Анна Київська

Розділ десятий КОРОЛІВСЬКИЙ БЕНКЕТ

Провівши Анну до кімнати, Генріх уклонився й залишив її на придворних дам. Коли з неї зняли важку накидку, вона з полегкістю зітхнула й мовчки дала роздягти себе. Ніхто з жінок не порушував мовчанки, тільки Олена накинула на королеву шмат ще вогкого, напахченого тонкого полотна. Анна знову відмовилася надягти один з уборів, запропонованих Генріхом, надавши перевагу батьковим сукням. Вона вибрала одну з них під колір своїх очей, з комірцем і рукавами, обшитими широкими, золототканими стрічками, а також коротку білу накидку, розмальовану сценами із сільського життя. Вона була в чоботях із золотавої шкіри, над її чолом здіймалася висока, інкрустована смарагдом, облямована знизу перлами й самоцвітами корона. Придворні француженки охнули — так їх зачарували розкішні прикраси з країни, яку багато хто тут вважав дикунською; коли б онука Володимира Великого змогла прочитати їхні думки, то тільки посміхнулася б.

Прийшов церемоніймейстер і повів Анну до великої зали архієпископату, де мав відбутися бенкет.

Коли Анна ступила до зали, всі замовкли, замилувавшись вродою молодої королеви, яка приїхала до них так здалеку і тепер із високо піднесеною головою самотньо йшла серед придворних, чиїх звичаїв вона не знала.

Анну провели за стіл, де вже сиділа сестра короля принцеса Адель, дружина графа Фландрійського, та їхня донька Матільда, наречена герцога Вільгельма Нормандського, якого недруги називали Байстрюком, графиня де Крепі, гарненька графиня Анжуйська, графиня Шартрська та графиня Меланська, вдягнені в барвисті, гаптовані золотом шати. Всі вони були у вуалетках, що їх притримувала корона або золота пов’язка. Анна сіла на стілець з тонко різьбленою спинкою. Графи сиділи окремо, так само, як і єпископи та люди з королівського двору. За п’ятим столом, цебто за королівським, повсідалися реймський архієпископ, посланець норвезького короля Ярль Вастерготландський Рагнвальд, який, окрім подарунків від свого володаря, вручив Анні яшмове намисто від її сестри Єлизавети, а Генріхові — намсуський меч від короля Гаральда, посланець угорського короля Андрія Бан Темешвар-Коппанійський, отець Гуго із міста Клюні, що був представником польського короля та германського імператора, граф Сассекський, посланий англійським королем Едуардом, принци-єпископи Арнольд Родезький та Ебегерард Трірський, посадник Остромир та псковський князь Судислав.

Пролунали голоси оповісників, і до зали ввійшов король Франції. Архієпископ поблагословив гостей. Монарх подав знак, гості помили руки теплою водою в мисках, що їх принесли слуги, і почався бенкет.

Спершу на столи подали страви з дичини: фазанів, довге пір’я на яких тремтіло, коли їх несли; засмажені козулі, що, здавалося, ладні були зістрибнути з таць — таке високе було мистецтво кухарів, які надали цим тваринам вигляду живих; лані в присмаченій прянощами підливі; вепри з прикрашеними цукровими квітами шиями, що викликало в гостей захоплені вигуки. Зброєносець-різник порізав дичину перед сувереном. Служники, стоячи навколішки, подали м’ясо королю; той поклав шматок козулі на скибку прісного хліба завтовшки в чотири пальці й простяг королеві.

Потім настала черга птиці, що, здавалося, ладна була злетіти: гуси з розпростаними крильми, жирні каплуни, начинені пулярки, голуби на рожнах. Відтак подали рибу: вугрів, міног у гострій приправі, щук із роззявленими пащами, лососів, що ніби визирали з морської хвилі. І, нарешті, на солодке: численні торти й оладки, тремтливі креми, привезені зі Сходу зацукровані плоди, і до всього того — біле вино з медом, що вдаряло в голову.

Стояв веселий гамір: барони, єпископи й рицарі підкликали служників і вимагали ту чи ту страву, і служники бігли в усі боки, щоб виконати їхню волю.

Анна їла з неабияким апетитом, і гості помітили це й зі сміхом обговорювали.

Наприкінці бенкету реймський архієпископ підвівся, проказав пообідню молитву й разом з єпископами та своїм почтом покинув залу, давши повну волю жонглерам та блазням. І хоч поштива Матільда Фландрійська засипала Анну запитаннями, які та погано розуміла й на які відповідала лише усмішкою, хоч графиня Анжуйська раз по раз кумедно кривилася, Анна нудьгувала й дедалі частіше позіхала, затуляючи рота долонею. Вона із заздрістю позирала на королівський стіл, де після того, як залу покинуло духівництво, панували неприховані веселощі. Здавалося, Генріха страшенно розважало кривляння трьох молодих зброєносців, які підсіли до нього, тільки-но із зали вийшли єпископи. Анні здалося, ніби Готьє де Мо та Роже Шалонський зробили якийсь нетерплячий жест, показавши так своє невдоволення. В Анни склалося враження, що тепер гості споглядали її куди допитливіше, ніж на початку бенкету, й раз по раз зиркали то на короля, то на неї.

