Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Виселення поляків

Радянські перемоги на фронті означали, що долю Центрально-Східної Європи, а отже, й Польщі, вирішуватиме Йосип Сталін. Відновлення кордонів 1941 року було однією з воєнних цілей керівництва СРСР, а відтак польський постулат, щоб принаймні Львів залишився в Польщі, не мав жодних шансів на втілення. Зрештою, вже восени 1943 року на конференції в Тегерані Сталін узгодив із Черчиллем і Рузвельтом, що східні кордони Польської держави проляжуть уздовж лінії Керзона, натомість Польща отримає взамін територіальну компенсацію на Заході. Відразу ж після тієї конференції британці почали тиснути на польський уряд, намагаючись змусити його погодитися на зміну кордонів. 22 лютого 1944 року Черчилль заявив у Палаті Громад, втім, не розкриваючи подробиць, що польське питання обговорювалося на конференції в Тегерані. Британський прем’єр зазначив, що учасники конференції погодилися щодо створення «єдиної та незалежної Польщі», але водночас дав зрозуміти, що Великобританія ніколи не гарантувала «якоїсь визначеної лінії кордону в Польщі»[327]. Це був виразний сигнал про те, що рішення стосовно втрати Польщею Кресів уже прийняте. Саме так це й сприйняли поляки на батьківщині та в еміграції.

Тим часом Перший секретар ЦК Комуністичної партії (більшовиків) України Микита Хрущов офіційно закликав у Москві, у Верховній Раді СРСР включити до складу УРСР Грубешівський, Томашівський, Холмський, Замостянський і Ярославський повіти. Натомість неофіційно українські комуністи вимагали передати їм Перемишль і Криницю. Щоб територіальні претензії КП(б)У супроти Польщі виглядали достовірними, на цих теренах одразу після приходу Червоної Армії почався «добровільний» збір підписів мешканців під листами з проханням про включення до складу УРСР.

Сталін уже в Тегерані погодився, щоб уся Люблінщина залишилася в межах Польщі й не мав наміру міняти ці домовленості. Проте ініціатива Хрущова дозволяла йому виглядати в очах союзників прихильником поміркованих рішень, своєрідним арбітром у польсько-українських суперечках. Надто сумнівно, щоб українські комуністи усвідомлювали інструментальне трактування своїх вимог, тому, мабуть, рішення про лінію нових кордонів СРСР стало для них несподіванкою. В своїх спогадах Хрущов писав:

Щоб закріпити новий східний кордон Польщі (ця проблема ще не була формально вирішена, і принаймні теоретично могла виникнути знову), Сталін постановив вчинити радикальне переміщення населення. Усунення поляків із СРСР з цієї точки зору, здавалося, остаточно перекреслить будь-які можливі спроби повернутися до питання про кордони. Тому однією з перших угод, підписаних ПКНВ, стала угода від 9 вересня 1944 року з УРСР про взаємну евакуацію громадян цих держав. Згідно з цією угодою, польське населення мало покинути терени Західної України, а українське — «народну» Польщу. Так звана репатріація в засновку мала бути добровільною. Над перебігом виїздів у обидві сторони мали наглядати уповноважені у справах переселення.

