Розділ дванадцятий САНЛІС

Анна радо поселилася в санліському замку, де дідуся її чоловіка колись було проголошено королем. Вона стомилася від банкетів та свят, що їх влаштовували щоразу, коли вони зупинялися в якомусь замку. Анна нічого так не любила, як сміятися, співати, танцювати або ходити на полювання, і серед цих глумливих, сварливих французів занудьгувала. Це помітив Гослен Шонійський. Він не знав, що робити, аби її розважити. Напередодні приїзду до Санліса Анна на кілька годин була зникла. Шукати її кинулися графи, барони, зброєносці, воїни й усі, хто супроводжував королеву. Її знайшли під деревом, де вона сиділа й співала з Олів’є Арльським. Страшенно розлютившись, король влаштував підліткові й дружині сцену. На його докори Анна відреагувала дуже спокійно, подивившись на нього ясними очима, що, на думку Гослена й Олени, не обіцяло нічого доброго.

Генріх супився на Анну до самого Санліса й уперше після одруження не пішов спати з королевою. Його невдоволення тривало цілий тиждень, упродовж якого Анна звикла до нового оточення, що видалося їй сумним і суворим. Проте вона полюбила ошатне веселе містечко, його переповнений харчами ринок, гарну річку, церкви й особливо виправи на полювання до сусіднього лісу.

Олена, Ірина, придворні дами — поштива Ізабелла, кокетлива Гільдегарда, лагідна Матільда — намагалися всіляко розважити королеву. Але безтурботною дівчиною, якою вона була на Русі, Анна знову ставала лише в ті хвилини, коли разом з Госленом Шонійським їздила полювати на дичину в темний королівський ліс.

За дуже короткий час королева полонила рицарів та зброєносців своїм умінням запускати сокола, цькувати оленя. Всі хвалили її за хоробрість і спритність. Хто з них складав руки, утворюючи для неї приступку до сідла, хто пропонував їй свого коня, хто простягав чашу, щоб вона погамувала спрагу. Щодня по багато годин Анна не злазила з коня, лишаючи далеко позаду своїх дам; хоч вони були й чудові вершниці, але за нею не встигали. Тож Анна зоставалася сама серед чоловіків, більшість з яких були брутальні грубіяни, грабіжники, ґвалтівники й убивці. Одначе всі вони ладні були віддати життя за один її погляд й убити кожного, хто наважиться її образити. Анна почувала себе серед них у цілковитій безпеці, і в їхньому товаристві їй було краще, ніж із королем, графами, єпископами та знатними жінками із санлінського двору.

Генріх, заздрячи її популярності, і собі вирушив на полювання й бачив, з яким великим невдоволенням їхали з ним його рицарі, що надавали перевагу полюванню з королевою.

Що ж до графині Адель та єпископів, то ці на її їзду верхи дивилися скоса. Місце дружини короля не в лісі, а в королівських покоях, де вона мала б стежити за порядком, провідувати вбогих, ходити на релігійні відправи, слухати святі проповіді, грати на одному з музичних інструментів, щоб трохи розважити себе, вишивати або прясти в товаристві Матільди та придворних дам, а над усе — подобатися своєму чоловікові.


На червень королівський двір переїхав до Мелана. Анна воліла проводити час з мовчазною Матільдою Фландрійською; в її товаристві вона відпочивала від базікання дам зі свого оточення.

Одного дня вони купалися в Сені з жінками із свого почту. Нараз із-за верб, які їх затуляли, мов завіса, від чужих очей, долинув несамовитий крик. Гурт наполоханих жінок, в якому перемішалися придворні дами й служниці, зі сміхом і вереском вискочив з води. Анна й Матільда бавилися, наздоганяючи одна одну; вони не надали значення тому крику й залишилися у воді. Цієї хвилини до річки під’їхав вершник. Королева сердито насупила брови, а Матільда сором’язливо затулила руками свої маленькі перса. Вершник стрибнув у воду й схопив Матільду за руку.

— Панно, мені сказали, що ви відмовляєтеся вийти за мене заміж тільки тому, що я — позашлюбна дитина. А чи знаєте ви, що більш знатні за вас панни просять мене одружитися з ними?

— Пане, відпустіть мене, мені соромно… Я гола.

— Я це й сам бачу і вважаю, що ви занадто худа!

Матільда зашарілась, і гнів додав їй сили випручатися з його брутальної руки.

— Монсеньйоре, йдіть звідси геть, ви ображаєте королеву й мою доньку! — озвалася Матільдина мати.

— Пані Адель, хіба ви й ваш чоловік, пан граф, не пропонували мені руку вашої дочки?

— Ви самі це добре знаєте.

— Тоді яка різниця, коли я побачу її голою — тепер чи в нашу першу шлюбну ніч?

