Анна Київська

Розділ дев’ятнадцятий ХРЕЩЕННЯ ВІЛЬГЕЛЬМОВОГО Й МАТІЛЬДИНОГО СИНА

Анна й Матільда зустрілися радо, щасливі показати одна одній своїх синів. Вільгельм, побачивши королеву, виказав таку бурхливу радість, що декому вона могла видатися навіть недоречною.

На церемонію хрещення у соборі Руана всі міста герцогства прислали представників в особі своїх володарів або єпископів. Вузькі вулички не могли вмістити численних кортежів та тисяч роззяв, які товпилися в них на дорозі. Нормандці зустріли приїзд королеви оплесками, і це зворушило Вільгельма. Від своїх розвідників він знав усе про воєнні приготування Генріха та про його войовничі наміри. Однак Вільгельм не ототожнював королеву з королем і вважав своїм обов’язком поводитись, як відданий васал. Якщо його володар підніме проти нього зброю, Вільгельм захищатиметься, але першим у наступ у жодному разі не піде. До того ж тепер у нього свято; от пізніше, як виникне потреба, він вирушить на війну.

Присутність Рауля де Крепі в королевиному почті Вільгельм сприйняв не без роздратування. Проте він зустрів графа як годилося, бо той мав намір з часом віддати свого другого сина Сімона, який щойно народився, на рицарське виховання до нормандського двору. Граф був надто сильний вельможа, і герцог не важився цуратись його.

Вони вирішили на честь королеви Франції схрестити списи на турнірі. Нормандський двір поїхав святкувати до Фекана.

На високій горі, де звичайно була монастирська кошара, щойно розбили арену і спорудили довкола неї примістки. Одну з них відвели для знатних дам. Ця примістка мала широкий навіс, що захищав їх від пекучого сонця й дощу; її прикрасили розкішними вишитими полотнищами та килимами і розставили на ній сидіння з подушками. Під огорожею, якою були обнесені примістки, повсідався простолюд. По арені сюди-туди бігали судді, розпорядники, герольди та служники, перевіряючи, чи все в порядку, чи кожен сидить на своєму місці.

Приїзд королеви Франції, герцогині Нормандії та королеви Шотландії присутні зустріли оплесками. Жінки посідали одна біля одної в товаристві графинь Фландрії, Валуа, Санса й Шартра, матері герцога та багатьох інших знатних дам. На тлі яскравих жіночих суконь, прикрас примісток та корогов небесна блакить і зелень трави на моріжку здавалися ще яскравішими.

Появу рицарів у супроводі зброєносців зустріли гучні сурми. Розкішно вдягнені й добре озброєні, рицарі посувалися неквапно, з поважним і величним виглядом. Сидячи на білому коні, вирядженому в кольори Нормандії, Вільгельм, із шоломом під пахвою, в червоній туніці, що тісно обтягувала в поясі кольчугу, вклонився перед почесною трибуною. Він опустив списа перед Анною, вона, всміхнувшись, почепила йому на спис голубу вуалеву стрічку, потім він схилив списа перед Матільдою, і та прив’язала до нього червону стрічку. Натовп загомонів. Герцог зробив чвалом коло на арені, високо тримаючи списа, на якому тріпотіли стрічки його почесної гості та дружини.

Хоч Рауль де Крепі й знав, як і кожен тут, що королева дала згоду, аби герцог Нормандський був її вірним рицарем, ця сцена його роздратувала. Він сподівався, що Вільгельм змагатиметься тільки під кольорами своєї дружини. Сидячи на гарному вороному коневі в чорній із золотом, як і одяг у графа, збруї, Рауль теж під’їхав до примісток із піднятим заборолом. Ірина, що сиділа позад своєї господині, насилу стримала крик. Рауль вклонився королеві й герцогині, які також ледь помітно кивнули йому головою. Потім він схилив списа перед матір’ю того, кого мав тепер за суперника. На арені запала глибока тиша, яку порушувало тільки басування коней. У графовому вчинку була певна образа для герцога, і про це здогадалися всі: не міг же Вільгельм перемогти того, хто змагатиметься під кольорами його матері. Однак Арлетта, відколи герцог Роберт з-поміж усіх жінок герцогства обрав собі за коханку саме її, звикла долати всілякі перешкоди й була не з тих, хто так просто розгублюється. Вона вдячно всміхнулася графові й промовила голосно, щоб чули всі:

