Розділ двадцять сьомий КАРЦЕР

Жоффруа Мартель подався до свого замку в Анже, а Генріх — до свого в Парижі. Король переказав Анні, яка хотіла була вийти зустрічати чоловіка, без його на те волі не з’являтися йому на очі. Тож Анна залишилася в Санлісі.

Олів’є Арльського кинули до карцеру, де вода підіймалася йому до щиколоток. Тьмяне світло цідилося з вузенької шпарини високо над головою. Добра вдача й сопілка, яку залишили в’язневі, допомагали йому в перші дні легше зносити довге чекання й ланцюги, що сковували його рухи. Він був певний, що Генріх не забариться звільнити його. Король захотів дати йому урок, але любов примусить його швидко забути образу. Та минали дні, і зголоднілого, закляклого від холоду трубадура вже починали брати сумніви. Відкинувши самолюбство, він став благати наглядача роздобути йому перо й папір. Той, сам бувши неписьменний, відмовився зробити це, але сказав, що як Олів’є вчитиме його грати на сопілці, то він розповість про хлопцеве прохання начальникові королівської варти, завсідникові шинку його сестри. До Олів’є повернулося трохи надії.

— Чи то не твоя сестра тримає шинок на березі Сени, якраз навпроти замку нашого короля?

— Еге ж, моя.

— Її звати Жізель?

— Атож. Ти її знаєш? — раптом підозріливо спитав наглядач.

— Якщо ти їй дещо перекажеш, тобі перепаде чимало золотих монет.

— Золотих? Мабуть, ти й сам їх ніколи не бачив!

— Піди до сестри й скажи, що Олів’є, друг Рубцюватого, опинивсь у в’язниці.

— Нікуди я не піду, мені треба стояти на своєму місці. Замовкни, хтось іде!

Наглядач швидко вийшов. Зі щемом у серці Олів’є почув, як на дверях знову позасувалися засуви і кроки почали віддалятися. Тільки рінь у підземеллі шурхотіла під ногами в наглядача.


Цілих десять днів до карцеру не долинав жоден звук. Уже давно в’язень проковтнув останній шматок пліснявого хліба, за який він завзято бився з пацюками, що до крові покусали йому руки й обличчя. Спрагу він погамовував гнилою водою, в якій плавали його екскременти та набряклі тіла пацюків, що їх йому вдалося забити. Щоб не стояти весь час у брудній воді, він назгрібав трухлявої соломи, яку кинули сюди, коли його замикали в цій домовині, сів навпочіпки й почав із завошивленою чуприною та бородою чекати смерті — такий виснажений голодом і лихоманкою, що бунтувати вже й гадки не мав. Решту сили, яка ще лишилася в нього, Олів’є витрачав на те, щоб видобути із сопілки чарівні, до болю тужливі звуки, і ті, хто їх чув, не могли стримати сліз. Двоє закоханих, які лежали біля підніжжя муру, полинули подумки до раю; рибалка впав у човні навколішки, гадаючи, що то голос річкової русалки; чернець бив поклони Богові; праля упустила за водою єдину свою сорочку, а вартові втирали рукавами сльози…

Вранці одинадцятого дня двері відчинилися. Хтось увійшов із смолоскипом у руці до карцеру. Світло різко вдарило в’язневі у вічі, і він закліпав повіками. Олів’є спробував підвести кволу руку, щоб затулити очі, але йому забракло сили.

— Ох!.. Мій сердешний Олів’є!

Чиїсь міцні руки підняли тіло бідолахи, який аж закричав від болю: той, хто підіймав, не помітив ланцюгів, якими Олів’є був прикутий до муру. Тоді незнайомець скинув із себе накидку, простелив її на підстилку і обережно поклав на неї свого товариша.

— Пилип! Філіпп!

Рубцюватий навіть не подумав про те, звідки юнак дізнався про його справжнє ім’я. Щоб урятувати хлопця, Пилип ладен був назвати своє ім’я перед самими королем і королевою.

— Відв’яжи його, — наказав Пилип наглядачеві, який увесь аж тремтів.

— Добродію, я не можу цього зробити. Я ризикував життям з любові до музики, тому й привів вас сюди, але чогось більшого від мене не вимагайте.

— Негідник! Ти не сказав мені, що він тут конає!

