У короля Генріха був украй поганий настрій. 1054 рік видався найгіршим роком його правління. Скориставшись із його прикрої поразки в Мортмері, Байстрюк зневажив свого монарха й наказав будувати замок у Бретеї, неподалік від Тійєра, передавши його під командування хороброго Вільгельма Фіц-Осберна. За звільнення численних бранців, узятих до полону в Мортмері, проклятущий герцог вимагав, щоб король визнав законним його право на завойовані землі, в тому числі й землі Жоффруа Майєннського, якого герцог також полонив.
Навіть більше, король мусив відбиватися від докорів своїх графів та баронів: вони закидали йому те, що він довірив командування французькою армією своєму братові Еду, а той, мовляв, виявив хоробрість тільки в пограбуванні селянських обійсть, у торгівлі церковним майном та в зґвалтуванні дівчат. Найзапеклішим був Рауль де Крепі, який казав, що він остерігав короля.
Але найбільше невдоволення викликало в короля те, що королева, нехтуючи категоричною забороною, й далі підтримувала листування з його небогою Матільдою і навіть, як йому доповідали його шпигуни, із самим герцогом. Анна цього не заперечувала й зневажливо сприймала суворі застереження чоловіка.
А як можна було терпіти поведінку Олів’є Арльського, який безугаву розхвалював герцогову великодушність? Він навіть наважився написати пісню, прославивши в ній Байстрюка!.. Гордість Генріха було потрійно ображено: як короля, як чоловіка і як коханця, бо юнак дедалі частіше знаходив привід, щоб відмовитися прийти до нього. Ці відмови ще дужче розпалювали пристрасть у короля, внаслідок чого він уже не володів собою й утрачав будь-яку обережність. Лихі язики при дворі навіть розпускали плітки, нібито трубадур надавав перевагу тому кульгавому із спотвореним обличчям, хоробрістю якого він захопився. На розпитування короля Олів’є відповів гучним реготом. Рубцюватий — його брат, а не коханець; йому ніколи б таке й на думку на спало!
Генріх утомився, дуже втомився. Роки, впродовж яких він боровся за те, щоб утвердити себе в титулі короля перед своєю матір’ю Констанс, щоб здобути авторитет у васалів, у папи й імператора, роки, впродовж яких він воював із герцогом Нормандським, передчасно зістарили його. Він прагнув миру й спокою. Він мусив пообіцяти нормандським посланцям, що дотримуватиметься нейтралітету в конфлікті, який тривав між його анжуйським союзником Жоффруа Мартелем та Вільгельмом.
Анна довідалася про батькову смерть, що сталася навесні, аж в останні дні року. Після одруження вона не переставала листуватися з ним, і мудрі Ярославові поради не раз ставали їй у пригоді. Вона розпорядилася, відправити численні служби Божі в усьому королівстві за упокій душі князя й попросила дозволу в короля замкнутися на якийсь час у монастирі, щоб цілком віддатися своєму горю.
Анна повернулась із санліського монастиря, де вона провела багато тижнів, зовсім бліда й змарніла. Граф Валуа перший провідав її. Палко закоханий у королеву, він намагався розважити її, присилаючи їй менестрелів. Ця його увага поруч із байдужістю короля зворушила Анну, і тепер вона дивилася на графа не так неприязно. Незадовго до цього померла його дружина, Аделаїда Барська. Анна вдавано перейнялася співчуттям до графа, знайшовши для нього слова розради. Трубадур теж трохи втішив її. Але ревнощі короля стали на перешкоді їхнім частішим зустрічам.
Маленькому Філіппові йшов третій рочок. Це був міцний, задирливий хлопчик, що любив смачно попоїсти. Він був відданий матері й уперто не хотів розмовляти жодною іншою мовою, крім її рідної. Хлопчик накидався на всіх, хто підходив до нього, в тім числі й на батька. Якийсь час Анна охоче гралася з ним, а потім відкидала його від себе, мов цуценя. Малий нічого не любив так, як слухати наспіви її дивовижної країни. Одного дня він мріяв вирушити до неї і побороти водяника, який заманює королівських синів до свого мокрого палацу і обертає їх на рабів… Що ж до Олени, то вона душі не чула в хлопчикові й задовольняла найменші його примхи.
