдь. Збір також запровадив як офіційне вітання членів організації — піднесення правої руки вгору (за фашистським зразком) й слова «Слава Україні» — «Героям слава». Окрім того, офіційні програмні матеріали Збору констатували: «Жиди в СРСР є найвідданішою підпорою пануючого большевицького режиму та авангардом московського імперіялізму в Україні. Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів. Організація Українських Націоналістів поборює жидів як підпору московсько-большовицького режиму, освідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва — це головний ворог»[34]. Це твердження свідчить, наскільки була поширена в ОУН концепція «жидокомуни», що поєднувала в собі антикомунізм із антисемітизмом.

Бандерівці хотіли якнайшвидше почати збройне повстання проти радянської влади. Термін завершення повстанських приготувань спочатку був визначений на середину травня 1940 року. Проте радянські арешти змусили бандерівців відкласти термін початку відкритої збройної боротьби на осінь 1940 року, а відтак навіть на весну 1941 року. Задля зміцнення мережі в зоні радянської окупації з Генерального губернаторства на Волинь і в Галичину перекидали людей і спорядження, тож на кордоні відбувалися постійні сутички з Прикордонними військами НКВС. Лише від квітня до жовтня 1940 року радянською владою було викрито та ліквідувано 38 груп ОУН, які налічували 486 осіб. Іноді Бандера особисто проводжав групи, які вирушали в дорогу. Богдан Казанівський згадував:

В інструкціях, пересланих на Україну на початку 1941 року, спалах повстання було пов’язано звибухом війни. Групи повстанців мали нападати на підрозділи Червоної Армії, вбивати офіцерів і політичних комісарів. Було рекомендовано скористатися воєнним сум’яттям для ліквідації «незручних» польських, радянських та єврейських активістів. Дмитро Мирон, один із провідних членів ОУН-Б, застеріг від «тих, хто ворожо ставляться до України й відмовляють українському народові у праві на його рідну землю, наприклад, польська інтелігенція, колоністи-мазури, польське священство, московсько-більшовицькі агенти й знаряддя ворожого режиму»[36]. Паралельно з утворенням невеликих диверсійних груп, німці вирішили сформувати з українців два великих загони, кожен у розмірі батальйону. В квітні 1941 року в Нойгамері (нині с. Швентошув у Нижній Сілезії) був сформований батальйон «Нахтіґаль» («Соловей»), що налічував триста п’ятдесят вояків. У його складі перебували кілька майбутніх командирів УПА, у тому числі Роман Шухевич, Василь Сидор і Олександр Луцький. Другий український батальйон «Роланд» постав на початку 1941 року в Австрії.

Акт 30 червня 1941 року

22 червня 1941 року німецькі війська напали на СРСР. Відразу ж після вибуху війни підпілля ОУН розпочало антирадянські збройні дії. Бандерівцям вдалося перебрати владу в двісті тринадцяти населених пунктах. 24 червня ОУН почала збройний виступ у Львові, обстрілюючи підрозділи Червоної Армії. Проте до вечора радянським солдатам вдалося узяти ситуацію під контроль.

Напад Німеччини змусив СРСР відступити з Волині та Східної Галичини. Але перш ніж піти, було перебито тих в’язнів, котрих не змогли евакуювати. В самому Львові таким чином загинули понад три тисячі ув’язнених. Більшість убитих становили українці, проте другою за кількістю жертв етнічною групою були поляки. Ці вбивства дали німцям чудовий аргумент для обґрунтування влаштованих ними репресій. В Україні діяли айнзацгрупи C і D, які слідували одразу ж за фронтом і були призначені для знищення схоплених комуністичних комісарів та євреїв.