— Пане, можна я напою його молоком? — озвалася жінка, що прийшла разом із ними.

— Звичайно, люба Жізель!

Кілька ковтків теплого молока додали Олів’є сили. Він розплющив очі й спробував усміхнутися. Та його занудило, і він почав блювати жовчю. Знесилений гострими спазмами, юнак знепритомнів.

Коли він прийшов до тями, його засліпило сяйво яскравого світла в карцері. В’язень спробував підвестись і здивувався, що більше не відчуває ні важких ланцюгів, ні вогкого холоду, що доти наскрізь пронизував його тіло; тепер він, навпаки, відчував м’яке тепло.

— Пити, — прошепотів Олів’є.

Цього разу він уже не виблював молока. Через кілька хвилин Жізель нагодувала його намоченим у молоці хлібом. Швидко наситившись, юнак заснув.

— Пане, тепер треба віднести його на місце.

— Ти приготував інший, сухий карцер, свіжу воду, жбан вина, хліб і пиріг із м’ясом?

— Так, пане.

— А про свіжу солому й ковдру не забув?

— Ні, пане.

— Гаразд. Я тобі вже добре заплатив. 1 ти отримаєш іще більше, якщо годуватимеш свого в’язня й по-людському з ним поводитимешся. Що ж до кайданів, то заковуй його тільки на ніч. І ще одна порада: не думай мене зрадити — це коштуватиме життя тобі й твоїм дітям.

— Знаю, пане. Та зраджу я вас чи ні, а якщо моє начальство дізнається, що я привів вас сюди, то я таки заплачу своїм життям. Ох, ця проклята музика так мене зачарувала!

— Рандоку, не кажи так, — озвалася Жізель, перехрестившись.

— У його музиці немає ніяких чарів, просто ти — добра й чуйна людина.

Наглядач здивовано подивився на Пилипа: вперше в житті йому сказали, що він — добра людина! І зробив це чоловік із срібним обличчям, схожим на обличчя ангела — чи радше на обличчя демона!

— Брате мій, не забувай, що ти заприсягнув на святому хресті.

Ще раз поглянувши на Олів’є, що мирно спав, Пилип разом із Жізель вийшов із в’язниці.

Надворі стояв погожий надвечірок. Рубцюватий удихнув на повні груди паризьке повітря. Йому, людині, що звикла до широких руських просторів та неосяжних французьких лісів, ув’язнення здавалося найгіршою з мук. Треба якомога швидше забрати трубадура з цього небезпечного місця! Не маючи змоги підійти ні до королеви, ні до короля, він вирішив попросити допомоги в Гослена Шонійського, який, хоч Рубцюватий і виїхав у Нормандію, ставився до нього так само по-дружньому. І вже наступного дня Пилип постукав у двері до свого колишнього господаря.


— Я не можу нічого зробити для Олів’є, він підняв шпагу на короля.

— Я знаю. Тому прошу вас тільки про одне: повідомити про долю Олів’є Арльського королеву.

— Навряд чи королева схоче подбати про колишнього улюбленця свого чоловіка.

— Ваша вельможносте, прошу вас! Ви ж знаєте, я люблю Олів’є як молодшого брата… Хіба він — не ровесник одного з моїх братів?.. Я знаю, що ви, хоч він і вельми хоробрий у бою, ставитеся до нього не дуже шанобливо. Не судіть Олів’є за його минуле життя, то лихі люди втягли хлопця в розпусту. Незважаючи ні на що, він лишився чистий і порядний. Він хотів відмовитися від того життя…

Гослен Шонійський із заклопотаним, поораним зморшками обличчям, широкими, похиленими від віку плечима ходив сюди-туди по кімнаті. Нарешті він зупинився перед тим, кого колись прийняв був у свій дім.

— З любові до тебе я побалакаю про трубадура з королевою, а також із графинею Фландрійською, яка має чималий вплив на брата.

— А хіба не ви сказали мені, що вона ставиться до бідолашного Олів’є зневажливо?

— Це правда, вона ставиться зневажливо до всіх улюбленців короля. Але Олів’є показав себе не таким жадібним, як решта, — про це вона якось обмовилася при мені.

— Я молитиму Всевишнього, щоб графиня згадала про це!

