Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Перша реакція поляків

Одразу ж після перших убивств польське підпілля заходилося організовувати збройну самооборону. Було вирішено протистояти масовій втечі до міст шляхом створення сильних оборонних баз «із кільканадцяти сіл із великими скупченнями польського населення [...] з використанням укріплень, траншей і засіків із колючого дроту»[102]. Проте польських конспіраторів послаблювали внутрішні суперечки. Однією стороною конфлікту було Представництво Уряду, на чолі якого стояв окружний представник Казімеж Банах «Ян Ліновський», а другою — Армія Крайова, якою на цій території командував полковник Казімеж Бомбінський «Любонь». Завдання Банаха полягало в організації Державного Корпусу Безпеки і цивільної варти, спираючись на мережу Представництва, причому, ця мережа мусила складатися з польських громадян і польської, і української національності. Створення етнічно змішаної варти було елементом відкритої національної політики, яку провадив «Ліновський», кінцевою метою котрого було політичне «роззброєння» волинських українців. Уже на межі 1942 і 1943 років Банах провів багато бесід із пропольськи налаштованими українськими діячами на Волині. Йому вдалося зібрати групу із приблизно шістдесяти осіб, котрі декларували бажання діяти на користь польсько-української співпраці. То, мабуть, з їхньої ініціативи постала відозва Волинського Українського Комітету, яка засуджувала вбивства поляків і була оприлюднена одразу після початку нападів.

Полковник Бомбінський, натомість, мусив передусім підготувати волинську АК (до якої він приймав, згідно з дорученням «Ґрота», виключно поляків) для втілення плану загального повстання, проте у своїй діяльності мусив зважати на політику Представництва Уряду стосовно українців. Відразу ж після початку антипольської акції між Представництвом і АК трапився гострий конфлікт. Важко сказати, яким був справжній перебіг суперечки, позаяк обидві сторони висували подібні звинувачення, себто, закидали навзаєм неефективність в обороні польського населення. Про емоційну температуру свідчать зауваги офіцерів АК, які дозволяли собі заяви, що після війни «цивільних» повісять за зраду, а самого представника уряду називали «Фолькс-Бульбою». Банахові дорікали, що він творив підрозділи самооборони, підпорядковані народній (селянській) партії, тим самим послаблюючи єдність та ефективність дій АК. У свою чергу, представник уряду дорікав військовим, що замість зосередитися на захисті населення, вони громадять сили проти німців, думаючи тільки про виконання завдань, пов’язаних із повстанням у відповідності з загальнонаціональними планами, які погано пасували до ситуації, що виникла після початку акцій УПА.

Але цим суперечки не обмежувалися. Їх предметом були також чинені Банахом спроби досягнути порозуміння з українцями. В такий спосіб він втілював доручення генерала «Ґрота», котрий наказав шукати способи припинення польсько-українського конфлікту політичними методами. Від цих планів він не відмовився навіть після початку антипольської акції. Натомість, командування АК на Волині наполягало на силовому протистоянні з українцями, оскільки після першої хвилі вбивств не вірило в жодне порозуміння.

Слід, однак, визнати, що в червні 1943 року навіть на Волині можна було тішити себе ілюзіями щодо подальшого розвитку подій. Найгірше, як могло здаватися, для поляків уже минулося. Вони втекли з теренів, охоплених вогнем і смертю, до міст або на бази самооборони, що давало їм почуття відносної безпеки. В західних повітах Волині — Володимирському, Горохівському, Ковельському та Любомльському — антипольські виступи були досі порівняно нечисленними. Крім того, в березні 1943 року в Домінополі упівці порозумілися з поляками, завдяки чому постав партизанський загін Станіслава (або Целестина) Домбровського, учителя зі Свійчева, котрий підтримував безпосередні контакти з УПА. Можна було собі уявити, що подальші переговори зупинять хвилю злочинів. Саме в цьому ключі слід, мабуть, трактувати розпочаті 7 липня 1943 року попередні переговори між УПА та Представництвом Уряду. Зустріч відбулася в околицях Свинарина, і її перебіг нічим не віщував трагедії, яка трапиться невдовзі. Переговори тривали до 10 липня. Польську сторону представляли: уповноважений Окружного Представництва Уряду, а водночас командир Селянської Варти на Волині Зиґмунт Румель «Кшиштоф Поремба» і представник Волинської Округи АК Кшиштоф Маркевич «Чорт». Їх супроводжував провідник і візник Вітольд Добровольський. Бандерівців, однак, переговори вже більше не цікавили. Тож вони 10 липня 1943 року замордували польських представників у селі Кустичах (Ковельського повіту). За непідтвердженою, але вірогідною версією, ті загинули в муках (їх начебто розірвали кіньми). Наступний день, як пізніше з’ясувалося, став для поляків одним із найтрагічніших у роки Другої світової війни.

