Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Рішення

29 березня 1947 року, наступного дня після смерті генерала Кароля Шверчевського, Політбюро ПРП зібралося у Варшаві на спеціальне засідання. Члени його мали всю повноту влади в Польщі, обмежену лише інструкціями, які надходили з Кремля. В зустрічі взяли участь провідні діячі ПРП: Болеслав Берут, Владислав Гомулка, Станіслав Радкевич і Якуб Берман. Всі вони чудово усвідомлювали, що смерть генерала «Вальтера» вперше зробила УПА політичною проблемою. Брак рішучої реакції, особливо в умовах безжальних репресій, скерованих проти польського підпілля, міг негативно вплинути на рівень суспільної підтримки комуністів — адже така позиція суперечила би їхнім офіційним гаслам, що вони не забувають про національні інтереси. Тому було вирішено поквапити заплановану на осінь операцію виселення. У протоколі засідання Бюро читаємо:

Плановану операцію було вирішено узгодити з керівництвом СРСР і Чехословаччини, а підготовку відповідних планів депортації довірено генералові Мар’янові Спихальському та міністрові Станіславу Радкевичу. Про важливість прийнятого рішення свідчить те, що на наступних засіданнях Політбюро 2 та 11 квітня Радкевич доповідав про стан підготовки до проведення операції.

Докладний план операції був представлений на засіданні Політбюро ПРП 16 квітня 1947 року. Його реферували спеціально запрошені для цього маршал Міхал Жимерський, генерал Стефан Моссор (планувалося, що він командуватиме операцією) і Владислав Вольський, уповноважений у справах переселень. У запропонованому керівництву ПРП Проекті організації спеціальної операції «Схід» головний акцент був зроблений на депортацію цивільного населення, названу в документі «евакуацією». Передбачалося, що переселення охопить «усі відтінки українського населення включно з лемками, так само й змішані польсько-українські родини». Було прямо заявлено, що мета операції полягає в тому, щоб «остаточно вирішити українську проблему в Польщі». У документі йдеться, що «одночасно» з виселенням провадитиметься акція «наступальної боротьби» проти підрозділів УПА, яку слід було до «закінчення евакуації» повністю знищити[352]. Наступного дня (17 квітня) на засіданні Державної Комісії Безпеки було вирішено, можливо, під впливом рекомендацій членів Політбюро, змінити кодову назву операції зі «Схід» («Wschód») на «Вісла» («Wisła») і змістити в офіційних документах наголос у аргументації — мабуть, з огляду на пропагандистські потреби, — із переселення на боротьбу проти УПА.

Тому в ухвалі Президії Ради Міністрів, прийнятій 24 квітня 1947 року, йшлося про те, що в зв’язку з «необхідністю подальшої нормалізації стосунків у Польщі цілком назріла потреба ліквідувати діяльність банд УПА». Відтак міністрові оборони було доручено виділити «відповідну кількість військових частин для здійснення операції очищення загроженого терену й ліквідації банд УПА», натомість Державне Управління Репатріації мало організувати «операцію переселення українського і змішаного населення на теренах, де діяльність банд УПА може загрожувати їхньому життю й майну»[353]. У такий спосіб створювалося враження, наче головною метою операції є знищення українського підпілля і спритно приховувалося, що насправді — то наступний крок у створенні етнічно гомогенної комуністичної держави.

Для проведення операції було створено спеціальну Оперативну Групу «Вісла» (далі — ОГ «Вісла») на чолі з бригадним генералом Стефаном Моссором. Довоєнний офіцер, учасник Польської кампанії 1939 року, він провів усю війну в таборі для військовополонених. Після звільнення працював у Генеральному штабі ВП, займаючись боротьбою з «бандитизмом». До складу ОГ «Вісла» увійшли п’ять піхотних дивізій (3, 6, 7, 8 і 9) і 1-ша дивізія КВБ. Разом із двома резервними полками, вояками Прикордонних Військ, співробітниками міліції, Управління Безпеки та Варти охорони залізниць у сумі це давало близько двадцяти однієї тисячі осіб. Крім того, ОГ «Вісла» розпоряджалася ескадрильєю літаків і чотирма панцирними потягами.

