Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Антипольська акція на Волині — початок (березень-червень 1943 року)

До 1939 року поляки на Волині складали близько 16% населення. Якщо вірити підсумкам загального перепису 1931 року, в цьому регіоні мешкали 346 тисяч поляків і 1418 тисяч українців. Враховуючи, що в 1939–1941 роках радянські репресії завдали польській громаді чималої шкоди, складно стверджувати, наче вона являла собою значну загрозу для українських самостійницьких прагнень. Тому на Волині не очікували серйозних антипольських виступів. Ще на межі 1942 і 1943 років польське підпілля позитивно оцінювало становище в цьому регіоні. Звіти, які надсилали до Лондона, радше були обнадійливими. В одному з них читаємо: «Настрої мас такі, що будь-які спроби екстремістських націоналістичних організацій, скажімо, ОУН, підняти їх на якесь безнадійне повстання, — не набудуть, як можна сподіватися, значних розмірів»[79]. Щоправда, перші вбивства поляків траплялися вже в 1942 році, проте вони не мали масового характеру, й отже, не викликали занепокоєння широкої громадськості.

На початку 1943 року виразно зросла кількість убивств окремих осіб і сімей. Зі значною мірою ймовірності їх можна розглядати як прояв підготовки бандерівців до антипольської акції. Наприклад, 31 грудня 1942 року в Ситниці вбито власника млина, пана Сибільського з родиною (чотири жертви), а 16 січня 1943 року в селі Садові убито лісника та двох гайових. Обидва вбивства вчинили українці. Справжнім «полігоном» антипольської акції стало село Паросля. Убивство в цій місцевості переконало керівництво ОУН-Б, що підпорядковані йому підрозділи здатні на ліквідацію значних груп населення. Натомість реакція поляків продемонструвала бандерівцям, що шанси на виїзд поляків «тільки» під тиском погроз незначні. Коли в лютому 1943 року боївка ОУН напала на колонію Мар’янівка Костопільського повіту, тамтешня самооборона, маючи у своєму розпорядженні кілька гвинтівок, вчинила опір і відігнала здивованих зловмисників. У сутичці загинули троє поляків.

Спочатку поляків убивали переважно в Сарненському та Костопільському повітах, себто на терені, підпорядкованому Іванові Литвинчуку «Дубовому». У березні 1943 року хвиля вбивств поширилася на значно більший регіон, що було пов’язано з дезертирством української поліції. Поліцаї, покидаючи дільниці, убивали окремих поляків, часто разом із сім’ями. Ця операція створювала враження виконання розпоряджень крайової наради військових референтів ОУН-Б. У Дедеркалах Великих Кременецького повіту 18 березня 1943 року було вбито агронома та ще трьох поляків. Перша група нападників, прийшовши до будинку агронома й чекаючи на підмогу, грала з поляками в карти. І лише після прибуття решти упівців жертв розстріляли на лузі за селом. Дружину агронома не зачепили. У березні 1943 року впродовж тижня в Дедеркалах, Потуторові, Садках, Боложівці, Суражі та Антонівцях загинули шістдесят чотири особи. В Луцькому повіті 3 березня 1943 року група упівців, які пришли зі сторони Колок, спалила Лопатки, місце літування князя Радзівіла. Загинули близько тридцяти осіб. 7 березня в колонії Тараж з пасовища викрали та вбили кількох польських дітей. У березні в колонії Познанка пропав священик Пйотр Вальчак і троє інших осіб, які перебували разом із ним на плебанії. Коментуючи ці та подібні події, один із командирів загонів УПА Макс Скорупський написав у спогадах: «Серед поляків почалася паніка. Збунтована українська поліція знищила десь кілька польських родин, що мали зв’язок з ґестапо. Поляки почали або виїздити до міст під німецьку охорону, або просилися до совєтських партизанів»[80].

Коли на інших теренах жертвами ОУН ставали «вибрані» поляки, то на території, де командував Литвинчук, уже тоді почалася систематична й планова ліквідація всіх поляків. У березні 1943 року «Дубовий», схоже, узявся за послідовне «очищення» терену від польського населення. В Костопільському повіті в ніч з 9 на 10 березня в колонії Антонівка були вбиті близько двадцяти поляків, 12 березня в селі Білка — кільканадцять поляків, а 18 березня вчинено напад на колонію Борівка, де загинули двадцять дев’ять поляків. 20 березня кількадесят поляків стали метою нападу в Деражному. 25 березня була знищена колонія Полянівка, де загинули п’ятдесят поляків. Це лише деякі з відомих випадків убивств.