11–12 липня 1943 року

Операція ОУН-Б та УПА в західних повітах Волині мала охопити водночас — щоб заскочити поляків і запобігти можливим спробам опору — значно більше місць, у порівнянні з тим, що діялося раніше в східній частині регіону. Упродовж кількох останніх місяців підрозділи УПА на цій території зміцніли та набули значно більшого бойового потенціалу, ніж загони «Дубового» в березні-травні. УПА могла тепер також скористатися досвідом, набутим дезертирами з поліції. Дату виступу було призначено на неділю 11 липня, щоб «охопити» побільше поляків, масово присутніх на богослужіннях.

Згідно з планом, сотні УПА після мордування мешканців певного села мусили хутко пересуватися до наступного, щоб влаштувати чергову різанину. Завдяки цьому планувалося досягнути максимального шоку від несподіванки та звести до мінімуму шанси втечі. На місці побоїща залишалися тільки українські групи самооборони, покликані «зачистити» терен. Полякам, котрі намагалися уникнути смерті, не сприяла пора року. Хоча літні температури далебі дозволяли ночувати поза домом, але коротка липнева ніч не залишала полякам, буквально перетвореним на ловецьку дичину, надто багато часу, щоб втекти і сховатися під покровом темряви.

Підрозділи УПА вдарили, як і планувалося, 11 липня 1943 року. Як усталили Владислав і Єва Семашки, вони атакували водночас дев’яносто шість населених пунктів у Горохівському та Володимирському й три в Ковельському повітах. Наступного дня, 12 липня, та ж доля спіткала ще п’ятдесят містечок і сіл Горохівського та Володимирського повітів[103]. Одним із перших зазнав нападу Домінополь, в якому дислокувався вже згадуваний польський підрозділ, який підтримував контакти з УПА. 11 липня цей підрозділ ліквідували, радше за все, партизани із загону (полку) «Січ» Порфирія Антонюка, за підтримки боївки Служби Безпеки ОУН. Один із членів СБ ОУН приблизно так описав цю операцію Данилові Шумуку: «Постукали в двері. Поручник [...] відчинив нам. От тут же, на порозі, я його й пристрілив. Капітана застрелив у постелі, а машиністка вискочила у вікно, і там її застрілили наші хлопці. [...] Ось тоді [...] хлопці з СБ й пішли гуляти по всьому селу. До ранку не залишилось ані одного живого ляха»[104]. Були вбиті близько двісті двадцять поляків. Села не палили, позаяк польські господарства привласнили українці.

На колонію Гурів напали в ніч із 10 на 11 липня близько 2.30. Мешканців перебили в окремих будинках холодною та вогнепальною зброєю. Там замордували близько двохсот поляків. О 3-й годині ранку упівці атакували колонію Вигранку. Її мешканців розбудив відгомін звуків, які долинали з Турова, і частина з них кинулися до схронів, або рятувалися втечею, дехто намагався боронитися. Однак, усе одно жертвами УПА впали близько півтори сотні поляків. О 5-й годині ранку трагедія розігралася в селі та на фільварку Замличах — тут були вбиті сто вісімнадцять осіб, а о 8-й годині ранку в колонії Новини загинули близько вісімдесяти поляків.

