Розділ тринадцятий ОДРУЖЕННЯ ВІЛЬГЕЛЬМА ТА МАТІЛЬДИ

Наприкінці вересня 1051 року англійський король Едуард, якого піддані прозвали через його надмірну побожність Сповідником, повідомив через архієпископа Кентерберійського, що за відсутності прямого нащадка він призначає свого небожа Вільгельма, герцога Нормандського, єдиним спадкоємцем англійської корони.

Вільгельм сприйняв цю звістку, не виказавши ні подиву, ні радості. В його поведінці сталася тільки одна зміна: після вечері він почав набагато довше молитися.

У Ейському замку мати герцога Арлетта та її чоловік Еллуен Контевільський завершували підготовку до весілля. В Ліллі Матільда в перервах між службами Божими приміряла сукні, які їй подарував батько.

У ці погожі, теплі жовтневі дні у фландрійському дворі панувала атмосфера прихованих сварок, недоброзичливості, несподіваних мовчанок, скнарості, і це позначалося на настрої всіх його мешканців. Граф Бодуен із політичних міркувань надав притулок Годвінові, графу Уессекському, та його двом синам, Гіртові й Тості, що їх прогнав англійський король Едуард. Навіть більше, він віддав заміж за невгомонного Тості свою сестру по матері Жюдіт.

Матільда не любила цих завжди п’яних, сварливих саксонців, які гналися за дівчатами з її товариства аж до жіночих покоїв. Матільдина мати поділяла її неприязнь і весь час вимагала від свого чоловіка спровадити їх назад до Англії.

— Люба моя, право на політичний притулок — річ священна. Я не був би добрим рицарем, коли б відмовив їм у гостинності. Перестаньте надокучати мені своїми вимогами!

Вільгельм страшенно поспішав з весіллям. Він нетерпеливився вирушити на війну проти графа Анжуйського Жоффруа Мортеля, який щойно захопив Алансонську та Донфронську фортеці, і дуже квапив Бодуена прислати йому якомога швидше Матільду. Тож із Лілля вирушив цілий кортеж, що супроводив наречену та її матір і батька. Зустрічати їх на кордон герцогства виїхало нормандське посольство.

Гарненька фламандка в червоній сукні, обшитій сріблясто-зеленими шовковими торочками, в золотисто-білій накидці, червоних черевиках із зеленими облямівками, з зелено-червоними стрічками у косах, під довгою вуалеткою, яку притримувала золота корона, втонула у своїх надто розкішних і важких для її маленького зросту шатах.

В Ейському замку весільний кортеж зустрів від імені свого володаря Тюрольд, і це, звісно, не могло не здивувати Бодуена Фландрійського.

— А де герцог? Чому він не вийшов зустріти нас особисто?

— Вельможний пане, герцог поїхав зустрічати дружину короля Франції, яка теж буде на його весіллі.

— Тату, ви чули? На моєму весіллі буде королева Анна! Яке щастя! Вона це пообіцяла мені, але я не була певна, що король дозволить їй приїхати.

— Дочко моя, я поділяю твою радість, — промовив Бодуен, про щось розмірковуючи.

Матільда зійшла зі свого повоза тільки після того, як на подвір’я замку в’їхав повіз її подруги. Поряд із ним басував розкішно виряджений парадний кінь Вільгельма. Герцог у весільному вбранні зіскочив з коня, якого насилу стримував слуга, і запобігливо допоміг королеві зійти з повоза.

— Вільгельме, облиште мене. Погляньте, на вас чекає Матільда, вона чахне без вас!

Герцог почервонів, випустив руку в оксамитовій рукавичці, що своїм кольором зливалася з голубою накидкою поверх сукні гранатового відтінку з довгими рукавами, й попростував до графа Фландрійського.

— Ласкаво прошу вас, Матільдо, і вас, принцесо Адель, і вас, графе Бодуене. Королева Анна виявила нам велику честь бути на святі поріднення наших двох домів. Я знаю, що причина цього — ваша з нею дружба, і це зворушує моє серце.