Українські напади призвели до того, що в селах почали організовувати самооборону. Так сталося, зокрема, в колонії Липники. В ніч із 18 на 19 березня самооборона цього села відігнала кількох нападників, а одного з них, колишнього поліцая, було схоплено, передано німцям і повішено в Березному. Як пише у своїх спогадах Владислав Гермашевський:

У ніч із 26 на 27 березня підлеглі «Дубового», підсилені селянами, озброєними холодною зброєю, і спеціальні групи «паліїв» розпочали штурм колонії. Погано озброєна самооборона (кільканадцять гвинтівок і один ручний кулемет) була не в змозі зупинити нападників. Евеліна Гайдамович, мешканка Липників, так оповідала про те, що трапилося пізніше: «Люди почали тікати навсібіч. Їх страхітливо мордували. Вони гинули від куль, багнетів, сокир, в полум’ї палаючих будинків, куди людей вкидали крізь вікна, в колодязях»[82]. Група поляків сховалася у дренажній канаві, проте були там оточені й перебиті. Загалом загинули 179 поляків, 4 євреїв і росіянка. З пастки вирвалися близько п’ятисот осіб, серед вцілілих був півторарічний Мирослав Гермашевський, майбутній польський космонавт.

27 березня група колишніх поліцаїв напала на колонію Кадобище та зарубала сокирами дев’ятнадцять поляків. Уцілілі мешканці втекли. Того дня було спалено також колонії Дубрівку, Дебрицю Малу й Велику, Діброву Долину, Яменець, Мар’янівку і Перелисянку. Більшості жителів цих сіл вдалося втекти. На світанку 29 березня 1943 року упівці напали на села Пендики Малі й Великі та Пеньки. Ці населені пункти спочатку обстріляли, а потім атакували, вбиваючи тих, хто не встиг утекти. Загинули близько ста вісімдесяти поляків. Окрім того, у березні в польській колонії в селі Злазному були замордовані близько тридцяти осіб, а в Берестовці Старому — близько двадцяти.

Натомість 6 квітня 1943 року в селі Гранях упівці замордували щонайменше тридцять вісім поляків. Також на початку квітня вони напали на колонію Задубрав’я. Самооборона чинила відчайдушний опір, завдяки чому більшість мешканців утекли, та все ж загинули вісімнадцять осіб. На початку квітня напад було скоєно на колонію Березина — самообороні вдалося відбити нападників. Проте на світанку 8 квітня 1943 року УПА вдарила ще раз, оборонці не встигли навіть жодного разу вистрелити. Мордували переважно сокирами та вилами, стріляли тільки в утікачів. Загинули близько ста тридцяти осіб. Навесні 1943 року упівці ножами та багнетами вбили десятеро дітей, які пильнували худобу в осаді Клесів.

Ці вбивства були, однак, лише прелюдією до масової антипольської акції. Все свідчить про те, що керівництво ОУН-Б та УПА моментом концентрованого удару по скупченнях польської людності, тим разом у всій східній частині довоєнного Волинського воєводства, обрало Страсний тиждень 1943 року. Вже й раніше ходили чутки, що «Великдень почервоніє від крові поляків». То був відгомін приготувань українських партизанів. Напади почалися одразу на початку тижня, сягнувши апогею під час Великоднього тридення.

У Кременецькому повіті першим взявся за антипольські акції Іван Климишин «Крук». Уночі з 22 на 23 квітня 1943 року УПА оточила село Забара у ґміні Шумськ. Напад почався після сигналу ракетою. Атакуючі підпалювали польські будинки, услід тікаючим мешканцям стріляли, або вбивали їх сокирами. Спійманих вкидали до палаючих будівель. У такий спосіб були замордовані близько сімдесяти осіб. Ті, кому вдалося врятуватися, знайшли притулок у Шумську. 24 квітня 1943 року — на Велику суботу — на хуторі Гута Антоновецька були замордовані близько п’ятдесят поляків, а в колонії Каменюха — п’ятдесят шість. У ніч з 25 на 26 квітня на хуторі Медведівка були вбиті вісім поляків, у Загірцях — тридцять два, в Веселівці — дев’ять, у Радошівці — кілька родин (понад 20 жертв).

Найкривавішу атаку УПА під час Страсного тижня 1943 року було організовано в Костопільському повіті на Янову Долину (нині Базальтове). Це містечко постало в 1928 році як сучасний житловий комплекс для робітників біля новозбудованої копальні базальту. З розташованим на віддалі 16 км Костополем його зв’язувала залізнична лінія. В Яновій Долині до війни мешкали близько двох з половиною тисяч осіб, проте, на початку 1943 року це число збільшилося, позаяк до поселення прибули сотні біженців. Тут функціонував осередок СЗБ-АК, який мав кільканадцять рушниць та кілька пістолетів. В селищі квартирував німецький гарнізон чисельністю до роти, який зайняв колишній робітничий готель, так званий блок, додатково захищений дерев’яним частоколом і мішками з піском.

У ніч з 22 на 23 квітня (Страсна п’ятниця) підрозділи УПА зосередилися навколо Янової Долини. Залізничну колію між Яновою Долиною та Костополем завалили стовбурами дерев. Атакою особисто командував Іван Литвинчук «Дубовий», а участь у ній узяла, зокрема, «перша сотня» УПА, яку після смерті Перегіняка очолив «Ярема», і сотня «Шавули». Українці вдарили близько опівночі, коли мешканці вже спали або вкладалися до сну. Селище обстріляли з ручної зброї та кулеметів. У міру просування спеціальні штурмові групи підпалювали наступні будинки, кидаючи в них пляшки з легкозаймистою рідиною та палаючими жаринами. В деякі будинки також вкидали гранати. У втікачів стріляли або забивали їх сокирами, можливо, також вилами. Чимало людей намагалися сховатися в кам’яних пивницях, які, однак, виявилися смертельною пасткою: більшість із них задихнулися димом або вчаділи. Українці також підпалили шпиталь, попередньо винісши звідти хворих українців. Трьох медиків, які обслуговували шпиталь, вивели назовні та зарубали сокирами. Хворі поляки загинули в полум’ї або, за іншою версією, їх витягли з будинку та повбивали.

Німецький гарнізон боронився в готелі, звідки відкрив вогонь через частокіл, не дозволяючи нікому наблизитися до своєї позиції. Натомість група поляків чинила опір у мурованих будинках кварталу «С» — були вбиті двоє нападників, а третій, працівник шахти, важко поранений (цілу ніч він лежав і стогнав на вулиці, аж нарешті вранці «роз’юшені люди добили його киями»[83]).

Близько 4 години ранку над Яновою Долиною з’явився німецький літак-розвідник, що змусило упівців відступити. Баланс тієї ночі був трагічним. Згоріли сто будинків, загинули близько шестисот поляків, більшість із них — у вогні. УПА здобула тонну вибухових матеріалів і пізніше власне прагненням здобути їх пояснювала мету атаки. Лунала також точка зору, що УПА була змушена реагувати, позаяк німці та польські поліцаї дошкуляли місцевій українській людності. Насправді ж польська поліція з’явилася в Яновій Долині лише після атаки українських партизанів.

Слід додати, що кільканадцять озброєних поляків вирушили за межі селища, щоб шукати помсти. Вони забили щонайменше п’ятеро українців (у тому числі дев’ятирічну дівчинку). Загинуло також російське подружжя, яке помилково залічили до українців. Уцілілих після нападу мешканців селища німці вивезли потягом до Костополя. На місці залишилася тільки обслуга електростанції та водогону й залізничники.

Янова Долина знову стала об’єктом атаки УПА 15 травня. Поза досяжністю німецької оборони перебували електростанція, трансформаторна й насосна станції та чимало інших будівель, які згоріли. Ніхто не загинув. Допіру після цього нападу решту цивільних осіб вивезли, а до селища доправили польських поліцаїв із 202-го батальйону. Варто згадати, що навесні 2003 року в колишній Яновій Долині була відкрита меморіальна дошка на згадку про напад УПА із дивовижним написом:

Тоді ж — у травні 1943 року — УПА провадила регулярне «очищення» терену від польського населення також у південно-східних повітах Волині. Тут командував Петро Олійник «Еней». У ніч із 2 на 3 травня 1943 року об’єднані підрозділи Івана Климишина «Крука» та Миколи Недвезького «Хрона» атакували Кути. Сільська самооборона захищалася в мурованих будівлях у центрі. Українські партизани увірвалися до будинків, розташованих за лінією оборони, вбиваючи мешканців, грабуючи та підпалюючи садиби. Водночас тривав інтенсивний обстріл центру села. Близько 3.30 ранку нападники відступили. Загинули щонайменше п’ятдесят три поляки. Відразу ж після нападу німці евакуювали це поселення, залишивши в ньому лише українців. Учасник нападу Макс Скорупський «Макс» написав: «Починаючи з нашої акції на Кути, день у день, як тільки заходило сонце, небо купалося в заграві пожеж. Це палали польські села»[84].