— Пане Вільгельме, ви… ви…

— …байстрюк, я знаю, мені про це не раз казали, але я більше не потерплю…

Решта слів застрягли в горлі герцога Нормандського. Його очі втупилися в подругу Матільди. Він опустив повіки й трусонув головою, немовби намагаючись прогнати сон. Ні, все марно! Може, то випадкова схожість, але ж оці руді коси, цей зневажливий, відлюдкуватий погляд… Мора!

— Мора?

Анна зміряла поглядом рицаря, що роздивлявся її. То це і є наречений, про якого їй розповідала Матільда, грубіян, що зважився вдертися в їхній затишок і дозволив собі вибалушити очі на її наготу? Він скинув шолом і незграбно побрів водою.

— Мора!

Що він сказав? За яким правом він так її назвав? Вона зроду його не бачила. Одначе… Це грубе, розпашіле від тепла й гніву обличчя когось їй нагадувало. Ну звісно! Це був той мисливець, який упав з коня і якого Анна лікувала… Краще б вона залишила його спливати кров’ю! Яким дивом опинився він тут, по пояс у воді, незграбний, одягнений, тоді як на березі гурт напівроздягнених придворних дам, прекрасних служниць, зброєносців та слуг чекав, насилу стримуючи сміх, чим скінчиться ця скандальна зустріч? Матільда, на яку мати накинула накидку, згоряла від цікавості. Сердешний Вільгельм, в якому ж смішному становищі він опинився! Мабуть, її подруга королева подумала те саме, бо, прикрита лише мокрими косами, теж розсміялася. Нараз Анна зникла під водою. Герцог озирнувся, намагаючись збагнути, куди вона поділася, та раптом плюхнувся назад, здійнявши хмару бризок. Гурт на мить заціпенів, а потім знову зареготав, побачивши, що герцог виринув на поверхню, кашляючи й пирскаючи водою, а королева, вибігла на берег і викручує коси. Сміх затих. Усі дивилися на молоду жінку, яка й не намагалася приховувати своєї наготи. Олена накинула на неї довге простирадло й потягла її до свого шатра.

Поки Анна віддалялась, на березі, куди нарешті вибрався герцог, знову залунав сміх, а невдовзі до нього долучився й регіт Вільгельма, і його грубий голос заглушив решту голосів. Він кивнув головою своєму зброєносцеві, і той заходився його роздягати. Зробити це було нелегко, бо Вільгельм раз у раз здригався від сміху. Коли його нарешті роздягли догола, він знову кинувсь у воду, розміреним брасом дістався до середини річки, потім перекинувсь горілиць і поплив за течією. Матільда пішла до Анни в шатро. Поки служниці їх розчісували, вони тільки мовчки перезиралися. Матільда порушила мовчанку перша.

— Він не сам упав? То ти схопила його за ногу?

— Еге ж, якби ти тільки бачила його пику! — засміялася Анна.

— Я бачила, — відповіла Матільда, зашарівшись.

— Не сумуй, він заслужив того, щоб його провчили.

— Можливо. Але ти його осоромила.

Анна з подивом глянула на Матільду.

— Я мушу вийти за нього заміж, — промовила Матільда, — і мені прикро, що мій майбутній чоловік став посміховиськом для всіх. Ба більше, коли він тебе побачив, то дивився тільки на тебе. В мене склалося враження, що він тебе вже знає.

— Я про це вже була й забула, але це так. Під час своєї подорожі я перемогла його на перегонах.

— Перемогла на перегонах?..

— Атож, спитай у нього сама. Здається, це було під Нюрнбергом. Він саме полював, я пустила свою кобилу вчвал, випередила його, і він упав з коня…

— Упав з коня?! Вільгельм?

— Не бачу тут нічого дивного. Ми на Русі — найкращі вершники у світі.

— Це правда, — озвалася Олена.

— А потім ти його більш не бачила? — спитала Матільда.

— Ні. Він був поранений, тож я полікувала його й поїхала далі. Я вже й забула про цю пригоду.

— Зате він, здається, не забув! — сумно сказала Вільгельмова наречена.

Анна здивовано подивилася на неї, потім засміялася.

— Ревнуватимеш?

— Я на це здатна. Ти така гарна, така біла, така пухкенька.

— Замовкни, в тебе найкращі, найніжніші очі у світі і таке чарівне тіло!

— Ти справді так вважаєш?

Королева кивнула головою й поцілувала її.

— Я так тебе люблю, що ніколи не зможу ревнувати до тебе, — промовила Матільда, теж поцілувавши королеву.

— Це правда, що ти відмовила йому, бо він байстрюк?

— Я сказала так через те, що зовсім не мала бажання виходити заміж, я хотіла піти в черниці. Але мій батько прагне цього шлюбу, щоб мати союз із Нормандією, незважаючи на опір папи.