Тим часом сили УПА в Польщі становили близько 1400–1500 партизанів. Разом зі співробітниками Служби Безпеки ОУН та озброєними членами цивільної мережі українське підпілля налічувало близько двох із половиною тисяч чоловік (не рахуючи співчуваючих). Пропорція українських і польських сил становила 1:9, а насправді перевага польських сил була ще значнішою, адже ВП і КВБ мали вищу маневреність і могли будь-якої миті легко досягти нищівної переваги в якомусь конкретному районі. На першому етапі операції в Бещадах проти чотирьох сотень УПА, боївок СБ і цивільної мережі (загалом не більше, ніж п’ятсот-сімсот осіб) були скеровані понад десять тисяч вояків, додатково підтриманих міліцією, Прикордонними Військами, двома панцирними потягами та авіацією. Це дало перевагу 1:20 або, навіть, 1:25 (якої військо в боротьбі проти УПА начебто ніколи не досягало).

Депортації населення

Операція виселення розпочалася 28 квітня 1947 року о 4 годині ранку. В першу чергу вона охопила повіти Сянік, Лісько, Перемишль, Березів, а почасти й Любачів. На початку червня депортації також поступово почалися у повітах: Ярослав, Любачів, Горлиці, Новий Сонч, Новий Тарг, а також у Люблінському воєводстві.

Під час операції військо оточувало села кільцем, а відтак повідомляло мешканцям про негайне переселення. Населення отримувало кілька годин, щоб зібрати найнеобхідніші та найцінніші речі. Потім під ескортом вояків мешканців кожного села відправляли на збірні пункти. Часто ними були просто пасовища, оточені колючим дротом і уважно пильновані. Там співробітники УБ проводили селекцію переселенців, намагаючись відловити усіх «неблагонадійних». Вони укладали докладні реєстри депортованих і їхнього майна, намагалися також вербувати агентів — тільки до червня 1947 року інформаторами стали 852 особи. Підозрюваних у симпатіях до підпілля, якщо їх відразу не арештовували, ділили на спеціальні категорії: «А» (поставлені на облік в Управлінні Безпеки), «В» (поставлені на облік у військовій розвідці), «С» (щодо них застереження висловив комендант транспорту). Сім’ї, відмічені такими знаками, слід було селити не більше однієї в певному населеному пункті. Решту українців вивозили подалі від державного кордону та розміщували групами, які б не перевищували 10% місцевого населення. Все це робилося для того, щоб у оточенні польського населення вони швидко зазнали асиміляції.

Після здійснення селекції депортованих спрямовували на вантажні станції, звідки їх відправляли залізницею на Захід. При укладенні списків на транспортування мешканців окремих сіл розділяли й скеровували в різні куточки Набутих Земель. Перший транспорт вирушив 29 квітня від залізничної станції Щавне в Бещадах, а через кілька днів, 3 травня, дістався до Слупська. Проте, не всі транспорти рухалися так справно — іноді поїздка тривала понад два тижні. Через брак належної кількості вагонів у них часто панувала велика тіснява. Важкі умови подорожі зумовили смерть принаймні двадцяти семи осіб, переважно літніх людей і немовлят.

Під час операції були депортовані також незручні для комуністичного режиму... поляки. Тільки в районі Перемишля подібна доля спіткала кільканадцять польських сімей, «цілком, — як це окреслив генерал Моссор, — прогнилих внаслідок пропаганди ПСП і НЗС»[354]. Не відомо, як багато поляків постраждали внаслідок переселень, але їх було менше, ніж спершу пропонувало Управління Безпеки. В лютому 1947 року співробітники цієї установи навіть хотіли було депортувати до Мазурії всіх мешканців міста Ужендува на Люблінщині (близько семи тисяч осіб), «у ментальності яких глибоко вкоренилася рішуча реакційність політичних і соціальних поглядів, якщо не бандитські схильності загалом»[355].

На розвантажувальних станціях контроль над депортованими переймали місцеві органи влади. Проте вони диспонували надто малою кількістю вільних господарств і транспортних засобів, щоб хутко ними заопікуватися. Тому українці та лемки зазвичай потрапляли до місць проживання, як правило, тільки через кілька днів. З огляду на брак вільних господарств виявилося неможливим дотримуватися правила, щоб переселенці не становили в певному населеному пункті понад 10% мешканців. Надані переселенцям з операції «В» господарства були найчастіше знищені й занедбані, а поля незасіяні. Багато приміщень потребували капітального ремонту. Траплялися випадки виділення одного господарства кільком сім’ям. Ще в 1956 році в Ольштинському воєводстві були зафіксовані випадки, коли селянські родини з шести чи десяти душ мешкали в одній кімнаті. Поміж прибулими панувало почуття кривди, особливо серед неприхильних до УПА лемків. Переселенці масово подавали прохання дозволити їм повернутися до своїх домівок, якщо не назавжди, то принаймні, щоб перевезти залишені там речі. Подібні прохання майже завжди відхиляли, адже згідно з інструк-ціями, поселенцям з операції «В» слід було обмежувати здатність переміщення.