— Гаразд, повертайся до Парижа. Звістку від мене дістанеш у тому шинку, який ти мені назвав. Тільки не роби нічого такого, що могло б викрити наші наміри.

— Мені не вистачить цілого життя, щоб вам віддячити…

— Прибережи свою вдячність на потім, сину мій. Хай завжди з тобою буде Пресвята матір Божа!

Пилип прийшов на берег Сени й побачив під муром, за яким сидів ув'язнений Олів’є, гурт людей. Весела юрба показувала пальцями на труп, який погойдувався на вежі й на який накидалися ворони. Охоплений страшним передчуттям, Рубцюватий подався до шинку. І тут він побачив, як вояки викочують надвір бочки, розганяючи кийками роззяв. Раптом із вікон вдарили язики полум'я. Вслід по цьому з дверей вийшов, тримаючи в руці смолоскип і вишкіривши зуби, той чернець, що образив Пилипа й Олів'є під час їхньої першої зустрічі в цьому шинку. Ох, ця постать, довкола якої палахкотить полум’я… Цей сміх!.. На очах у Пилипа відбувалася жахлива сценка.

— На коліна, нечестивці! Настав час Господньої кари!.. Божий вогонь очистить це пропаще місце… Він послав мене виконати Його волю. Моліться до Пресвятої діви Марії! Благайте страдників і святих… якщо не хочете згоріти у пекельному вогні або висіти на вірьовці, як проклятий Рандок, кайтеся, нечестивці! Наближається Судний день… Ох! Ох!.. Мерзенні розпусники й розпусниці з огидними утробами, для вас настає кінець світу! Хто наважиться піднести руку на посланця Всевишнього?!

— Я, демоне!

— Хто ти, чому не покажеш свого обличчя?

— Кілька років тому я вже був дав тобі лупки й ладен дати ще раз, якщо не скажеш мені, де жінка, яку звати Жізель?

— Гадаєш, я знаю імена всіх повій у нашому прекрасному Парижі?

— Кажи, а то вб’ю!

— Ти не наважишся піднести руку на Божу людину, — проскиглив чернець.

— Якщо ти той, за кого себе видаєш, то краще нехай мене повісять, як отого бідолаху…

— Той бідолаха, мабуть, сказав би тобі, де та жінка, яку ти шукаєш: вона була його сестрою!

Пилип сподівався почути зовсім інше, і ця відповідь приголомшила його. Він трохи послабив руки, однак не дав «Божій людині» вислизнути від нього. Чернець помітив його збудження.

— Той сердега більше не забалакає. Він потрапив у зашморг через свій язик. Якби він не хвалився, що отримав золото від ангела, бо пообіцяв допомогти втекти одному королівському в'язневі… А він скрізь розповідав, що той ангел був у масці… в такій, як твоя!.. Часом не ти той ангел?.. Ой, рятуйте!.. Так само, як Бог зруйнував Вавілон, він зруйнує Париж, що став оселею демонів, пристанищем нечистих сил… Адже це місто споїло всі нації вином, штовхнуло їх на гріхи, розбестило…

Вістря кинджала урвало цей крик.

— Ще одне слово, і тобі кінець!

— Зглянься… Я Божий слуга…

— Не ганьби його пресвятого ім’я! В тобі є щось від брудної тварюки… Мені здається, ніби я бачив тебе на лісовій галявині, яку ти зросив кров’ю немовляти.

Обличчя в ченця зблідло й укрилося потом; з його лахміття вдарив гострий запах.

— На тебе колись нападе мана, — пробелькотів він.

— Сподіваюся, вона не мине й тебе. А тепер кажи, де Жізель.

— Вони повісили її брата й пішли шукати ту жінку…

— Хто вони? — Королівські воїни.

— Ти певен цього?

— А хіба в ці прокляті часи можна бути чогось певним?

Розпитуючи ченця, Пилип пильно стежив за трьома молодиками з жорстокими й водночас безвольними обличчями, які повільно підступали до нього. Раптом один із них кинувся до Пилипа, наче хижий звір, з кинджалом у руці. Та не встиг він ударити Рубцюватого, як той жбурнув ченця, якого тримав у руках, на простягнутий уперед кинджал. Молодик страшенно розгубився й злякавсь. Він оторопіло дивився на червону пляму, що розпливалася на чернечій сутані. Потім упав навколішки й, бризкаючи слиною, пудячи під себе, забелькотів:

— Владико!.. Ох, владико!.. Я не винен!.. Не бийте мене, згляньтеся наді мною, владико!