— Чому ти відмовляєш йому?

— Ми дуже близькі родичі,— сказала Матільда. — Якщо ми одружимось, Рим погрожує відлучити нас від церкви. — Вона перехрестилась, і вслід за нею перехрестилися й королева та решта жінок.

— Папа Лев на боці германського імператора, а той не бачить нічого доброго в союзі між нашими двома країнами, — озвалася Адель Фландрійська. — Але це одруження таки має відбутися, мій чоловік і мій брат король покладають на нього великі надії. Папа не зважиться відлучити нас від церкви. Наші розвідники запевняють нас у цьому.

Лагідна Матільда, тонка шия якої в обрамленні вогких чорних кіс здавалася ще тендітнішою, потупила очі.

Як же відрізнялися одна від одної ці дві жінки: Анна була пишна, в світло-голубій довгій сукні, викладені на голові вогнисті коси робили її ще вищою, а яскраво-червона сукня Матільди, що була заввишки з дванадцятирічну дівчинку, тільки підкреслювала матовий колір її обличчя.

Подруги відмовилися від повозу, обійнявши одна одну за стан, вирушили до замку пішки через поля.

Під крислатою віковою липою на подвір’ї замку сиділи, спершись ліктями на стіл і щось попиваючи, король, герцог Нормандський, єпископ Меленський і граф Фландрійський. Коли прийшли жінки, усі, крім єпископа, підвелися.

— Сподіваюся, ви вже знайомі з королевою, — звернувся король до Вільгельма.

Той, почервонівши так, що колір його обличчя тепер не відрізнявся від кольору сукні в нареченої, мовчки вклонився.

— Дружино моя, герцог розповів мені про вашу зустріч. Невже ваші звичаї дозволяють княжим дочкам їздити в лісах без супроводу?

Анна роздратовано кивнула головою, і всі це помітили. Їй на допомогу прийшла Адель.

— Брате, не бурчи на неї, королева просто відбилася від свого почту, їдучи молитися в святе місце.

— Іноді трапляються дивні зустрічі, коли їдеш у святі місця, — процідив крізь зуби король.

Під деревом у затінку лежали на килимі подушки, на яких жінки могли перепочити.

Сонце повільно котилося до обрію. Було гарне літнє надвечір’я; дзижчали комахи, щебетали пташки. З довколишніх полів долинав гамір женців. Це була пора, коли все стихає, свідомість ще затуманена спекою, а розслаблене тіло втішається прохолодою близького вечора та поданих слугами напоїв. У всіх на душі було спокійно. Кожне розкошувало, забувши про сварки, про ненависть, про заздрощі, про злопам’ятство, про змови, такі буденні в мандрівному дворі французького короля. Ліниво розлігшись, Анна відчула, як її поймає солодке бажання.

Матільда, що лежала поруч, підвела голову й поклала їй на плече.

— Знаєш, чого мені хочеться? Щоб ти заспівала якусь пісню свого краю.

— Потім… зараз мені так приємно!

— Я попрошу Олів’є Арльського, щоб приніс твій інструмент.

— Як хочеш, — тихо мовила Анна.

Дочка Бодуена Фландрійського підвелася, прошепотіла щось на вухо хлопцеві, і той кудись побіг. Матільда повернулася до подруги. Невдовзі хлопець повернувся з королевиними гуслями та своєю арфою.

— Королево, може, заспіваємо пісню про жнива, якої ви мене навчили?

Нічого не кажучи, Анна взяла гуслі і всілася зручніше. Кілька акордів, і вони заспівали про торжество літа, про сонце, яке допомагає визрівати хлібам і розквітати дівчатам.

Минуло сонне заціпеніння, розвіялася літня млявість і невиразна мрійливість; у надвечірній тиші залунала музика, збудивши бажання піти в танок навіть у найнезграбніших рицарів та в найсором’язливіших жінок. Почувши її, мешканці замку — від вартових до кухарів, від швачок до служниць, від ченців-переписувачів до садівників, від свинопасів до прядильниць — кинули роботу й поставали у дверях, поприхилялись до кам’яних мурів, повисувалися з поодиноких вікон чи посідали просто в порох, щоб послухати високий і чистий голос своєї королеви, яка співала незрозумілою їм, але гарною мовою.

Матільда, яку Анна навчила своєї пісні, приєдналася до неї, плескаючи в долоні. Потім вони заспівали іншої пісні, тоді ще однієї. Надворі майже споночіло, коли вони, задихавшись, скінчили співати під вигуки та оплески присутніх. Здавалося, навіть король був задоволений: він підійшов до дружини й ніжно її поцілував. Що ж до герцога Нормандського, то він, схоже, ще не отямився, розшукавши дивовижну вершницю, про яку марив щоночі. Звичайно такий балакучий, він стояв тепер мовчки, не в змозі відвести очей від жінки, яку називав Морою.