— Ваша вельможносте, я вам щиро вдячна, що ви виявили мені таку честь. Це мене вельми зворушило, і я, запевняю вас, цього не забуду. Але, графе, ваша великодушність збила вас із пантелику. Ті часи, коли я могла дозволити комусь із рицарів, хоч би який заповзятливий був він, носити мої кольори, вже минули. У мене вже посивіло волосся, я вже маю онука. А тут стільки молодих жінок, які раді були б дати вам свій прапор. Ось, приміром, графиня Валуа…

Це був наказ світської дами: граф не міг ухилитися від нього, не образивши свою дружину й матір господаря. З люттю в серці, але з усмішкою на губах Рауль де Крепі низько вклонився Арлетті Контевільській, підняв списа й схилив його перед Аделаїдою Валуа. Та відв’язала бантика від свого рукава й, похмуро зиркнувши, почепила його на спис.

Обидва супротивники відступили під високі полотняні навіси, пофарбовані в їхні кольори, звільнивши місце рицарям, які вийшли на парад перед трибунами, перше ніж за сигналом сурм вишикуватися за натягнутими вірьовками. Коли арену заповнили рицарі та зброєносці, що тримали в руках мечі вістрям униз і кийки, герольд, закликавши присутніх до тиші, проголосив:

— Вельмишановні і всемогутні володарі, вельможі, барони, рицарі та зброєносці, будь ласка, піднесіть усі вгору до святих свою правицю і разом, перше ніж розпочати гру, покляніться й присягніть своєю плоттю і честю, що ніхто з вас під час турніру не вдарить навмисне один одного списом ні нижче пояса, ні будь-куди інде, нікого не штовхне й не смикне до себе. З другого боку, якщо випадком у когось із голови впаде шолом, то ніхто не зачепить його доти, доки господар знову надягне й прив’яже свій шолом. Якщо ви навмисне порушите це правило, то вас покарають позбавленням обладунку та бойового коня й не допустять до наступного турніру. Тож гідно дотримуйтеся скрізь і в усьому приписів, а то панове судді беззастережно покарають порушника. Отже, покляніться й присягніть своєю плоттю й честю…

— Присягаємо! Присягаємо! — загорлав натовп учасників турніру.

Четверо суддів на помості теж закивали головами. За командою найстаршого в них розпорядник тричі крикнув:

— Рубайте вірьовки й вступайте в бій!

Служники бійців хором вйокнули й закричали вслід за своїми господарями, що вступили в поєдинки.

Змагання було жорстоке. Невдовзі зчинився оглушливий гамір, над ареною здійнявся міцний дух потолоченої трави, збитої копитами землі, кізяків та людського й кінського поту, а відтак і прісний, солодкавий запах крові. Правда, поки що поранення були легкі, хоча й численні. Важко було збагнути, хто в цьому рукопашному бою перемагає. Незабаром усе перемішалось, і з поля бою виносили дедалі більше поранених.

Один учасник турніру в звичайній кольчузі, що сидів на норовистому коні без збруї, привернув до себе увагу світських дам, суддів та глядачів своєю рицарською спритністю й бійцівською хоробрістю. Незабаром на арені лишилося тільки шість учасників турніру, серед них і той, який викликав захоплення в натовпу.

— Що то за рицар у такому скромному вбранні? — спитала Анна.

— Ніхто його не знає, королево, — відповіла графиня Валуа. — Здається, йому прислуговує Олів’є Арльський.

— Цей чоловік, певно, поділяє вподобання трубадура, улюбленця нашого короля! — пирхнула сміхом графиня Санська.

— Того ж він і не носить нічиїх із нас кольорів, — докинула гарненька графиня Шартрська.

— Він сидить на коні, як ніхто з рицарів. Він гнучкіший і спритніший за решту… Поглянь! Він спішився… Можна подумати, що це рицар із мого краю, — сказала Анна до Матільди, схопившись руками за серце.

Четверо учасників турніру ще стояли на арені. Королева кивнула головою розпорядникові, і той одразу ж під’їхав клусом до неї.

— Скажіть тому рицареві, що я була б щаслива, якби він згодився битися під кольорами моєї молочної сестри панни Ірини.

— О королево, це було б для нього надто великою честю! Ніхто тут його не знає, він навіть не рицар і відмовився назвати своє ім’я. Якби його не підтримав вельможа Шонійський, судді не дозволили б йому взяти участь у змаганні.

— Для мене досить того, що вельможа Шонійський шанобливо ставиться до нього. Тож перекажіть йому мою пропозицію.

Розпорядник вклонився й поїхав до безіменного вершника.

— Королева, гостя нашого герцога, просить вас прийняти кольори її молочної сестри панни Ірини. Ви згодні?

— Скажіть королеві, що з Божою поміччю я постараюся не осоромити честі, яку вона мені виявляє.

Переказавши ці слова, розпорядник підкликав незнайомця. Той відстебнув ланцюжка, яким був прикріплений до сідла його меч і, тримаючи його за вістря, простяг Ірині.

— Який він грубий, навіть не скинув шолома! — прошепотіла Матільда своїй матері.

— А може, доню, він не знає звичаїв на наших турнірах? Вони проходять неоднаково в різних країнах… Хоч у нас це й не прийнято, але рицар, який бере участь у турнірі, може приховати своє ім’я.

Почервонівши, Ірина прив’язала клаптик своєї вуалі до руків’я меча.

— Я довіряю вам свої кольори, будьте від цієї хвилини їхнім захисником!

Незнайомець мовчки вклонився, надовго припав губами до леза, а тоді, піднісши меча високо вгору, так закричав, що королева на мить знепритомніла. Але тільки Матільда помітила, що Анна раптом зблідла.

— Що з тобою, моя люба, тобі зробилося зле?

— Ні, мені здалося, що я почула голос… Зайчика, — відповіла королева на одному подиху.

Подруга занепокоїлась, і Анна, зітхнувши, випросталася.

Іринині кольори неабияк вплинули на незнайомця, він завиграшки переміг першого супротивника й майже не залишив шансів другому.

Сурми просурмили кінець змагання. Переможець вклонився світським дамам. Пилип нерухомо стояв із насунутим на очі шоломом і крадькома милувався вродою тієї, яку кохав. Заінтриговані цією картиною, дами перезиралися й перешіптувались. На допомогу другові прийшов Олів’є Арльський; він підштовхнув його до суддів, Пилип уклонився їм і під вигуки та оплески натовпу зійшов з арени. На трибунах глядачів частували прохолодними напоями.

Знову засурмили сурми, повідомивши тепер про поєдинок між герцогом Нормандським та графом Валуа. Обидва виїхали на арену на конях у помпезній збруї, попереду в кожного йшли пажі, несучи їхні прапори, а також зброєносці та служники. Під неугавний гамір учасники поєдинку зробили коло і теж вклонилися світським дамам. Нарешті вони поставали один навпроти одного обабіч натягнутої через усе поле вірьовки.

Привітавши один одного, герцог і граф наділи шоломи. Запала глибока тиша. За сигналом розпорядника суперники кинулись один до одного із наставленими вперед списами і щитами, які висіли в них на грудях і які вони притримували рукою. Перший удар вийшов неймовірно сильний. Обидва списи зламались і з тріском злетіли в повітря. Анна, яка мимоволі заплющила була очі, розплющила їх. З полегкістю зітхнувши, вона побачила, що Вільгельм міцно сидить на коні й бере іншого списа, якого йому подали зброєносці. Рауль де Крепі, що теж утримався в сідлі, і собі озброювався, готуючись до нового поєдинку. Випробувавши списи на гнучкість, обидва знов зайняли позиції.