У Порицьку підрозділи УПА вдарили, коли поляки зібралися в місцевій латинській церкві на святкове богослужіння, яке починалося об 11-й годині. Нападники стріляли й кидали гранати в вікна та двері церкви. Ядвіґа Краєвська так згадує цей напад:

У той час, коли тривала різанина в латинській церкві, інші групи партизанів убивали поляків, які залишалися вдома. Учасник нападу Іван Гринь пізніше свідчив, що тіла «до 200» убитих «поховали [...] поруч із польським костелом. На це мобілізували місцевих мешканців, [які — Ґ. М.] викопали велику яму з західного боку костелу, і туди зносили з костелу трупи. Їх там закопували всього на відстані від костелу до 25–30 метрів»[106].

Упівці напали на поляків, які зібралися в латинській церкві, також у Хринові. Храм оточили кордоном, який не випускав тих, хто виходили з богослужіння о 9-й годині. Натомість, дозволяли увійти усім, хто йшов на богослужіння об 11-й годині. Коли настала ця година, по натовпу відкрили вогонь із кулеметів. Коли обстріляні попадали на землю, упівці відступили, завдяки чому дехто з лежачих врятувалися. Водночас патрулі УПА вбивали поляків у будинках. Загинули близько ста п’ятдесяти осіб. В Заблотті теж напали на поляків у латинській церкві. Там замордували сімдесят шість чоловік.

Події в Киселині Аделя Прайс (уроджена Зюлковська) згадує так:

Близько 22-ї години упівці відступили з Киселина, результат їхньої операції — вбиті майже дев’яносто поляків. Більшість тих, хто боронилися на плебанії, вижили.

В Здолбунівському повіті трагічна доля спіткала Гуту Майданську. Навесні 1943 року жителі цього села заявили про свою лояльність до українського підпілля і в обмін на гарантії безпеки постачали УПА харчі (яйця, молоко, зерно, м’ясо). Тим не менше, 12 липня українські підрозділи вимордували більшість мешканців. Загинули 184 особи (в тому числі одна українка). Врятувалися одинадцять поляків. У селі Загаях упівці замордували близько 260 поляків, у селі Линові — близько 70, у колонії та селі Пустомитах близько 90. Поляки гинули в ті дні також у колонії Стасин, Милятині, Михайлівці, Пелагині, Романівці, Самоволі, Смоловій, Риковичах, Щенятині Великому та Малому, Волиці, Топилищі, Жашковичах Старих і Нових і багатьох, багатьох інших місцях.

У ніч із 15 на 16 липня та 16 липня накотилася друга хвиля нападів. У селі Пільганах був убитий сто один поляк, а в колонії Широке — близько п’ятдесят (більшість добровільно пішли на галявину попід лісом, щоб там сховатися від вигаданої німецької пацифікації, перед якою поляків остерегли українці, і там були розстріляні). Опівдні УПА напала на село Куповальці, яке мало добрі стосунки з місцевими українцями, й навіть постачало продовольство УПА. Упівці в’їхали до села на підводах із кількох боків одночасно. Поляків убивали в будинках, садах, на полях «прочесали» збіжжя, шукаючи втікачів. Загалом тоді загинули близько півтори сотні осіб. Того ж дня в колонії Люлівка Венгерщина загинули щонайменше 87 поляків.

На межі липня й серпня підрозділи УПА на цих теренах лише зрідка атакували польські поселення. Можна припустити, що таким чином вони хотіли приспати чуйність поляків, що дозволило би завдати наступного концентрованого удару. Цьому також служила відозва штабу загону «Січ» Антонюка, в якій тільки-но вчинену різанину пояснювали потребою покарати поляків «із суворістю воєнно-революційних вимог» за співпрацю з німцями. Водночас було гарантовано «повну безпеку» тій частині польського населення, яка не пішла на співпрацю з німцями. Поляків закликали «не піддаватися ворожій агітації і не покидати своїх осель»[108].