Попри це, дехто намагався самотужки повернутися до покинутих господарств. Усіх, хто повертався, генерал Моссор наказав затримувати і негайно скеровувати до Центрального Табору Праці в Явожно (далі — ЦТП), який у 1947–1948 роках став місцем ув’язнення для українців. Рішення про утворення в Явожно «транзитного табору» для «підозрілих українців» Політбюро ПРП прийняло 23 квітня 1947 року. Втім, викритих учасників підпілля негайно судили воєнним судом (і переважно квапливо розстрілювали), натомість, до табору в Явожно слід було скеровувати лише осіб, запідозрених у зв’язках із націоналістами. Апріорі до таких зарахували представників української інтелігенції, тому в таборі опинилися, зокрема, двадцять два греко-католицьких і п’ять православних священиків, двадцять один учитель, два лікарі, керівник нафтової свердловини тощо.

Перші українці з’явилися в таборі 9 травня 1947 року. Загалом через нього пройшли майже чотири тисячі чоловік (оприлюднені дані коливаються в діапазоні від 3821 до 3873 осіб). Їх «розробкою» зайнялися спеціальні групи функціонерів УБ. У висновку розслідування, проведеного в цій справі прокурорами Інституту Національної Пам’яті (далі — ІНП), читаємо:

У результаті проведеного УБ слідства 547 осіб на підставі обвинувальних актів були відправлені до в’язниці в Кракові. Однак у решти, попри жорстокі методи допиту, не було виявлено жодних зв’язків із підпіллям. Адже більшість ув’язнених становили прості селяни, іноді з цілими сім’ями. Варто тут процитувати листа начальника Районної Військової Прокуратури в Кракові підполковника Оскара Карлінера до генерала дивізії Миколая Прус-Венцковського, командувача V Військового Округу, за грудень 1947 року, в якому прокурор, описуючи становище в’язнів табору, бив на сполох:

14 червня 1947 року помер перший український в’язень Явожно Міхал (Михайло) Оґарек, селянин із села Чашин Ліського повіту. Восени того року лічба смертей зросла через голод і жахливі санітарні умови. Спалахнула епідемія тифу, від якої в таборі загалом померли щонайменше 160 осіб. Їх поховали в сусідньому лісі в безіменних могилах. Сьогодні на тому місці встановлено пам’ятник, відкритий за участі президентів Польщі й України.

У грудні 1947 року почали звільняти перших в’язнів. Спеціальними транспортами, під охороною вояків Корпусу Внутрішньої Безпеки (далі — КВБ) їх перевезли на Повернуті Землі слідом за їхніми виселеними родинами. До березня 1948 року були звільнені близько трьох тисяч осіб. Звільнення решти тривало упродовж наступного року. Остання група в’язнів, яка складалася з греко-католицьких священиків, вийшла на волю 8 березня 1949 року.

Операція «Вісла» завершилася 31 липня 1947 року. Під час операції було виселено понад 140 тисяч осіб. Як і поляки, котрі виїхали зі Львова та інших населених пунктів Східної Галичини, переселенці з операції «В» були змушені покинути вітцівщину, яку століттями плекали їхні предки. Більшість із них не мали нічого спільного з діяльністю УПА, не кажучи вже про різанину на Волині та в Східній Галичині. Примусове виселення охопило також і ті околиці, де українське підпілля мало незначну підтримку, наприклад, Низький Бескид чи Підляшшя. Це свідчить про те, що справжньою метою операції було прагнення позбутися клопотів із українською меншиною. Адже годі пояснити чимось іншим прагнення виселити восени 1947 року кілька тисяч українців, які ще мешкали на Люблінщині й котрі, як це було визнано, не тільки не мали нічого спільного з УПА, але навпаки, «продемонстрували свою лояльність до Демократичної Польщі». Тому цих осіб наказали виселяти «старанно [читай: ввічливо — Ґ. М.]», дозволяючи їм забрати більшу частину пожитків. Колишніх вояків «народного» ВП наказали, натомість, вивезти «окремими транспортами на найкращі ділянки в Сілезії»[357]. Поки що не ясно, чи й справді відбулися оті додаткові переселення. Тим часом ми маємо певність, що подібні додаткові виселення українців були здійснені у повітах Новий Тарг і Холм ще в 1950 році, себто тоді, коли УПА в Польщі вже не існувала.

