Анна Київська

Розділ шостий ПОДОРОЖ

Усі десять днів, протягом яких вони їхали до міста Володимира, де князював Всеволод, Анна виходила з повоза лише для того, щоб справити природну потребу; вона робила це за ширмою, що її тримали служниці. Під час нічних зупинок вона обходила з Оленою та Іриною табір і навідувала Блискавку, рани в якої загоювалися; коли господинина рука гладила кобилі загривок, вона щоразу трепетно здригалася. Щоранку до Анни прибігав Пилип, щоб дізнатись, як їй ведеться, але вона вперто відмовлялася говорити з ним.

Валка прийшла до Володимира в неділю. Княжну, єпископів та їхній почет з усією шанобливістю зустрів Аннин двоюрідний брат Ігор та Всеволодові посланці. Та хоч як Ігор намагався затримати в себе на кілька днів свою гарну двоюрідну сестру, другого ж дня вона знову вирушила в дорогу.

Безхмарна холодна погода, здавалося, квапила коней. А може, то їх підганяв батіг погоничів-болгар. Ще ніколи мули й коні не долали за день таку довгу відстань. Валка виїхала на гористу місцевість і рухалася дуже обережно, бо всі боялися снігових обвалів та нападу розбійників. Ті лиходії попробивали над дорогою печери, і тепер вони, заметені хуртовиною, являли собою зручні спостережні пости. Гослен Шонійський подвоїв кількість розвідників і охоронців. Завдяки невсипній пильності франкських воїнів вони щасливо дісталися на верхівку перевалу, де ченці держали заїзд. Змерзлі подорожні з вдячністю згодилися поласувати густим кислим капусняком, що його їм запропонували.

Наступного дня спуск виявився вкрай небезпечним: дорогу перетинали обвали, земля розповзалась під ногами, один мул разом із погоничем так раптово звалилися в безодню, що врятувати їх не вдалося. Подорожні ще довго чули, як десь унизу ревла нещасна тварина. Зваживши на небезпеку, Гослен Шонійський зупинив валку. Анна розсунула завіски.

— Що сталося?

— Княжно, ми не можемо їхати далі, ваш повіз може будь-якої хвилини перекинутись. Краще буде, якщо ви підете пішки або якщо хтось із чоловіків понесе вас на спині.

— Чоловік — на спині?! — скрикнув Роже Шалонський, важко ступаючи в довгому лисячому хутрі. — Про це не може бути й мови! Наша королева не може подорожувати верхи на чужому чоловікові, це суперечить добропристойності й королівській гідності.

— Ваше преосвященство, бувають випадки, коли про добропристойність доводиться забувати. Я певен, що наш король обрав би саме це рішення і не став би ризикувати життям княжни.

— Я не бачу тут нікого, хто був би гідний це зробити.

— Це зроблю я!

Всі повернули голови до сміливця.

— Батько княжни, мій володар Ярослав, доручив мені супроводжувати її до Королівства Польського. — Відтак Пилип, уклякнувши навколішки, додав: — Анно Ярославно, чи згодні ви, щоб я замінив вам Блискавку?

Госленові впало в око, що княжна ледь зашарілася. Коли перекладач виконав свій обов’язок, Гослен усупереч своїй волі, дав згоду.

Хоч дорога розгрузла, Пилип ступав твердо, не відчуваючи тягаря любої йому ноші, сп'янівши від щастя, що Анна пригорнулася до нього. А княжна, рада знову відчути це рідне їй тепло, прихилилася щокою до хлопцевої потилиці й дозволила себе нести, аж ніяк не байдужа до свого носія, кожен рух якого луною відбивався в її душі. Позад них плечистий чернець ніс Готьє, який, ухопившись за його шию, не спускав очей з Пилипа та Анни.

Нарешті вони приїхали до Кракова. Тут батькові дружинники мали залишити Анну: далі вона вирушала в дорогу під охороною рицарів короля Генріха та її дядька Судислава, князя Псковського, якого Ярослав протримав довгі роки у в’язниці за бунт проти нього і аж тепер випустив на волю, надавши йому змогу побувати на церемонії одруження княжни. Судислава супроводжували два десятки дружинників, вони мали не тільки виявити йому честь, а й водночас наглядати за ним; серед них був, зокрема, й посадник Остромир Чернігівський, намісник київський. Русичі й французи востаннє зібралися на великому бенкеті.

Король Казимир та королева Марія Доброгніва прийняли небогу з розкішшю, не баченою досі в строгому польському дворі, господар якого надавав перевагу довгим теологічним дискусіям, а не багатим учтам. Але ж приймали вони не просто небогу, а королеву Франції, тієї Франції, в якій Казимир і його матір знайшли колись прихисток і яку король полишав дуже неохоче. Казимир сподівався, що завдяки цьому шлюбові, призвідцем якого він був, а також його добрим взаєминам із посланцями короля Генріха ще більше зміцняться зв’язки між Польщею та Францією і водночас послабне вплив германського імператора.

У розпалі цього бенкету Анна насилу знайшла кілька хвилин, щоб попрощатися з Пилипом. їй пощастило разом із молочною сестрою вислизнути з-під нагляду Гослена, який після її бучного від’їзду з Києва не спускав із неї очей.

Хлопець зустрівся з Анною в церковці, що самотньо стояла на березі Вісли. Пилипові друзі чатували біля дверей.

Церкву осявало тьмяне мерехтливе світло. Анні здалося, що хлопець змінився — він виглядав змарнілим і начебто черствішим; вона не опиралася, коли він пригорнув її до себе.

— Я не повинна була приходити… Та серце в мене розривається від самої думки, що я вже ніколи тебе не побачу!..