Керівництво УРСР на чолі з Хрущовим було рішучо налаштоване якомога швидше здійснити виселення поляків і євреїв. Проте радянські заклики восени 1944 року натрапили на обструкцію польських мешканців Кресів. Всі вони були переконані, що війна з Німеччиною хутко перетвориться на сутичку Великобританії та Сполучених Штатів із Радянським Союзом, в якій Польща встане на бік союзників і відновить на Сході кордон по річці Збруч. До виїзду аж ніяк не спонукало ані наближення зими, ані усвідомлення, що покидаючи доробок усього життя, переселенці виїжджають фактично в невідоме, на терени, зруйновані війною та «визволені» тільки до Вісли. Вони також не довіряли справності функціонування переселенського апарату ПКНВ. Життя невдовзі підтвердило, що їхні побоювання зовсім не були безпідставними. В цьому болісно переконалися переселенці зі Львова, котрих 2 грудня 1944 року привезли до Перемишля. На вокзалі, всупереч засновкам депортації, їх не чекав жоден представник польської влади, і допіру радянський ескорт мусив шукати їх у місті. Доправлені на станцію, представники польської влади заходилися розселяти приїжджих, шукаючи їм помешкання в Перемишлі. Ситуацію зовсім не полегшило прибуття близько 22-ї години заступника командувача жандармерії поручника Шуманського, котрий замість того, щоб навести лад на станції, «зайнявся» арештами приїжджих. Допіру втручання уповноваженого у справах переселень Алоїзія Роґера урвало цей балаган. Він наказав Шуманському просто йти спати. Сум’яття, яке панувало на станції, заохотило перемиських покидьків суспільства організувати напади на евакуйованих. Декого пограбували, а одного з приїжджих вдарили ножем, — можливо, той намагався боронити власне майно.

Микита Хрущов 29 вересня 1944 року поінформував Сталіна, що:

Щоб прискорити виселення, Хрущов пропонував:

У листопаді 1944 року Хрущов знову запропонував, щоб частину поляків зі Львова, Дрогобича та інших міст переселити до промислових центрів на Сході України, і таким чином змінити етнічний склад міст Галичини на користь українців і росіян. Він попросив також активізувати призов до Війська Польського, а якщо це було б неможливо, рекрутувати поляків до Червоної Армії. Корисно також, на його думку, було б створити у Львові та Дрогобичі спеціальні відділи НКДБ винятково для боротьби з польським підпіллям.

До таких пропозицій Хрущова спонукали заклики чинити пасивний опір виселенню, які знову й знову поширювало польське підпілля. Воно підживлювало в польському суспільстві надію на те, що ще не все втрачено, що може ще — коли поляки продемонструють небажання виїжджати — принаймні Львів залишиться у складі Польщі. Радянські арешти влітку 1944 року завдали польській конспірації болісних втрат, але не означали її кінця. Адже ще восени 1943 року командування АК почало брати до уваги той факт, що радянські війська увійдуть на польські землі в ролі окупанта. Готуючись до такого сценарію, було вирішено створити «конспірацію в конспірації», елітарну організацію, покликану займатися антикомуністичною боротьбою. Ця організація, відома під назвою «НЕ» («NIE» від польського слова «Niepodległość» — незалежність), постала й на Кресах. Після арешту полковника Філіпковського її очолив полковник Фелікс Янсон «Кармен», колишній начальник штабу Львівської Округи, котрий у «НЕ» уживав псевдонім «Райґрас». Доволі швидко він відтворив організаційну мережу, яка охопила також Округи Тернопіль і меншою мірою Станіслав. Вдалося врятувати від чекістів частину складів зброї, гроші та радіостанції. Планувалося утворення партизанських загонів (по одному на повіт) і підготовку тим разом антирадянського повстання. У планах було також висаджування мостів на Дністрі, проте через брак вибухівки від цієї ідеї відмовилися. В рамках операції дезінформації було видано листівки українською мовою. Від імені УПА в них закликали до боротьби проти більшовиків і переконували, що незначна кількість тих поляків, які залишилися, не загрожують українським прагненням до незалежності.

В жовтні 1944 року було вирішено активно протистояти репатріації поляків. У зв’язку з цим польські підпільники спробували спалити приміщення ПКНВ в Дрогобичі, убивали членів переселенських комісій та агентів НКВС. 8 лютого 1945 року був виконаний вирок стосовно члена Спілки Польських Патріотів Здзіслава Бєлінського, натомість у Дрогобичі важко поранено представника евакуаційної комісії доктора Жеґадловського. Вдалося також створити окремі партизанські загони. На межі Округ Львів і Станіслав виник партизанський загін поручника Мечислава Сковрона «Танцівниці». Його завдання полягало в захисті польського населення та ліквідації радянської агентури. В помсту за вбивство в листопаді 1944 року кількох поляків у селі Антонівці партизани з АК-«НЕ» напали на хутір біля Руди, убивши кількох українців. 8 березня 1945 року загін НКВС впіймав польських партизанів біля Червоної Гори у Стрийському повіті. Було вбито семеро, або навіть десятеро партизанів (у тому числі командира), двох захопили в полон.

Вони ще на початку 1944 року почали розпрацьовувати польське підпілля в Західній Україні в рамках операції «Сейм». Після роззброєння підрозділів АК влітку того року вони продовжили розвідувальні дії. У вересні радянські спецслужби перехопили дві радіостанції та друкарню польського підпілля, відтак 24 грудня до рук чекістів потрапив командувач Округи Тернопіль майор Броніслав Завадський «Сан», а в січні 1945 року — голова Представництва Уряду професор Збіґнєв Паздро. Розвиток польської конспірації в Східній Галичині остаточно урвала хвиля арештів, проведених НКВС і НКДБ в лютому 1945 року. Серед заарештованих опинився, зокрема, полковник Янсон, схоплений 19 лютого. Решту членів підпілля, які залишилися на волі, намагалися в цій ситуації якнайкраще замаскуватися, припинивши будь-яку діяльність, яка б могла полегшити спецслужбам викриття конспіраторів.

Так само й на Волині, попри різанину УПА, в підпіллі зосталися структурні мережі АК та волинського Представництва Уряду. Наприкінці 1944 року до рук НКВС потрапила кур’єр АК Галина Оліва, скерована на Волинь із Люблінщини. Безжальні слідчі методи й цього разу справдилися. Численні арешти, які відбулися в березні 1945 року, паралізували польське підпілля на Волині. Вже раніше радянські спецслужби почали розслідування діяльності членів самооборон, заарештувавши декого з них за звинуваченням у співпраці з німцями. Далебі польські бази щоразу мусили отримувати від німецьких цивільних властей і органів безпеки дозволи на володіння зброєю, що давало НКВС необмежену можливість будувати на цьому звинувачення. Решта або потрапили до «народного» Війська Польського, або до ІБ. Все це спонукало більшість іще живих поляків до виїзду на Захід.

У 1944–1946 роках під час операції «Сейм» було заарештовано близько чотирьох тисяч осіб, пов’язаних із підпіллям. Найбільше — аж 1151 — у Львівській області. На випаленій уже раніше Волині схопили 562 польських конспіраторів. Багатьох затриманих засудили до тривалих термінів перебування в таборах. Але ув’язнили не тільки їх. Щоб змусити поляків виїжджати, почалися також арешти «антирадянських елементів» — на практиці йшлося про численних представників польської інтелігенції. До 9 січня 1945 року НКДБ затримало 772 особи, серед яких виявилися чотирнадцять професорів вишів, двадцять один інженер, шість лікарів і п’ять священиків. Згідно з пропозиціями Хрущова, радянська влада заходилася мобілізувати поляків на роботу в шахтах Донбасу. Нестерпним стало повсякденне життя в містах, де в значних масштабах розвинулася злочинність. Справжнім лихом стали брутальні напади, грабежі та вбивства, які часто чинили бродячі банди мародерів-червоноармійців. Лише у Львові щомісяця внаслідок нападів гинули від кількох до кількадесят осіб (у серпні 1945 року були замордовані тридцять три особи).

Після повернення Станіслава Миколайчика до Польщі та утворення Тимчасового Уряду Національної Єдності стало очевидно, що не може бути й мови про хуткий початок Третьої світової війни, а отже, й про зміну кордонів на користь Польщі. Різко про це висловився 30 серпня 1945 року під час візиту до Львова віце-президент Крайової Національної Ради (далі — КНР) професор Станіслав Ґрабський. На зустрічі із львівською інтелігенцією він заявив:

Радянський терор — з одного боку, а з іншого — напади УПА не давали полякам надмірних надій на можливість мирного життя в СРСР. Як влучно зазначив Тімоті Снайдер, «слова «радянська» та «Україна» для більшості з цих людей не мали особливо позитивних конотацій»[331]. У цій ситуації найрозсудливішим виходом здавалося покинути «малу вітчизну» та виїхати до Народної Польщі, де правлять, щоправда, комуністи, однак принаймні формально вона є незалежною державою. Це здавалося кращим, ніж залишатися в країні, де їх відверто погрожували депортувати вглиб СРСР. Багато людей вирішили виїхати До Польщі власне зі страху, що потраплять у Донбас, Казахстан або Сибір. У звіті «НЕ» зазначено:

Влітку 1945 року кількість осіб, які заявляли про бажання виїхати, значно зросла. Але це було доволі непросто. Бракувало транспортних засобів, а очікування на станціях тягнулося цілу вічність. Подорож часто тривала в жахливих умовах, іноді навіть у відкритих вагонах. Складні погодні умови призводили до смерті, зокрема, малюків і осіб похилого віку. В транспорті, який 23 грудня 1944 року виїхав із Луцька, лише на відтинку до Ковеля померли восьмеро немовлят у віці від одного до шести місяців. Панував всезагальний безлад. Керівники транспортів часто не знали, де вони мають вивантажитися. Транспорт, який виїхав 19 листопада із Бучача до розташованого на відстані в 250 км Ряшева, до місця призначення прибув тільки 10 грудня! Під час очікування на кордоні померло четверо людей. Звичною справою були пограбування переселенців. Ті ставали жертвами нападів різних кримінальних банд уже на станції завантаження. Натомість на кордоні радянські прикордонники влаштовували переселенцям обшуки, відбираючи обручки та біжутерію, хоча за законом ці речі можна було вивозити. Подібні ексцеси були зафіксовані на переходах у Раві-Руській та Нижанковичах.

Незважаючи на ці страхітливі умови, до середини 1946 року СРСР покинули майже 800 тисяч осіб. Разом із тисячами цивільних виїжджали й учасники конспірації. В серпні 1945 року, зважаючи на марність подальшого опору, командувач Львівської Округи «НЕ» полковник Ян Владика «Яніна» наказав узятися за самоліквідацію організації. Сам він одним із останніх виїхав до Польщі в жовтні 1945 року. Солдати підпілля брали в дорогу на Захід, якщо це було можливо, вогнепальну зброю та розвідувальні матеріали. Вже у Сілезії вони створили екстериторіальний Львівський район АК-ВіН, який УБ вдалося розгромити допіру в 1948 році.

В Галичині залишилися невеликі групки польських конспіраторів, які час від часу навіть влаштовували бойові акції. Проте, рано чи пізно, але неминуче вони ставали жертвами радянських облав. Водночас із від’їздом поляків до міст прибувала дедалі більша кількість українського сільського населення, привабленого можливістю поліпшити свою долю. Радянська влада заходилася затирати сліди польської присутності, найбільш красномовним свідченням чого, мабуть, стало перетворення на руїни Цвинтаря Захисників Львова на Личакові.

Виселення українців

У той самий час тривав exodus українців і лемків, котрих виселяли у протилежному напрямку, в Україну. На землях сучасної Польщі в 1944 році мешкали близько 630 тисяч українців і лемків. Частина з них прихильно ставилися до комунізму та СРСР (особливо на Люблінщині та Низькому Бескиді). Вони охоче записувалися до міліції й УБ, навіть Червоної Армії. Багато українців працювали в УБ у Володаві й Томашеві Люблінському. То вони, либонь, підписували різні петиції про включення районів, де вони мешкали, до складу СРСР.

Проте значно численнішими були ті, хто відносив себе до конфесійної (православні або греко-католики), ніж певної національної групи. Серед лемків тільки частина відчували зв’язок із українською ідентичністю, а більшість вважали себе окремою етнічною спільнотою, аж ніяк не рідкістю були москвофільські симпатії. Підписання угоди про обмін населенням між Польщею та СРСР стало для українців і лемків важким ударом. Більшість украй неприхильно поставилися до цієї ініціативи. Незалежно від стану національної свідомості, релігійної приналежності чи політичних симпатій, усіх їх об’єднав спротив виїздові на Схід і полишенню рідних домівок.

Переселення українського населення з Польщі розпочалося ще в 1944 році, але до серпня 1945 року воно було здебільшого добровільним. Переважно, бо хоча супроти них і не вдавалися до прямого тиску, та все ж прагнули «заохочувати» українців до виїзду, скажімо, виключивши їх із земельної реформи та суворо стягуючи контингенти в тих, хто не записався на репатріацію. «Заохоченням» також послужило рішення про ліквідацію освіти українською мовою. До СРСР у той час виїжджали зазвичай люди з лівими поглядами, або ж ті, хто втратив унаслідок воєнних дій усе, що мав, і спокусився на пропаговану комуністичними агітаторами картину очікуваного в СРСР добробуту. Частина скорилася натискові переселенського апарату, інші капітулювали, нажахані хвилею вбивств, яка покотилася новим прикордонням. До 1 березня 1945 року із близько 600 тисяч українців, які мешкали в «новій Польщі», виїхали вісімдесят одна тисяча осіб. Однак у липні 1945 року переселенська акція, зокрема внаслідок досягнення угоди між АК-ВіН і УПА, майже цілком припинилася. У зв’язку з цим 24 липня в міністерстві державного управління у Варшаві відбулася конференція за участі українських делегатів із Люблінського, Ряшівського та Краківського воєводств. Делегати одностайно зажадали дотримання принципу добровільності виїздів, відновлення української освіти та ставлення до українців, як до повноправних громадян нової Польської держави. Вони також запропонували оголосити амністію учасникам українського підпілля. Підсумки конференції переконали комуністичну владу, що провести переселення можна тільки силоміць. Для цього в південно-східні повіти сучасної Польщі були спрямовані кілька дивізій Війська Польського. Переселенська операція розпочалася 3 вересня 1945 року від Любачівського, Перемиського, Ліського і Сяніцького повітів.

Під час операції трапилося чимало трагедій: солдати скоювали грабежі, зґвалтування, навіть убивства. Хоча ВП віддавало різні розпорядження, які забороняли відбирати українцям їхнє майно, але водночас армійські документи визнавали, що солдати «скоюють пограбування залишеного українцями майна. Трапляються випадки, коли військо навіть розбирає хати переселенців, пускаючи отриманий матеріал на паливо або на продаж»[333]. «Зразком» часто бували офіцери, найяскравішим прикладом чого є вчинки командира 36 піхотного полку підполковника Ніколая Кірилюка. У звіті ліського повітового старости Тадеуша Павлусевича за 1 січня 1946 року читаємо:

Деморалізація серед вояків була тоді звичайним явищем. У березні 1946 року в Сяніку п’яний офіцер застрелив білетера і випадкову жінку, коли йому відмовили продати квиток у кіно. В липні того ж року неподалік Перемишля капітан ВП застрелив під час їзди потягом стрілочника, котрий стояв біля семафора в мундирі та з ліхтариком, бо подумав, що хтось краде вугілля. На подібну поведінку, безумовно, впливали брак необхідних речей і тривалий період служби.

