Розділ п’ятий ВІД’ЇЗД

Повіз княжни, запряжений чотирма широкогрудими й куцоногими гнідими кіньми, подарованими дочці Ярославом, рушив. Дві служниці розсунули в повозі шкіряні завіски. За кілька кроків Пилип тримав за повідок Блискавку. Побачивши господиню, кобила тріпнула гривою й заіржала. Вирвавшись з обіймів батька й матері, Анна підбігла до кобили і, незважаючи на незручне соболине хутро, скочила в сідло. Кобила помчала вчвал, збивши дорогою трьох людей, які не встигли відійти вбік. Пилип — його поставили на чолі загону, який мав супроводжувати княжну аж до Кракова, — сів у сідло й погнав за нею.

Зчинилася справжня веремія. Єпископ Готьє наказав Госленові Шонійському разом з придворними дамами, що не без досади дивились, як віддаляється розкішний повіз, наздоганяти майбутню королеву. Князь прощався з єпископами поспіхом, трохи розгублено й майже не дотримуючись етикету. Ярослав та його сини насилу стримувалися, щоб не засміятись, бачачи, як поважні вельможі метаються з боку в бік. Нарешті єпископи посідали на коней і рушили клусом, благословляючи на ходу юрму, що вклякла навколішки. За ними потягся караван: повози, хури з подарунками французькому королеві, з вантажем, харчами та фуражем. Коли останній вершник поминув Золоті ворота, сонце вже відбилося високо над Києвом.

Пилип наздогнав Анну під фортечними мурами міста. У Блискавки кривавилися боки. Тварина не звикла до сердитих ударів острогами й у відповідь на них рвучко кинулася вперед. Тепер, очманівши від болю, вона мчала нестримно, і Анна нічого не робила, щоб зупинити її. Порівнявшись із нею, Пилип пустив свого коня поруч із Блискавкою. Він вийняв ноги із стремен, став на сідло, стрибнув на Блискавку позад княжни і перехопив повіддя. Кобила, незважаючи на чималу ношу, якийсь час бігла з тією самою шаленою швидкістю, та згодом поступово сповільнила її. Нарешті вона зупинилася; ноги в неї тремтіли, на губах виступила кров’яниста піна, все тіло спливало потом. Анна й Пилип спішилися. Засапавшись, похитуючись, княжна сперлася на кобилу. Заплющивши очі, вона, байдужа до конвульсивного здригання тварини, намагалася погамувати калатання власного серця. Пилип, зануривши руки в мокру гриву Блискавки, з гнівом дивився на Анну.

— Навіщо ти так учинила? Ти ж могла вбитися!

Анна похитала головою; вона не хотіла загинути, вона прагнула мерщій утекти з землі, яка їй уже не належала. Однаково треба було вирушати в дорогу, і вона вирішила зробити це якнайшвидше й не озираючись назад.

— Ти не гідна Блискавки! Поглянь, до чого ти її довела. Відійди, її треба підлікувати. — Він безцеремонно відіпхнув Анну.

— Чому ти мене так штовхаєш? Ох, Блискавко, пробач мені!..

— Зараз не час скиглити, допоможи мені зняти з неї збрую.

Хлопець обережно зняв з кобили сідло й заходився зупиняти кров, що цебеніла з її боку.

— Моя люба, заспокойся… Я не хотіла завдати тобі болю… Знаєш… Ох… Тобі холодно?

Анна скинула з себе хутро й накрила ним спину Блискавки саме тієї миті, коли до них під’їхали русичі й французи.

Хоч грубе обличчя в Гослена Шонійського було засмагле, він, спішившись, був мертвотно блідий.

— Княжно, ви нагнали на мене найкращого в моєму житті страху, слово воїна й християнина!

Анна не зрозуміла його слів, але здогадалась про їх зміст. Вона всміхнулася й поклала закривавлену руку на плече рицаря, який, враз зніяковівши, вклонився їй. Задля годиться він оглянув рани у Блискавки. Погляд, що його рицар кинув на майбутню королеву, теж примусив її зашарітись.

— Сподіваюсь, ви краще поводитеся з чоловіками, ніж із кіньми.

Під’їхала решта пошту.

За допомогою лакеїв єпископи спішилися.

— Завдяки вам, княжно, ми посуваємося швидше, ніж сподівалися, — мовив єпископ Готьє, поправляючи на собі одяг.

— Наш король буде радий дізнатися, як ви поспішали до нього, — додав єпископ Роже. — А вам, рицарю Пилипе, ми дякуємо за те, що ви врятували життя нашій майбутній королеві.

Анна зуміла погамувати свою нетерплячість. Над’їхали Олена, Ірина та придворні дами, і княжна заспокоїлась.

— Швидше дай мені якесь хутро, мені холодно.

Перед «любою дочкою», що вся тремтіла, Олена забула про свій поганий настрій і насварилася на служниць:

— Покваптеся! А то княжна ще занедужає!

Вона загорнула Анну в лисячу шубу, сріблясті відблиски якої ще дужче підкреслили колір її обличчя та кіс.

Гослен Шонійський, від якого ні на крок не відступав перекладач Жербе, вклонився Анні й спитав:

— Можемо вирушати далі, пані?

— Що з моїм конем?

— Усе гаразд, ваш рицар доглядає за ним. Через кілька днів на ньому не лишиться жодних слідів. То вирушаймо?

Анна згідливо кивнула головою і пішла до свого повоза. Помахом руки вона відіслала придворних дам, що хотіли всістися біля неї.

— Олено, йди з ними, мені хочеться побути на самоті. Мене хилить на сон.

Годувальниця посадовила Анну на подушки, накрила її хутром, зсунула шкіряні завіски й міцно зав’язала їх. Погойдуючись у теплому затишку, Анна одразу ж задрімала. Вона так ні разу більше й не озирнулася на Київ.

Загрузка...