Розділ тридцять другий СМЕРТЬ КОРОЛЯ

Для полювання та риболовлі король Генріх звів під містечком Вітрі, розташованим у глибині Орлеанського лісу, кілька хиж. І тепер він відпочивав у лісовій тиші далеко від інтриг, що їх плетуть у кожному королівстві, в товаристві свого капелана, лікаря, двох зброєносців, десятка воїнів, кухарів та слуг. Анна з трьома синами та почтом приїхала до Генріха другого серпня. Король зустрів їх без особливої радості; він почував себе хворим і випив ліки. Жан Шартрський, або Глухий, як його зневажливо називали зброєносці, приписав йому сувору дієту, і це ще дужче зіпсувало королю й без того поганий настрій.

День четвертого серпня видався гарячий. Надворі — ні найменшого подуву вітру. Під високими деревами панувала спека, наче в печі. Люди не могли освіжитися, навіть купаючись у ставках. Анна, одягнена в легеньку сорочку, лежала на подушках у човні і скроплювала водою собі обличчя й тіло. Неподалік від неї у воді бавилися, скрикуючи, Філіпп і Роберт. Тупіт копит на мить вивів з оціпеніння вартових, але вони добре знали прибульців і відразу заспокоїлись. Провідати короля приїхав граф Валуа з десятком вершників. Генріх почував себе надто кепсько й відмовився прийняти графа. Гість розпитав про королеву й подався до ставка.

Діти вже не гралися на бережку. Ніде не було ні душі, вся околиця видалася графові пусткою. Лише на воді ледь погойдувався човен, майже схований під гіллям верби; час від часу з нього показувалася біла жіноча рука. Рауль роздягся й голий забрів у воду. Його ноги грузли в мулі. Він швидко поплив до середини ставка, пірнув і виринув біля човна. Потім тихцем узявся руками за борт і підтягся. Аннин крик стих під його мокрою долонею.

— Не бійтеся, королево, це ваш вірний васал Рауль де Крепі.

Анна захитала головою й випручалася з-під його руки.

— Що ви тут робите, графе?

— Я чахну за вами, моя пані.

— Це не привід захоплювати мене саму… Покличте моїх жінок.

— Потім, — сказав він, підіймаючись до човна, що небезпечно загойдався.

Анна, щедро скропивши себе водою, трохи підвелася, сперлась на лікті й роздивлялася цього велета з широкими плечима і міцними стегнами, порослими густим чорним руном, яке робило його схожим на тварину і з-під якого визирало його засмагле грішне тіло. Вона розглядала графа без будь-якої ніяковості; їй здавалося, вона бачить його вперше. Анна так розхвилювалася, що аж заплющила очі й міцно стулила ноги; її щоки й плечі налилися пекучим вогнем. Крізь прозору мокру сорочку прозирало її тіло; здавалося, соски її грудей прагнуть пробити наскрізь тонку тканину. Очі в Рауля примружилися, губи всміхались, а прутень повільно підіймався. Тепер граф знав, що рано чи пізно він заволодіє нею. Він узяв свого неймовірно великого члена в руку. Анна зіщулилася на дні човна, наче загіпнотизована. Рауль нахилився над нею.

Раптом до них долинули крики:

— Король помирає!.. Король помирає!..


Нашвидкуруч одягшись, королева босоніж скочила на коня й помчала до однієї з королівських хиж; її довге волосся розвівалося на вітрі. Коли вона під’їхала до лісової хижі, вартові розступилися, пропускаючи її. В кімнаті, обвішаній гілками, конав на високому ліжку її чоловік. Біля нього заклопотано метушився лікар Жан Шартрський. У кутку стояв, плачучи, королівський скарбник.

— Що діється?

До Анни підійшов капелан Гіслен.

— О королево, яке нещастя! Король не зважив на заборону лікаря Жана, випив велику склянку холодної води й упав, застогнавши від болю.

— Хто дав йому воду?

— Я, — промимрив скарбник.

— Ви знали, що лікар заборонив давати її королю?

— Так, королево. Але я не знав, що мені робити. Спершу я відмовився, але король страшенно розгнівався, сказав, що прожене мене, якщо я не послухаюсь його…

Блідий як полотно лікар підійшов до королеви та капелана.

— Панотче, моя наука йому вже не допоможе. Тепер ваша черга…

— Це сталося так раптово… Чи короля не отруїли? — спитав Гіслен.