За наступаючим Вермахтом йшли спеціальні похідні групи ОУН-Б. Активісти ОУН на захоплених німцями теренах проводили агітацію за створення незалежної української держави. З-поміж вороже налаштованих до СРСР осіб вони обирали місцеву владу. Бандерівці також на кожному кроці намагалися шкодити суперникам із ОУН-М. Радше за все, саме вони були причетні до вбивства у жовтні 1941 року в Житомирі відомих мельниківців: Миколи Сціборського та Омеляна Сеника.

Окрему групу ОУН-Б скерувала до Львова, де вирішила, не питаючи дозволу в німців, одразу ж після захоплення міста проголосити створення українського уряду. Поквапитися їх могла спонукати ситуація в Литві, де подібна до ОУН організація — Фронт литовських активістів (LAF) — підняла антирадянське повстання і 23 червня відновила в Каунасі литовську державність (уряд Литви проіснував шість тижнів і на початку серпня припинив діяльність, позаяк Німеччина його не визнала).

На світанку 30 червня 1941 року батальйон «Нахтіґаль» без бою увійшов до покинутого радянською владою Львова. Його вояки подбали про встановлення контролю над громадськими спорудами в місті, щільно співпрацюючи з членами ОУН-Б. Шоком для солдатів стала знахідка трупів жертв масових розстрілів у львівських тюрмах, тим паче, що серед убитих був молодший брат Романа Шухевича — Юрій.

Того ж дня, вранці, слідом за німецькими підрозділами до Львова прибула також спеціальна група бандерівців, покликана захопити владу в місті. Очолював її Ярослав Стецько. Увечері, в будинку на площі Ринок, 10, відбулися збори провідних українських діячів. На ці збори як спостерігачі були також запрошені представники німецької військової влади. Присутнім зачитали Акт відновлення Української Держави, в якому було заявлено, що «волею українського народу» керована Бандерою ОУН створює уряд на чолі з Ярославом Стецьком. Акт містив пізніше вилучені з офіційних документів ОУН слова: «Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Европі»[37].

Стецько відразу ж після зборів вирушив на львівську радіостанцію, зайняту членами ОУН (їй тим часом було присвоєне ім’я Є. Коновальця) та оголосив Акт по радіо. Водночас він надіслав листи лідерам Італії — Беніто Муссоліні, Іспанії — генералові Франсиско Франко та Хорватії — Анте Павелічу. В листі до Муссоліні Стецько написав про створення Української Держави на території, «звільненій від московсько-жидівської окупації», висловивши при тому сподівання, що «в новому справедливому фашистському порядку, який повинен замінити Версальську систему, Україна займе належне їй місце»[38].

1 липня 1941 року був оголошений наказ керівника ОУН-Б у Східній Галичині Івана Климіва. Климів представився в ньому як начальний комендант Української національної революційної армії (УНРА), покликаної захищати «український народ та єго виразник — Провід Українських націоналістів з Степаном Бандерою на чолі». Водночас було оголошено про впровадження воєнного стану і революційних трибуналів. За будь-який злочин проти Української держави та армії чекало суворе покарання: смертна кара, ув’язнення в концентраційному таборі, тюремне ув’язнення або конфіскація майна, а вироки виконували упродовж двадцяти чотирьох годин. У наказі було зазначено прямо: «впроваджую збірну відповідальність (родову і національну)»[39].

Початок німецько-радянської війни поляки спершу також вітали з надією на покращення своєї долі. Однак створення уряду Стецька та упривілеювання німцями українців збудили величезну стурбованість. Справжній жах викликала інформація про розстріл кількадесяти професорів львівських вишів. Досі цей злочин часто приписують воякам батальйону «Нахтіґаль». Проте вони з усією певністю, всупереч поширеній думці, не відповідають за ту страту — хоча, одразу ж додамо, що, ймовірно, саме члени ОУН-М спорядили німців проскрипційним списком. Професори були ліквідовані німецькою айнзацгрупою, в чому Кароліні Лянцкоронській зізнався винуватець того злочину гауптштурмфюрер Крюґер. Згодом та ж група СС вимордувала польських учителів середніх шкіл у Кремінці та Станіславі.

Це не означає, що в 1941 році поляки не гинули від рук українських націоналістів. Тоді сталися убивства кількасот осіб польського походження, вчинені членами ОУН або новоствореної української міліції. В самому Львові були замордовані близько ста польських студентів — їх, мабуть, розстріляла українська поліція (можливо, то була помста за дії Львівських Орлят у 1918 році). Усе це провіщало драконівську владу ОУН над поляками. Відомі нині плани уряду Стецька, схоже, свідчать, що польське населення, принаймні частково, мали намір насильно асимілювати натомість інтелігенцію, за німецьким зразком, винищити. В інструкції ОУН-Б на перші дні «державного життя» про поляків читаємо:

Однак, улітку 1941 року ще гіршою, ніж доля поляків, була доля євреїв. Після початку німецько-радянської війни теренами, окупованими Вермахтом, прокотилася хвиля погромів. Хоча надихали їх німці, однак безпосередніми виконавцями стало місцеве населення: в Литві — литовці, на Білосточчині (наприклад, у Єдвабному) — поляки, на Волині та у Східній Галичині — переважно українці. З німецьких рапортів випливає, що «українське населення показало [...] варту схвалення активність щодо євреїв»[41]. Хвилю гніву породило розкриття масових злочинів, учинених у в’язницях радянським режимом. Повсюди провину за них покладали на місцеве єврейське населення. Німці спритно намагалися маніпулювати цими почуттями. В Добромилі українці підпалили синагогу, а в Самборі вбили п’ятдесят осіб. У Львові розлючений натовп загнав до тюрми близько тисячі євреїв, знущаючись над ними та чинячи самосуд. Євреїв змушували голіруч проводити ексгумацію, обмивати розкладені тіла покійників, а потім вмиватися у використаній для того воді. Водночас їх лупцювали, обкладали прокльонами та усіляко ображали. Робота тривала від світанку до смеркання, і нікому не давали ні їсти, ні пити. Частими були вбивства. У львівському погромі, ймовірно, брали участь вояки батальйону «Нахтіґаль», але не як організований підрозділ.

Наступна хвиля антиєврейських репресій у Львові трапилася 25–27 липня 1941 року, коли було організовано так звані Дні Петлюри (керівник УНР Симон Петлюра загинув 25 травня 1926 року від рук єврея). Погром розпочався близько п’ятої ранку. Бойовики вривалися до єврейських помешкань, виганяли з них людей, били й грабували. Тоді були вбиті близько півтора тисячі осіб. У спогадах рабина Давида Кагане читаємо:

Роль ОУН-Б у цих подіях не цілком зрозуміла. Відсутні докази того, що погроми організувало керівництво ОУН, але в антиєврейських виступах брала участь створювана бандерівцями українська поліція, підтримана людністю. Не можна, отож, виключити, що насильство проти євреїв стало прямим наслідком втілення в життя процитованого вище наказу Климіва, котрий оголосив застосування колективної відповідальності. Безсумнівно, ОУН-Б виключала асиміляцію євреїв й у своїй пропаганді підсилювала антисемітські настрої. В інструкції якогось «Левка» (неідентифікована особа), ймовірно, місцевого провідника ОУН, опублікованій 1 серпня 1941 року, в пункті 9 читаємо: «Не вільно з жидами вітатися і подавати їм руку», а в пункті 10: «Не вільно продавати жидам і полякам їжі; належить бойкотувати тих, хто не дотримується цього розпорядження; членів організації належить карати»[43]. Не менш промовистим є перебіг бандерівської Ради сеньйорів 19 липня 1941 року, на якій обговорювалося, якою має бути національна політика уряду Ярослава Стецька. Присутні тепло висловлювалися про німецьку політику супроти євреїв. Лунали пропозиції, щоб український уряд домагався виселення євреїв з України. Як альтернатива розглядався варіант переселення єврейського населення до ґетто або окремих невеликих міст, скажімо, Бердичева. Один із провідних бандерівських діячів Степан Ленкавський відстоював «індивідуальне трактування» деяких осіб єврейського походження — наприклад, цінованих українською громадою фахівців і тих, хто був хрещений та пов’язаний родинними узами з українцями («чверть- і півкрови жидів»). Він також заявив: «Відносно жидів приймемо всі методи, які підуть їм на знищення»[44]. Незалежно від того, чи йшлося про фізичну ліквідацію, чи радше про вигнання, це висловлювання звучить страхітливо.

