Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Польський повстанський порив 27 Волинська піхотна дивізія АК

У ніч із 3 на 4 січня 1944 року Червона Армія перетнула довоєнний східний кордон Польщі в районі Рокитного. Попри відчайдушну оборону німців, радянські війська 2 лютого зайняли Рівне й продовжували наступати в напрямку важливого залізничного вузла, яким був Ковель. Проте німці вирішили за будь-яку ціну утримати це місто у своїх руках.

Звістки про становище на фронті електризували польське підпілля. Не можна було виключати, що радянські війська незабаром дістануться до Західного Бугу. За цих обставин командувач Округи АК Волинь полковник Казімеж Бомбінський «Любонь» 15 січня 1944 року наказав розпочати втілення плану «Буря». Згідно з наказом про мобілізацію, всі вояки АК мали вирушити в райони зосередження між Ковелем і Володимиром-Волинським. Місцями збору підрозділів було визначено бази самооборони в Засмиках (на південь від Ковеля) та Білині (на північ від Володимира-Волинського). У цих околицях групувалися прибуваючі з усієї Волині партизанські загони, численні групи підпільників із міст, врешті, дезертири з лав польської допоміжної поліції. З Мацеїва вдалося вночі з 20 на 21 січня 1944 року вивести 107-й поліцейський батальйон — чотириста п’ятдесят осіб, порівняно добре озброєних (разом із гарнізонами поліцейських дільниць до АК зголосилися близько сімсот поліцейських).

Концентрація не обійшлася без ускладнень. Деяким партизанським підрозділам зі східної частини Волині довелося пробиватися крізь околиці, опановані УПА. Чимало боїв із українцями мусили провести загони поручника Зиґмунда Кульчицького «Ольґерда» і поручника Францішека Пукацького «Ґзимса». Вояків «Ґзимса» УПА оточила 11 січня 1944 року в Малих Садах, але вночі ті вдало вирвалися з оточення. До мети дісталася лише частина підрозділу Коханського «Бомби», інших роззброїли радянські спецслужби. Мобілізацію додатково ускладнював той факт, що рішення про делегування частини сил для проведення операції «Буря» в низах сприймали неохоче, адже найважливішим завданням польських партизанів тут вважали захист населення. Тож нічого дивного, що в деяких місцях, наприклад, у Пребра-жому, наказ фактично бойкотували. У цій місцевості усіма шанованого командувача самооборони Генрика Цибульського «Гаррі» достоту посадили під домашній арешт, щоб він не зміг виконати наказу (але в разі нападу УПА він мусив негайно повернутися на командирський пост).

У Ковелі відхід із міста законспірованих вояків АК, які вирушили на згрупування в 27 ВПД АК, викликав паніку в Представництві Уряду. Діячі Представництва були занепокоєні тим, що після відступу німців мешканці міста залишаться цілком беззахисними. Хоча для їх оборони командування АК залишило в Зеленій неподалік Ковеля чоту, а пізніше навіть посилений батальйон вояків, проте й далі існувала загроза, що в критичний момент підмога може прийти занадто пізно. Загальне розчарування викликали також дії окружного представника уряду Казімежа Банаха, котрий у лютому 1944 року ненадовго з’явився в Ковелі й одразу ж після того виїхав, попередньо віддавши наказ населенню залишатися на місці. За цих обставин і без того не найкращі стосунки між Представництвом і АК зіпсувалися до такої міри, що керівництво Польської Підпільної Держави, щоб врегулювати ситуацію, вирішило відкликати з посад і полковника Бомбінського, і самого Банаха. Командувачем АК на Волині було призначено майора Яна Войцеха Ківерського «Оливу» (під час тих подій його підвищено у званні до підполковника), обов’язки представника уряду перейняв капітан Юліан Козловський «Вуй».