Чернець рвучко висмикнув із свого тіла кинджал і глухо скрикнув. Він затупцяв на місці, але не впав. Потім зневажливо подивився на бідолаху, що повзав біля його ніг, підніс угору руку, по якій стікала кров, і встромив кинджал у похилену перед ним потилицю.

Гурт воїнів відштовхнув Пилипа від пораненого ченця, той скористався з метушні й утік. Вслід за ним подалися й двоє товаришів того невдахи, що тепер під байдужними поглядами воїнів спливали кров’ю. Але Пилип не приєднався до них.


Уже давно на землю опустилась темна холодна ніч, на небі від місяця не лишилося й сліду. Знесилений, увесь трусячись, Пилип звалився на пісок в заростях очерету. Відомості про пообідні події, які йому вдалося зібрати, були суперечливі. Одні запевняли, нібито бачили, як повз них проїхав вершник, схожий за прикметами на Олів’є; другі казали, начебто його кинули в Сену; а треті — що взагалі нічого не бачили. Незабаром утома здолала його, і він міцно заснув.

Розбудив Пилипа якийсь вогкий дотик. По його обличчю ковзнула чиясь крижана рука, і він ураз схопив її. А що та рука була маленька, то він здогадався, що вона жіноча. Пилип пошепки спитав:

— Хто ти?

— Я Жізель, — озвався приглушений голос.

— Нарешті я тебе знайшов! Розповідай! Де Олів’є?

— Добродію, мені боляче!

Пилип відпустив її руку.

— Де він?

— Гадаю, в короля.

— У короля?! Виходить, його врятовано!

— Ні, тепер він пропав!

Рубцюватий оціпенів і не міг сказати й слова.

— Я несла вашому другові їсти. Знайомий вартовий пропустив мене. Я саме підходила до вартівні, коли почула крик. Я злякалася й забилась у куток. І побачила, як озброєні довгими ножами чоловіки тягли на вірьовці, накинутій на шию, мого сердешного брата. Обличчя в нього було закривавлене, а спина мовби кігтями подряпана. Він кричав: «Я вам усе сказав… Я не знаю, як його звати… Це був рицар у масці… Згляньтеся наді мною, не вбивайте!.. Спитайте в моєї сестри…»

— Чорт забирай, зрадник!

— Не кажіть так, добродію! Якби ви побачили, що вони з ним скоїли…

— Кажи голосніше, я тебе не чую.

Голос у Жізель дедалі слабшав.

— Даруйте, добродію, але мені несила більше…

— Розповідай швидше. Я знаю, що сталося з твоїм братом. А що вони зробили з Олів’є?

Перепочивши трохи, Жізель повела далі, карбуючи кожне слово:

— Я пішла… до карцеру… Його там уже не було… лишилися тільки сліди крові… Я пішла по них… вони вели до дверей підземелля…

— Якого підземелля?

— Брат… мені сказав… воно…

— Розповідай далі!

— …на подвір’я… будиночка… який належить королеві…

— Де той будиночок?.. Кажи! Жізель!..

Пилип схилився над дівчиною й поторсав її. Голова Жізель з довгим мокрим волоссям відкинулася назад. Бідолашна дівчина знепритомніла. Пилип обережно підклав їй під голову руку. Між його пальцями сочилася якась тепла рідина.

— Жізель, дитино моя!

— Ваша дитина помирає, добродію…

— О ні, цього не може бути, я тебе врятую!

— Ні… надто пізно… З любові до вас… я нічого не сказала… Олів’є… Королівський будиночок… біля джерела в монастирі Сен-Жермен… з високою брамою… О, Пречиста Маріє… болить… мені холодно… добродію… віддайте мене благословенній землі… Як мені холодно… холодно…

Пилип ще довго пригортав нещасну дівчину, яка, рятуючи його друга, віддала своє життя. Потім він скинув з себе накидку, загорнув у неї тіло Жізелі й сховав його в очереті під листям дикої м’яти.

— Незабаром ти, бідолашна моя дитино, спочинеш у християнській землі.

Пішов рясний дощ.

Загрузка...