Подальші напади підрозділів «Дубового»

У липні 1943 року антипольські акції в північно-східних районах Волинського воєводства чинили також підрозділи, підпорядковані «Дубовому». В тому регіоні сотні УПА продовжували напади на польські села, намагаючись цілковито «очистити» терен. Поляки переважно згуртувалися на базах самооборони. Бази не тільки давали притулок населенню, а й водночас перешкоджали УПА вільно пересуватися територією. Самооборони нерідко влаштовували реквізиції в довколишніх українських селах, у такий спосіб підважуючи (хоча це зовсім не було метою подібних акцій) авторитет УПА в її власному середовищі. Ще й тому польські осередки стали головною мішенню нападів українців.

Однією з найважливіших польських баз була Гута Степанська, яка співпрацювала з розташованою за шість кілометрів від неї на північ Виркою. Разом вони охороняли навколишні менші польські поселен-ня, жителі яких мали в небезпечній ситуації тікати на головні бази. Поляки також співпрацювали з радянськими партизанами, влаштовуючи з ними рейди проти УПА. Наприкінці березня вони напали на Мельницю Малу, а в квітні 1943 року разом атакували Бутейки. На початку липня 1943 року самооборона в Гуті налічувала п’ятсот осіб, але диспонувала тільки вісімдесятьма одиницями вогнепальної зброї, в тому числі шістьма ручними кулеметами. Ми не знаємо кількості захисників Бирки. Під опікою цих двох осередків перебували близько п’яти тисяч осіб.

Для ліквідації польських баз самооборони «Дубовий» визначив десять підрозділів УПА і СКВ, з яких було створено дві потужні бойові групи. До складу угруповання також входила «перша сотня» УПА на чолі з «Яремою». 16 липня близько 23 години українські підрозділи одночасно пішли в наступ.

Перша бойова група УПА знищила по черзі Переспу, Ужани, Сошники, Гали, Тур й інші населені пункти. Польські будинки палили, а схоплених мешканців убивали. О 3.25 ранку упівці атакували Бирку з трьох сторін. Поляки намагалися боронитися в латинській церкві та розташованих навколо мурованих будинках, але після двогодинного бою змушені були відступити до Гути Степанської. Решту навколишніх польських поселень було знищено наступного дня.

Тим часом друга група УПА знищила Борок, Ляди та Курорти, а відтак почала безпосередню атаку на Гуту Степанську. Її мешканка Яніна Франусь-Влощинська пізніше згадувала: «Напали на наше село. Оточили й почали палити. Дзвони вдарили на сполох. Усі, хто живий, кинулися тікати до мурованої двоповерхової школи. То була наша фортеця. Вони йшли на нас кількома лавами й гукали: «гурра взять ляхів!» Собаки вили. Бій тривав три дні»[109]. Найсильнішого удару Гута зазнала 18 липня о 1-й годині ночі. Одній із штурмових груп вдалося увірватися до села, підпалити кілька будинків і вбити близько сотні поляків. Після цілоденного бою польське командування вирішило евакуювати Гуту. Поляки утворили багатокілометрову колону возів, яку прикривала самооборона. Скориставшись туманом, більшість мешканців Гути відступили в напрямку Антонівки. Проте, частину людей охопила паніка, вони відірвалися від основної групи та впали жертвою бандерівців. 19 липня вранці українці увійшли до Гути Степанської й спалили всі будинки (муровані висадили в повітря).

З української точки зору, операція закінчилася успішно. Власні втрати УПА становили 18 убитих і 17 поранених, але зате був ліквідований сильний осередок самооборони, убиті (за українськими даними) понад п’ятсот поляків. У бою також загинули кілька, а може, навіть кільканадцять німців із патруля, який натрапив на стежі УПА.

Наступною метою підрозділів, підлеглих «Дубовому», були польські поселення, розташовані поблизу залізничних колій поблизу Сарн, які раніше вважали порівняно безпечними через близькість німецьких гарнізонів. Концентрованого українського удару було завдано 30 липня 1943 року, зокрема, по Копачівці, Крушеву, Парослі II, Переспі, Теребуні, Ковбані, Красній Гірці тощо. Українські партизани обстріляли польські поселення, а відтак вдерлися поміж садиб, вбиваючи кожного, хто не встиг утекти. Поляки бігли в напрямку залізничної станції в Антонівці, де містився німецький пост. Група втікачів неподалік від станції потрапила в засідку — загинули 28 осіб. Проте не скрізь УПА досягла цілковитого успіху. У Видимирі самооборона всю ніч відбивала атаки. Нападники відступили близько полудня, залишивши тіла десятьох убитих. Подібне сталося в Хоромцях та Пораді. В останній місцевості упівці відступили на світанку під тиском німців. Загалом 30 липня 1943 року УПА вбила близько сотні поляків.

