Після синової смерті ненависть, яку Ірина відчувала до королеви, здавалося, пригасла. Молода жінка напоїла Рауля де Крепі тією жахливою рідиною, яку було зібрано в священну вазу; такий бажаний наслідок не примусив себе чекати: її коханець тепер не спускав з неї очей. Незважаючи на кошмари, що інколи переслідували її ночами, Ірина була щаслива. Минали місяці, але графова поведінка анітрохи не змінювалась.
Анна знову завагітніла й проводила час здебільшого в санліському замку — в цьому найулюбленішому її місці. Вона виховувала дітей, піклувалася про бідарів, а особливо дбала про школу, яку щойно скінчили будувати.
Взимку 1056 року вона народила дівчинку, яка одразу ж померла. Але, мабуть, ще більшого болю завдала їй втрата Блискавки. Це була її вірна подруга, яка, пускаючись учвал, так нагадувала Анні про колишні тривалі поїздки верхи на берегах Дніпра та озера Ільмень у товаристві Пилипа… Анна так загорювала, що навіть Генріх занепокоївся.
Пилип… Що з ним? Цілими місяцями Анна чекала якоїсь вісточки від нього. Нічогісінько! Вона не могла повірити, що він забув про неї, що покохав іншу. Незважаючи на відстань, що розділяла їх, Анні здавалося, ніби він був зовсім близько від неї. Безперечно, в голову їй приходили безглузді думки. Часто в Анни виникало таке враження, ніби до неї прикипав його погляд, і тоді вона Мусила підводити голову й озиратися. Але марно, його не було, самі тільки знайомі обличчя з її оточення. Любий Пилипе, хоч збігло стільки часу, мені так тебе бракує!.. Король не зумів повестися так, щоб Анна забула того, кого потай і далі називала Зайчиком. А Олена, яка розуміла силу цих спогадів, ніколи не нагадувала їй про молодого боярина з дружини великого князя Київського.
Адель Фландрійська, приязнь якої до Анни не згасала, хотіла якось розвіяти цей смуток у невістки. І тут слушна нагода трапилася завдяки політичним обставинам: до графа Фландрійського мав приїхати норвезький король Гаральд Гадрада, щоб обговорити з ним намір Едуарда Етелінга, останнього прямого нащадка короля Етельреда, повернутися до Англії. Гаральд був проти цього повернення, хоч згоду на нього дав сам германський імператор, і хотів заручитися підтримкою Бодуена. Графиня вблагала чоловіка, щоб той попросив норвезького короля взяти з собою в дорогу й королеву Єлизавету…
Коли Єлизавета Київська разом із Гаральдом Норвезьким зійшла з судна на берег у порту Брюгге, вона мала вельми похмурий вигляд. Стомлена в дорозі, королева нетерпляче вислуховувала вітальні слова, що їх виголошували міський єпископ, граф та представники різних гільдій. Нарешті до неї рушила фландрійська графиня у супроводі вишуканої молодої жінки. Єлизавета оглянула зі знанням справи важку голубу оксамитову сукню з вишитими й прикрашеними хутром рукавами, що визирала з-під накинутої на плечі розкішної лисячої шуби, такої схожої на її шубу… За кілька кроків вишукана жінка зупинилася й схрестила на грудях руки в зелено-червоних шкіряних рукавичках. Єлизавета крадькома зиркнула на Адель.
І тоді королева Франції й королева Норвегії в єдиному пориві підібрали поли своїх шуб і кинулись одна до одної.
— Єлизавето!
— Анно!
Сестри довго обіймалися, гладили й роздивлялися одна одну. Якими далекими здавалися їм ті часи, коли вони з розпущеними косами мчали назустріч батькові! Молодша Анна рідко коли прибігала перша. Але Єлизавета не користалася з того, що була старша, й залюбки ділилася з сестрою місцем в обіймах Ярослава, який ніс обох їх, за його словами, до царства німф…
— А про мене ви забули?
— Гаральде!
— Підійдіть, сестричко, дайте я вас поцілую. Ох, якою ж гарною ви стали! Що зробилося з безстрашною мисливицею руських лісів? Якби я не був закоханий в Єлизавету, то викрав би вас у короля Франції.