— Анно, дозволь мені супроводжувати тебе далі… Я зголю бороду й пострижуся… Ти скажеш, що я один із твоїх служників… навіть твоїх рабів…

— Ти ж знаєш, це неможливо. Вельможа Шонійський та єпископи ніколи на це не пристануть. Вони ж бо помітили, як ти дивився на мене і з якою приязню я до тебе ставлюся.

Пилип грубо притис її до себе. Вона скрикнула:

— Не роби цього! — І знов пригорнулася до нього. — Зайчику!..

Мов зайчик у іграх її дитинства, зараз він вислизне від неї, залишить її нещасною… — Зайчику, любий мій Зайчику, поцілуй мене.

Після цього першого поцілунку посипалося б, звичайно, багато інших, та раптом до церкви вбігла Ірина.

— Мерщій тікайте звідси, сюди йдуть ченці!

— Пилипе, візьми цей перстень, хай він нагадує тобі про мене. Не сумуй дуже, Зайчику, я довіку не забуду про тебе.

— Швидше, княжно, швидше!

Ірина вирвала Анну з рук, що намагалися її затримати, і бігом потягла слизьким берегом. Зробила вона це вчасно: до каплиці вже заходили ченці, серед них був і єпископ Готьє, що прийшов на вечірню відправу. Готьє впізнав Пилипа. Єпископові щось здалося підозрілим, і він озирнувся довкола. Але при мерехтливому світлі побачив лише трьох товаришів Ярославового боярина.

— Що ти тут робиш, сину мій? — спитав він по-грецькому. — Чому ти такий заплаканий?

Сердитим помахом руки Пилип витер сльози.

— Хіба мені заборонено молитися?

— Аж ніяк, сину мій. Молитва дає розраду. Сподіваюся, ти знайшов її в цьому священному місці.

Дивлячись на сповнені розпачу очі хлопця, єпископ перейнявся жалістю до нього.

— Іди з миром, я помолюся за тебе.

Це співчуття ще дужче пригнітило Пилипа, і він вийшов з церковки, не попрощавшись із прелатом.

Готьє задумливо дивився йому вслід.

Анна прибігла засапана до своїх покоїв і застала там тітку Марію Доброгніву, що насуплено чекала на неї.

— Мій чоловік уже двічі питав про тебе. Ніхто не знав, куди ти поділася, і я, щоб уникнути пліток, сама прийшла сюди. Де ти була? Ти можеш мені сказати?

— Ох, тітко Маріє, не свари мене! Згадай, як ти втішала мене, коли в дитинстві батько мене карав.

Анна кинулася в обійми до королеви, яка була лише трохи старша за неї. Але цього разу тітка відштовхнула її.

— Анно Ярославно, ти не маєш права так поводитися. Ти, як і я, королева, і відтепер для тебе передусім має важити тільки слава твого королівства, честь твого чоловіка й виховання твоїх дітей. Ти мусиш думати лише про них. Забудь про свого батька й матір, братів і сестер, друзів і свою країну…

— Ніколи!

Лють, з якою Анна вигукнула це слово, примусила стрепенутися Казимирову дружину, яка доклала стільки зусиль, щоб повторити завчені настанови.

— Ніколи, чуєш, ніколи я не забуду своєї країни!

Марія з полегкістю зітхнула: то не нещасливе кохання, а розлука з батьківщиною спонукала її небогу поводитись так непевно.

Марія Доброгніва обняла Анну.

— Не плач, голубко моя, я теж часто думаю про рідну землю, але мій обов’язок і моє щастя — тут. Мій чоловік знає короля Генріха й каже, що то чуйний чоловік. Він любить гарне жіноче вбрання, коштовності, танці й полювання. Правда ж, і ти це любиш?

Анна всміхнулася крізь сльози.

— Але чи не багато він старший за мене?

— Старші чоловіки бувають куди кращі за молодих і уважніші до забаганок дружин.

— Твоя правда.

Анна сказала це так сумно, що в Марії з’явилася підозра.

— Можна, я в тебе про щось спитаю?

— Питай.

— Чи нема в тебе коханого, за яким ти жалкуєш?

Анні до обличчя ринула кров, і вже це було певною відповіддю на поставлене їй запитання.

— Сердешна, ти хочеш себе занапастити!

— Це не те, що ти думаєш! Я люблю Пилипа, як брата, а не як коханого. Батько про це знає, а то він ніколи б не послав його супроводжувати мене.

— Може, мій брат Ярослав і знає про твої почуття, але він припускається великої помилки, бо не знає про Пилипові почуття. Всі здогадуються, що він тебе кохає, навіть єпископи.

— То й що? Я не можу тут нічим зарадити!

Вперше за всю їхню розмову з обличчя королеви спало напруження, і його осяяла глумлива посмішка.

— Мене не треба в цьому переконувати! Не забувай, що я теж жінка й колись теж мала залицяльників. Завтра охорона, призначена твоїм батьком, нарешті вирушить назад до Києва, а з нею поїде й Пилип.

Анна відвернула голову, раз по раз підносячи пальці до вуст, які ще зберігали спогад про поцілунок її друга. Марія Доброгніва плеснула в долоні. І одразу ж прибігла служниця.

— Принеси княжні води.

Через кілька хвилин дівчина принесла срібну посудину із запашною водою.

— Освіжи обличчя.

Королева сама поправила княжні довгі руді коси й складки на сукні.

— Ходімо. Бо в мого чоловіка незабаром урветься терпець.

Менше ніж через п’ять днів після приїзду до Кракова валка знову вирушила в дорогу. Анна так більше й не побачилася з Пилипом.