Народження меншого братика Філіпп сприйняв байдуже.
На початку літа Генріх нарешті прислухався до настійливих прохань своєї сестри, графині Фландрійської, і дозволив небозі Матільді приїхати до королеви в гості. Герцогиня Нормандська прибула із синами погожого червневого дня в супроводі фламандських рицарів. Тільки годувальниці та служниці були в неї нормандки. Після урочистої зустрічі подруги залишилися на самоті. Ці двоє жінок були такі раді, що спершу не могли промовити й слова і тільки цілувались, обіймалися та крізь сльози сміялись.
— Як мені тебе бракувало, як повільно минав час у розлуці з тобою!
— Навіщо наші чоловіки безперестану воюють між собою? Я часто запитую про це у Вільгельма. А він лише відповідає: «Не я перший почав!»
— Забудьмо про війни! Розкажи мені про себе, про своїх синів, про мого лагідного друга Вільгельма.
— А що, як нас почує мій дядько король?!
— Він так мало турбується про мене.
— І ти шкодуєш?
— І так, і ні. Зрештою, він король.
Служники принесли великі шкіряні скрині з важкою залізною оковою. Матільда видобула з однієї зі своїх кишень в’язку ключів.
— Я привезла тобі деякі подарунки, — сказала вона, відкидаючи віко скрині.
Герцогиня дістала шмат фландрійського сукна, м’якого й ніжного, мов шовк, вишиті стрічки та байєйське мереживо. Зачарована розкішними тканинами, Анна щиро подякувала подрузі.
Генріх зустрів небогу досить холодно, але минали дні, і він ставився до неї дедалі тепліше. Король здивувався, що Вільгельм дозволив повезти двох своїх синів до Французького королівства.
— А хіба він не боїться, що я заберу їх у заручники? — спитав Генріх у сестри.
— Герцог добре знає вашу порядність. Він знає, що ви ніколи не заберете в нього його малюків.
Після цих лестощів король пробурчав, що герцогові все ж таки не слід було спокушати нечисту силу…
Нескінченні свята затяглися до самої осені. Двір переїздив із замку до замку — з Етампа до Пуассі, із Санліса до Мелена. Лише раз він заїхав до Парижа, якого королева зовсім не любила, вважаючи це місто брудним і гомінливим, а парижан — зухвалими й неохайними людьми. І хоч як Олів’є Арльський розхвалював Париж — для нього це було найкраще місто у світі,— вона не могла змінити свою думку. Саме в Парижі Анна найдужче сумувала за своїм краєм. Тут усе їй здавалося таким крихітним, а Сена, яку так оспівував люб’язний трубадур, порівняно з Дніпром чи Волховом нагадувала їй струмок.
Однак час Матільдиного від’їзду наближався. Дві молоді жінки пообіцяли одна одній знову зустрітися наступної весни. Анна виявила бажання поїхати до Мон-Сен-Мішеля помолитися за упокій душі свого батька. Герцог, сказала Матільда, неодмінно сам зустріне королеву Франції на священній горі. Незважаючи на таку щасливу перспективу, жінки розлучилися зі слізьми.
Проте зима збігла швидко. Щодня після служби Божої королева вирушала на полювання або, якщо цього не дозволяла погода, провідувала бідних людей. Вона особисто наглядала за будівництвом притулку для бідарів у Санлісі та школи, двері якої будуть відчинені для всіх. Бажаючи успішно завершити цю справу, вона не пошкодувала на неї власних коштів. А коли їй забракло грошей, Анна доручила скарбникові Рено, що оберігав королівську скарбницю, продати коштовності, які вона привезла з Києва. Довідавшись про це, Вільгельм передав Анні торбинку золотих монет; Рауль де Крепі, зі свого боку, перекупив дещо з королевиних коштовностей і попрохав Ірину знову передати їх власниці.
Ірина насилу приховувала свій гнів. Ця молода жінка сподівалася, що смерть Аделаїди Барської зблизить її з графом і вона, Ірина, стане йому якщо й не офіційною дружиною, то бодай коханкою. Та дуже швидко вона зрозуміла, що з цього нічого не вийде. Рауль дедалі дужче захоплювався королевою. Навіть під час найбільших гулянок, у яких Ірина брала участь, щоб сподобатись йому, вона бачила, що її коханець думає тільки про Анну. То хіба могла вона не перейнятися ненавистю до такої суперниці?