Загальну увагу привернула поява музики; всі зустріли його схвальним шепотом і оплесками — вони пролунали на знак самого короля, що підвівся з місця. Обличчя в музики було ангельської вроди. Медово-біляві кучері м’яко спадали йому на плечі, обрамляючи безвусе й безбороде обличчя з дитинно відкопиленими губами. Судячи з усього, йому було не більш як чотирнадцять років. Рука, якою він підтримував позолочену арфу з баранячою голівкою, була така тендітна, ніби дівоча. З-під його надто короткої, з розрізами ззаду й спереду туніки із золотими китичками, визирали щільно обтягнені яскраво-рожевими шовковими штанами стегна. Маленькі ноги були взуті в черевики з кордовської шкіри, такі самі зелені, як і туніка.

— Він носить ваші кольори, — зауважила Аделаїда де Крепі королеві Анні.

Служники підсунули ослінчика, на який сів підліток. Граційним рухом він поправив арфу і взяв у тендітну руку медіатор зі слонової кістки. Король відкинувся на спинку стільця й заплющив очі.

У повній тиші хлопець заграв мелодію, якої Анна зроду не чула. Це була легка, сухувата музика, що навіяла Анні думки про молоде листя на березах у весняному Новгороді. У залі з грубою оббивкою, де стояв затхлий дух гострих приправ та вина, музика була мов подих свіжого леготу.

Хлопець заспівав голосом русалки, високим і глухуватим водночас. Анна не розуміла слів, але з виразу облич у жінок здогадалася, що то була пісня про кохання. Потім він заграв бравурну мелодію, від якої всі чоловіки повипростували спини, постискали кулаки, і в них заблищали очі. Музика скінчив під грім оплесків та захоплених криків. Він уклонився Анні, відтак королю, який подав йому знак підійти до нього. Монарх підвівся й міцно обійняв хлопця, який почервонів, мов дівчина. Графині де Крепі та Анжуйська щось шепнули одна одній на вухо й пирснули зо сміху. Матільда понурила голову, крадькома зиркнувши на Анну. Ввійшли ще музики, і хлопець сів позад Генріха, який не приховував свого задоволення.

Здогадавшись, що королева зацікавилася співаком, гарненька графиня Анжуйська нахилилася до неї.

— Його звуть Олів’є Арльський, він родом із краю королеви Констанс, королевої матері. Король ставиться до хлопця, як до сина.

— А чому вам стало так смішно? — спитала Анна.

— Облиште безглузді плітки! — вигукнула принцеса Адель. — Ви забуваєте, що мій брат — король!

— Він король тому, що ми цього хочемо! — відрубала графиня де Крепі. — Не забувайте, що в мого чоловіка куди більше земель, ніж у королівства.

— Я знаю, — зітхнула принцеса. — Та зараз не час про це нам нагадувати. Одначе запам'ятайте, що він помазаник Божий і ваш монарх.

— Гарний мені монарх, який надає перевагу хлопцям перед жінками!

— Замовкніть! Хіба ви забули, що розмовляєте при королеві?!

— Вона нас не розуміє,— мовила графиня де Крепі, знизавши плечима.

Матільда, всміхнувшись, узяла Анну за руку. Це була низенька на зріст, худенька чорнява дівчина з гарними очима й лагідною усмішкою. Цей її приязний жест зробив Анні приємність. Анна всміхнулася до короля, побачивши, що він підходить до їхнього столу. Обличчя в нього знову було насуплене, як і під час їхньої першої зустрічі. Невже вона не сподобалась йому? Невже він не вважає її гарною, гідною народити спадкоємця французького престолу? Звиклій з дитинства до лестощів батька й братів, до люб'язності їхніх друзів, чоловіка її сестри Єлизавети, хороброго норвезького короля Гаральда, цього великого шукача пригод і жінколюба (то саме він назвав її чарівницею Морою, словом, яке привіз зі своїх мандрів по світу), Анні подобалося, коли віддавали належне її вроді. Хіба вона не помітила з тривогою, за яку одразу ж попросила прощення в Бога, масний погляд чорнявого графа де Крепі, чоловіка тієї графині,| яка так розгнівала сестру короля? Хіба буркотун Гослен Шонійський не був найбільш закоханим у неї супутником у дорозі? Хіба єпископи Роже та Готьє не підпали під чар її краси?

— Пані, нам час іти звідси.

Анна, ледь усміхнувшись, узяла простягнену королеву руку.