На жаль, то була правда. 5 травня 1943 року в Шкроботівці були вбиті близько сімдесят поляків. 6 травня 1943 року внаслідок нападу на Клепачів у Луцькому повіті від холодної зброї загинули близько тридцяти осіб. У ніч із 7 на 8 травня 1943 року упівці напали на колонію Катеринівка, убивши понад тридцять поляків і осіб зі змішаних родин. Водночас вони напали на Ольганівку, де місцева самооборона за підтримки добровольців із Єлисаветина відбила атаку, а також на Решнівку в Кременецькому повіті, де були вбиті близько десяти осіб. 8 травня 1943 року на дорозі з Кошова до Торчина упівці замордували сімнадцять осіб, які везли збіжжя до Торчина. У ніч з 14 на 15 травня 1943 року дубненський курінь УПА атакував і частково спалив зокрема колонії Кудзиволю (принаймні 15 жертв) і Золочівку (12 жертв). У ніч із 18 на 19 травня удару було завдано по колонії Адамівці (не менше 17 жертв), селі Бокіймі (27 жертв), колонії Березині (30 жертв), колонії Калинівці (близько 30 замордованих).

На території, розташованій далі на північ, напади продовжили партизанські підрозділи УПА, підлеглі «Дубовому». В звіті сотні «Шавули» за травень 1943 року під датами 3, 4, 15, 19, 23, 25 травня красномовно написано: «...ліквідовано кольонії, що співпрацюють з більшовиками та німцями, власних втрат не було»[85]. У звіті за той самий місяць сотня «Яреми» навіть не згадує дат проведення «ліквідації кольоній, сіл, що співпрацюють з німцями і більшовиками», хоча з контексту можна здогадатися, що операції були не менш численними[86]. З того ж звіту випливає, що сотня «Шавули» у травні 1943 року, окрім проведення антипольської акції, організувала ще дві засідки: одну проти німців, а другу — проти «польсько-більшовицьких» партизанів. Загін «Яреми» у той час мав дві сутички з німцями та одну з радянськими партизанами.

12 травня 1943 «перша сотня» УПА під командуванням «Яреми» вдарила на колонію Угли. Поселення спершу обстріляли запалювальними кулями, а відтак атакували. Хутко подолавши опір слабкої самооборони, упівці почали вбивати зустрічних людей. Поляки кинулися тікати. З-поміж близько 320 мешканців села загинули понад сто осіб. Учасник нападу Василь Левкович «Вороний» у спогадах про цю подію коротко написав: «Ми очистили від поляків с. Угли»[87].

Того ж дня українські партизани напали в Сарненському повіті на колонію Карчемку, убивши там щонайменше одну польську родину. В колонії Язвинках загинули кільканадцять поляків, а на хуторі Копищах — дев’ять. Незнана кількість осіб стали того дня жертвами нападів у Катеринівці, Малому Радежі та Остах, а також у Довгому, на хуторі Заломи та в колонії Хващовата. 12 травня були атаковані Костянтинівка, Радеж, Плоске, хутір Убереж і Янівка (в останньому випадку опір самооборони дозволив мешканцям утекти).

УПА 12 травня 1943 року напала на Стахівку, де також постала база самооборони. В селі були збудовані схрони й інші укріплення, але це не вберегло від втрат. Унаслідок атаки полягли понад сорок убитих. 15 травня українці повторили атаку, проте меншими силами. Загинули кілька людей, які пильнували худобу, в тому числі п’ятеро дітей. На допомогу захисникам прийшли самооборона з Парослі II та німці, які схопили трьох українських партизанів (пізніше їх повісили в Володимирці). У наступні дні українські патрулі вбили кількох мешканців села під час польових робіт.

21 травня 1943 року УПА напала на Олександрію в Сарненському повіті. Атака відбулася на світанку, коли мешканці повиходили з криївок. Загинули близько сорока осіб. Частина мешканців рятувалися втечею, попереджаючи про небезпеку поляків із села Рудня-Лева. Незабаром упівці добралися й до того села, і попри попередження, їм вдалося замордувати близько тридцяти мешканців. У Костопільському повіті в ніч із 26 на 27 травня у Малих Сідлищах були вбиті близько десяти поляків. Подібна кількість жертв полягла у Хвоянці. На світанку 26 або 27 травня було здійснено напад на село Немилію (Комарна-Яцковичі) та убито в ньому аж 126 поляків. Багато людей були поранені. Один із поляків, захищаючись, кажуть, заколов вилами чотирьох нападників.