Володимирець упівці атакували, мабуть, 8 серпня. Василь Левкович «Вороний» згадує, що «пошарпали ми також німецький гарнізон», змусивши його залишити містечко[110], проте він не уточнює при цьому, що той гарнізон налічував усього лише шість солдатів, які забарикадувалися в мурованій школі. Тридцять українських поліцаїв, котрі дислокувалися в містечку, одразу ж, як почалася атака, перейшли на бік партизанів. Головне вістря атаки було спрямоване проти поляків, котрі, отримавши попередження від зичливих українців, встигли сховатися в мурованій латинській церкві св. Юзефа, де боронилися чотирма гвинтівками і... соляною кислотою (нею облили нападників, котрі намагалися вибити двері). Упівці, не зумівши взяти приступом головного входу, підірвали задню стіну церкви — й убили при тому двох польок. На щастя для поляків, у той момент до Володимирця прибула німецька підмога, що змусило УПА відмовитися від подальшого штурму й відступити. Відразу ж після нападу німці евакуювали з міста своїх вояків і польське населення. Допомогу, яку надавала полякам німецька влада на Волині, з огляду на брутальність політики, що її німці проводили в окупованій Польщі, можна вважати одним із парадоксів тогочасної ситуації. Не слід, однак, конче робити з цього факту далекосяжні висновки. Німці вважали поляків просто певною противагою для УПА. Окрім того, не слід забувати, що, згідно з міжнародним правом, обов’язком окупаційної влади є турбота про безпеку цивільного населення.

Серпневі побоїща

Наприкінці серпня відбувся ще один масований удар УПА у західних повітах Волині. У Володимирському повіті 29 серпня 1943 року підрозділ «Зуха» з куреня «Лисого» перебив сокирами і вилами мешканців села Землиці (близько дев’яносто жертв). Того ж дня близько півсотні партизанів за підтримки озброєних холодною зброєю селян напали на колонію Владиславівку і вбили близько 160 поляків. Подібним чином у колонії Грабині загинуло 150 поляків, у колонії Ясенівці — 140, в колонії Словиківці — близько 100, в колонії Соколівці — близько 200, в колонії Сорочині — близько 140, а в Могильному — 69.

У ніч із 29 на 30 серпня упівці з куреня «Лисого» оточили село Кути, мордуючи в окремих господарствах їх мешканців. Були вбиті, за різними джерелами, від 180 до 213 осіб. Потім бандерівці напали на село Янківці, де загинули 86–87 поляків. Після вбивства поляків у обох поселеннях курінь «Лисого» ще того ж дня прибув до Острівків. Оточивши село, групи партизанів, ідучи від садиби до садиби, забирали польські сім’ї до школи й на шкільний майданчик. Пізніше частину з них — переважно жінок і дітей — скерували до латинської церкви. Партизани поводилися спокійно, переконуючи людей, що тим нічого не загрожує. На місці вбивали тільки тих, хто чинив опір. Щоб заспокоїти зібраних на шкільному майданчику, одній з поранених польок навіть зробили перев’язку. Зібравши усіх поляків, українці насамперед зажадали віддати коштовності та годинники, а потім стали по черзі виводити чоловіків. Їх мордували в трьох різних місцях, завдаючи сокирою або дрючком ударів у потилицю. Убитих складали в спеціально викопаних для цього ямах. Ексгумація, здійснена в 1993 році завдяки зусиллям історика Леона Попека, підтвердила, що більшість жертв загинули від ударів тупим знаряддям. Близько полудня в околицях з’явилися німецькі солдати, що змусило українців зігнати решту живих поляків неподалік кладовища. Там їх продовжували вбивати десятками. Чеслав Васюк згадував: «Разом із мамою я опинився в останній, неповній десятці. [...] Я бачив як загинула перша особа, в другу стріляв інший, а той, хто вбив першу, йшов убити третю. Я був четвертим. Мені спало на думку вдати трупа. Я закрив лице й очі руками, щоб не поколоти обличчя стернею, і впав, як падали вбиті. [...] Я боявся, що українці зауважать, що я живий, і доб’ють, як інших. За мить я зомлів. [...] Очунявши, я встав і утік»[111]. Усього в Острівках загинуло від 476 до 520 осіб.