Анна сміялася, плакала, безперестану говорила рідною мовою, розчуливши графиню, що не спускала з неї очей.
Коли радість від зустрічі трохи вляглася, служники привели пишних коней, на яких посідало норвезьке королівське подружжя, королева Франції, граф і графиня Фландрії, єпископи та вельможі з їхнього почту. Процесія повільно вирушила до Брюгге, де вирували святкові юрби людей.
Єлизавета радо зустрілася з Оленою та Іриною, які супроводжували маленького Філіппа; хлопчик відмовився привітатись зі своїми двоюрідними братиками Магнусом та Олафом.
…Місяць збіг, наче один день. Настав час розлучатися. Анна довго стояка на березі й дивилася, як віддалялося судно. Коли воно зникло в тумані, Олена потягла її до повоза, де на неї чекала графиня Фландрійська.
— Ви хочете застудитися й злягти, що стоїте так довго на холоді?! Погляньте, як ви тремтите! Якщо з вами щось станеться, мій брат Генріх мені цього не подарує… А ви, до того ж, іще й плачете!.. Це так ви віддячуєте мені за те, що я наполягла перед чоловіком, аби він домігся приїзду королеви Норвегії!
— Даруйте мені, Адель, я й справді погано віддячую вам за вашу щирість. Я вже казала вам, яке щастя принесла мені ця несподівана зустрів. Я ніколи не зможу вам сповна віддячити. Чому, моя люба сестро, радість завжди закінчується горем?..
Навесні 1057 року Анна на пропозицію Матільди здійснила паломництво до Мон-Сен-Мішеля. Зачарована красою святилища, яке, здавалося, виринало з хвиль, вона молилася з особливим запалом. Ченців у монастирі дуже зворушили дари, які вона їм принесла. Коли Анну з усією щиросердістю приймали монархи Нормандії, її вельми здивувало приязне ставлення населення до своїх володарів, багатство міст і сіл, той лад, що панував у цілому герцогстві. Нічого такого не було у Франції, де графи та барони не переставали сваритися між собою. Королеву схвилювала також та любов, яка єднала Вільгельма й Матільду. Любов, що вживалася з жорстокістю: хіба герцог не переймався несамовитою люттю й не волочив дружину за коси по вулиці в Кані після однієї сімейної сварки?! Аннин подив розважив Вільгельма: він вважав, що добрий чоловік має бити дружину щоразу, коли вона цього заслуговує.
— Слава Богу, король ніколи так не поводиться зі мною!
— Ще б пак, він же тільки називається чоловіком!
Це зауваження прикро вразило королеву. Вільгельм це помітив і пошепки вибачився. Якби не було його самого, то герцога міг би замінити такий чоловік, як Рубцюватий… З часом герцог перейнявся до Пилипа справжньою приязню і домігся в Гослена Шонійського, щоб той надав йому волю. Тепер цей молодик належав до особистої охорони герцога. Вільгельм замовив для свого нового друга в одного вправного зброяра з Толедо срібну маску з шовковою підкладкою; маска так добре облягала понівечене обличчя, що невдовзі ніхто вже не звертав на нього уваги. Тож хіба могло не спокушати жінок це обрамлене довгим волоссям, яке носив Пилип, срібне обличчя, що вилискувало на сонці, ця міцна й гнучка постать, така приваблива, незважаючи на те, що Пилип накульгував, цей хрипкий і надсадний голос?
Увесь час, поки королева Франції перебувала в Нормандії, Пилип тримався збоку, відмовляючись брати участь в урочистостях. Та одного разу він наважився підійти у своїй масці досить близько до Анни, щоб почути її голос. Як бувало вже й доти, Пилип помітив, що її постать раптом напружилась, і Анна повільно, стримано озирнулась. Аннин погляд ковзнув по ньому, відтак запитально… здивовано… розчаровано… втупився кудись у порожнечу й нарешті роздратовано знову впав на нього. Пилип мусив зібрати всю свою мужність, згадати про свою клятву, щоб не кинутися їй до ніг і не закричати:
«Розплющ очі, поглянь на мене!.. Невже не впізнаєш?.. Я Пилип! Безсердечна ти жінка!.. А я, хоч би яка ти була негарна, скалічена чи постаріла, впізнав би тебе серед усіх жінок на світі!.. Ти для мене навіки кохана!..»