У замковій каплиці, стіни якої були задраповані тканиною із зображеннями гербів Нормандії та Фландрії, зібралося на вінчання досить вузьке коло гостей: члени родини герцога — його мати, вітчим і брати по матері (молодий єпископ де Байє Одон і Роберт, якому герцог недавно віддав графство Мортен, відібране у звинуваченого в зраді графа Авранського Вільгельма Верленка); дуже близькі друзі, зокрема ігумен Бекського монастиря Ланфранк та Вільгельм де Пуатьє; і, нарешті, його найвірніші рицарі. Жодних високих світських чи духовних осіб, за винятком королеви та родини графа Фландрійського. Це було вінчання нашвидкуруч. Чим була викликана така скромність — забороною папи, присутністю Арлетти, до якої нормандська аристократія завжди ставилася зневажливо, чи, може, бажанням самого Вільгельма?

Незважаючи на папську заборону, герцогів капелан повінчав Матільду та Вільгельма. Під час відправи Вільгельм заглибився в молитву, тоді як побожна Матільда не могла стриматися, щоб не позирнути на нього раз у раз ніжними очима.

Граф і графиня Фландрійські, а потім Арлетта й Еллуен Контевільські привітали молодих, і ті підійшли до Анни. Герцог укляк одним коліном на землю.

— Королево, сьогодні перед Богом і людьми я взяв собі за дружину панну Матільду й поклявся їй у заступництві, вірності й любові. Перед нею й перед усіма тут я заявляю, що, коли на те ваша ласка, хочу служити вам і любити вас чистою рицарською любов'ю. Чекаю вашої відповіді.

Запала глибока тиша. Таке траплялося нерідко, коли знатний юнак, ставши рицарем, зголошувався служити заміжній жінці. Але пропозиція герцога особливо здивувала тим, що він зробив її в день свого одруження.

Вся бліда, з палаючими очима нова герцогиня Нормандська вклякла навколішки, взяла королевину руку, поклала її на Вільгельмову, а зверху — свою.

— Королево, я не тільки даю своєму чоловікові на це дозвіл, а й заявляю, що теж хочу служити вам і любити вас.

Анна була вельми зворушена. Всі знали, що вона прихильна до Матільди й що та любить її. Але ніхто не здогадався про почуття герцога.

— Я з радістю погоджуюся, — сказала Анна, підводячи обох і пригортаючи до себе.

На бенкеті, що відбувся у великій залі Ейського замку, Вільгельм сидів між рудою Анною і чорнявою Матільдою й увесь сяяв гордістю й щастям. Його мати Арлетта насилу стримувала своє збудження; нарешті вона бачила сина, якого — принаймні так їй здавалося — не раз збиралися зарізати або отруїти, щасливим і усміхненим, його вшановували, як і слід ушановувати нащадка чоловіка, що покохав і вшанував її, незважаючи на її просте походження, — короля Роберта. З молодого чола у Вільгельма зникли неприємні зморшки, що підкреслювали його недовірливий, важкий погляд. Тепер Вільгельм, єдиний володар Нормандії, покликаний правити Англією, в оточенні трьох жіноче, яких він любив над усе на світі — матері, дружини й королеви Франції, чоловік, який звичайно не забував нічого — ні послуг, ні образ, — тепер він уже не пам'ятав ні страху, ні кривд, ні зрад, ні навіть імен своїх ворогів. Цей вічний ненажера перебував у блаженному стані й спокійно смакував страви, що змінювали одна одну, в міру пив, наливаючи по черзі Анні й Матільді, підносячи найкращі шматки матері, плескаючи акробатам за їхні піруети, жонглерам за спритність, музикам за мелодії і сміючись, мов дитина, зі стрибків учених собак.

Після бенкету в каплиці відбулася пообідня молитва. Всі помітили, як щиро Вільгельм молився. Коли відправа скінчилася, стомлена королева пішла до приготовлених для неї покоїв. Її провела герцогиня, графиня та герцогова мати. Ввійшовши до кімнати, Анна сказала, що їй хочеться побути з Матільдою. Подруги кинулись обіймати одна одну.