Інший підрозділ УПА 30 серпня о 8-й годині ранку увійшов до Волі Островецької. Так само й тут партизани поводилися дуже ґречно, намагаючись приспати увагу поляків, скажімо, дітей частували цукерками. Мешканців зібрали на шкільному майданчику, де близько 10-ї години перед ними було виголошено промову із закликом до спільної боротьби проти німців. Відтак всіх замкнули в школі, звідки, в свою чергу, групами від п’яти до десяти осіб почали виводити чоловіків, спрямовуючи їх до стодоли, де убивали сокирами, молотами й іншими тупими знаряддями. Опівдні школу обклали соломою, облили бензином і підпалили, вкинувши досередини кілька гранат. У будинку тоді перебували 150–200 жінок і дітей. Загалом були вбиті від 572 до 620 осіб. Того ж дня подібну кількість людей — близько 600 — упівці замордували в колоніях Новий і Старий Гай.

Місцевий командир УПА Юрій Стельмащук так пізніше описував перебіг здійснюваної ним операції:

А так ці події представляв один із партизанів Степан Редеша:

Це, звісно, не всі випадки вбивства поляків. Улітку 1943 року на Волині шаліло нещадне полювання на всіх, у кого можна було відшукати польське коріння. В етнічно змішаних сім’ях траплялося так, що людей змушували вбивати найближчих. Партизани мордували усю сім’ю, якщо її український член відмовлявся. Боївки СБ ОУН іноді ліквідували навіть тих, хто настільки глибоко вріс в українське середовище, що їхні сусіди дивувалися, довідавшись про польське коріння цих людей. Поляки могли чутися в безпеці тільки в містах і на базах самооборони, натомість, повсюди там, де сягали впливи ОУН-Б і УПА, їх чигала смерть.

Загалом у липні-серпні 1943 року, як довідуємося з підрахунків Владислава та Єви Семашків, були атаковані близько восьмисот населених пунктів, загинуло близько 20 тисяч поляків[114]. У перебігу деяких антипольських ліквідаційних акцій можна зауважити схожість із попередніми антиєврейськими акціями, включно з використанням психологічних маніпуляцій (згадане частування цукерками дітей із польських сімей, скликаних на «збори»). Чимало жертв загинули від рук так званих сокирників, себто мобілізованих селян, озброєних сокирами й піками. Сокирами та багнетами також часто були оснащені підрозділи УПА та боївки Служби Безпеки ОУН. Жертв убивали подібним чином переважно через брак вогнепальної зброї та бажання заощадити амуніцію, але ще й для того, щоб приховати намір убивства, завдяки чому можна було під час нападу вразити більше людей. Часто траплялися випадки звірячої жорстокості та садистських страт, у багатьох повідомленнях йдеться, наприклад, про настромлювання малих дітей на штахети (наче на палі), відрізання жертвам грудей, носів, язиків і кінцівок, а також перетинання пилою. Тіла залишали на полях, вкидали до колодязів, у гноївку, закопували в спеціально викопаних ямах. Іноді понівечені рештки виставляли на загальний огляд.

Єжи Красовський згадує:

А у спогадах Вінцентія Романовського читаємо:

Можна тільки припускати, що ці й подібні пекельні «образи» були вжиті для того, аби викликати переляк серед решти живих поляків і витіснити тамовані роками почуття приниження, гніву й ненависті. Можливо, в такий жахливий спосіб бандерівці також хотіли переконати українських селян у безпорадності Польської держави, еміграційний уряд якої — хоча й визнаний на міжнародному рівні — нічим не міг допомогти своїм громадянам.