2 червня 1943 року українські партизани атакували село Гурби (за рік поблизу цього села відбудеться битва УПА з радянськими військами, яку вважають найбільшою в історії цього військового формування). Послуговуючись багнетами та сокирами, українці замордували близько 250 поляків. У наступні дні тривало полювання на окремих заблуканих осіб. У відозві до українців, оприлюдненій у червні 1943 року, «Клим Савур» визнав, що УПА «пустила з димом» польську колонію Гурби. Це мало стати «осторогою відплати» за пацифікацію польською поліцією села Дермані-Залужжя та покаранням за переховування радянських партизанів[88].

13 червня сотня «Крука» (NN) втретє напала на Стахівку. Українську атаку підтримував вогонь із двох ручних кулеметів. Село охопило полум’я. На щастя для захисників, із Поради прибуло підкріплення. Підмога ліквідувала кулеметні гнізда й змусила упівців відступити. Вранці прибули німці та розстріляли п’ятьох захоплених самообороною полонених. Проте під час сутички колонія згоріла дощенту, а двадцять дві особи загинули. Утримання самооборони в цій місцевості втратило сенс, тому колонію евакуювали. Під час описаного нападу упівці зазнали винятково важких втрат — аж сімнадцять із них загинули, а п’ятеро були поранені.

Того ж дня, 13 червня, упівці напали на колонію Глибочанку Костопільського повіту, убивши близько тридцяти поляків. 16 червня в селі Дерманці УПА замордувала близько ста осіб. Відтак 29 червня упівці оточили колонію Застав’я та вогнепальною й холодною зброєю вбили вісімдесят трьох поляків. У Рівненському повіті того дня в осаді Костянтинів були вбиті двадцять вісім поляків, а в Миколаївці — чотирнадцять. У червні в Рівненському повіті були також спалені маєтки, зокрема: Гуменники, Юзефів, Кривичі, Воскодави й Пустомити. Після одного з таких нападів у звіті УПА читаємо: «24.VI зліквідовано цілковито польську кольонію, де не було жодних наших страт»[89].

Також 29 червня упівці напали на іншу колонію — Андріївку, де німці створили шуцманшафт. Населення ночувало в мурованій школі. Українці обстріляли будинок із малокаліберної гармати, ушкодивши його наріжник. Однак, після чотиригодинного бою три німці та поляки з шуцманшафту відбили атаку. Загинули десять поляків, які залишилися в себе вдома. У помсту німці разом із польськими шуцманами пацифікували село Красний Сад — там загинули від кільканадцяти до сотні українців.

Партизани з УПА нападали й на тих поляків, які після втечі поверталися на свої господарства, навіть просто приїздили, щоб забрати харчі та майно. В червні 1943 року упівці вбили п’ятнадцять поляків, які приїздили на власні поля в Дубовій Корчмі. Тоді вціліла семирічна дівчинка, мати якої вблагала упівця, щоб той дозволив малій утекти. 21 червня в Площі Ломановській (Луцький повіт) були вбиті сокирами дванадцять поляків, які їхали за власним майном.

У червні 1943 року внаслідок блокади, запровадженої українськими партизанами, було евакуйоване містечко Колки. Німці організували евакуаційні транспорти, якими звідти виїхала більшість поляків. Після відступу німецького гарнізону Колки відразу ж зайняв курінь УПА «Рубашенка». Один із упівців залишив спогади про ту подію: «Все населення вийшло на вулиці й нас вітало, жінки виносили на вулицю молоко й клунки з харчами. Я теж завважив, як багатьом котилися сльози. Це був плач з радощів»[90]. Він, проте, не згадав, що парад супроводжувала розправа з польським населенням. Упівці зігнали решту поляків, які залишилися в місті, до католицької церкви та підпалили її. Загинули близько сорока осіб. Колки незабаром набули статусу столиці невеликої упівської республіки, яка постала навколо того містечка.

Як випливає з підрахунків Владислава та Єви Семашків, від лютого до кінця червня 1943 року на Волині загинули близько дев’яти тисяч поляків[91]. Майже чотири тисячі з-поміж них були вбиті в Костопільському та Сарненському повітах підлеглими Івана Литвинчука «Дубового». Але то був лише початок антипольської акції УПА.