Незважаючи на ці проблеми, внаслідок концентрації виникли два сильні з’єднання — «Громада» та «Основа», на базі яких у лютому 1944 року почала формуватися 27-ма Волинська піхотна дивізія АК. Упродовж кількох тижнів була створена регулярна військова частина зі справно функціонуючим штабом, поділена на полки й батальйони, з підрозділами зв’язку, саперів, постачання та санітарним. Дивізія налічувала близько шести з половиною тисяч вояків. Планувалося, що в рамках втілення «Бурі» вона чинитиме антинімецькі диверсії на комунікаційних шляхах, була також думка про те, щоб оволодіти Ковелем і Володимиром-Волинським. Участь АК у визволенні Волині мала засвідчити польськість цього регіону. Будь-які воєнні успіхи 27 ВПД АК Головнокомандувач АК та еміграційний уряд прагнули перетворити на політичні аргументи в переговорах із СРСР. Варто особливо підкреслити: утворення Волинської дивізії АК було зумовлене не потребою ефективнішої боротьби з українцями (таке завдання могли б і далі втілювати партизанські підрозділи та бази самооборони), а прагненням визволити Волинь від німецьких окупантів.

Окрема проблема полягала в тому, що офіцерські кадри дивізії (частину з них становили офіцери особливого диверсійно-десантного підрозділу АК) мусили у зв’язку з задекларованою метою створення дивізії проводити відповідну виховну роботу серед простих вояків, котрі сильно постраждали від різанини УПА. Про настрої в новопосталій дивізії начальник її штабу Тадеуш Штумберк-Рихтер писав таке:

У районі формування 27 ВПД АК постала своєрідна республіка, зона, вільна від присутності ворога, де про безпеку польського цивільного населення дбали вояки АК. Опанований поляками терен — територія розміром 80 на 40 км — включав у себе кільканадцять великих і малих сіл. Вперше від початку війни там відкрито висіли польські національні прапори, судочинство відбувалося за польським законодавством, влаштовували військові паради та польові богослужіння. В Засмиках, які називали Засмицькою Річчю Посполитою, постало інтендантське запілля 27-ї Волинської ПД: млини, бойні, майстерні, склади. В цій ситуації складно вважати аківську дивізію всього лише партизанським підрозділом. По суті, якщо, окрім учасників Варшавського повстання, ми взагалі можемо ще про когось сказати, що той узяв участь у повстанському пориві, то передусім, гадаю, це має стосуватися власне вояків 27-ї ВПД АК.

Сутички з німцями почалися вже наприкінці січня 1944 року. 15 лютого кавалерія дивізії в погоні за ними прискакала аж до передмістя Володимира-Волинського. Однак у перші тижні існування в боях проти німців дивізія обмежувалася операціями прикриття та розвідкою, щоб не поставити під загрозу безпеку цивільного населення.

Натомість було проведено кільканадцять наступальних операцій проти підрозділів УПА, які опанували свинаринські та мосурські ліси, а також ліси, розташовані на лівому березі річки Стохід. На півдні українські сили були розміщені в перетворених на фортеці селах Овадному, Гнійному, Осьмиговичах, Озютичах і Твердинях. Завдяки такій зручній позиції УПА будь-якої миті могла завдати удару по польських підрозділах. Це змусило керівництво дивізії вдатися до превентивних операцій, у яких були задіяні відносно численні та добре озброєні сили.

19 січня з’єднання «Основа» після відміни наказу про атаку на Володимир-Волинський, отримавши інформацію про планований УПА напад на Білин, вдарило на Гнійне. Поляки, втім, не змогли подолати сильну оборону неприятеля, і вночі відступили до Білина і Селиська. 25 січня загін УПА з Гнійного, підбадьорений досягнутим успіхом, спробував здобути Білин. Українці тимчасово оволоділи Геленівкою, Стефанівкою, Андресівкою і Білозовщиною, дійшовши до залізничного шляху Володимир-Волинський — Ковель. Увечері атаку було відбито, але упівці вбили багато цивільних мешканців. У наступні дні АК двома раптовими атаками захопила села Баб’є і Щурин на східному березі річки Стохід і Будище під Ковелем.