Хоч би який герцог бував — життєрадісний чи мовчазний, веселий чи дратівливий, терплячий чи образливий, черствий чи вразливий, — але собою він володів завжди, і тепер цю його дивну поведінку помітили всі.

— Вільгельме, ви дивитеся на королеву, наче на якусь примару…

— Можна сказати, що так воно й є, Генріху.

Король кинув на нього підозріливий погляд. Він ніколи не любив цього Байстрюка Нормандського, якого йому залишив його батько граф Роберт Благочестивий узимку 1034 року, вирушаючи на Святу землю просити прощення в Бога за свої численні гріхи. Повертаючись назад, граф помер (згідно твердженням королівського скарбника Тустена та Дре, графа Вексенського, його нібито отруїли), і в липні 1035 року його поховали в анатолійському соборі, який висвятили на собор Богоматері. Скарбник вислухав останню волю свого володаря й переказав її королю Франції; одну з реліквій, роздобутих на Святій землі він передав Генріхові, а решту відніс до Серізійського монастиря, що його особливо шанував Роберт Благочестивий. Коли помер батько, Вільгельм мав вісім років. Відтоді минуло шістнадцять років. Хлопець став рицарем, хоробрістю якого захоплювалися всі навколо. Король Генріх сам був свідком цієї хоробрості в битві під Валь-лес-Дюном улітку 1047 року, коли французькі та нормандські війська здобули перемогу над збунтованими загонами, командири яких хотіли спекатися молодого герцога. Та надзвичайно жорстока битва точилася лише кілька годин, у ній полягло чимало рицарів. Сам король — його збив з коня піхотинець — уцілів тільки завдяки своїй міцній кольчузі та допомозі Вільгельма: той спритно перерізав горло ополченцеві Ренуфа Брікессарського, який накинувся на Генріха. І все ж, незважаючи на цей вияв хоробрості та вірності, Генріх не міг позбутися почуття недовіри й ворожості до людини, чиїм опікуном він був. Що ж до герцога, то цей усіх остерігався, бо уже рано зрозумів: жоден принц, а він і поготів, не може покладатися ні на кого. До того ж манірна вдача короля страшенно його дратувала. І ось на додачу до всього цей слимак, якого Вільгельм у душі зневажав, з волі випадку, що його він тепер проклинав, став чоловіком жінки, яка перемогла Вільгельма в перегонах, потім старанно полікувала, ще й виявилася неймовірною красунею. Заглибившись у свої думки, Вільгельм не почув запитання короля.

— Про що ви замріялись, Вільгельме? Ви витаєте десь далеко-далеко…

— Даруйте мені, Генріху.

— Я спитав у вас, коли ви думаєте одружитися з моєю небогою Матільдою.

Герцог був такий далекий від цього клопоту, що тільки сторопіло подивився а короля.

— Ви забули про своє зобов’язання? — спитав той сердито.

Матільда притислася обличчям до шиї королеви, і та пригорнула її трепетне тільце.

— Звісно ж, ні! Я кохаю Матільду, я згораю від нетерпіння і хочу, аби вона якнайшвидше стала моєю дружиною.

— Незважаючи на незгоду папи та єпископів?

— Я покірний син церкви й ладен всіляко поважати рішення її пастиря, якщо вони видадуться мені правильними й добрими. Що ж до нашого шлюбу, то вони, на мій погляд, неправильні. Отож я не збираюсь їх виконувати. Ці рішення не матимуть чинності в Нормандії.

— Оце розмова! А союз між Францією, Нормандією та Фландрією тільки нагонитиме страх на наших ворогів. Добре буде, якщо ви повінчаєтеся до кінця року.

— Генріху, призначте день.

— А що, коли це станеться, як збиратимуть виноград? — спитав Генріх, вернувшись до сестри й зятя.

— Як Вільгельм згоден, цей час мене влаштовує,— відповів Бодуен Рландрійський.

— Мене теж. А що скажете на це ви, люба Матільдо?

Притиснувшись до Анни, дівчина пильно дивилася на молодика, якого вона покохала з першого погляду і якого їй обрали за чоловіка.

— Пане, якщо цей час вас влаштовує, то він влаштовує і мене.

Анна, рада за подругу, поцілувала її. Матільда призналася їй, що кохає Вільгельма, але не важилася цього показувати, аби не накликати на себе ненависть серед оточення герцога.

— Ось побачиш, Моро, твоїм первістком буде син!

Того дня бенкет із нагоди заручин тривав цілу ніч. Удосвіта король знову пішов спати в ліжко до королеви.

Загрузка...