Анна Київська

Розділ двадцять восьмий СЛЬОЗИ КОРОЛЕВИ

Від самого початку осені не вщухали дощі, і ліси та поля обернулися на болота, що стали на заваді полюванню й війнам. Вельможі в замках нудилися й тремтіли від холоду, збавляючи час за пиятиками. Ці пиятики часто закінчувалися оргіями зі служницями та селянськими дочками, яких вельможі вимінювали в їхніх родин щонайбільше за мішок зерна.

Анна сиділа в залі санліського замку, тримала на колінах шитво й дивилася крізь зеленувату шибку вузького вікна на сіре небо, з якого, здавалося, назавжди зникло сонце. По її щоці покотилася сльоза й упала на руку.

— Мамо, чому ви плачете?

Королева похилила голову й усміхнулася хлопчикові, що грався біля її ніг.

— Чому ви плачете? — знову спитав він.

— Я не плачу, любий синку, то на щоку мені ненароком упала крапля дощу.

Хлопчик недовірливо подивився на матір.

— Іди пограйся з братиком.

— Я не люблю гратися, мені хочеться весь час бути з вами, — сказав хлопчик і пригорнувся до неї.

Кілька хвилин вони сиділи, обійнявшися мовчки; в залі згасало останнє світло сумного дня.

У каміні тріснуло поліно, сипонувши іскрами.

Раптом у другому кінці великої зали почулася чиясь важка хода, потім брязкіт і сміх. Прибігли три служники із смолоскипами і закріпили їх на стінах.

— А ти, сину мій, весь час тримаєшся за мамину спідницю?

Захоплені зненацька, королева й маленький Філіпп аж скинулися. Хлопчик сховався за бильце крісла, з якого підвелася королева.

— Пора вже забирати цього хлопця в жінок. Скільки йому?

— Рівно п’ять років.

— Ви надто пестите його, ще зробите з нього боягуза!

— Це мене дуже здивувало б, володарю. Він найкращий у замку вершник серед дітей свого віку.

— І то правда, — мовив король уже трохи лагідніше. — Мені казав про це граф Валуа. А ви знаєте, що моя небога Матільда Нормандська забрала до себе Сімона, графового сина, щоб бути йому за матір?

— Вона казала мені, що має намір це зробити, якщо чоловік не стане їй на заваді. До речі, хіба він не згодився на прохання графа Валуа взяти його сина у свій дім за служку, коли малому виповниться сім років?

— Еге ж. Рауль де Крепі не має собі рівних, коли добивається якоїсь вигоди для себе або для своїх родичів.

До короля підійшов, маніжачись, юний хлопець із довгим чубом, надто червоними губами і зухвалими, сміхотливими голубими очима.

— Ваша величносте, ви обіцяли послухати мою пісню.

— Я не забув, голубе. Побудь із своїми товаришами. Я підійду до вас.

Коли Анна побачила гарного співака, в неї защеміло серце. Після згубного походу на Нормандію вона більше не бачила Олів’є Арльського. Генріх відмовився відповідати на її запитання, і жоден із трубадурових товаришів не міг чи не хотів сказати їй щось певне. Вона не розуміла поведінки свого чоловіка, який доти не міг прожити без коханця жодного дня.

Тож Анна вирішила поспитати ще раз.

— А ви не знаєте, що сталося з трубадуром Олів’є? Чому його більше не видно при дворі? Він уже вам не подобається? Може, він припустився якоїсь помилки? Чи не спіткало його нещастя? Я сумую без нього.

— Сумуйте собі, скільки вам завгодно, але при мені про нього більше й не згадуйте!

— Чому ви так гніваєтеся? Благаю вас, скажіть, що з ним усе гаразд.

— Годі! Більше ні слова про нього! Це вас не стосується… Сину мій, ви теж наважуєтесь звести на мене руку? — промовив Генріх, піднімаючи хлопчика, який відбивався й кричав. — Замовкніть, сину мій, а то я накажу замкнути й вас у дуже темний карцер.

Олена вирвала малого з королевих рук і, наскільки їй дозволяла її огрядність, кинулася навтіки. Анна, стримуючи сльози, побігла їй услід і зникла за завісками, що відгороджували від зали її молитовний куток. Із зали до неї долинав спів і сміх.

Скільки часу вона пробула в цьому пригніченому стані? Холод вивів її із сумних роздумів. Анна взяла хутряну накидку, загорнулася в неї і лягла на килим, утупившись очима в полум’я нічника.