Наприкінці січня 1944 року 1-ша Українська партизанська дивізія Петра Вершигори увійшла в контакт із керівництвом 27 ВПД АК. Було вирішено спільно захопити район свинаринських лісів, де дислокувався загін УПА «Січ». Зважаючи на потенціал супротивника, українці не чинили серйозних спроб опору та покинули земляні укріплення. Завдяки цій операції було встановлено контроль за свинаринськими лісами й прилеглими до них селами. Із опанованих українських сіл було вигнано українське населення, щоб таким чином захиститися від можливих диверсій. За словами українського краєзнавця Ярослава Царука, вояки 27-ї БПД АК скоїли тоді в деяких селах вбивства українських цивільних осіб. У селі Охнівка, де жертв було найбільше, 12 лютого 1944 року начебто були вбиті 166 українців. Цю інформацію, втім, не підтверджують польські праці про дивізію, а додаткові сумніви може породжувати той факт, що Царук у своїй книжці приписує полякам злочини, цілком очевидно скоєні німцями[160]. Це питання вимагає подальшого вивчення і ретельної перевірки кожного окремого випадку.

8 лютого підрозділи «Основи» надали допомогу самообороні в Едвардполі, при чому були здобуті українські опорні пункти у Ворчині та Пузові. Відтак 20 лютого поляки захопили Стенжаричі. Тим часом поразкою закінчився влаштований 16 лютого напад на Осьмиговичі; пізніше виявилося, що там помилково був атакований підрозділ радянських партизанів, який здобув село за два дні до того.

Натомість 29 лютого три батальйони АК пішли на приступ бази УПА в Озютичах. Наступ захлинувся під кулеметним вогнем (зокрема, двох великокаліберних кулеметів, які стріляли з вежі латинського храму та млина) і мінометів. Поляків до того ж обстріляли три німецькі літаки, які прилетіли, мабуть, щоб розвідати ситуацію, і включилися в сутичку — загинули аж двадцять вояків, а ще двадцять були поранені. На полі бою, згідно з українськими джерелами, залишилися десять тіл. Упівці захопили двох полонених. «На допиті вони сказали», якими були їхні завдання[161]. Після бою за Озютичі, який закінчився кривавою поразкою польських підрозділів, аківці відступили до Домінополя. На дорозі, як пише Ковальський, «на втоптаному снігу залишилися лежати два трупи зустрінутих українських жінок, яких зненацька застрелив «Жбік». «Мур» різко розкритикував цей жахливий вибрик»[162].

Значно успішнішим був того дня удар поручника Казімежа Філіповича «Корда» на Перикірку. Село було здобуте, а українські підрозділи змушені до втечі. На початку березня підрозділ підпоручника Єжи Красовського «Леха» здобув перемогу під час розвідувальної операції під Гайками. Вдало також закінчилися бої вояків «Громади» за Коритницю 12 березня (там начебто були вбиті 33 українців) і 18 березня за Запілля. Упродовж двох місяців, від 11 січня до 18 березня 1944 року вояки 27-ї ВПД АК провели шістнадцять великих боїв із українцями. Операції проти УПА слід визнати успішними. Завдяки їм було розширено оперативний простір дивізії, забезпечено польські сили від раптового нападу українців. А ще солдатам не бракувало порівняно доброго харчування, бо в покинутих українських селах інтенданти знаходили багато їжі. Саме такою побачив Волинь лікар дивізії Ґжеґож Федоровський:

У наступні дні головним супротивником дивізії стали німецькі підрозділи. На початку березня 1944 року воякам АК вдалося встановити контакт з підрозділами Червоної Армії. 17 березня майор Ян Шатовський «Коваль» зустрівся з генералом Сергєєвим, командиром радянських військ, які наступали на Ковель. Під час зустрічі, що відбулася в дружній атмосфері, Шатовський розповів радянському командирові про становище польської дивізії та висловив готовність співпрацювати в боях із німцями, що було радо сприйнято. Встановлення контактів із радянськими військами вплинуло на ставлення вояків дивізії до українського населення. Читаємо:

20 березня в межах узгодженої з Червоною Армією операції підрозділи АК опанували Турійськ. Інформація про зайняття цього невеликого селища була переказана по радіо до Лондона і негайно з’явилася в офіційних повідомленнях союзників. Це викликало лють радянського керівництва. Відразу ж після появи цієї інформації Перший секретар ЦК Компартії України Микита Хрущов став наполягати офіційно її спростувати (що й було вчинено), доводячи, наче єдиними польськими військами, які воюють проти німців, є лише групи, цілковито підпорядковані радянським військам.