«Переслідують нас безнастанно...» Українське підпілля в Польщі

Перевага ВП під час операції «Вісла» була настільки виразною, що сама лише поява польських підрозділів паралізувала діяльність українського підпілля. УПА у жодному разі не могла протистояти виселенням. Вона з великими труднощами утрималася в терені, позаяк водночас із депортаціями тривали пошуки партизанів. Військові безугавно прочісували ліси, влаштовували засідки на ймовірних маршрутах пересування упівців, намагалися перекрити їм доступ до покинутих сіл, щоб не дати забрати залишені там харчі. Василь Галаса «Орлан» так описав цей момент:

Становище партизанів УПА добре відтворюють їхні листи, перехоплені підрозділами ВП і КВБ. «Зайчик» (NN) писав: «Вже закінчують виселяти, і ми залишимося, як Робінзон Крузо». Інший партизан «Дуб» (NN) занотував: «Поляки переслідують нас безнастанно, і здається, що немає вже для нас місця на землі»[359].

Облави передусім зачепили курінь Василя Мізерного «Рена». Українські відділи дуже спритно тижнями маневрували в терені, обманом або силою вириваючись із чергових поставлених на них пасток. Втім після кількох тижнів подібних «маневрів» стало зрозуміло, що єдиний шанс уникнути смерті — це покинути Польщу. 29 червня 1947 року об’єднані сотні «Хріна», «Стаха» і «Біра» (Василя Шишканинця), виснажені важкими боями з 1-ю Дивізією КВБ, пробилися в районі села Сянки на Україну, де ще упродовж року вели боротьбу проти радянської влади. Сам сотенний «Хрін» загинув у 1949 році в Чехословаччині, ідучи з групою кур’єрів на Захід. Четверта сотня з куреня «Рена», яка оперувала в Низькому Бескиді, розсіялася, а її члени спробували малими групами дістатися на Захід. Це вдалося небагатьом. «Рен» вирушив слідом за своїми людьми в Україну й там загинув у 1949 році в бою зі спецслужбами.

Курінь «Байди», який діяв на Перемиському передгір’ї, до травня 1947 року майже не зазнав втрат. Однак облави ВП переконали керівництво ОУН і УПА, що слід спробувати прорватися на Захід. Відповідний наказ Василь Галаса віддав 25 травня 1947 року. Першою вирушила до Німеччини на початку червня сотня Михайла Дуди «Громенка», колишнього вояка батальйону «Нахтіґаль». Завдяки блискуче проведеному рейдові, упівці прорвалися крізь польські лави, а відтак чехословацькі запірні групи, і вночі з 9 на 10 вересня перетнули кордон Баварії. «Кожен із нас, — написав пізніше «Громенко», — з полегшею відітхнув...»[360] Гірше повелося угрупуванню з трьох інших підрозділів на чолі з Володимиром Щигельським «Бурлакою». Вони зазнали важких втрат у бою з ВП, який відбувся 3 червня 1947 року на Перемиському передгір’ї. Зрештою, їм вдалося, щоправда, пробитися до Чехословаччини, але там з огляду на безугавну погоню їм довелося розсіятися. «Бурлака» здався чехословацькій армії, але його видали Польщі та стратили. Дещо менших втрат зазнав курінь «Залізняка», який переховувався в різних бункерах і криївках. Однак і його в серпні 1947 року розпустили. Партизани вирушили до СРСР або на Захід, частина спробували повернутися до своїх родин. «Залізняк» дістався до Словаччини, де спокійно мешкав до п’ятдесятих років. Його упізнали та видали Польщі, де після гучного процесу засудили до довічного ув’язнення (вийшов на волю у 1981 році).

Курінь «Беркута» проіснував на Замостянщині аж до початку вересня — допіру тоді його розпустили, а командир пробився до Німеччини. Як оцінював штаб ОГ «Вісла», упродовж усієї операції до 31 липня були вбиті та полонені 1509 членів ОУН-Б і УПА та 46 вояків ВіН, власні втрати ВП становили: вбитих — 61 і поранених — 91. Попри залучення таких значних сил, частині сотень УПА вдалося прорватися до СРСР чи на Захід, що слід розглядати як поразку польських військових.