— Анно… Анно Ярославно, прокинься!

— Це ти, Олено? Мені снилося, нібито я в батьковому палаці…

— Дочко моя, тебе кличе король.

— Мене кличе король?

— Еге ж, у своє ліжко.

— Щоб поділити його з одним із його любчиків?

— Не будь такою злою, дочко, він же твій чоловік!

— Поганий чоловік. Він з огидою лягає зі мною в ліжко. А втім, після народження моєї бідолашної дитини він ще жодного разу не підходив до мене й щовечора відсилає мене спати до придворних дам та служниць! Не піду!

— Невже ти забула, що найперший твій обов’язок як королеви Франції — народжувати йому синів?

— Я вже йому двох народила.

— Цього мало, коли згадати про те, скільки народила твоя мати Індігерда…

— Мої мати й батько любили одне одного. Для них кохатися було так само природно, як їсти й пити. А про короля цього не скажеш. Йому здаються природними пестощі не дружини, а слуг. Отож нехай і робить їм дітей!

— Замовкни, а то ще хтось почує!

Анна зареготала.

— Сердешна Олено, тут усі знають, що король віддає перевагу хлопцям, а не жінкам.

— Королева не повинна цього знати!

— Годі розбалакувати про Генріха та його пестунчиків. Іди й скажи йому, що я нездужаю.

— Але ж…

— Поквапся виконати мій наказ, я стомилася.

Анжель Люссакська саме докінчувала заплітати королеві коси, коли король відсунув завіску.

— Ця опасиста селючка Олена сказала мені, що ви занедужали. Звісно, вона, за звичкою, висловилася невдало, бо ви, я бачу, маєте чудовий вигляд. Чи не так, любий Тьєррі?

Тьєррі Лісовий — хлопця називали так через те, що мисливці знайшли його в санліському лісі,— погойдав білявими кучерями, і на обличчі в нього з’явилася гримаса невдоволення й сумніву.

— Ні?.. Одначе королева — чи не найвродливіша жінка у Французькому королівстві. До речі, спитай у Байстрюка Нормандського, що він думає про це…

— Генріху!

— Що, моя пані?

— Ви забагато випили!

— Лише стільки, скільки треба, щоб забути про ваш холодок, моя рибонько. Але я згоден усе вам вибачити. Ходіть, погрійте свого старого чоловіченька… Нам треба народжувати принців для Франції!

Вони перетнули велику залу; попереду йшли два юнаки із смолоскипами в руках. То тут, то там на солом’яних матрацах спали слуги й служниці, зброєносці.

Король розсунув завіски біля просторого ліжка й повалив Анну; вона, скорившись, заплющила очі й чекала, коли чоловік накинеться на неї. Незабаром вона почула стогін та якесь дивне шарудіння й зрозуміла, що Генріха попередньо пестить гарний білявчик, аби той міг виконати свій подружній обов’язок. Коли король був готовий, він задер на ній сорочку й за допомогою чужої руки встромив у неї прутня. Анна відвернула обличчя, щоб приховати сльози сорому й огиди. Дуже швидко Генріх обм’як і відірвався від тіла, до якого відчував саму відразу. Потім, зітхаючи, пригорнувся до Тьєррі, який переможно дивився на королеву.

Король кохався так із королевою щоночі майже цілий рік — аж до того дня, коли Анна сказала йому, що, мабуть, знову завагітніла. І від цього обоє відчули неабияку полегкість.

У королівстві знову запанував голод. Дощі вимолотили хліба на пні і зрештою згноїли убогий урожай зовсім. На розгрузлих дорогах знову з’явилися юрби злидарів, яких голод вигнав з їхніх хиж. Вони товпилися біля брам міст, замків та монастирів, сподіваючись вижебрати шматок хліба. Анна розпорядилася відчинити двері церков і прихистити в них безпритульних. У лікарні, заснованій з її волі, опікувалися хворими та маленькими сирітками. Незважаючи на вагітність та лютий мороз, вона щодня провідувала хворих. Анна намагалася бодай трохи втішити їх, а потім дбала про похорон тих, хто помер уночі. Наглядала вона й за уроками у своїй школі, допомагала роздавати гарячий суп у церквах, накладала податки на вельмож та знатних жінок. Кожне з них мало зробити свій внесок. Найщедріший серед усіх був, як завжди, Рауль де Крепі; на превелике невдоволення Ірини, чиї ревнощі, на якийсь час погамовані, спалахнули ще з більшою люттю, він надав королеві необмежений кредит.

Якось увечері, коли Анна поверталася з лікарні в супроводі тільки одного слуги, до ніг їй кинулася жінка, простягла пергаментний згорток, а тоді так швидко втекла, що королева не встигла й слова промовити. Паж нічого не помітив. Надворі було надто темно, щоб читати послання, і Анна подалася до школи. Діти вже були в оселі, вчителі молилися в каплиці, класна зала стояла порожня. На вчительському місці ще горів маленький вогник. Анна, спровадивши слугу, примостилася біля цього світла.

Що могли означати ці незграбно накреслені знаки? Вони нагадували їй… О ні, цього не може бути! Тут ніхто, крім Олени та Ірини, що розмовляли з нею, а також маленького Філіппа, який белькотів лише кілька слів, київською мовою писати не вмів. Анна ледве розшифровувала ці знаки. І що далі вона читала, то дужче переймалася почуттям радості з домішком нестерпної туги. Саме мовою її країни хтось давав їй звістку про Олів’є Арльського! Таємницю невідомого автора листа Анна вирішила розгадати потім. А зараз їй треба якнайшвидше розшукати місце, де король тримає Олів’є. В листі писалося, що трубадур перебуває не в паризькому будиночку, а найімовірніше, в одному з королівських замків, либонь, у санліському. Невідомий благав королеву в ім’я її вільного й щасливого дитинства допомогти йому врятувати Олів’є.

Врятувати трубадура — це було її найбільше бажання! Але чи то хтось не приготував для неї пастку? В кого спитати поради? Кому довіритись? Ох, як же їй знову бракувало Матільди!

Анна знала про взаємини між Іриною та Раулем де Крепі, але не знала, яку ненависть відчуває до неї ця молода жінка. Анна часто захищала її перед матір’ю, Оленою, яка так мріяла про багатого нареченого для своєї дочки й жила в горі та соромі. Тож королева й вирішила розповісти Ірині про свій намір потай зустрітися з графом Валуа.

Коли королева й не померла того ж таки вечора від отрути у вині, яке призначалося для неї, то тільки тому, що надто жадібний слуга, перше ніж подати склянку їй, підніс її до своїх губів і сконав у жахливих муках на очах у приголомшеного двору. Після цієї пригоди всіх, хто мав доступ до вина, кинули у в’язницю, а слуг зобов’язали куштувати кожну страву й кожен напій, що їх подавали на королівський стіл.

Зрештою ці обставини примусили Ірину виконати свою місію.

Анна саме насипала останній ополоник супу хворим у лікарні, коли до палати в супроводі зброєносців увійшов Рауль де Крепі.

— Королево, ви запрошували мене, ось я й прийшов.

Молода жінка зробила прихильний жест, і граф це помітив.

— Здається, ви здивувались, побачивши мене. Невже я не так зрозумів ваше бажання?

— Даруйте мені, графе, я дуже заклопотана цими бідолашними людьми. Я хотіла подякувати вам від їхнього імені й від себе за вашу щедрість.

— Ви, пані, вже мені подякували. Я сподівався, що ви хочете попросити в мене чогось іще.

Анна з полегкістю зітхнула. Він давав їй змогу поговорити з ним наодинці.

— Ходімо, графе, я покажу вам новий покій. Його ще ніхто, навіть сам король, не бачив. Але це якийсь час ще має лишатися таємницею.

Рауль де Крепі наказав зброєносцям зачекати на нього, а сам пішов за королевою.

— Як вам подобається цей покій? Тут можна буде поставити сорок ліжок.

— Справді, справді, гарний покій, — пробурмотів де Крепі з насупленим виглядом.

— Графе, вислухайте мене не перебиваючи. Але спершу заприсягніть на хресті, що жодне слово з нашої розмови звідси не вийде.

Від подиву граф прикипів до місця. Невже ця жінка, якої він так прагнув стільки років, хоче таємно поговорити з ним? Щоб цю таємничість зробити ще глибшою, він ладен був поклястися їй у всьому, хоч би чого вона забажала.

— Ну, графе, я чекаю! Присягайте на хресті або йдіть звідси.