Між тим, вирішувалася доля уряду Стецька. 3 липня 1941 року німці зустрілися в Кракові з делегацією ОУН-Б, звинувативши українців у неузгодженості дій і вимагаючи скасування проголошеного Акта про незалежність. Коли Бандера і Стецько відмовилися, німці на початку липня посадили їх у Берліні під домашній арешт, а згодом відправили до концентраційного табору Заксенгаузен.

16 липня 1941 року Гітлер прийняв остаточне рішення стосовно долі України. Він відкинув пропозицію про створення Української держави в будь-якій формі та включив Східну Галичину до Генерального губернаторства. Землі до річки Південний Буг були передані Румунії, а з решти теренів, у тому числі й Волині, утворено Райхскомісаріат Україна (далі — РКУ). 1 серпня 1941 року було офіційно повідомлено про включення Східної Галичини до Генерального губернаторства, що українці сприйняли за приєднання до Польщі. 5 вересня того ж року німці провели масові арешти членів ОУН-Б. Сотні осіб потрапили спершу до в’язниць, а відтак до концентраційних таборів. В Аушвіці опинилися й там загинули двоє рідних братів Бандери.

Новини про німецькі репресії та територіальні рішення стали відомі й батальйонам «Нахтіґаль» і «Роланд». «Нахтіґаль» 7 липня 1941 року покинув Львів і через Золочів й Тернопіль дістався до Вінниці (дорогою влаштувавши принаймні один єврейський погром). Німецькі рішення призвели до кризи в обох підрозділах. Тому їх зняли з фронту, перевели до Франкфурта-на-Одері та переформували в 201-й поліцейський батальйон. 1 грудня 1941 року вояки підписали річний контракт на подальшу службу під командуванням німців.

Репресії торкнулися також мельниківців. Тим часом, коли переможцями в перегонах за Львів стали прихильники Бандери, уже в Києві саме мельниківцям вдалося утворити Українську Національну Раду. Вона перебрала владу в місті, проте вже 17 листопада 1941 року німці її розпустили. На початку 1942 року частину членів УНРади, в тому числі поетесу Олену Телігу, розстріляли в Бабиному Яру.

1942 рік західні українці, напевно, зустрічали у похмурому настрої. Розчарування діями німців було величезне, і щодня дедалі поглиблювалося. Як згадував кур’єр ОУН Євген Стахів, «серед неарештованих членів організації була страшна депресія»[45]. З іншого боку — німецька окупація Східної Галичини, порівняно з комуністичною, стала для місцевих українців справжнім перепочинком. Не дивно, отож, що чимало з них і далі схилялися до співпраці з Німеччиною.

Репресії, яких зазнали українські націоналісти, поляки, либонь, сприйняли з прихованим задоволенням і справжнім полегшенням. Побоювання щодо української державності аж ніяк не були безпідставними. В польських дискусіях липень 1941 року фігурує переважно в контексті сумнівної — як уже йшлося — участі батальйону «Нахтіґаль» у страті польських професорів. Таким чином, ми залишаємо поза увагою значно важливішу справу: з відомих нині планів ОУН-Б можна зробити висновок, що уряд Ярослава Стецька, якби німці його визнали, ставився б до поляків так само брутально, як керівництво усташівської Хорватії до сербів.