Безумовно, операція «Вісла» призвела до ліквідації українських партизанських підрозділів. Щоправда, після її завершення на Люблінщині ще залишалися сильні угруповання УПА, проте їхнє подальше існування втратило сенс. Власне до такого висновку дійшов провідник підпілля ОУН і УПА на території Польщі Ярослав Старух «Стяг», і власне тому наказав демобілізувати курені «Залізняка» та «Беркута». Проте він аж ніяк не збирався відмовлятися від подальшої боротьби. Згідно з розпорядженнями «Стяга», «певна невелика кількість людей [...] найсильніших і найпевніших, мала залишитися на своїх постах і далі продовжувати свою діяльність»[361].

Лідери ОУН і УПА в Польщі, всупереч твердженням, які часто можна почути з цього приводу, в серпні 1947 року (а отже, після закінчення операції «Вісла») були не лише живі, а й, що ще важливіше, не втрачали надій на зміну долі. Крайовий Провід ОУН, хоча його організаційна мережа була серйозно пошкоджена, пережив облави ВП без втрат. Це створювало шанси на відтворення організаційної мережі. В країні залишалися невеликі, добре законспіровані групи найбільш витривалих членів підпілля (переважно членів СБ ОУН), завдання яких полягало в обслуговуванні каналів зв’язку між американською окупаційною зоною в Німеччині та Україною. Крім того, вони намагалися протистояти розселенню поляків у покинутих українських господарствах.

Керівництво Народної Польщі зауважило цю загрозу і, на відміну від ситуації в 1945–1946 роках, цього разу проблему не проігнорувало. Місце ОГ «Вісла» посіли сильні й динамічні оперативні групи КВБ «Сянік», «Грубешів» і «Любачів». Власне цим підрозділам КВБ та функціонерам УБ перепало завдати смертних ударів цивільній мережі ОУН. Відразу ж після завершення депортацій КВБ вкрив терен густою сіткою патрулів і облав. Часто в терені оперували розвідувальні взводи, які вдавали партизанів УПА. Інформація, отримана від полонених, дозволила пізнати структуру українського підпілля і принаймні приблизно визначити місце розташування криївок керівників ОУН.

Наслідки не довелося довго чекати. 16 вересня 1947 року був викритий бункер керівника СБ ОУН Петра Федоріва «Дальнича». Більшість його охоронців загинули, а сам він непритомним потрапив у полон до поляків. 17 вересня після кількаденної облави в лісовому комплексі в околицях села Монастир ОГ «Любачів» оточила бункер крайового провідника «Стяга», котрий, щоб не потрапити в полон, підірвав себе. Через два дні поблизу криївки «Стяга» було знищено групу Технічного Центру «Вулкан», яка займалася виданням пропагандистських матеріалів. 5 березня 1948 року в Карчовиськах поблизу Вроцлава співробітники УБ арештували командира УПА «Ореста». Тільки крайовому референтові пропаганди «Орланові» вдалося дістатися в Україну (радянські спецслужби схопили його допіру в 1953 році). Боротьба з ізольованими групами ОУН, які марно чекали зв’язкових із інструкціями керівництва, тривала до осені 1948 року, коли їх було остаточно ліквідовано.

У 1948 році функціонери УБ створили повністю підконтрольну собі провокаційну мережу ОУН. Це мало запобігти будь-яким спробам відновити діяльність підпілля. Мережу очолив Леон Лапінський «Зенон», донедавна один із керівників ОУН на Люблінщині. Схоплений УБ, він пішов на співпрацю з комуністами, виявившись надзвичайно ефективним агентом. «Зенон» втягнув до своєї провокаційної мережі кількадесят осіб, які ні про що не здогадувалися, і вступив у контакт із ОУН-Б в Німеччині та Україні. Завдяки цьому УБ узяло під свій контроль комунікаційні маршрути ОУН, отримавши змогу ліквідувати або арештовувати окремих кур’єрів. У 1951 році була знищена група парашутистів, скинута британцями в Сенявських лісах, ліквідована також команда кур’єрів, доправлена в 1952 році на берег за допомогою підводного човна. В квітні 1954 року спецслужби ПНР вирішили завершити здійснювану «Зеноном» операцію за кодовою назвою «С-1». Були заарештовані вісімдесят шість осіб, пов’язаних із мережею.

До полонених і ув’язнених членів ОУН і УПА ставилися з особливою суворістю. Тільки Військовий Суд ОГ «Вісла» засудив до смертної кари 173 членів підпілля, переважно рядових партизанів. Вироки були виконані. Тим паче не могли сподіватися на легшу долю їхні командири. Петро Федорів «Дальнич», колишній студент юридичного факультету Університету Яна Казимира у Львові, після дворічного слідства в січні 1950 року був засуджений до смертної кари. Його стратили 11 квітня того ж року.