— Анно, як вам віддячити за ваш приїзд?

— Пам’ятати про мою любов до тебе.

— Я пам’ятатиму її завжди, так само, як ви пам'ятатимете мою з чоловіком любов до вас.

— Присягаюся тобі, що я не забуду її довіку.

— Хай Господь почує вас, о моя королево!

Дивлячись одна одній у вічі, обидві молоді жінки перехрестилися.

— Пообіцяй мені, що часто приїздитимеш до мене! Я нудьгую в Санлісі й Парижі.

— Даруй, але… король не дуже добре ставиться до тебе?

Анна, раптом розгубившись, знизала плечима.

— Він надає перевагу товариству слуг, а не мені.

— Але ж ти — королева!

— Королева вельми маленького королівства, меншого за найменше удільне князівство в мого батька, де князі мають більше землі й влади, ніж мій чоловік, і їх більше бояться й поважають, ніж його!

— Було б зовсім інакше, коли б мій дядько мав сина.

— Сина!.. — зітхнула Анна.

Цього вечора королева Франції призналася герцогині, що вона при надії.

Наступного дня герцог з герцогинею вирушили до Руана, де їх зустріла святкова юрба.

А королева повернулася до Санліса. Король чекав на неї в жіночому покої у товаристві Олів’є Арльського; той співав, розважаючи свого володаря.

— Залиш нас самих, будь ласка, — сказала хлопцеві королева.

Олів’є вклонився й разом із придворними дамами вийшов.

— Ваша величносте, мої молитви не були марні: я вагітна.

Насуплене Генріхове обличчя враз проясніло.

— Ви цього певні, люба дружино?

— Так, монсеньйоре. Через кілька місяців я подарую вам сина.

— Слава Богу, люба моя! Він поцілував її в чоло й вийшов, вигукуючи:

— Королева вагітна! Королева вагітна!


Матільда, попри свою тендітну зовнішність, була жінка досить міцна й витривала. Вона й мала бути такою, щоб витримувати часті збудження Вільгельма, який досі зазнав тільки грубих і похапливих обіймів із фалезькими пастушками та феканськими збирачками мушель. Невдовзі після одруження Матільда вже діставала втіху в коханні скоріше, ніж її чоловік.

Через тиждень після весілля Вільгельм оголосив про свій намір прогнати з Донфронського та Алансонського замків охорону графа Анжуйського Жоффруа Мартеля. Герцог потай зібрав п'ять десятків рицарів і, не гаючись, кинувся штурмувати Донфрон. Та гарнізон міста Анже, столиці графства Анжу, попереджений нормандським бароном, що зрадив герцога, зробив вилазку й оточив Вільгельма. Його загін бився хоробро, з тією ненавистю, що її розпалює зрада, й загнав ворога назад до замку. Герцог наказав спорудити чотири вежі й укріпити їх земляними валами та ровами. В селі біля замку він розкинув табір, куди до нього приїхала Матільда.

Облога тривала багато місяців, і вони були для молодої герцогині найщасливішими в її житті. Вільгельм зробив зі свого табору столицю герцогства, постійне місце проживання, своє, а також своїх рицарів та їхніх родин. Діти з дерев’яними шаблями в руках бігали одне за одним у багнюці між шкіряними шатрами, граючись у війну; зброєносці обслуговували своїх володарів, конюхи доглядали за кіньми, жінки вишивали або пряли. Коли Матільда не їхала з чоловіком на полювання чи в гості до сусідніх замків, то, бувши здібною вишивальницею, із задоволенням показувала придворним дамам та служницям мережива, робити які навчилася в найкращих фландрійських прядильниць і мереживниць. Надворі було холодно, ішов дощ. Жінки цілими тижнями не виходили з шатер, тож багато вельмож отримали вишиті золотом туніки й прапори своїх кольорів, щоб могли впізнавати один одного в бою.


Через три місяці після весілля Матільда теж із гордістю оголосила, що й вона завагітніла. Ця звістка переповнила Вільгельма радістю. Він наказав відправити подячні служби Божі в усіх церквах Нормандії, вбачаючи в майбутньому народженні дитини благословення Богом його одруження й незгоду з папською забороною.