Пилип не зміг витерпіти цей погляд, який, по суті, не бачив його, і пішов геть, насилу стримуючи сльози.
— Хто це? — спитала Анна в Матільди.
— Я знаю про нього тільки те, що мій чоловік має його за щирого друга. Його називають Рубцюватим — мабуть, через те, що страхітливі рани зовсім спотворили йому обличчя. Мій володар не відповів на жодне моє запитання й наказав мені більше не заводити про нього мови.
— І ти з цим змирилася?
Матільда, зашарівшись, похнюпила голову.
— Не зовсім.
Жінки розсміялися.
— Отже, ти розмовляла з цим Рубцюватим? Хто він?
— Так, розмовляла, але нічого не дізналася від нього. Хоч Рубцюватого й не посвячували в рицарі, він каже, що він — мандрівний рицар…
— Він не рицар, і Вільгельм обрав його собі за друга?
— Його посвятять у рицарі в соборі святої Анни…
— В соборі святої Анни? — перепитала королева, замислившись.
— Еге ж, на свято твоєї заступниці. Так вирішив сам герцог.
— Ах, герцог…
— Ти розчарована?
— Чому я маю бути розчарованою? Цей рицар у масці мене анітрохи не цікавить.
— Чи не нагадує він тобі отого вродливого дружинника з твого краю, про якого ти розповіла мені невдовзі після народження свого первістка?
— Замовкни!
Матільда, хоч і звикла до того, що на неї нерідко гримав Вільгельм, здригнулася від люті, якою був сповнений голос подруги.
— Даруй мені, я не хотіла завдати тобі болю. Я гадала, твоя довірливість дозволяє мені знову поговорити з тобою про нього.
— Мабуть, мені не слід було втрачати самовладання. Але як ти можеш порівнювати мого Пилипа з оцим кульгавим, потворним мужлаєм, що, як я чула, не вилазить із шинків та бігає за дівчатами легкої поведінки! Я запитую себе, чому Гослен Шонійський, хоч як шанобливо він ставився до цього чоловіка, спровадив його із свого двору?
— Не дивуйся, цих кульгавих і потворних кругом хоч греблю гати. Не всі такі милосердні, як ти.
— Знаю, — мовила Анна, знітившись. — Я щоразу страждаю, коли бачу його… Ти це й сама помітила… Щось у ньому, особливо його рухи, нагадує мені про мого втраченого друга… Я ненавиджу цього кульгавого за те, що він нагадує мені про Пилипа, що він — тільки його невиразна тінь… Його присутність ображає мої спогади. Ти дуже кохаєш свого чоловіка й не можеш цього збагнути!
— Ходімо помолимося перед Пресвятою дівою Марією. Хай вона вблагає свого ласкавого сина дати тобі спокій і забуття.
— Я щодня прошу в Бога цього спокою, але ніколи не прошу забуття! Спогади про щасливі дні юності допомагають мені жити й легше зносити моє вигнання.
— Як мені тебе шкода! На землі свого чоловіка, своїх синів ти почуваєш себе, наче у вигнанні! Та ж усі тут тебе люблять! Невже наша любов для тебе — ніщо?!
— Люба Матільдо, не думай так. Я вельми високо ціную твою щиру приязнь до мене, приязнь герцога, люб’язного трубадура Арльського й вірного Гослена. Та я часто прокидаюся серед ночі й мрію: «Ось повернусь я під небо Новгорода…»
— Довіку ти туди не повернешся. Ти — королева Франції, ця країна навіки твоя.
Анна гордо підвела голову.