— Я подумав про це і негайно ж оглянув склянку. Але на ній нема жодного підозрілого сліду. Король випив ліки і певний час не повинен був ні їсти, ні пити. Непослух, фізичне виснаження, спека й холодна вода стали для нього фатальними.

— Я хочу попросити прощення в Бога… Приведіть моїх синів, — прошепотів глухим голосом король, що справді помирав.

До нього підійшов капелан. Усі розступилися й опустились навколішки.

Генріх з великими зусиллями висповідався. Коли Гіслен відпустив йому гріхи, король, відчувши приплив нових сил, голосно помолився.

На батьків знак Філіпп, якого підштовхнула мати, несміливо підійшов до ліжка.

— Сину мій, — прошепотів Генріх, — я передаю вам прекрасне Французьке королівство. Бережіть його, дотримуючись віри своїх батька й матері,— так, як ви заприсягли це робити в день свого коронування. Будьте справедливі із своїми підданцями, оберігайте вдову й сиріт, додержуйтеся посту. Перед Богом я залишаю королівство до вашого повноліття на вашу матір, мою любу дружину, королеву Анну, й на мого дорогого зятя Бодуена, графа Фландрійського, чоловіка моєї милої сестри Аделі. Будьте добрі до своїх братів, віддавайте перевагу мирові перед війною задля щастя вашого народу й собі на славу. Прощавайте, сину мій.


Генріх перехрестив Філіппа, а той поцілував батькові руку. В Генріха ще стало сили перехрестити Роберта й Гуго, якого піднесла до нього годувальниця. Анна, що вклякла навколішки біля чоловіка, насилу стримувала сльози.

— Не плачте, люба моя. Я помираю з волі Божої… Даруйте мені, я не був гідним вас чоловіком. Моліться за мене…

Очі його застигли, тіло напружилося. Коли воно розслабилось, король уже не дихав.


Через спеку тіло короля перевезли одразу ж, як тільки споночіло, до Сен- Дені й після бальзамування поховали в королівському склепі.

Новий король та його мати перебралися до Дре, де приймали єпископів і васалів, що приходили висловити їм співчуття. Граф Валуа був один із перших.

Герцог Нормандський теж приїхав. Анна прийняла його з такою неприхованою радістю, що Рауль де Крепі відчув досаду. Стоячи навколішки перед регенткою, герцог поклав свої руки в її.

— Я подвійно ваш васал, моя пані. Знайте: поки я живий, жоден нормандець не нападе на ваше королівство.

— Я це знаю, герцогу.

— Анно, ви така гарна, така ще молода! Хто буде вашим оборонцем?

— Не бійтеся, Вільгельме, мене боронить Ісус Христос.

— Щоразу, коли я вас бачу, я відчуваю велике щастя! Воно осяває мої дні і ночі! Коли б я не знав, яка ви богомільна, то повірив би в чари. Ви явились мені Морою, ви й залишилися для мене Морою!

Підійшла й Матільда; вона ще раз засвідчила свою дружбу й любов до Анни і висловила впевненість у її майбутньому.

— Я рада, що мій дядько, покійний король Генріх, призначив мого батька опікуном юного короля. Це — запорука миру для тебе й Франції!

— З його й Божою допомогою я правитиму в інтересах усіх підданців. Моліться за мене й за мого сина!


Прагнучи домогтися того, щоб французькі барони визнали його разом із Анною регентом королівства, Бодуен Фландрійський вирушив з юним Філіппом та його матір’ю в подорож по королівських володіннях.

На початку осені після урочистостей у Дре їх радо зустрічали в Парижі та Санлісі, де вони пробули до середини листопада. У Блуа граф Тібо присягнув на вірність королю, регентці та опікунові. Двадцять п’ятого листопада їх приймали в Етампі, а тридцятого — в Орлеані. Потім вони повернулися зимувати до Санліса.

Після смерті короля граф Валуа не полишав двір, вирішивши супроводжувати королеву в усіх її подорожах. Це викликало невдоволення у Філіппа: хлопчикові не подобалось, як Валуа дивився на його матір. А графа Фландрійського непокоїло те, що Рауль, як йому здавалося, хотів здобути авторитет у Анни. Він побоювався — а разом з ним і брат покійного короля герцог Роберт Бургундський, якому не подобалося, що з його рук вислизнуло регентство, — щоб Рауль де Крепі не спробував захопити королівство, спокусивши королеву-матір. Деякі барони та єпископи поділяли їхнє побоювання.