Бажаючи покласти край облозі й зберегти життя своїм людям, герцог Нормандський доручив двом рицарям, Роже де Монтгомері та Вільгельму Фіц-Осберну, переказати графові Анжуйському, що він задля вирішення долі Донфрона викликає його на турнір. Жоффруа Мартель відповів, що приймає виклик. Але вдосвіта наступного дня на бій він не прийшов. Вільгельм чекав його марно. Граф Анжуйський вирушив уночі захищати свої землі водночас від короля Франції і від грабіжників на чолі з Неелем Сен-Соверським. Вільгельм, доручивши одному зі своїх воєначальників тримати облогу далі, подався ввечері на Алансон, сподіваючись на світанку захопити зненацька його мешканців. Але гарнізон, попереджений ще одним зрадником, замкнув брами фортеці, що викликало в герцога страшенний гнів.

У замку жили веселі й зухвалі люди, які всіляко глумилися з герцога та його вояків. Щоб показати свою зневагу до Байстрюка, командири гарнізону наказали натягти на дерев'яну фортечну огорожу шкури щойно забитих тварин і так уберегти її від вогню з боку нападників. Під крики «Шкура, шкура чинбаря!», що було образливим натяком на ремесло його діда по матері, Вільгельм, очманівши від люті, кинувся штурмувати фортецю.

Через кілька днів крикуни заплатили за своє зухвальство вельми дорого. Переможець розправився з ними жахливо: він спалив гарнізон і полонив тридцять двох чоловік — рицарів, міщан і ремісників. Вільгельм наказав повідрубувати їм ноги й руки на очах у тих, хто ще чинив опір, а потім понівечених людей, мертвих і ще живих, викинули на дорогу. Побачивши це, останні воїни капітулювали. Ця жорстокість не була властива Вільгельмові. Безперечно, він хотів примусити Алансон заплатити за всі минулі зради, за всі образи, яких зазнала його мати й він сам у дитинстві. І хоч васали урочисто визнали Байстрюка своїм сувереном, хоч король Франції на час відсутності батька Вільгельма сам згодився бути його опікуном, королівська родина ніяк не могла змиритися з тим, що герцогство Нормандія опинилося в руках чинбаревого онука.

Залишивши частину свого загону в підкореному місті, герцог повернувся до Донфрона, який капітулював навесні.

Зміцнюючи свої позиції, Вільгельм, — дарма що йому не раз намагався перешкодити вельможа Майєннський, — спорудив на місці злиття річок Майєнн та Варенн замок Амбрієр.


Герцог відіслав Матільду у Фалез до своєї матері, дозволивши їй заїхати по дорозі до королеви Франції, яка невдовзі мала родити.

Герцогиня Нормандська застала подругу глибоко засмученою: Анна щойно дізналася про смерть її матері Індігерди та брата Володимира. На другий день після одруження своєї дочки з французьким королем дочка короля Швеції зі згоди чоловіка Ярослава вирушила до жіночого монастиря в Новгороді, щоб бути ближче до свого улюбленого сина. Але недуга не дозволила їй довго втішатися цим щастям. Вона померла незабаром після приїзду до Новгорода. Дуже скоро в тій самій могилі біля неї спочив і Володимир. Матір і сина поховали в Софійському соборі у Новгороді.

Зустріч із Матільдою трохи погамувала Аннине горе, а коли королева дізналася, що подруга теж при надії, то сповнилася щастям.

— Наші сини будуть братами!

— Цього ми з Вільгельмом хочемо найдужче. Ти назвеш сина ім'ям його діда, короля Роберта?

— Ні, мій чоловік згодився дати йому ім’я мого славетного предка Філіппа, царя Македонії.

— Філіпп… Це не ім'я для франкського короля.

— Дарма. А як назвеш свого сина ти?

— Робертом, ім'ям Вільгельмового батька.


Королева народила на кілька тижнів раніше, ніж мала народити, повненького хлопчика, якого назвали на честь батька Александра Великого Філіппом.

Загрузка...