Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Перші напади

Улітку 1943 року римо-католицький священик Юзеф Анчарський, перебуваючи у Скалаті, занотував:

Цим побоюванням уже незабаром судилося матеріалізуватися. Масову антипольську акцію попередила хвиля окремих убивств, які перекотилися Східною Галичиною, починаючи з середини 1943 року. Вибір жертви спершу визначав її статус у польській громаді. Цілком можливо, що принагідно залагоджувалися різні особисті порахунки. Владислав Ціхоцький, пов’язаний із Польським Опікунським Комітетом у Чорткові, 22 листопада 1943 року занотував:

Наприклад, 17 липня 1943 року боївка ОУН замордувала начальника пошти в Торському Юліана Бураковського. У ніч із 3 на 4 серпня був убитий під час службової поїздки до Чернелиці інструктор тютюнової фабрики в Ягольниці на прізвище Костецький. У ніч із 15 на 16 вересня в Лімній (Турківський повіт) вчинено напад на пошту та дитячий будинок, загинули три особи, в тому числі листоноша. В середині жовтня в Ганачеві був убитий колишній учитель Станіслав Вайс, котрий працював сортувальником у лісі. Під час видачі деревини до нього підійшли кілька українців і, прочитавши вирок, застрелили його з пістолета. 25 жовтня під час поїздки із Заліщиків до Тлустого загинув збирач податків Станіслав Зелінський.

Чимало ліквідаційних акцій були спрямовані проти римо-католицьких священиків. 8 вересня безслідно зник священик Владислав Білінський з парафії Котів у Бережанському повіті. На нього напали, коли він їхав на велосипеді між Літятином і Базниківкою, і як той не пручався, затягли його до лісу. Того ж місяця під час нападу ОУН на Тлусте були викрадені й убиті на узліссі два інших римо-католицькі священики (отець Станіслав Шкодзінський і отець Броніслав Майка). Водночас там було замордовано поштаря Вілька з дружиною і телеграфіста Адамського. 28–29 вересня була атакована плебанія пароха отця Романа Даци (псевдо в АК — «Льонґін») у Журавниках, як пише Єжи Венґерський, «ненависного українцям за реполонізацію того села»[211]. Коли мешканці плебанії почули голосний стук у двері, мати священика заштовхнула його в заглиблення під підлогою, що врятувало парохові життя. Проте, сама вона разом із економкою не вціліла — жінки загинули від рук бандерівців. 12 жовтня був убитий священик Тадеуш Стронський з парафії у Старих Скоморохах і священик Антоній Вежбовський з парафії в селі Библі (Рогатинський повіт).

Станом на травень 1944 року за оцінками польського підпілля «римо-католицьке духовенство Львівської архієпархії досі втратило від рук українців 32 священики (від рук німців — 4). То були найбільш енергійні та надзвичайно бойові, з високими організаторськими здібностями особи, і їх втрата завжди була для парафії болісним ударом»[212].

Частими жертвами вбивств були лісничі. Доглядачі лісу, що цілком зрозуміло, досконало орієнтувалися в терені, яким опікувалися, стаючи, залежно від їхніх симпатій, цінним союзником або серйозною загрозою для партизанів. Мабуть, саме це пояснює, чому ліквідацію лісників у Східній Галичині УПА вважала пріоритетом, причому часто їх убивали разом із усією родиною. Наприкінці липня 1943 року в Вікні (Городенківський повіт) убиті лісник Божемський і троє інших осіб. 2 серпня 1943 року посеред білого дня в Берем’янах понад Дністром загинув лісничий із села Дуліби Казімеж Плешинович. 9 серпня у Великій Тур’ї була убита й пограбована сім я (загалом п’ять осіб) лісника Вельфе. На початку серпня в Росохачі неподалік Завадки (Турківський повіт) було вбито сім’ю гайового Міхала Штоґжина. Загинули загалом чотири особи — окрім гайового, також його дружина Францішка, дочка Марія (24 роки) і син Казімеж (13 років). То лише окремі приклади вбивства лісників.

Не маючи змоги через заборону німців покинути службу, лісники кинулися відвозити сім’ї до міст, намагалися також організувати самооборону. Спроби вдаватися до заходів безпеки дали певний результат. Коли 18 листопада стався напад на лісництво в Соколівці (Золочівський повіт), п’ятнадцять поляків учинили опір. Відбувся запеклий бій, який тривав, за однією з версій, до півночі, а за іншою — до ранку. В сутичці загинули гайовий і один зі службовців, але водночас і кілька (можливо, до десяти) нападників. Близько опівночі було досягнуте перемир’я. В обмін за звільнення двох заручників — жінки й дитини (за іншою версією заручників було п’ятеро) — українцям дозволили забрати вбитих і поранених і відступити.