Слід, однак, зазначити, що частина польської адміністрації та війська намагалися протидіяти (чи, радше, бойкотувати) виселенню в Україну. В одному з українських звітів про це написано так: «Тепер часто є так, що одні викидають у двері, а інші крізь вікно підбадьорюють переляканого дідуся, щоб той не боявся і наполіг на своєму»[334]. Траплялося, що офіцери ВП попереджали мешканців про майбутні виселення, радячи їм сховатися до лісу. Вони пояснювали, що прихильниками виселень є більшовики, а не польська армія та адміністрація. За цих обставин не дивно, що місцеві українці — до всього ще й спонукувані, навіть змушувані українським підпіллям чинити саме так, — намагалися будь-якою ціною уникнути виселень. Вони тікали в довколишні ліси, ховалися в різних криївках, у Бещадах перечікували облави на території Чехословаччини. Часто греко-католики переходили на римо-католицький обряд. З огляду на ці причини, виселення спершу дали слабкі результати. Проте військо після перших невдач змінило тактику:

Схоплене населення скеровували на збірні пункти, звідки пізніше відправляли до СРСР. Українці переважно їхали потягами, але іноді їх також вивозили автомобільним транспортом. Як і у випадку виселення поляків з України, влада від самого початку мала клопіт із забезпеченням достатньої кількості вагонів, тому переселенцям часто доводилося чекати на станціях навіть по кілька тижнів у вкрай примітивних умовах. Чимось звичайним були пограбування, чинені різними злочинними угрупованнями. Та й сама подорож часто тривала в жахливих умовах, що своєю чергою призводило до смерті малюків і літніх людей.

Репресії зачепили також представників Греко-католицької Церкви. Відразу ж після початку виселень 19 вересня 1945 року був заарештований греко-католицький єпископ перемиський Йосафат Коциловський. Вивезеного у січні 1946 року до СРСР, спецслужби завернули його з невідомих причин на кордоні та ненадовго звільнили. Наче між іншим, вони спритно поглибили польсько-українську неприязнь, адже подбали про те, щоб інформація про арешт ієрарха поширилася серед місцевих українців. Повернення єпископа Коциловського викликало в УБ шалену лють. Керівник воєводського Управління державної безпеки в Ряшеві капітан Томаш Вишневський скаржився: «Цю худобу вивезли до СРСР, не знаю, яким правом вона повернулася до Польщі. Ходить по вулицях із розвіяною бородою і повчає українців, що в інструкції сказано, наче виїзд є добровільним»[336]. 25 червня Коциловського заарештували повторно, разом із ним також вікарного єпископа Григорія Лакоту, а незабаром, тим разом остаточно, їх обох депортували вглиб СРСР. Вони померли в радянських таборах, а згодом були долучені Іваном Павлом II до лику блаженних як мученики за віру.

Виселення помітно втратили інтенсивність у зимові місяці. Однак у березні 1946 року їх було розширено на Ярославський повіт і на терени Люблінського воєводства. В квітні 1946 року в Ряшівському воєводстві було створено оперативну групу «Ряшів», яка інтенсифікувала переселенську операцію, охопивши нею навіть найбільш важкодоступні закутки Бещадів. Тільки в період між 1 і 5 червня 1946 року 34 пп виселив у цих околицях села Беньову, Сянки, Буковець, Тернаву Вижню та Нижню, Ступосяни, Протісне. Упродовж тих кількох днів операція охопила 1540 сімей — 7766 осіб.

Про нещадність операції свідчить звіт капітана Шалапата з 14 пп:

За останні місяці операції переселення були охоплені Горлицький, Ланьцутський, Новосондецький, Новотарзький і Ряшівський повіти. Однак вони дали мізерні результати, головним чином тому, що місцева польська адміністрація відпустила більшість схоплених людей додому.

Переселенська операція завершилася 1 липня 1946 року. Загалом вона охопила 482 661 особу. В наступні кілька місяців планувалася «зачистка» території, тому в липні від повітових старост зажадали подати списки українців, які підлягають виселенню. В Ліському повіті прислали інформацію про... двох осіб. Це свідчить про те, що адміністрація принаймні в частині повітів без ентузіазму поставилася до подальших виселень. Загалом до грудня 1946 року були виселені близько шести тисяч осіб. Операцію остаточно завершили наприкінці 1946 року, повідомивши офіційну кількість у 488 612 виселених.