Анна рада була знову приїхати до свого улюбленого Санліса. Але вона вже рідше, ніж колись, провідувала школу, лікарню й бідарів; тепер Анна частіше виїздила верхи до лісу, гналася з Філіппом, згадуючи свої дівочі ігри на Русі, за оленем або козулею, змагалася з Раулем наперегони. Кріпаки й селяни бачили крізь плетиво гілок, як пролітала її біла накидка, а вслід за нею дуже часто неслася чорна накидка. Ввечері в хижах і тавернах Санліса, на кухнях і в палатах замків з осудом говорили про поведінку королеви.

Архієпископ Реймський, її давні друзі єпископи Роже й Готьє робили їй м’які докори, які вона сприймала із зневажливою терплячістю. Одного дня граф Фландрійський прислав до Анни графиню, і та сказала їй усе, що думала.

— Невже ви забули, що ви — королева й регентка королівства? Люди дивуються: ви проводите більше часу з Раулем, ніж із королем, своїми радниками та дітьми. Ви повдовіли лише кілька місяців тому, а вже гасаєте верхи з чоловіком, в якого чи не найгірша репутація! 3 ним ви компрометуєте себе! Моєму чоловікові здається, що на деяких ваших рішеннях позначився вплив графа.

— Неправда! Ніколи граф Рауль де Крепі не втручався в справи королівства. Хіба я винна, що він розважливіший за вельмож із моєї ради?

— Невже вам потрібні розваги тоді, коли ви повинні оплакувати чоловіка, виховувати дітей і молити Бога, аби він осяяв їх своїм світлом? Що діється з вами, такою побожною, такою бездоганною дружиною і матір’ю? Ви ж знаєте, Анно, яка я віддана вам подруга й як захищала вас перед своїм покійним братом, зокрема після сумної загибелі Олів’є Арльського…

— Не говоріть мені про ту жахливу смерть! Її, мабуть, можна було б уникнути, якби ви втрутилися, коли я вас просила…

— Анно, прошу вас, не нагадуйте мені про це! Мені довго не давали спокою докори сумління, і не було дня, коли б я не картала себе й не молилася за Олів’є…

Якийсь час жінки мовчали. Адель Фландрійська перша порушила мовчанку — вона взяла невістку за руки й лагідно сказала:

— Люба моя, ви можете звіритись мені, я нікому нічого не розповім… Ви закохалися в Рауля де Крепі?

— Ви збожеволіли! Я нічого такого до графа не відчуваю! Як ви могли таке подумати?!

Адель підвелася й, прибравши заклопотаного вигляду, заходила по кімнаті. Отже, вона не помилилася: королева кохає графа, й сама цього не знаючи.

— Даруйте мені, невістко. Я рада довідатися, що між вами нічого нема й що це тільки жіночі плітки. Тепер я заспокоїлася. Одначе уникайте того, щоб вас підозрювали, й ніколи не забувайте, що ви — королева.


Перегодя, коли граф Валуа, як і щодня, прийшов поговорити з регенткою, йому відповіли, що прийняти його вона не може. Він не насторожився й прийшов наступного дня; тоді йому сказали, що його візити небажані. Він дуже розгнівався, настрахавши цим капелана.

Графові не вдалося більше побачитися з Анною аж до весни. А наприкінці квітня Валуа дізнався, що двір вирушає до Комп’єна. Він приїхав туди раніше й особисто зустрів королівську родину, яку супроводив єпископ та суддя Обер. І хоч королева привітно всміхнулась йому, граф не міг не помітити того холоду, з яким вона з ним розмовляла. Не в кращому становищі опинився він і в Реймсі, де Філіпп на прохання матері підписав один акт на користь церкви святого Нікеза. Граф Фландрійський, якому неприємно було бачити на паперті високу постать Рауля, сказав йому відійти. Архієпископові Жерве та рицарям довелося докласти зусиль, щоб не дати цим двом учепитися один в одного. Зрештою граф Валуа поступився, погрозивши графові Фландрійському.

Повернувшись до Санліса, королева багато часу проводила із своїми трьома синами, раділа Філіпповим успіхам у письмі, міцності Роберта й Гуго. Літо видалося гарячим. Одягнена у біле вдовине вбрання, Анна любила сісти надвечір на коня й помчати лісом у супроводі двох-трьох рицарів та їхніх зброєносців. Бодуенові ці прогулянки не подобалися, але ж не можна було їй усього заборонити!


Одного вечора, коли тепле повітря сповнили лісові пахощі, Анна спішилася, щоб зірвати кілька квіток. «Сплету з них віночок», — подумала вона. Поки вона рвала квіти, її невеликий почет чекав на галявині. Сама не помітивши того, Анна віддалилася від нього. Здавалося, в цьому досить глибокому яру з крутими схилами на неї ждав цілий килим білих вінчиків. Анна опустилася на мох і лягла серед квітів. Примруживши очі, вона п’яніла від міцного запаху гумусу та пом’ятого листя. Крізь гілля було видко, як на небо випливали місяць і зорі. Стояв такий погідний вечір, якого Анна вже давно не бачила. У голові в неї зринули спогади про її прогулянки по фортечних мурах у Новгороді й понад Дніпром у Києві. В уяві так виразно спливло Пилипове обличчя, що вона широко розплющила очі, сподіваючись його побачити.


Але то схилилося над нею зовсім інше обличчя. Як же цей чоловік зумів підповзти до неї, що вона нічого не помітила? Крізь його одяг Анна відчула тепло чоловічого тіла, його міцне дихання було їй приємне, так само, як і його запах — суміш запаху поту, сіна та конюшні… Королева оціпеніла і не намагалася боротись проти цього оціпеніння. Вона не шукала цієї зустрічі, то Рауль прагнув її, бродячи щодня в Санліському лісі; королева навіть думку про це гнала від себе геть. Тепер доля звела їх. Вони відчували не кохання одне до одного, а палке бажання. Цієї миті в тому розквітлому яру були тільки чоловік і жінка, які вже не тямили себе.

Вона перша подала йому руку. А що він, здавалося, завагався, то Анна схопила його за чуба й наблизила його губи до своїх. Цей дотик допоміг їй утратити відчуття часу, і тіло й душа королеви, якій безладне кохання з покійним чоловіком приносило тільки огиду, розтанули від не знаної доти насолоди. Коли вони отямилися, то почули, що в лісі кличуть її. Королеву розшукували з тривогою, яка дедалі наростала. До замку послали по служників із смолоскипами.

— Скажіть, що пошкодили собі щиколотку, — прошепотів Рауль, перше ніж зникнути.

В неї не було вибору. Щоб пояснити, чому на ній пом’яте вбрання й звідки на ньому трав’янисті плями, їй довелося прикинутись, ніби вона впала. Коли слабкий Аннин голос долинув до зброєносців і вони побачили її на землі, бліду й розхристану, вірні слуги кинулися до неї, гадаючи, що вона серйозно покалічилася. Зброєносці відвезли Анну, що стогнала, до палацу, де її стали оглядати жінки. Але вони ніяк не могли збагнути, чому королева відмовляється показати лікареві ногу, яка в неї нібито боліла.


Другого дня Анна, на подив її оточення, прокинулася свіжа й бадьора, лише під очима в неї були ледь помітні кола. Вислухавши вельми зосереджено службу Божу, вона пішла поцілувати дітей, подивилася, як триває робота в монастирі святого Вінцента, поцікавилася з Бодуеном справами королівства, дала розпорядження, провідала хворих у лікарні, понесла милостиню кільком убогим родинам.

У наступні дні Анна присвятила себе різній діяльності. Якийсь час провела у вернейському маєтку й прийняла управителя своїх земель під Шатонеф-на- Луарі. На одну ніч Анна зупинилася в Аделаїди де Ла-Ферте, де крякання жаб у річці Ессонні не дало їй спати. Тут посланець від графа Валуа передав їй листа. Коли королева знову повернулася до Санліса, в її поведінці не змінилося нічогісінько.

На світанку одного липневого дня Анна розбудила конюха й наказала якнайшвидше осідлати її коня. Не прокинувшись іще як слід, хлопець послухався й навіть не здивувавсь, що королеву ніхто не супроводжує. А коли він прочумався й доповів про все розпорядникові в стайнях, а той — начальникові варти, Анна була вже далеко…

Загрузка...