Багатою нападами на лісників була ніч з 27 на 28 січня 1944 року. Тоді, зокрема, сталася атака на лісничівку в Желехові (повіт Кам’янка Струмилова), під час якої до лісу було викрадено лісового інженера Скавінського, його дружину та дочку. Тієї ж ночі українці напали на лісництво в Грабовій (повіт Кам’янка Струмилова), схопили персонал, який виходив після роботи, та замордували п’ять поляків, у тому числі лісника Станіслава Ожеховського, практиканта-лісничого, бухгалтера і двох гайових. У Великих Мостах у Львівському повіті були вбиті 17 поляків, у тому числі дві сім’ї лісників і сім’я гайового. Вісім осіб були поранені. Загалом на початок 1944 року від рук ОУН-Б та УПА загинули 73 лісників і гайових, часто з сім’ями. Інший концентрований напад було скоєно в ніч із 3 на 4 лютого, коли «в повітах Бродському, Кам’янецькому і Сокальському [...] водночас були вчинені напади на 120 лісничівок»[213].

Перші масові вбивства поляків сталися ще наприкінці 1943 року. 8 жовтня село Нетреба в Тернопільському воєводстві, розташоване на межі з Волинню, близько 19.30 атакував підрозділ УПА. Нападники рубали двері й вікна, палили будинки, забирали майно, передусім худобу й коней. На щастя для поляків, їм на допомогу прийшов прикордонний пост (Grenzschutz) із Новиків. Обстріляні українці відступили. Тим не менше, полягли сімнадцять поляків. На Різдво 1943 року в Кругові (Золочівський повіт) вояки УПА, вдаючи колядників, увірвалися до села та убили п’ятнадцять поляків і двох українців, запрошених на Святвечір. Першою жертвою став керівник місцевої самооборони, що свідчить про ретельну підготовку нападників. У ніч із 15 на 16 січня в селі Маркова (повіту Підгайці) був убитий римо-католицький священик Міколай Ференц із економкою та п’ятдесятьма п’ятьма іншими особами, переважно чоловіками. Поляків убивали «по-звірячому сокирами, ножами для буряків, попри те, що злочинці мали вогнепальну зброю»[214].

Польське підпілля, оцінюючи 1943 рік, зауважило чотири напрямки українських акцій:

Перші масові вбивства у Галичині мали різні причини. Деякі, ймовірно, були відповіддю на акції польського підпілля. В відданому в грудні 1943 року наказі про заборону (!) ведення значних антипольських акцій один із локальних керівників ОУН-Б «Збій» (NN) водночас доручав за кожного вбитого українця покарати «10 поляків, яких стріляти не вільно, тільки зарубати сокирами і їх не ховаючи лишити»[216]. В окремих випадках напади розглядали як «вишкіл» перед планованою операцією деполонізації. Вони були покликані імунізувати членів ОУН-Б і УНС-УПА, а також місцеве українське населення, супроти жахіть запланованої етнічної чистки. Винуватцями більшості нападів були, мабуть, підрозділи УПА з Волині, які здійснювали рейди Галичиною, переносячи на новий терен волинську «тактику боротьби».

До кінця 1943 року від рук ОУН загинули близько тисячі осіб. Водночас почалася війна нервів — щоразу частіше стали з’являтися заклики, усні й письмові, щоб поляки виїжджали на захід, бо інакше їх спіткає смерть. З часом останні почали розуміти, що провіщена різанина може відбутися будь-якої миті. Прелюдією до неї стала активація тим разом уже галицьких підрозділів УПА.

Мікроісторія: рейд сотні «Сіроманців»

Одним із найвідоміших підрозділів УПА в Східній Галичині була сотня, означена криптонімом «Сіроманці», створена у жовтні 1943 року в Карпатах неподалік Долини. Її осердя становили винятково члени ОУН-Б, котрі пройшли вишкіл у підстаршинській школі УПА «Тигри». Очолив сотню колишній старший лейтенант Червоної Армії Дмитро Карпенко «Яструб», який походив зі Східної України. Як підкреслюють документи УПА, «Яструб» був добре знайомий із військовим ремеслом, а приватно відзначався жартівливою вдачею.

Після інтенсивного вишколу сотні «Сіроманці» визначили оперативний район у Тернопільському воєводстві. У перші тижні 1944 року за наказом командування УПА сотня вирушила в рейд Східною Галичиною. Упродовж кількох місяців вона пройшла крізь увесь той регіон, сягнувши аж до Любачева. На межі січня й лютого 1944 року підрозділ з’явився в Перемишлянському повіті. Місцева мережа ОУН-Б постановила скористатися присутністю сотні УПА для нападу на Ганачів, тепер уже неіснуюче велике польське село, в якому містилася сильна опорна база Армії Крайової, що співпрацювала з групою єврейських партизанів, котрі ховалися неподалік. Атака УПА розпочалася 2 лютого о 21-й годині. Українці захопили хати на краю села, проте їм не вдалося дістатися до твердо бороненого центру. Упівці вривалися в будинки та забивали всіх, кого там застали, а потім підпалювали садиби. В бою АК підтримували єврейські партизани із загону Абрама Баума, «Буня». Упівці відступили близько півночі. За польськими даними, загинули 63 особи, в тому числі щонайменше 33 жінок і дітей. Близько ста осіб були поранені. Втрати нападників оцінені приблизно у тридцять убитих і поранених. Інші дані, утім, фігурують в українських звітах: «Уночі з 3–4 лютого відділ Сіроманців провів акцію пімсти проти польського села Ганачів п[овіт] Перемишляни. Вбито понад 180 ляхів, поранено коло 200, решта згоріла у вогні. Село спалено у 80%. Уціліли лише муровані будинки і костел. Ляшня чинили запеклий опір. [...] Ми не зазнали людських втрат»[217].

9 лютого сотня «Сіроманців», ймовірно, напала на село Підкамінь Рогатинський, убивши там шістнадцять поляків. За кілька днів підрозділ отримав наказ здійснити відплатну акцію в селі Людвиківка. Безпосередньою причиною нападу стали начебто дві події — «польський донос», на підставі якого ще у травні 1942 року (!) був заарештований німцями та розстріляний член ОУН Василь Фіґурка, і сутичка з поляками, яка трапилася 15 лютого 1944 (тоді був легко поранений оунівець). Ці факти були використані для виправдання рішення про атаку та знищення цього села. Напад вчинила сотня в силі шістдесяти вояків за підтримки десятиособової повітової боївки ОУН. Удару було завдано водночас із чотирьох сторін. Українці підпалили 180 господарств і вбили, за власними припущеннями, 330 осіб — у тому числі 295 чоловіків, 30 жінок і 5 дітей (можливо, слід зазначити, що польські втрати становили «всього лише» близько 200 чоловік). УПА не зазнала жодних втрат.

19 лютого сотня завдала рівночасного удару на Фраґу та вдруге на Підкамінь Рогатинський. За даними УПА, у Фрадзі були замордовані 23 чоловіків, натомість у Підкамені — 32 чоловіків, 6 жінок і 2 дітей. Польські дані свідчать про шістдесят-вісімдесят убитих. У Підкамені поляки намагалися боронитися сокирами. Як написано у звіті про акцію, «слід замітити, що велике число поляків заховалося по деяких українських родинах, і тим способом врятувало собі життя»[218].

23 лютого підрозділ «Сіроманців» прийшов на допомогу патрулеві, що складався з добровольців до дивізії СС «Галичина» й потрапив у засідку АК поблизу Гути Пеняцької. Підтримка УПА дала змогу підрозділові галицьких СС відступити і, ймовірно, врятувала його від цілковитого розгрому. Це означало, що мешканцям Гути винесено смертний вирок. 28 лютого каральна експедиція СС зрівняла село із землею. Воякам дивізії СС «Галичина» в пацифікації допомагали члени місцевої ОУН і таємничий «відділ Волинської УПА». Не виключено, що насправді йшлося про сотню «Сіроманців».

У березні та квітні сотня продовжила рейд у терені, беручи участь у подальших антипольських акціях, про які, однак, ми не маємо інформації. Відомо лише, що досягнувши повітів Рава-Руська та Любачів, «Сіроманці» взяли в тих околицях участь у боях із АК.

Підрозділ зазнав принизливої поразки 11 травня у сутичці з німецькою облавою в селі Карові — що можна пояснити лише амбівалентним ставленням УПА до німців. Коли німці над’їхали до Карова, сотня власне проводила навчання. «Яструб» велів переказати німцям, щоб ішли собі геть. Те, що трапилося далі, мабуть, стало для нього цілковитою несподіванкою. Німці розділилися на дві групи. Перша відрізала дорогу до лісу, а друга — автомобілями на повній швидкості в’їхала до села. Хвацька атака змусила партизанів відступити в напрямку Домашева. Та коли з’ясувалося, що і в тому селі є німецькі війська, частина упівців склали зброю. Сотня втратила вісім людей, чотири партизани були поранені. В полон здалися аж сорок осіб.

Утім, поразка в Карові не завадила сотні в подальших антипольських акціях. Вже 21 травня підрозділ разом із іншою сотнею УПА взяв участь у нападі на Андріївку і Нароль, які боронили аківці, оволодівши першим із цих населених пунктів ціною трьох загиблих і десяти поранених. Поляків загинуло кількадесят. У ніч із 19 на 20 липня було атаковане село Великі Очі. Там були замордовані тринадцять чи вісімнадцять поляків, решта сховалися в латинській церкві, де була організована оборона. Атака на церкву, звідки поляки вели кулеметний вогонь, не мала сенсу, тож УПА відступила, спаливши вісімдесят будинків. У сусідніх Змієвиськах того ж дня були вбиті сім поляків і один українець. Звіт про вчинений напад «Яструб» почав із фрази: «З Великих Очей ми зробили Малі Очі»...

Як випливає з усталень Маріуша Зайончковського, ймовірно, справою рук сотні «Яструба» була зупинка в червні 1944 року пасажирського потягу неподалік Белжеця та розстріл сорока двох пасажирів-поляків. Фото жертв власне цього нападу дуже часто фігурують нині як ілюстрація злочинів УПА.

Прихід Червоної Армії змусив підрозділи УПА призупинити діяльність і сховатися в лісах. Сотня у вересні 1944 року дислокувалася поблизу Унева в повіті Перемишляни — і тут була оточена підрозділами 19 бригади внутрішніх військ НКВС чисельністю близько чотириста п’ятдесят вояків. 30 вересня трапився запеклий бій між НКВС і УПА. Від 9 до 23 години війська НКВС провели понад двадцять атак, які було відбито. Партизани кілька разів контратакували. Вночі, попри ущільнення лінії оточення, розділені на невеликі групи упівці «просочилися» крізь щільно затиснуті лещата й відступили в напрямку Пнятина. Коли бійці НКВС зрозуміли, що сталося, вони відправили групу з п’ятдесяти вояків за підтримки легких танків у погоню й наздогнали партизанів у Пнятині в той момент, коли ті відпочивали та готували їжу. Радянський наступ зупинив «Яструб», особисто ушкодивши з протитанкової рушниці один із танків. Партизани визнали, що втрати, понесені ними, становлять сімнадцять убитих і двадцять п’ять поранених під Уневом і сім убитих і вісім поранених в Пнятині. З боку НКВС полягли шестеро загиблих, були поранені тридцять два вояки.

Восени 1944 року сотня УПА «Сіроманці» повернулася до свого первісного оперативного району в Тернопільському воєводстві. «Яструб» став першим вояком УПА, нагородженим Золотим Хрестом Заслуги, та був призначений командиром куреню (батальйону), що складався з чотирьох сотень, у тому числі підрозділу «Сіроманців». Проте, він недовго втішався новою функцією, позаяк загинув 17 грудня в бою з радянськими спецслужбами під час нападу на районний центр Нові Стрілиська.

Пізніше сотня «Сіроманців» на чолі з «Косачем» (NN) вела боротьбу зі спецслужбами аж до 1946 року, коли була розпущена. На межі 1944–1945 років вона, разом із усім куренем, до складу якого входила, брала участь у подальших нападах на поляків. У 1947 році українське підпілля підготувало спеціальний літопис підрозділу. Однак, згідно з провадженою ОУН-Б уже тоді історичною політикою, в літописі майже нічого не згадувалося про напади на польське населення, приділяючи першочергову увагу бойовим діям проти радянських військ.

Масова «чистка польського елементу»

Від лютого 1944 року кількість нападів на польське населення почала стрімко зростати. До антипольської акції долучалися чергові рейдуючі підрозділи УПА та цілі райони ОУН. 5 лютого після 20 години в Слобідці Більшівцівській (повіт Рогатин) були вбиті дев’ятнадцять поляків. У ніч із 9 на 10 лютого УПА атакувала Чижів у Золочівському повіті. Нападники розстріляли двадцять чоловік. У ніч із 10 на 11 лютого в Бокові (повіт Підгайці) упівці замордували шістдесят поляків. 15 лютого в Фірлейові були замордовані сімдесят п’ять поляків, поранені двадцять п’ять. 16 лютого в Слобідці Васильковецькій полягли вісім осіб. Серед жертв було «немовля, якому злочинці поламали ручки та прибили його до колиски»[219].

Священик Станіслав Щепанкевич, парох парафії Ігровиця, написав 26 лютого 1944 року до архієпископської курії у Львові:

Ці погрози пізніше справдилися, хоча Ігровиці доведеться ще кілька місяців чекати «своєї черги».

28 лютого УПА атакувала Коростятин у Бучацькому повіті. Упівці (можливо, із сотні «Сірі Вовки») атакували водночас село та залізничну станцію. Нападники були озброєні, зокрема, сокирами, якими на станції вбили залізничних службовців із сім’ями та подорожніх, котрі чекали на потяг. Загинула двадцять одна особа, в тому числі один випадково вбитий українець. Були також демонтовані 80 метрів залізничного полотна. Водночас інші упівці забивали поляків у селі. Допіру прибуття польського партизанського загону з Пужників змусило УПА відступити. В Коростятині полягли 135 поляків.

9 березня в Широкому Полі вчинено напад на польських осадників, переселених сюди німцями з околиць Рави-Руської. Були спалені двадцять чотири будинки та вбиті п’ятдесят вісім осіб. 12 березня атаковане село Майдан у повіті Копичинці, замордовані тридцять п’ять поляків. У ніч із 24 на 25 березня в селі Біле (повіт Перемишляни) УПА замордувала вісімдесят поляків. У березні в повіті Копичинці в Чорнокінецькій Волі були вбиті двадцять п’ять поляків, у Целієві — десять, Яблунові — сорок п’ять, Коцюбинчиках — тридцять, Оришківцях — п’ятдесят. Також у березні чотири рази зазнала нападу Гута Верхобузька, що змусило мешканців евакуюватися. Юстин Довгань свідчив на допиті: «Приблизно через 2 тижні після погрому села Гута-Пеняцька наша банда спільно з волинською бандою УПА, а також і бандами УПА навколишніх сіл вчинили напад і погром у селі Гута-Верхобузька [...] Внаслідок погрому було спалено близько 60–70 будинків [...], вбито [...] близько 100 осіб»[221].

Одне з найбільших убивств березня сталося в домініканському монастирі в Підкамені. На початку березня монастир опинився безпосередньо у фронтовому запіллі. Німці почали непокоїтися існуванням у цьому містечку озброєної самооборони, тому вони зажадали видачі зброї. Поляки здали тільки частину нагромадженого озброєння. Тим часом німці досягли порозуміння з прибулим із Волині куренем Макса Скорупського «Макса» щодо співпраці проти радянських військ. Воднораз вони запропонували, «щоб цей курінь заняв Підкамінь»[222], на що українці погодилися. 11 березня німці покинули містечко. Увечері того ж дня упівці підійшли під монастир, вимагаючи харчів і впустити їх за мури. Поляки передали їм їжу, але не відчинили брами. Під ослоною ночі частина народу втекла з монастиря. Наступного дня близько 9 години ранку, коли поляки знову не відчинили монастирської брами, споруду почали обстрілювати з кулеметів. Поляки намагалися чинити опір — стріляли з вогнепальної зброї, кинули кілька гранат, можливо, вбивши кількох нападників. Невдовзі упівці припинили вогонь і зажадали, щоб усі покинули монастир, обіцяючи полякам, що всіх відпустять на волю. Коли ті почали виходити, упівці знову відкрили вогонь і, скориставшись сум’яттям, увірвалися за мури, вбиваючи усіх стрічних. Полягли близько ста чоловік. Певну кількість поляків убили також у містечку. Пограбування монастиря тривало кілька днів. Незважаючи на це, на горищі врятувалися кільканадцять осіб, які впродовж кількох днів живилися тільки снігом.