А невдовзі, 31 травня, у Варшаві був засуджений до страти Мирослав Онишкевич. Його розстріляли 6 липня близько 21 години в тюрмі Варшава-Мокотув. Він до кінця залишився переконаним у слушності ідеології ОУН. В останньому слові перед варшавським судом Онишкевича лунало:

Ліквідація підпілля — так, примусові виселення — ні

10 листопада 1947 року Міністерство Повернутих Земель скерувало воєводським управлінням директиви про те, як вони мають чинити з українськими поселенцями. В документі читаємо:

Документ добре відображає рішучість влади в її прагненні до національної асиміляції переселенців. Їм не дозволяли, або принаймні обмежували, плекання власної культури, мови та релігії, греко-католицькі священики, які намагалися відправляти богослужіння, натрапляли на різні перешкоди — все це для того, щоб прискорити полонізацію. В тотальному контролі за переселенцями УБ допомагала розгалужена мережа інформаторів. У квітні 1952 року Політбюро ЦК ПОРП прийняло таємну постанову, якою було вирішено вжити заходів щодо поліпшення матеріального становища українського населення, а також задоволення його культурних і освітніх потреб. Зокрема, було дозволено розвивати в сільських клубах аматорські театральні та музичні колективи, там також вільно було читати україномовні видання з СРСР. То був перший знак прийдешніх змін. На хвилі посталінської відлиги комуністичний гніт дедалі слабшав. Якщо до 1952 року комуністична влада прагнула полонізувати українців, то пізнішою її метою стала вже своєрідна ПНРівська державна асиміляція. Влада й надалі неохоче ставилася до спроб українців і лемків повернутися на старі господарства, а в їхньому середовищі боролася з впливами широко усвідомленого націоналізму, але водночас у школах були створені обмежені можливості для вивчення української мови та задоволення основних культурних потреб. У 1956 році уряд навіть погодився на створення Українського Суспільно-Культурного Товариства.

Зміна національної політики спонукала владу задуматися про наслідки вчиненої депортації. Відмова від національної асиміляції на ділі означала визнання, що застосування репресій було недоцільним і заподіяло багатьом людям зайвих страждань. У зв’язку з цим було запропоновано засудити на хвилі порахунків зі сталінськими «помилками та перекрученнями» операцію «Вісла». Це питання стало в червні 1956 року предметом обговорення на Колегії МВС. Відправною точкою для дискусії послужила інформаційна нотатка МВС за травень того року, в якій ідеться:

Хоча члени Колегії погодилися, що виселення були виявом дискримінації українського населення, проте пропозиція про відверте його засудження викликала голоси спротиву. За словами полковника Збігнева Фіялека: «Представлена у доповідній записці оцінка цих питань означає повну реабілітацію українського населення. Вважаю, що у цьому питанні робити це ще зарано. До цієї справи треба підходити обережно»[365]. І ця точка зору врешті перемогла. Відтоді у політиці і, що не менш важливо, в пропаганді ПНР виселення представляли як гуманну акцію евакуації населення, якому загрожує ОУН і УПА, а також як єдину можливість припинити діяльність українських партизанів. Описуючи ліквідацію УПА на теренах сучасної Польщі, незмінно нагадували, що то була звитяжна перемога в започаткованому українськими націоналістами на Кресах протистоянні та справедлива помста за заподіяні там полякам кривди. Комуністична пропаганда навіть стверджувала, що діючі в Польщі підрозділи УПА були тими ж, які раніше функціонували на Західній Україні, а відтак буцім мусили перебратися на польські землі, тікаючи від «непереможних» оперативних груп НКВС. Таким чином керівництво ПНР «виявлялося» першим польським урядом, який «справедливо» вирішив проблему української меншості, а водночас гарантував безпеку поляків. Те, що не вдалося урядові II Республіки, урядові в еміграції та АК, нібито ефективно та гуманно залагодили керівники ПРП, вояки «народного» ВП і КВБ.

Ці пропагандистські схеми глибоко вросли в польську історичну свідомість. Тому слід оцінити відвагу представників першого обраного на вільних виборах Сенату, які 3 серпня 1990 року, йдучи проти укорінених переконань, прийняли ухвалу щодо переселення українців і лемків. У цій ухвалі відверто та згідно з істиною було заявлено: