Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Червоні партизани

Досвід війни 1812 року з Наполеоном Бонапартом, а також громадянської війни в Росії 1917–1921 років, продемонстрував комуністам, що партизанські дії є ефективною формою боротьби. Тому одразу ж після нападу Німеччини на СРСР вони заходилися організовувати на теренах, окупованих Вермахтом, партизанські групи. У травні 1942 року був створений Центральний штаб партизанського руху (далі — ЦШПР), якому підпорядковані партизанські штаби окремих республік. Штаб очолив Пантелеймон Пономаренко, Перший секретар Комуністичної партії (більшовиків) Білорусії. Йому, зокрема, був підпорядкований Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з генералом НКВС Тимофієм Строкачем. Варто відзначити, що ЦШПР і його штабам не підпорядковувалися розвідувальні групи військової розвідки та підрозділи НКВС, що виконували спеціальні завдання.

На Волині та в Східній Галичині умови діяльності для радянських партизан були особливо складними. Занадто свіжою залишалася в пам’яті людей окупація 1939–1941 років, щоб комуністи могли здобути в суспільстві значну підтримку. Одним із перших радянських партизанських загонів на Волині стала скинута 20 червня 1942 року в рівненських лісах група НКВС полковника Дмитра Медведєва. Вона підпорядковувалася безпосередньо напряму московському центрові. Окрім організації розвідувальної мережі, група влаштувала чимало замахів на німецьких бонз. Безпосереднім виконавцем їх був Микола Кузнєцов, котрий вдавав німецького офіцера (загинув у 1944 році в сутичці з УПА).

На межі 1942 і 1943 років на Волині з’явилися численні радянські партизанські загони, в тому числі потужне з’єднання Сидора Ковпака. В болотистих районах на Поліссі та на півночі Волині партизани утворювали партизанські республіки, де ліквідували адміністрацію окупантів і створили свою власну. Водночас, спершу посилені патрулі, а відтак щоразу численніші підрозділи проникали все далі на південь і захід, розпізнаючи терен і ведучи диверсійно-розвідувальну діяльність. СРСР передусім був зацікавлений у розгортанні партизанської війни з німцями, і саме проти них була спрямована більшість їхніх бойових операцій. Особлива увага приділялася диверсіям на залізниці. Шукаючи союзників у боротьбі з німцями, радянські партизани контактували і з поляками, і з українцями. Проте, воднораз комуністи вважали і польських, і українських «націоналістів» своїми ворогами, а тому, зокрема, укладали списки осіб, які підтримують німців, членів СЗБ-АК чи ОУН і УПА — для подальшого використання НКВС.

Тут варто розглянути проблему радянської провокації, яка нібито призвела до різанини польського населення на східних землях II Республіки. Згідно з цією теорією, польсько-український конфлікт начебто розбурхали радянські партизани, котрі, вдаючи вояків УПА, скоїли перші вбивства польського населення. Ці гадані радянські починання буцім зумовили польську відплату, вона, в свою чергу, змусила УПА реагувати. Така гіпотеза, на яку свого часу часто покликалися українські автори, не знаходить жодного підтвердження у джерелах, і тому слід її рішуче відкинути. Серед сотень нападів на польські поселення не знайдено жодного, який би можна було приписати радянським партизанам. Зате в кожному випадку (див. вбивство в Парослі), де вдалося ідентифікувати злочинців, ними виявилися бандерівці.

У лютому 1943 року почалася партизанська і пропагандистська війна між УПА та радянськими партизанами. На зайнятих УПА теренах радянські партизани могли пересуватися або у складі потужних угруповань, або з найбільшою обережністю. Обидві сторони ставилися одна до одної з усією нещадністю. У період від 20 травня до 1 серпня 1943 року угруповання Івана Фьодорова провело два рейди територією Волині, «зараженою» УПА, з метою «ліквідації націоналістичних центрів»[138], убивши тоді 163 українських націоналістів. Але подібні ліквідації осіб, звинувачуваних у націоналістичних симпатіях, траплялися значно частіше. В поіменному списку розстріляних серед звинувачень на адресу жертв ми можемо знайти такі визначення, як «розвідник», «поширювач націоналістичної літератури», «учасник боїв із партизанами», чи просто «активний націоналіст». Радянська влада, мабуть, сама усвідомлювала, на яких ефемерних підставах засновані виконані вироки, позаяк «після визволення» вимагала їх протокольного обґрунтування, перш ніж внести сім’ю цих жертв до списку визначених для депортації.