Ох, ця її блідість, цей невдоволений вираз, цей заклопотаний погляд… Яка ж вона гарна!

— Присягаю на хресті, що ніколи вас не зраджу.

— Я хочу просити вас допомогти мені розшукати Олів’є Арльського…

— Він…

— Не перебивайте мене. Гадаю, він у цьому замку. Я оглянула всі закутні, крім підземелля, — воно замкнене і його охороняють озброєні люди. Прошу вас, проведіть мене туди.

— Вас? Королеву?

— Прошу вас, я хочу розшукати його живого…

— А чому ви гадаєте, що він іще живий?

— Я це відчуваю.

— Зрештою, якщо його замкнули в цьому замку, то це зроблено за розпорядженням короля. Невже ви хочете, щоб я пішов супроти наказів свого короля?

— Якщо ви не допоможете мені, він його вб’є.

— Чого ви так побиваєтеся за цього трубадура? Ви його любите?

— Так. Як сина, як брата.

— Одначе він був…

— …коханцем мого чоловіка. Ви це хочете сказати? Це не має для мене жодного значення. То ви згодні допомогти мені?

— Те, чого ви в мене просите, королево, річ вельми небезпечна.

— Ви боїтеся, графе?

Рауль стенув плечима.

— Чи можете ви, у свою чергу, поклястися, що вами не керують інші почуття, крім звичайної приязні?

— Клянуся вам!

— Що ви дасте мені за мою допомогу?

— Я подумала про це. Я маю неподалік від ваших володінь чимале господарство, яке дає добрий прибуток. Підписана мною на ваше ім’я купча зробить вас його власником.

— Я знаю це господарство, воно й справді непогане, але я не візьму його. Не цього я хочу від вас.

— Тоді чого ж ви хочете?

— Поки що нічого, хіба тільки якийсь фант.

— Як вірному рицареві?

— Еге ж.

Анна розв’язала свій пояс — довгу полотняну стрічку з вишитим придворними дамами дубовим листям — і простягла його графові, той узяв пояс, уклякши одним коліном на підлогу.

— Тримайте, графе, ось вам запорука моєї довіри. Я кладу до ваших рук свою честь і спокій.

— Я зроблю все, щоб виявитись гідним першого, й загину, якщо треба буде захищати друге. Якщо цей трубадур тут, то я з любові до вас розшукаю його!

Він поцілував поділ її сукні, підвівся й сховав дорогоцінний фант під сорочку, притиснувши його до грудей. Графа сповнювало почуття радості й могутності водночас.

— Через два дні приходьте звітувати переді мною.

Рауль де Крепі вклонився й вийшов.

Кінець цієї зустрічі мав свого свідка: Ірину. Вона впізнала в руках свого коханця пояс, який вишивала й сама. Коли королева дала Раулеві такий особистий фант, який може її скомпрометувати, то це означає, що вона бачить у графові не просто знатного вельможу… Пристрасть Ірини до графа примушувала її думати, що всі жінки — її суперниці, ладні викрасти його в неї. Ірина вирішила стежити за кожним їхнім кроком, дослухатися до кожного їхнього слова. Задля цього вона не нехтувала звертатися по допомогу до санліських жебраків, дрібних грабіжників, до тих, кого наймали на всіляку брудну роботу.

— Ви маєте слушність, вашого підзаступного тримають у цьому замку.

— Ви його бачили?

— Ні. Хлопця тримають у підземеллі, яке спорудили ще римляни. Його розчистив король Гуго Капет і замикав у ньому повсталих баронів. До підземелля важко дістатися, бо туди веде тільки один хід, до того ж підземелля глибоке, як криниця.

— Чому король кинув Олів’є до тієї темниці?

— Хлопець підняв на нього меча.

— Ого!

Це був дуже великий злочин, чи не найбільший. За такі злочини її батько карав на смерть навіть своїх найхоробріших товаришів.

— Особисто я вбив би його на місці. Безперечно, король обрав куди витонченішу помсту…

— Відколи це королі мстяться сердешним музикам?

— Олів’є був для свого володаря не просто музикою. Я чув, трубадур збирався покинути його… А такого не прощають.

— Звичайно, він заслуговує смертної кари саме за свій вчинок, а не за щось інше. Чи маємо ми бодай якийсь шанс вирятувати його звідти?