У квітні 1944 року на Страсний тиждень УПА розпочала масову антипольську акцію вже в усій Східній Галичині. У такий спосіб був використаний волинський «досвід» весни 1943 року, коли у великодній період учинено напад, зокрема, на Янову Долину. 2 квітня повітова боївка ОУН і сотня УПА «Гайдамаки» напала на колонію Зем’янка неподалік Довгого Войнилова на Станіславщині, убивши близько сорока поляків і спаливши п’ятдесят дві садиби. У ніч із 3 на 4 квітня українці напали на село Румне (повіт Рудки). Спалені шістдесят будинків, убиті двадцять сім мешканців. 4 квітня «Гайдамаки» та повітові боївки атакували польські колонії, розташовані між Перекосами та Протесами, убивши близько двадцяти осіб. 6 квітня в селі Довгому Войнилові замордовані шістдесят п’ять осіб. 6 квітня в Стриганці (повіт Кам’янка Струмилова) спалено польські господарства та вбиті п’ять поляків. У ніч із 6 на 7 квітня УПА напала на село Моосберґ у ґміні Шкло. Замордований тридцять один поляк. Тієї ж ночі дощенту спалене село Пишівка (сорок п’ять обійсть). Полягли п’ятдесят дві особи, котрі переважно згоріли в полум’ї або вчаділи. В свою чергу, в селі Лісок (повіт Кам’янка Струмилова) загинули від тринадцяти до вісімнадцяти поляків. У Жовківському повіті упродовж перших двох тижнів квітня українці напали на села Фійна, Воля-Висоцька, В’язова, Липина, Янівка, Майдан, Зіболки, Жузи, Мацошин, Скварява, Великі Мости і Замочок.

У Великодню ніч із 9 на 10 квітня УПА вчинила численні атаки на польські села в багатьох повітах Галичини. «Гайдамаки» та повітова боївка о 21 годині напали на село Томашівці, спаливши триста господарств і вбивши близько сорока осіб. Тієї ж ночі в Пняках у Калуському повіті загинули «низка людей», а в Соколові, за 15 км від Стрия, було спалено половину будинків і забито п’ятеро осіб. У Дрогобицькому повіті боївка ОУН напала на село Зади:

У Ганачеві після першої, описаної вище атаки, АК посилила оборонні приготування. В ніч із 9 на 10 квітня ще до півночі УПА оволоділа розташованим неподалік селом Ганачівкою та присілками Загір’я і Підкам’яна, вбивши усіх мешканців. Удар на сам Ганачів був завданий передусім зі сходу. Українські партизани захопили будинки, розташовані на краю села (там, зокрема, була заколота багнетами дружина Міхала Нецкажа та їхні п’ятеро дітей у віці від одного до семи років, а його самого важко поранили), але від центру села їх відокремлювала лука та рів із водою. Коли упівці наблизилися до польських позицій, то були зупинені кулеметним вогнем. Близько 5 години українці розпочали наступний штурм, тим разом із західного боку, але знову були відбиті. На світанку захисників Ганачева підтримав підрозділ АК поручника «Стшали». Польська контратака викликала сум’яття в лавах УПА, але не повелася під вогнем із п’яти великокаліберних кулеметів. Близько 7.30 упівці розпочали чергову атаку в напрямку млина, розташованого на північний захід від центру села. Їх спинила польська контратака — у бою загинув один із єврейських партизанів. Близько 9 години упівці почали відступ. Поляки підрахували, що втрати українців склали від тридцяти до сімдесяти вбитих. Поляки втратили шістдесят шість осіб, у тому числі двадцять шість полягли в Ганачеві (в тому числі, вищезгаданий єврейський партизан), а решту в присілках[224].

Після того нападу було вирішено евакуювати село, проте усі спроби виїзду постійно закінчувалися сутичками з УПА. Активність польської самооборони та чутки про перебування в селі радянських партизанів урешті накликали на Ганачів німецькі репресії. 2 травня німецька пацифікаційна експедиція знищила рештки села. Були вбиті шістнадцять вояків АК і близько тридцяти цивільних жителів. Молодих чоловіків забрали до в’язниці. Решту вцілілих мешканців вивезли.

12 квітня упівці, підтримані СКВ із навколишніх сіл, напали на Гутисько (повіт Бібрка). Були замордовані сто один поляк. У звіті Центральної Опікунської Ради читаємо: «Нападники знущалися: різали пилою, виколювали очі, дерли паси шкіри, палили чоловіків. Загинуло також чимало жінок»[225]. 18 квітня боївка ОУН ліквідувала тринадцять поляків (лише чоловіків) у селі Майнич (повіт Самбір). Наприкінці квітня були спалені присілки Ґавлики, Березина, Пташники та польські господарства в селі Долина Добротвірська в повіті Кам’янка Струмилова. Загинули понад двадцять поляків. Того ж місяця УПА напала також на Горпин в повіті Кам’янка Струмилова. Були спалені польські обійстя, церква і притулок, який провадили черниці. Загинула тридцять одна особа польської національності. В Гумниськах того ж повіту вбиті одинадцять осіб, у Ланах Польських — двадцять одна, в Лапаївці — двадцять три, Рожанці — п’ятнадцять, Руді-Селецькій — шістнадцять, а в Костянтинівці — двадцять п’ять.

На початку травня українські націоналісти напали на село Держів у Стрийському повіті. У цьому випадку ми можемо порівняти польські та українські документи. В польському читаємо: «Банда вимордувала 65 осіб, переважно стариків, жінок і дітей. Чоловіки боронилися, вбивши 2 нападників [...] 20 осіб і 3 сестер черниць замордували в [латинській] церкві, причому спалено все внутрішнє спорядження храму»[226], натомість у українському: «Група Явора з місцевою повітовою боївкою обступили село Держів, в якому поміщувалося багато поляків, щоб почати чистку польського елементу. Поляки почали тікати до костела і там замкнулись. Інші сиділи в хатах замкнені так, що важко було дістатися до середини. Тому почали палити хати, рівно ж спалено костел. Втікаючих ляхів стріляли. В час цієї суматохи впало жертвою також кількох українців, які разом з поляками тікали. Під час акції забито 60 поляків»[227]. Ще шістнадцять поляків з Держова бандерівці убили в прилеглому лісі, де ті намагалися сховатися.

4 травня боївка ОУН замордувала вісім поляків у селі Комарники в повіті Турка. Як скаржився оунівський командир, «решта повтікали в поля, бо не було змоги з такою кількістю людей обсадити відповідно ціле село»[228]. В іншому звіті ОУН читаємо: «В Задвірю дня 12 V поляки дістали ультімат і ще цієї ночі зліквідовано 13 мужчин і 4 жінки. Це поділало так, що всі поляки вибралися того самого дня»[229].

22 травня близько 5 години ранку УПА напала на Бринці Загірні (повіт Бібрка) у Львівському воєводстві. Були жорстоко замордовані від ста двадцяти до ста сорока п’яти поляків. Їхні будинки спалили. 24 травня в селі Батятичі (повіт Кам’янка Струмилова) українці вбили п’ятнадцять поляків. У повіті Рудки в ніч із 13 на 14 червня спалено шість польських сіл. У ніч із 16 на 17 липня УПА напали на село Красне повіту Скалат. Убито п’ятдесят двох поляків, спалено близько сотні різних споруд. Вціліли ті, хто сховалися в місцевій латинській церкві та на плебанії.

УПА також намагалася атакувати міста. На початку 1944 року Збараж врятувала від бійні заметіль, яка паралізувала українські приготування. 6 травня українські партизани напали на передмістя Долини, «вчинивши нечувані зґвалтування молодих польок, а потім спаливши убитих»[230]. Замордовані були близько двадцяти осіб. 8 травня УПА напала на передмістя міста Буська — Воляни. Були спалені більшість польських будівель, убито дві особи. У ніч із 25 на 26 травня УПА атакувала місто Лопатин у Радехівському повіті. Замордовані одинадцять поляків, кілька поранені. 2 липня листівки, в яких полякам «відмовляли в гостинності», з’явилися в Городку Яґеллонському. Навколо Бережан у радіусі близько чотирьох кілометрів УПА розставила на дорозі вартових, які не впускали до міста селян із продуктами харчування.

В липні 1944 року антипольські акції почалися навіть у Бещадах, де до приходу радянських військ були замордовані щонайменше двісті-двісті п’ятдесят осіб. Найбільша бійня трапилася в Балигороді, де щой-но створена сотня УПА Володимира Щигельського «Бурлаки» розстріляла сорок дві особи.