На другий день після однієї нічної оргії Ірина сказала графові, що вона вагітна. Граф розреготався. Чи вона хоч знає, хто батько її майбутньої дитини? Ірина кинулася йому в ноги і, ридаючи, поклялася, що цей батько — не хто інший, як він. Тоді граф ураз перестав сміятися, схопив її за коси й примусив підвестися на ноги.
— Не мели нісенітниць! Ти на моїх очах безліч разів віддавалася іншим. Цей байстрюк не може бути моїм!
Ірина вирвалася від нього, залишивши в його руках пасма волосся.
— І ти наважуєшся ображати мене?! Я ж бо поводилася легковажно на твоє прохання! Я дозволяла твоїм друзям залицятися до мене, щоб сподобатися тобі! Усе, що я робила, я робила задля тебе…
— І ти досягла успіху, хвойдо! Я ніколи не знав жінки, щоб так, як ти, вдовольняла мої забаганки, навіть найогидніші. Що ж, коли тобі так хочеться, спокушай мене й далі, але й словом не згадуй мені про дитину! Позбудься її!
— Ніколи цього не зроблю! То був би гріх!
Граф аж зайшовся сміхом. Не перестаючи сміятись, він повалив Ірину на землю і, притримуючи її долілиць, задер на ній спідницю, підняв угору її крижі й заходився легенько попліскувати по них долонями. Повні й білі Іринині сідниці порожевіли і ще дужче привабили до себе його погляд. Рауль вивільнив своє грішне тіло і так шалено накинувся на Ірину, що вона аж закричала від болю і втіхи водночас. Домігшись свого, граф підвівся й сердито відштовхнув жінку:
— Геть звідси, залиш мене!
Ірина обхопила його ноги, промовляючи ніжні слова. Та удар кулаком примусив її розтиснути руки. З її розбитого носа одразу ж зацебеніла кров, заливши їй обличчя й груди. Граф відвернувся від неї і всміхнувся.
Ірина довго лежала знесилена, втупившись очима перед себе. Підвелася вона аж тоді, як ухвалила одне рішення.
Ні Анна, ні Олена не помітили, що в Ірини заокруглюється живіт, їй майже до кінця вдавалося приховувати свою вагітність. Пологи, що сталися наприкінці весни, були передчасні. Якось удосвіта, відчувши біль, Ірина побігла до хижки в санліському лісі; там жила старенька жінка на ймення Ірмеліна, яку люди мали за відьму. Колись Ірмеліна була вродливою дівчиною і не одного володаря постачала отрутами та животворними трунками, а жінок — приворотним зіллям. Рауль де Крепі теж був її клієнтом. Вона знала Ірину, бо часто бачила її в товаристві графа й анітрохи не здивувалася, коли молода жінка впала на брудну долівку в її хижці.
— В тебе почалися пологи, голубко. Було б куди краще, якби ти пила мої трунки. Зараз ти була б гнучка й тонка, як молоде деревце.
— Бабусю, вислухай мене. Мені не лишається нічого іншого, як дотриматися твоїх порад. Хоч я дослухалась їх і раніше, мені не пощастило…
— Ти маєш на увазі моє приворотне зілля? Ти не зробила того, що я тобі казала…
— Я в це не вірила.
— Ти припустилася помилки. Сьогодні граф був би біля твоїх ніг.
— Чого ти заговорила про графа?!
— Не вважай мене дурепою. Я ж бачила, як ти звивалася коло нього, і зовсім не треба бути чаклункою, аби зрозуміти, що ти його кохаєш, а він тебе — ні.
— Замовкни!.. Ох, болить…
— Ходи сюди. — Ірмеліна поклала ЇЇ на мохову постіль. — Підніми сукню й розведи ноги… Ось так!
Цього ранку Ірина народила хирлявенького хлопчика. Стара загорнула дитину в клапоть брудної тканини й поклала біля матері. Ірмеліна довго задумливо роздивлялася матір і дитину. А ввечері, напоївши породіллю гірким відваром, спитала в неї:
— Ти й досі хочеш, щоб тебе покохав граф?
— Що мені робити? — запитала Ірина.
— Дай мені свою дитину.