УПА жорстоко вбивала схоплених радянських партизанів, але й полонені упівці не могли сподіватися на милосердя. Один із командирів радянських партизанських загонів, поляк за походженням, Міколай Куніцький так описав долю схопленої групи націоналістів: «Після допиту [...] взводного я засудив до тортур і смертної кари, а решту до смертної кари через повішення»[139]. В іншому місці своїх спогадів він каже: «Бомби, які не вибухнули [...] ми зносили [...] на середину галявини, узлісся обставляли партизанами, а на галявину посилали полонених із банд УПА, які з тих бомб викручували запали»[140]. Інший свідок доби, Фанні Солом’ян-Лоц, яка працювала в партизанському лазареті, згадувала: «Українці були моїми «кроликами», на яких я проводила мої перші в житті операції з галузі малої хірургії [...] Діяв закон: полоненого вилікувати, потім убити»[141].

Більшість активних операцій, спрямованих проти «націоналістів», підпорядковані УШПР підрозділи адресували в 1943 році українському підпіллю, але не забували й про польських конспіраторів. Неприязне ставлення радянських партизан до поляків особливо виразно було помітне на північно-східних теренах Другої Республіки. Наприкінці лютого того року Пантелеймон Пономаренко наказав тамтешнім партизанам провадити діяльність, яка б забезпечувала включення Західної Білорусі до СРСР. У результаті в квітні й травні почалися напади на польських підпільників у районі Новогрудка. В наступні місяці в цих околицях спалахнула своєрідна польсько-радянська партизанська війна.

Інакше справи виглядали на Волині. Уже в 1942 році польські комуністи, в тому числі Юзеф Собесяк, Ян Бужинський і Роберт Сатановський, почали створювати в цьому регіоні прокомуністичне підпілля та партизанські загони. Після появи радянських підрозділів групи Собесяка та Бужинського влилися до їхніх лав. На межі 1942 і 1943 років Сатановський висунув ідею створити на Волині підрозділ польських комуністичних партизанів.

Задум польських комуністів викликав значний опір у радянського керівництва, але на початку 1943 року Пономаренко запропонував сформувати польські партизанські загони та перекинути їх на територію Генерального губернаторства. Там вони мали розв’язати антинімецьку партизанську війну, яка, як писав Пономаренко, «окрім військового ефекту, призведе [...], що полякам не вдасться повністю зберегти свої сили [для боротьби проти СРСР. — Ґ. М.]»[142].

Як наслідок, у лютому 1943 року виник загін ім. Тадеуша Костюшка під командуванням Роберта Сатановського. Як випливає з листа, написаного Сатановським, сенс діяльності групи мав полягати в «залученні польських мас до активної боротьби з окупантами пліч-о-пліч із радянськими партизанськими підрозділами». Командир також обіцяв «діставатися до націоналістичних організацій [тобто, АК. — Ґ. М.] з метою викриття їхніх намірів і діяльності та розкладу їхніх лав. Червоний польський партизанський загін буде надійним агентурно-розвідувальним підрозділом на території Польщі»[143]. Політичний характер підрозділу добре ілюструє Відозва до всього польського народу, прийнята на мітингу польського партизанського підрозділу 1 травня 1943 року та оприлюднена у зв’язку з розривом дипломатичних стосунків між польським урядом у Лондоні та СРСР і підписана командуванням групи на чолі з Сатановським. У відозві звинувачення радянської влади у вбивстві польських офіцерів у Катині назване вигадкою та провокацією, а уряд Сікорського пойменований «фашистським». У відозві читаємо:

Підрозділ Сатановського спочатку не мав великої популярності серед місцевих поляків. До 1 травня 1943 року в загін вступили заледве сорок три особи. Партизани діяли переважно в Столинському та Сарненському повітах, беручись за дрібні бойові завдання. Допіру після того, як УПА почала антипольську акцію, кількість поляків у комуністичному партизанському русі почала раптово зростати, щоб врешті сягнути лічби в п’ять-сім тисяч осіб. 15 серпня 1943 року постало угруповання №3, яке складалося з чотирьох підрозділів: ім. Тадеуша Костюшка, «Смерть фашизму», ім. Ванди Василевської та ім. Ромуальда Трауґута. Два останні загони складалися з утікачів із Гути Степанської, знищеної УПА в липні 1943 року. У вересні того ж року «польське» угруповання вчинило — як це від самого початку планувалося — спробу перебратися до Генерального губернаторства, однак цьому завадила епідемія тифу, що спалахнула серед партизанів.

Поляки пристали й до інших комуністичних партизанських підрозділів. В угрупованні Івана Шитова було сформовано польський загін ім. Фелікса Дзержинського. До його складу увійшли групи самооборони з Костопільського повіту. Ще один загін (також названий на честь Тадеуша Костюшка) виник у Камінь-Каширському повіті. Він діяв у складі бригади Івана Шубітідзе, пов’язаної з Білоруським штабом партизанського руху.

Всі ці підрозділи залишалися до 1944 року на Волині та Поліссі, влаштовуючи у цей період більші чи менші сутички з УПА та німцями. Вони ефективно захищали місцеве польське населення, але також (бодай іноді) організовували відплатні операції проти українців. Наприклад, у відповідь на вбивство кількох партизанів 18 грудня 1943 року підрозділ ім. Т. Костюшка (з бригади Шубітідзе) за підтримки радянських партизанів напав на Лахвичі. Місцева боївка ОУН, відстрілюючись із ручної зброї, відступила з села. В українському звіті читаємо: «Червоні сильно пограбували селян, спалили пів села, забили 25 осіб, ранили 15, 10 забрали з собою»[145]. Це підтверджують спогади Фанні Солом’ян-Лоц, учасниці операції: «Ми виїхали на реквізованих возах, повних воєнних трофеїв: полотна, простирал, рушників, сорочок тощо. Ми хутко вивели усю худобу та коней»[146].

Людей, які перебували в підпорядкованих радянським партизанам загонах, піддавали ідеологічній обробці. В одному з польських звітів ситуацію було оцінено так: «Поляків партизани охоче беруть до себе, а опікуватися ними береться політрук. Натомість, вони безжально вбивають тих поляків, котрих вважають так званими націоналістами Сікорського. До останніх зараховують усю інтелігенцію»[147]. Від рук радянських партизанів загинув, наприклад, командир партизанського підрозділу АК поручник Ян Рерутко «Джазґа». Вони ж, щоб змусити самооборону Старої Гути трансформуватися у вже згадуваний загін ім. Фелікса Дзержинського, вбили в липні 1943 року командира бази поручника Осецького. А в грудні радянські партизани з групи капітана Івана Шитова підступно розтрощили підрозділ АК під командуванням капітана Владислава Коханського. Його самого разом із кільканадцятьма людьми запросили на вечерю, проте лише для того, щоб роззброїти та ув’язнити. Відтак одинадцять аківців розстріляли, а «Бомбу» з кількома іншими перевезли через лінію фронту та віддали до рук НКВС.

При оцінці діяльності радянських партизанів варто пам’ятати, що комуністи, борючись у рамках «класової боротьби» із «польськими націоналістами», водночас критично ставилися до етнічних чисток, які провадила УПА. Власне тому радянські партизани допомогли вистояти самооборонам у Пребражому та Старій Гуті, тим самим рятуючи багатьох поляків від смерті з рук українських націоналістів.

В міру переможного просування Червоної Армії, значні радянські партизанські з’єднання почали заглиблюватися в досі недоступні для них райони. Першим навесні 1943 року до Східної Галичини вирушило з’єднання Ковпака. Хоча воно дійшло аж до Карпат, однак там було розбите, і партизани невеликими групами повернулися на Волинь. І лише на початку 1944 року до Галичини скерували нові підрозділи. Загалом у подібні рейди до Галичини УШПР відправив 134 загони, які налічували майже 26 тисяч осіб. Рейди провадили великі з’єднання, добре озброєні, в тому числі артилерією, які могли сподіватися на поповнення запасів зброї та боєприпасів завдяки постачанню повітряним шляхом. Підрозділи УПА рідко могли протистояти їм у відкритому бою, тому вели з ними партизанську війну, ліквідуючи патрулі. Націоналісти обстрілювали маршові колони, а потім блискавично відходили. Вони намагалися боронити українські села від реквізицій і грабежів, але саме це завдання було найскладнішим для виконання — слабкі загони самооборони не мали шансів у сутичках із добре озброєними радянськими партизанами. Від початку жовтня 1943 року щоразу частіше жертвами радянських партизанів ставали не окремі особи, які симпатизували ОУН, а цілі села. 13 жовтня 1943 року така доля спіткала Стару Рафалівку, в якій були вбиті від 47 до 60 чоловік. 31 жовтня 1943 року радянські партизани спалили три українських села: Борове, Карпилівку і Дерть. У самій лише Карпилівці загинули 183 селян. Коли 21 березня 1944 року з’єднання ім. Михайлова обстріляла самооборона села Велика Мощаниця Мізоцького району, село оточили та обстріляли з гармат і мінометів. Після семигодинного бою опір УПА зламали, зайнявши дощенту спалене село. «Націоналісти», на думку радянських партизанів, втратили 224 особи, серед полеглих мусила бути значна кількість цивільних. Радянські втрати склали чотирьох убитих і восьмеро поранених.

На початку 1944 року радянські партизанські підрозділи з Волині почали переходити на Люблінщину. Першою потрапила туди сформована на базі угруповання Ковпака 1-ша Українська партизанська дивізія під командуванням Петра Вершигори — дорогою, за погодженням із АК радянські партизани зайняли свинаринські ліси, знищивши знамениту базу УПА «Січ», розбивши загін ім. Богуна та ліквідувавши старшинську школу «Лісових чортів». Крім того, на Люблінщину, а звідтіля в Бещади вирушив загін ім. Йосипа Сталіна на чолі з поляком Міколаєм Куніцькиv «Мухою» (в Бещадах він і надалі часто влаштовував сутички з УПА).

Після того, як Червона Армія зайняла Волинь, польські «червоні» підрозділи у травні 1944 року були підпорядковані Польському партизанському штабові. Частину партизанів улітку того року остаточно перекинули на Люблінщину. Натомість у випадку радянських партизанів керівництво НКВС вирішило скористатися їхнім досвідом у боротьбі з УПА. Тому більшу частину підрозділів було кинуто на операції проти повстанців, і тільки після кількох місяців «нової служби» почалася їх поступова демобілізація. Характер цих операцій добре відображають звіти Міколая Куніцького, котрий після того, як фронт покотився далі, заходився боротися з українським підпіллям у Дрогобицькому регіоні: «11.Х.1944 р. в селі Мости затримані сім націоналістів, знищені 18 бандерівських господарств. При арешті бандерівських сімей знайдено зброю, гвинтівки, гранати та амуніцію. 13.Х.1944 р. в селах Монастирець і Горшаки вбиті 15 націоналістів і спалені вищезгадані села. [...] Вранці 12.ХІ село Вербиця було оточене [радянськими] партизанами, в будинках, де загинув [попереднього дня від ударів сокири. — Ґ. М.] партизан Михайло, нікого не було, пошуки бандитів не дали позитивних результатів. Загін арештував як заручників 8 сімей бандитів, конфіскував їхнє майно та спалив будинки»[148].