То лише окремі приклади нападів. Варто відзначити, що разом із поляками гинули євреї, котрих поляки переховували. Згідно з планами ОУН-Б євреїв слід було «примусово виселити». Проте, коли УПА стала силою, з якою треба було реально рахуватися, Голокост властиво вже завершився. Депортаційні плани втратили актуальність, перш ніж українці отримали змогу їх реалізувати. В цій ситуації українські партизани постановили використати вцілілих євреїв для власних цілей, приймаючи до своїх лав фахівців: лікарів, ремісників. Хоча дехто з них, схоже, щиро повязав свою долю з УПА, скажімо, доктор Самуель Нойман, котрий, мабуть, загинув у бою з радянськими військами в липні 1945 року в Чорному Лісі, чи Шая Варм, заарештований 9 серпня 1944 року, і за зв’язки з націоналістами засуджений до двадцяти років таборів, проте більшість із них були вбиті в момент надходження фронту. Мабуть, загинули також усі євреї, визнані «непридатними». Хоча деякі українські історики це заперечують, рішуче стверджуючи, що підрозділи УПА мають значні досягнення в рятуванні єврейського населення, однак факти убивств підтверджують, зокрема, документи підпілля. Із перехопленого радянськими спецслужбами звіту референта Служби Безпеки ОУН «Жбурта» випливає, що СБ віддала наказ про те, щоб «всіх жидів нефахівців конспіративно знищити, щоб жиди і навіть наші люди не знали, а ширили пропаганду, що пішов до більшовиків»[231]. Натомість у наказі для «друга «Корнія» велено негайно «нищити НКВД-стів, сексотів, жидів і поляків»[232].

До тих істориків, які надто оптимістично оцінюють стан українсько-єврейських взаємин, належить Анатолій Русначенко. У своїй справді цікавій праці Народ збурений він писав: «У [...] звіті округу «Кіндратівка» [...] сказано, що жидів залишилось дуже мало, деякі зі вцілілих мають зброю, ховаються в лісі й хотіли б зав’язати з ОУН зв’язки»[233]. Ця інформація, уміщена відразу ж після даних про групи євреїв, які перебувають під опікою УПА на Волині, створює враження, наче вони вбачали в ОУН надійного партнера. Автор, однак, не повідомляє, що інформація про долю вцілілих після Голокосту євреїв подається в документі ОУН у розділі «Ворожі чинники». Крім того, в тексті звіту за липень 1943 року виразно йдеться: «Жиди на нашому терені майже всі вистріляні. Деякі озброєні ховаються по лісах і між іншим ті хочуть встановити зв’язок із нами»[234]. Зворот «між іншим» змінює промовистість інформації про «пошук» контактів із ОУН. Тим паче, Русначенко не згадує в книжці змісту уміщеного в тій самій папці звіту за серпень 1943 року з того ж округу «Кіндратівка». В тому ж розділі «Ворожі чинники» читаємо про долю євреїв: «Жиди: майже цілковито ліквідовані, малими групами або поодинці криються в лісах і чекають на зміну політичної ситуації. Нашими руками ліквідовано на терені Горині 7 жидів і 1 жидівку»[235]. Задля справедливості додаймо, втім, що в іншому місці своєї книжки Анатолій Русначенко сам наводить факт убивства оунівцями двох євреїв у грудні 1943 року в районі, означеному криптонімом «Білгород».

Допіру після приходу Червоної Армії політика ОУН і УПА щодо єврейського населення змінилася. 5 вересня 1944 року командування військового округу «Буг» віддало наказ № 11/1944, в якому є фраза: «Жиди та інші чужинці на нашій землі: трактуємо їх як національні меншини»[236]. В іншій інструкції виразно доручено «проти жидів не проводити жодних операцій. Жидівське питання перестало бути проблемою (їх залишилося дуже мало). Все повище не стосується тих, хто виступають проти нас»[237].

Антипольські акції ОУН-Б і УПА в Східній Галичині все ж різнилися від подібних акцій, чинених на Волині. Часто їм передувало розповсюдження листівок, а жертвами вбивств ставали виключно чоловіки. В Галичині УПА виразно йшлося про те, щоб за будь-яку ціну змусити поляків виїхати геть, а не вбивати їх. Проте часто перебіг акцій був настільки жорстоким, що навіть дехто з-поміж націоналістів несміливо пропонував припинити подальші напади. Один із діячів ОУН так обґрунтовував цю пропозицію: «Відпір польської самооборони змалів так, що українські вжиття роблять вражіння німецьких акцій проти жидів. [...] Вважаю, що ми осягнули все, що нам було потрібне. Чи з Галичини виїде ще 1.000 поляків, чи ні, це вже не грає ролі»[238].