Анна ніжно погладила руку Матільди, а та, збліднувши, не зводила очей зі свого чоловіка.

Розпорядник подав знак, і бій почався знову. Грубо підострожені важкі коні стали дибки й ураз стрімко помчали один до одного. Почувся страшенний тупіт копит, з-під яких летіли вгору й падали аж на юрму грудки землі. Якусь мить, що всім здалася вічністю, вершники стояли випроставшись у стременах один навпроти одного. Далі все відбулося дуже швидко. Рауль де Крепі покотився в пилюку. Вільгельм, який дістав у груди удар списом, теж звалився на землю. Серед натовпу здійнявся глухий гамір, але герцог уже підводився, тримаючи в руці меча. Оглушений граф ще полежав хвилю на землі, потім нарешті очуняв. Він сердито розв’язав зав’язки свого шолома, зірвав його з голови й пожбурив геть. Глядачі захоплено й водночас осудливо загомоніли. Рицар, одягнений у чорне — у цей згубний колір, — не викликав у них симпатії. Ті з людей, хто його знав, уже здогадувалися, що він провокує супротивника. Графа ненавиділи за його жорстокість і зневагу, з якою він ставився не тільки до ворогів, а й до друзів, не шануючи нікого на світі — ні Бога, ні людей. Одначе він приваблював своєю відвагою, вишуканістю, холодними голубими очима, обмереженими довгими віями. Борода, чуб і густі чорні брови підкреслювали блідість його обличчя.

Вільгельм теж скинув шолома, і тепер його голову захищав лише каптур кольчуги. Матільда міцно стисла Аннину руку. Було чути тільки брязкіт мечів та ухкання суперників.

Граф Валуа вправно володів зброєю, але йому бракувало запалу й молодості його супротивника. Кожен удар герцога був влучний і болючий. Вільгельм мав силу молодого бичка й наступав, не захищаючись, сповнений великого бажання виграти поєдинок на очах у своїх дам. Рауль де Крепі, нехтуючи правилами, навмисне завдав недозволеного удару, та Вільгельм його відбив. Такий графів вчинок викликав у герцога гнів. Вільгельм ударив плазом меча по графовому мечу, і той полетів геть. Рауль де Крепі, як справжній гравець, простяг руку своєму переможцеві й уклонився знатним жінкам та суддям. Скориставшися з цієї слушної нагоди, судді засурмили в ріжки. Коли ріжки змовкли, герольди закричали:

— Прапороносці, на коні, вийдіть із лав і вирушайте додому! А ви, вельможі, барони, рицарі та зброєносці, всі, хто взяв участь у турнірі перед дамами, хто гідно виконав свій обов’язок, тепер можете завчасно вийти з лав, бо приз уже присуджено, і його сьогодні ввечері дами вручать тому, хто його заслужив.

Сурми дали відбій; арена порожніла, веселі учасники турніру безладно покидали її.

Увечері у великій залі феканського замку після святкової вечері, що її влаштував герцог на честь своїх гостей та учасників турніру, судді та розпорядник оголосили, що зараз відбудеться вручення призу. Почесний рицар, якого супроводжував розпорядник, підійшов до королеви Франції і вклонився, давши зрозуміти, що саме її обрано здійснити цей ритуал. З двома дівчатами обабіч Анна рушила вслід за почесним рицарем, тримаючи в руках накритий тонким полотном приз — уламок списа. Перше ніж зупинитися перед рицарем, який виграв, вона в супроводі суддів та герольдів тричі обійшла залу.

— Вельможа Шонійський?.. Ви?! — вигукнула Анна.

— Даруйте мені, королево, — мовив той, уклякши одним коліном на підлогу, — приз виграв не я, а один із моїх воїнів. Але він дуже соромиться свого спотвореного обличчя й того, що він не рицар, і вважає себе не гідним того, аби його вшановували ви й це поважне зібрання. Ось чому, за порадою графині Фландрійської та суддів, замість нього отримати цей приз прийшов я, якщо тільки ви вважаєте, що ми цього гідні.

— Вельможо, я не дуже добре знаю правила вашої гри й охоче згодилася б із тим, що вирішили графиня та судді. Проте коли дозволите мені висловити свою думку, то скажу, що всяке обличчя, хоч би яке потворне воно було, варте того, аби на нього дивитися, якщо воно створене Богом. Це — вияв нашої пошани до Творця. А якщо ця потворність рукотворна, то на неї треба дивитись із співчуттям і з жахом через те, що хтось наважився її вчинити. А якщо обличчя тому чоловікові спотворено в бою за його володаря, то такого сміливця слід тільки вітати. У своїй країні я часто бачила таких героїв, у нас люди їх дуже шанують, і передусім мій батько, великий князь Київський. А що переможець цього турніру не рицар, то, як мені здається, він з усіх поглядів гідний того, щоб ним стати. Хіба ви іншої думки?

— Я відповідаю за нього, як за самого себе, і ладен бути йому хрещеним батьком.

Розпорядник проголосив:

— Перед вами благородна жінка, Анна, королева Франції, її супроводжують почесний рицар та панове судді. Вони прийшли вручити вам приз турніру, присуджений рицареві, що найкраще володіє мечем і палко прагнув здобути перше місце, рицареві, який сьогодні гідно бився в рукопашному поєдинку. її величність королева просить вас люб'язно прийняти цей приз.

Анна розкрила приз і простягла його Госленові. Той підвівся і, згідно зі звичаєм, поцілував королеву та двох дівчат. Розпорядник турніру повів королеву й дівчат на їхні місця, а тим часом у залі знову почалися танці.

Розлігшись на моріжку й утупившись очима в зоряне небо, Пилип та Олів’є Арльський почували себе так, ніби їх заколисувала музика з великої зали в замку. Хоч вони й словом не прохопилися один перед одним, але обидва здогадувалися, що кожен думає про королеву. Кожен потай беріг її в серці, виношував у собі слова, якими йому хотілося б звернутися тільки до неї, уявляв, як би він потягся до королеви… Пилип бачив, як вона з розплетеними довгими косами і з квітами в руках біжить до нього, сміється й кричить: «Зайчику! Мій гарненький Зайчику!» А Олів’є подумки милувався її ніжною шиєю, гнучкими пальцями, що перебирали струни арфи, яку вона опускала на подушки, зітхала й промовляла таким голосом, що аж брав його за душу: «Мій маленький Олів’є, я ніколи не навчуся добре грати на цьому інструменті. Я надаю перевагу своїм стареньким гуслям!»

Немовби змовившись, вони одночасно зітхнули й відвернулися один від одного, намагаючись приховати, хоч надворі було вже темно, що мрії збудили в кожного непогамовну хіть; від цього обом зробилося ніяково. Це їхнє одночасне зітхання розсмішило хлопців.

— Вставай, друже, деякі думки бувають згубні! Я знаю одне місце за фортечними мурами, де є гарні, добрі дівчата й не скупі ні на пестощі, ні на любощі. В цей славний день ми заслужили право розважитись!

— Ти, як завше, маєш слушність. Іди туди сам, вибери мені якусь ніжну, лагідну дівчину й приведи її сюди. Я певен, що в темряві вона покохає мене не вагаючись.

Олів’є не наважився сказати Пилипові, що хоч зовнішню красу він і втратив, зате набув внутрішньої, душевної; але хлопець знав, що дівчата рідко доходять такого висновку.

Взявшись під руки, вони повільно — Пилип іще накульгував — пошкандибали кам’янистою дорогою попід фортечним муром.