— Я знаю свої обов’язки перед королем, перед Францією і самою собою. Я дуже пишаюся тим становищем, у яке мене поставив Господь, і ніколи не виявлюся не гідною його ласки. Я мушу так поводитися в ім’я мого покійного батька, князя Київського, в ім’я моїх славетних предків… Але, знаєш, що більше часу минає, то дужче мені бракує Русі…
— Хай Бог простить нас не за те, що ми не зуміли допомогти вам забути рідний край — цього не можна й не слід робити, — а за те, що ми не допомогли вам полюбити нову батьківщину, — сказав Вільгельм, який щойно підійшов до молодих жінок і якийсь час слухав їхню розмову.
— Помиляєтесь, Вільгельме, я люблю Францію, хоч вона мені й не сниться, — відповіла королева, тяжко зітхнувши.
— Матільдо, люба моя, і ви, пані Анно, я хотів би, щоб ви були присутні на церемонії посвячення в рицарі моїх зброєносців. Церемонія відбудеться на честь народження мого сина Вільгельма…
На престолі у світлі від свічок блищало сім шпаг.
Висповідавшись у каплиці замку Фалез, Пилип провів ніч у молитвах серед молодих зброєносців, найстарший з яких мав сімнадцять років. Усупереч волі герцога він відмовився стати рицарем одноосібно, як цього бажав герцог.
— Я не гідний такої високої честі,— сказав Пилип.
Вільгельм не наполягав.
Цілу ніч колишній дружинник князя Київського думав тільки про неї — про жінку, що втікала від тієї потвори, якою він став, жінку, що виказати себе перед нею йому назавжди забороняла його ж присяга. Він молив Бога вберегти його від порушення цієї присяги, зробити його гідним довіри герцога Нормандського й благословити на рицаря без страху та догани. Він благав у Пречистої діви Марії захисту для королеви.
На світанку Пилип, глибоко зосередившись, вислухав службу Божу. Потім прийняв причастя з рук єпископа міста Байє. Йому здавалося, що його шпага на престолі блищить яскравіше за решту. Він знав, що Вільгельм вибирав цю шпагу особливо старанно і що в її руків’ї містилася свята реліквія, якою герцог дуже дорожив.
Над полудень засурмили мисливські ріжки, і семеро претендентів на рицарський титул в’їхали у великій кареті на подвір’я замку. Тут на них чекав із батьковою короною на голові той, хто мав посвятити їх у рицарі,— Вільгельм, герцог Нормандський, оточений баронами, рицарями, духівництвом. На помості, на який вели три східці, стояли світські жінки і в першому ряду — Анна та Матільда. Одна з них була в голубій сукні з рукавами, облямованими білим хутром, друга — в червоній сукні, обшитій чорним хутром. У важких складках їхніх подолів губилося розшите золотом та сріблом мереживо. їхні гарненькі обличчя огортали вуалетки, що їх підтримували карбовані срібні брошки.
Один за одним зброєносці підходили до герцога. Той підперізував їх паском з освяченою шпагою і прикріплював їм до чобіт остроги. А коли його помічники закінчували їх одягати, кожен із них присягав дотримуватися законів рицарства й проказував молитву. Нарешті шістьох юнаків було споряджено, і Вільгельм, давши кожному стусана, проказав:
— Будь рицарем!
Хоч стусани були досить болючі, ніхто з хлопців і оком не змигнув.
Потім настала Пилипова черга. Коли його стан обперезав пасок і він відчув, що при боці в нього повисла шпага — Вільгельмів подарунок, — яку він назвав Морою, Пилип зиркнув на поміст і прошепотів надсадним голосом:
— Пресвятий Господи, всемогутній Отче, ти дозволив вдаватися на землі до меча, щоб класти край люті злостивців і боронити справедливість. Задля захисту людей ти запровадив рицарський титул, тож наповни серце раба свого добром, щоб він ніколи не користався цією шпагою з метою когось скривдити, а хай він користується нею тільки для захисту справедливості й законності.
Проказуючи цю молитву, Пилип утупився в очі Вільгельма, який, ступивши два кроки назад, дав і йому стусана:
— Будь рицарем, друже!
Сівши на коней, нові рицарі під’їхали до жінок і вклонилися, а потім стали показувати своє вміння їздити верхи та орудувати зброєю. Найспритнішим виявився, на думку всіх, рицар у масці, до якого, здавалося, герцог ставився з найбільшою пошаною.