— Коли судити з того, що я знаю про підземелля, то ніякого. Це можна було б зробити лише тоді, коли б удалося підкупити вартових. Та я сумніваюся, що це пощастить зробити: їм добре платять, і вони ладні будуть накласти життям, аби лиш не допустити, щоб Олів’є втік.

— Тоді що ж нам діяти?

— Лишається тільки одне: домогтися в короля помилування.

— Уже багато місяців щоразу, коли я заводжу мову про Олів’є, він наказує мені замовкнути.

— Спробуйте звернутися до нього ще раз. Скажіть, що ви знаєте, де Олів’є.

— Я цього не зроблю ніколи!

— В такому разі вам залишається тільки молитися й чекати чуда.

Королева розмірковувала, походжаючи сюди-туди по порожньому шкільному класу. А граф, наче мисливець у засідці, не спускав з неї очей. Жодна жінка ніколи ще не бентежила йому душу так, як Анна. По колах під її очима, по повільних рухах, по ході він здогадувався, що вона знову чекає дитини. Граф відчував водночас гнів і ніжність. І як тільки отій бабі Генріхові вдається запліднювати дружину? З іншого боку, граф уявляв собі її гріхопадіння, хоч і знав, що вона непогрішна, і ще більше прагнув цієї жінки. Граф був певен, що Анна ще не спізнала справжньої втіхи й не кохала жодного чоловіка. А те кохання замолоду, про яке йому розповіла Ірина, вона, либонь, уже давно забула… Коли Рауль побачив її вперше, то поклявся, що колись заволодіє нею. І він таки доб’ється свого, навіть якщо доведеться вбити її чоловіка! А поки що граф повинен домогтися в неї якщо не кохання, то бодай довіри.

— Один із вартових має дати мені детальний план в’язниці. Якщо існує якась можливість, хоча б найменша, врятувати Олів’є, то ви можете покластися на мене.

Сніг перестав. Анна з Раулем знову зустрілися через кілька днів під час полювання на лиса. Вони «заблукали» й опинилися біля покинутої сільської хижі. Граф, допомагаючи королеві спішитись, пригорнув її до себе надовше, ніж було треба; всупереч його сподіванню, вона анітрохи не пручалася. Ні він, ні вона не почули стогону, що злився із завиванням вітру.

— А ви знаєте, визволити Олів’є Арльського хочете не тільки ви… Пригадуєте рицаря в масці, якого називають Рубцюватим, — того, що перейшов служити до герцога Нормандського?

Чому королева так раптово занепокоїлась?

— Пригадую.

— Цей рицар дізнався, сам не знаю як, що я зацікавився його другом. Він запропонував об’єднати наші зусилля.

— Ви згодились?

— Так, бо він розвідав про місце ув’язнення набагато більше, ніж ми. Крім того, він має свою людину серед вартових.

— У нього є якась звістка про Олів’є?

Королева помітила, як Рауль де Крепі знітився.

— Кажіть! Що ви знаєте?

— За словами Рубцюватого, трубадур нібито дуже ослаб і вже не ходить.

— Боже мій! Як можна таке допустити?

— Його, кажуть, катували…

Ірина побачила, як Анна вийшла з хижі, бліда як полотно, Рауль її майже ніс. Ірина хотіла накинутися на обох з кинджалом, та нараз до цієї пари під’їхали король і його почет.

— Що тут діється, графе?

— Королеві стало погано, я привів її сюди перепочити.

— Моя пані, ви ж знаєте, ваш стан не дозволяє вам ходити на полювання. Нехай подадуть повіз для королеви. Куди поділися ваші придворні дами?

— Я тут, ваша величносте, — озвалася Ірина, виходячи з-за куща.

— Подбайте про свою господиню. Графе, ви їдете з нами?

— Ваша величносте, не можна залишити королеву без охоронця.

— Маєте рацію. Ну, тим гірше для вас, зоставайтесь!

Анна з полегкістю дивилась, як віддаляється Генріх. Він нагнав на неї жаху. Рауль де Крепі весь цей недовгий час не спускав очей з Ірини, побоюючись, щоб вона не завдала королеві фатального удару. Побачивши, як Ірина вискочила з-за кущів із сердитим виглядом і піною в кутиках губів, він здогадався, що вона їх вистежила. Граф уже давно стомився від Ірининих пестощів та ревнощів і приберігав цю жінку тільки для того, щоб задовольняти свої ниці бажання. Тепер він вирішив позбутись її.