Не дивно, що за цих обставин наступна зустріч із радянським керівництвом 26 березня почалася з виразного конфлікту. Коли підполковник Ківерський «Олива», вітаючись із генералом Сергєєвим, згадав, що вони зустрічаються на польській землі, радянський командир негайно заявив: «Тут українська земля, а Польща починається допіру за Бугом»[165]. Під час зустрічі аківців переконували підпорядкувати дивізію структурам Війська Польського в СРСР, на що Ківерський відповів відмовою. Проте поляки в оперативному сенсі підпорядкувалися Червоній Армії та разом із нею взяли в найближчі дні участь у битві за Ковель.

Хоча місто було оточене, німці завдали низку ударів, покликаних його розблокувати. Частина атак припала на позиції 27-ї ВПД АК в мосурських лісах. Аківці через брак важкого озброєння ледве трималися, а тим часом німцям не тільки вдалося відновити зв’язок із ковельським гарнізоном, а й створити для польських підрозділів загрозу оточення. В ніч із 12 на 13 квітня підполковник Ківерський на зустрічі з генералом Громовим попросив дозволу відвести дивізію за лінію річки Турія, але отримав категоричну відмову. Громов доручив йому, незважаючи на втрати, боронити позиції в мосурських лісах. Слухняне виконання цього наказу означало би знищення всієї дивізії, і не виключено, що радянські спецслужби саме цього й прагли.

18 квітня німці замкнули кільце оточення, до того ж у бою загинув командир дивізії. За наказом майора Тадеуша Штумберк-Рихтера «Жеґоти», котрий заступив «Оливу», в ніч із 20 на 21 квітня аківці прорвалися на Полісся. Там, постійно ведучи бої з німцями, вони були повторно оточені в середині травня у шацьких лісах. У зв’язку з важким становищем дивізії «Жеґота» вирішив прориватися за радянську лінію фронту. Під час маршу на вихідні для атаки позиції був отриманий наказ Головного Командування АК про те, щоб прориватися на Люблінщину. Більшість підрозділів повернули на захід, проте група капітана Казімежа Жаняка «Ґарди» не отримала нового наказу, і його загін у складі шестисот вояків пробився за ріку Прип’ять, втративши під пекельним вогнем 120 осіб.

Решта дивізії, маневруючи між німецькими підрозділами, дісталася до Західного Бугу і 9 червня переправилася на Люблінщину. 20–21 липня 1944 року солдати дивізії знову взяли участь у операції «Буря», визволяючи Коцьк і Любартів. Незабаром після приходу радянських військ дивізія була роззброєна, а відтак перестала існувати.

Солдати 27 Волинської ПД АК безумовно хотіли включення Волині до складу післявоєнної Польщі. Однак, основна мета усієї операції «Буря» полягала в тому, щоб показати світові прагнення польського суспільства жити у вільній державі, незалежній і від Німеччини, і від СРСР. Отже, це була операція, у військовому сенсі скерована проти Німеччини, але в політичному сенсі — супроти СРСР. Таким чином, реалізуючи план «Бурі», чи то на Волині, чи у Варшаві, повстанці АК воювали передусім за вільну, незалежну Польщу, а в другу чергу — за таку, чи інакшу лінію кордону.

Капітан Міхал Фіялка «Сокіл», учасник польської кампанії 1939 і французької 1940 року, офіцер особливого диверсійно-десантного підрозділу АК, скинутий на парашуті 1 вересня 1942 року над Польщею, в 1944 році командував одним із батальйонів Волинської дивізії. Через багато років поспіль він писав: