Розділ двадцять дев’ятий У КОРОЛІВСЬКОМУ ПІДЗЕМЕЛЛІ

Попри всі свої намагання Анна не змогла дізнатися, хто написав їй листа київською мовою. З обережності королева не наважувалася поговорити про листа з Оленою, яка неодмінно розповіла б усе Ірині.

Після полювання на лиса королівський лікар Жан Шартрський заборонив королеві їздити верхи. До того ж він, щоб по-справжньому ослабити її, прописав їй проносне й кровопускання.

Рауль де Крепі прийшов провідати Анну, але не зміг побути з нею наодинці жодної хвилини. Він мусив зважитись сказати їй при лікареві, Олені, Ірині та служницях, щоб вона не приймала ліків, перше ніж їх не покуштує в неї на очах хтось інший.

Усі обурено закричали — крім Ірини, яка тільки гнівно зиркнула на свого коханця. Анна помітила її погляд. Невже цим попередженням граф застерігав Анну від її молочної сестри? Королеву пойняв глибокий смуток.

— Вийдіть звідси, королева погано себе почуває!


Через три дні Анна прогнала лікаря та доглядальницю й вирушила, незважаючи на заперечення Олени й придворних дам, до лікарні. На очах у здивованих черниць вона жадібно з’їла два ополоники супу, сказавши, що він дуже смачний, потім насипала його бідарям, які штовхалися довкола неї. Раптом Анна відчула, як хтось, повертаючи їй ополоника, тицьнув у її руку пергаментний згорточок. На її обличчі не ворухнулася жодна рисочка. Той, хто передав їй послання, уже гучно сьорбав суп. Королева підвела на нього очі, і в неї ледве не підітнулися коліна — таку огиду викликала спотворена постать бідолахи, сяк-так прикрита бридким лахміттям: обличчя — самі одутлості, ні носа, ні брів, ні вій. На цьому мертвотному обличчі живими лишилися тільки очі, що палахкотіли нестерпно яскравим вогнем.

Анна облишила бідарів — окремі з них хапали її за сукню, намагаючись затримати добру пані, яка насипала супу куди щедріше, ніж черниця, — й сховалася в пральні, єдиному безлюдному місці о цій порі дня. Гарячково розв’язала стрічку на згорточку. Впізнавши київське письмо, палко поцілувала листа. Невідомий автор листа зумів дістатися до Олів’є й застав його в жахливому стані. Він благав Анну поклопотатися за трубадура перед королем, бо тільки той може пробачити образу його величності. Незнайомець радив їй також остерігатися «подруги дитинства», яка, щоб завдати королеві горя, вступила в змову із самим дияволом. Він писав, що знайшов у графа Валуа справжню підтримку, а насамкінець запевняв її в своїй глибокій пошані і прохав порвати пергамент. Коли Анна зрештою потамувала в собі радість і збудження, що їх викликали ці рядки рідною мовою, то побачила в листі своєрідну погрозу, і їй раптом здалося, ніби її оточують самі вороги та шпигуни.

Гучні голоси й вигуки урвали її чорні думи.

— Де королева? Знайдіть королеву!

Анна ледве встигла сховати листа, коли ввійшла її зовиця, очі в якої палали гнівом.

— Ах, ви тут! Чи ви не з’їхали з глузду, що покинули ліжко й прийшли сюди, де можна підхопити якоїсь зарази!

— Сестро моя, прошу вас, я почуваю себе дуже добре. А от від ліків нашого лікаря Жана я хворію.

— Я цілком вірю вам, але ви в такому стані, що він робить слушно, коли дає вам ті ліки.

— Я почуваю себе чудово! Я не вперше чекаю дитини.

— Знаю, — мовила графиня трохи м’якшим тоном. — Ви ж знаєте, як я вас люблю. Саме ця любов викликає в мене занепокоєння, особливо після тієї спроби отруїти вас. Хто ж то такий підлий і лихий, що зазіхнув на ваше життя? Ви не здогадуєтесь?

— О, ні. Моя добра Адель, я дякую вам за вашу турботу, якою ви оточуєте мене від першого дня після мого приїзду до прекрасної країни Франції. Чи можу я попросити вас бути виразницею моєї волі…

Анна раптом замовкла: чи це не божевілля — звірятися жінці, яка стоїть так близько до короля?

— Кажіть далі, моя люба, ви ж знаєте: задля вас я зроблю все, що зможу.

— Відішліть своїх людей. Те, що я хочу вам сказати, має лишитися між нами.

— Вийдіть! Залиште нас самих!

Коли двері зачинилися, Анна примусила Адель сісти на лаву біля сушарні, а сама вклякла перед нею навколішки і схопила її за руки.

— Що ви робите? Підведіться!

— Прошу вас, не перебивайте, дайте мені все сказати вам.

— Але ж…

— Мені дуже нелегко просити вас. Але благаю вас: поклопочіться перед королем, щоб він відпустив на волю Олів’є Арльського.

Графиня Фландрійська вся напружилася й спробувала вивільнити свої руки. Та Анна не діла їй цього зробити й повела далі:

— Його ув’язнили в цьому замку, і він помирає. Я знаю, за свій вчинок він заслуговує смертної кари, але я прошу вас вплинути на Генріха, щоб він помилував Олів’є.

— Чи хтось бачив колись отаке: дружина просить помилувати коханця свого чоловіка?!

— Забудьмо про це. Я ж знаю, що й ви, незважаючи на вади Олів’є, ставитеся до нього приязно…

— Але не настільки, щоб зневажити свого брата!

— Прошу вас!

Графиня раптом вивільнила руки й підвелася.

— З любові до вас я забуду про цю розмову й не скажу королю ні слова. Раджу вам учинити так само, якщо ви не бажаєте опинитися на місці того, кого захищаєте.

Подив, який промайнув на обличчі в королеви, викликав у графині сумну посмішку.

— Люба моя, невже ви за стільки років так і не збагнули, які небезпеки підстерігають вас у французькому дворі? Не збагнули, що тут тільки плетуться інтриги, панують брехня і зрада? Ви нізащо не переконаєте мене, що таке саме не коїться і при дворі вашого батька. Бо я ще ніколи не бачила, щоб в інших королівствах було інакше.

Геть бліда Анна — вона все ще стояла навколішки — підвелася.

— Пробачте мені. Я подумала, що можу розраховувати на вашу доброту й любов до ближнього. Хіба Христос не вчив нас прощати?

— Не вплутуйте в усе це Ісуса. Вважайте Олів’є мертвим і моліться за нього. У вас хворобливий вигляд. Я забираю вас. — Графиня Фландрійська відчинила двері. — Ну, ходімо!

Анна не зрушила з місця, тільки заперечливо похитала головою.

— Як хочете!


Забившись за завіски навколо ліжка, Анна знемагала від нудьги. Після розмови з Аделлю вона більше з нею не бачилася. Одна з камеристок сказала Анні, що графиня повернулася до Фландрії. Адель навіть не попрощалася з нею, і це глибоко засмутило Анну; вона була цілком самотня при дворі, де тепер мала більше ворогів, ніж друзів. Ось уже майже місяць не було жодної звістки ні від Рауля де Крепі, ні від того невідомого, який двічі писав їй київською мовою. Вона послала листи Матільді Нормандській, Гослену Шонійському та архієпископу Роже Шалонському, але жодної відповіді не отримала. їй здавалося, що за кожним її рухом стежать, кожне її слово підслуховують. Розраду Анна знаходила лише в молитвах. Решту часу королева сиділа нерухомо й мовчки, втупивши очі перед себе, відмовляючись від будь-якої їжі. Олена впала в розпач і покликала короля.

Генріх уже багато тижнів не навідував дружини. Він страшенно здивувався, що вона так схудла.

— Що з вами? Мені сказали, ви відмовляєтесь їсти… Подумайте про дитину, яку носите! Примусьте себе їсти. Боїтеся, щоб вас не отруїли?.. А хіба у вас немає кому покуштувати їжу, хіба у вас немає годувальниці?.. Та скажіть же хоч щось!.. Чого ви хочете?

Анна підвела очі, під якими залягли темні кола.

— Я хочу, щоб мені дали змогу ходити вільно.

— Люба моя, ви можете ходити куди тільки вам заманеться, ніхто не стоїть у вас на заваді. Але ж лікар приписав вам не покидати кімнати, це у ваших інтересах і в інтересах нашої майбутньої дитини.

— Звісно, Жан Шартрський вважає, що чинить добре, але проносне та кровопускання, брак повітря й рухів шкодять моєму здоров’ю і послаблюють у мене апетит. Я не зможу проковтнути й шматочка, якщо не провідуватиму свою школу, лікарню й бідарів.

Усі перезирнулися, розуміючи, що похитнути її не пощастить. Лікар не знав, на чий бік пристати. Він був певен, що лікує правильно, але його вельможна пацієнтка вирішила інакше і, здавалося, ладна була померти з голоду, якщо таке лікування не відмінять.

— Розумна діяльність і короткі прогулянки королеві, звісно, не зашкодять. Вона ж бо ще далеко не на останніх днях…

— Ну, пані моя, ви чули, що сказав лікар Жан? Якщо ви поводитиметесь обачно, то зможете виходити з дому. А тепер поїжте.

Анна мусила покликати собі на допомогу всю свою гордість, щоб не вихопити суп із півнячими гребінцями та грибами з рук служників, перше ніж ті виконають свій обов’язок і покуштують страву; потім їй треба було докласти чимало зусиль, щоб, сьорбаючи суп, не виказати поспіху та задоволення. Через два дні вона вже змогла провідати лікарню; хворі зустріли її такзахоплено, що вона одразу ж одужала.

Жителі Санліса були раді знову побачити, як їхня королева, загорнута в хутро, ходила вулицями, зупинялася біля торговців, розмовляла з ремісниками, роздавала милостиню жебракам, які йшли за нею на поважній відстані, гладила по голівці дітей, пила надоєне при ній молоко, сміялася з грубих жартів слуг, заздрісно дивилася на ковзанярів, благоговійно слухала разом із простолюдом службу Божу. Саме під час однієї з таких відправ Анні передали листа від графа Валуа й сказали, що їй більше не слід хвилюватися — до появи на небі молодого місяця «все, з Божої ласки, буде гаразд».

Цього вечора Анна молилася ще ревніше.


Ненависть і хтивість поєдналися водно задля того, щоб занапастити королеву й трубадура. Ірина зрозуміла, що коханець відчуває до неї тільки відразу, й вичікувала слушної нагоди, щоб укоротити Анні віку. Всі Іринині чари й намагання примусити графа кохати її виявилися безсилі. Не могли вони й вигнати з Раулевих думок дочку київського князя. Тоді Ірина впала в розпач і вирішила накласти на себе руки. Але спершу слід поквитатися з суперницею!

Тьєррі Лісовий, який замінив у королевому серці Олів’є Арльського, зі свого боку, наполягав, щоб його попередника покарали за тяжкий злочин на смерть. Він не розумів, чому Генріх щоразу відкладає страту, і побоювався, щоб трубадурові друзі зрештою не домоглися помилування.

Саме спільна зацікавленість долею королеви якось звела Ірину й Тьєррі в Анниній кімнаті; вони перезирнулися й зрозуміли, що здатні на будь-який злочин, аби тільки досягти своєї мети. Вони по черзі самі шпигували за королевою й примушували робити це інших. Так Ірина й Тьєррі дізналися, що Анна зустрічається з графом Валуа. Вони вирішили заманити її до в’язниці, де сидів Олів’є, і влаштувати все так, щоб король захопив обох зненацька. Змовники домоглися успіху там, де граф і Рубцюватий зазнали поразки: вони дісталися до самого в’язня. Подумавши, що його прийшли рятувати, фізично й духовно знесилений Олів’є довірливо написав своєю кров’ю на клапті сорочки те, що йому продиктував один із спільників Тьєррі: «Прийдіть, без вас я більше не можу жити». Одначе підписатися йому забракло сили. Цю ганчірку королеві передав маленький жебрак. Впізнавши почерк, вона зраділа: Олів’є живий! А що хлопчик у лахмітті чекав, то слуги почали його проганяти. Анна не дала їм цього зробити й випровадила їх із кімнати. Хлопчик смикнув її за рукав і, майже не ворушачи губами, промовив:

— Завтра після вечерні в школі…


Цілу ніч Анна вагалася, чи йти на побачення. На світанку вона заснула, і їй приснилося, ніби Святополк, убивця Бориса й Гліба, прийшов убити трубадура та її чоловіка. Анна прокинулася, страшенно стогнучи, й побачила, що її торсає Олена, намагаючись розбудити.

— Дитино моя, розплющ очі, не бійся, твоя старенька годувальниця біля тебе. Вся вкрита холодним потом, із розкуйовдженим волоссям, Анна озиралася довкола; на її обличчі проступив переляк і настрахав жінок, які позбігалися на крик.

— Що сталося?

— Що таке?

— Королева нездужає?

— Треба покликати лікаря!

— Ні, капелана!

Довелося самій королеві гримнути на крикливу юрбу, щоб вона замовкла, й прогнати всіх від себе.

— Хай тобі допоможе Пресвята діва! Ти надто вже клопочешся про того хлопця, мені твої почуття анітрохи не подобаються.

— Подобаються вони тобі чи ні, а це стосується тільки мене.

Олена не зважила на холодний Аннин тон і сказала:

— Ти молила нашою мовою Пресвяту Марію, щоб вона врятувала Олів’є. Ти закликала на допомогу батька, великого князя Ярослава, і брата Володимира, билася із Святополком Окаянним і сестрою… моєю донькою Іриною! Ти викрикувала її ім’я, і саме тієї миті я тебе й розбудила… Ти казала страшні речі, які краяли мені серце.

— Не плач, це тільки сон… Допоможи мені вдягтися.

— Ні, я бачила, як у лісі блукала Морана.

Анна мерщій перехрестилася, Олена зробила те саме.

— Зовсім з глузду з’їхала! Хіба ти забула, що ти — християнка? Я забороняю тобі згадувати при мені богиню смерті!

— Еге ж, я християнка, я вірю в Бога Отця, в його сина Ісуса Христа і в Святого духа. Але останнім часом мені являються наші давні боги. Декотрі з них, як, наприклад, Морана, кличуть мене до себе. Мабуть, настав час і мені рушати до них; я стара й стомлена…

— Замовкни, ти мелеш нісенітниці й гнівиш Бога!

— Не знаю… Але якщо мені таке судилося, то я цілком віддаю себе Провидінню. Ти й Ірина… Ці страшні слова! Чому ти боїшся своєї сестри?

— Я її не боюсь, одягни мене!

— Я ж помітила, що ви більше не любите одна одну. А ця її ненависть до тебе, твоя недовіра до неї…

— Годі! Одягни мене, а то я покличу служниць.

Олена, не перестаючи плакати, скорилася.

— Де Ірина?

— Не знаю, я її не бачила вже багато днів. Життя, яким вона живе, викликає в мене сором. Ох, чому я не запроторила її до монастиря, як мені радила графиня?!

— Уже пізно побиватися. Я теж винна, мені забракло мужності…

— Люба моя, не докоряй собі, ти пожаліла її, пригадуєш, вона нахвалялася накласти на себе руки…

— А тепер мені погрожують, — стомлено пробурмотіла Анна.

— Що ти кажеш? Ти не думаєш, що кажеш! Це жахливо!

— Люба моя Олено!.. Сьогодні ввечері ти підеш зі мною на службу Божу, а потім до школи. Зроби так, щоб ніхто нас не супроводжував.

— Але ж…

— Це наказ. І нікому ні слова!


Коли двері, що вели до підземних карцерів, зачинилися за Анною, вона зрозуміла, що припустилася непоправної помилки. В голові в неї трохи запаморочилось, і вона мусила спертися на вогке каміння. Ту ж мить дитина, яку вона носила під серцем, уперше ворухнулася. Анна мимоволі схопилася руками за живіт, мовби бажаючи її захистити. Олена не могла не помітити Анниного запаморочення й раптового поруху. Але стара нічого не сказала, лише підтримала жінку, яку доглядала змалечку. Та було надто пізно: її доля вже була в дорозі.

Юнак, який привів їх сюди, зник. Його замінив чоловік із збентеженим виразом на обличчі. Він тримав у руці смолоскип, з якого валував огидний чорний дим. У підземелля вели дуже вузькі, покручені, змуровані з нерівного каміння сходи. Ступаючи одна за одною і тримаючись за слизькі поручні, жінки рушили вниз. Через якийсь час, що видався їм вічністю, вони опинилися в своєрідній залі із склепінням. Його підтримували чотири товсті стовпи; а довкола них розгорталися сороміцькі картини, намальовані з такою відвертістю, що жіночі обличчя під вуалетками почервоніли. Наполохані світлом кажани з писком розліталися вусібіч.

Чоловік запалив смолоскип, прикріплений до стіни.

— Зачекайте тут, — сказав він.

Притиснувшись одна до одної, жінки дивились, як він зникає в одній із семи галерей, що відходили від зали. Крім потріскування смолоскипа та писку кажанів, не чути було жодного звуку. Після вологого холоду на сходах тут, здавалося, було тепло. Анна сіла на піщану долівку.

Скільки часу вони так чекали — нашорошивши вуха, із щемом у серці, прислухаючись до стугону у власних скронях? Їхні очі вже починали склеплюватись.


З оціпеніння жінок вивів несамовитий крик. Обидві рвучко підвелися — кожна з кинджалом у руці. Незважаючи на страх, що охопив їх, вони, поглянувши на свою зброю, по-змовницькому всміхнулися одна до одної. Дочки Русі вміли поводитись обережно! Цієї миті до зали вбіг їхній поводир — завиваючи, затуливши руками закривавлене обличчя. Наче звір у пастці, він кидався в усі боки й наштовхувався на стіни та на стовпи, вимазуючи їх кров’ю і без угаву лементуючи. Нарешті чоловік упав. З його порожніх очниць цебеніла кров. Олена схилилася над ним.

— Він помер, — мовила вона, підводячись.

Тепер до них долинув новий зойк, сповіщаючи про чиїсь нестерпні муки.

— Ні!.. Ні!.. Згляньтеся!..

— Це голос Олів’є! — крикнула Анна.

— Ходімо звідси, доню моя, ходімо!

Королева вирвалася з рук годувальниці, що намагалася потягти її до сходів, схопила смолоскипа й кинулася в галерею, з котрої, як їм здалося, долинав зойк. Олена побігла за нею.

Через кілька кроків вони мусили повернутися назад: там дорогу їм перетнув обвал. Другий коридор привів до широкого бурхливого струмка, який годі було перестрибнути; третій перегородили поїдені іржею грати; тільки в четвертому не було ніяких перешкод. Вони проминули кілька поворотів, і стогін, що змінив зойки, пролунав уже десь зовсім близько. Зрештою жінки прийшли до зали, меншої за попередню; звужуючись, вона підіймалася вгору. Залу освітлювали встромлені в пісок смолоскипи; від неї відходили нові коридори, обабіч яких були камери.

В одній з таких камер звивався голий, виснажений старий чоловік із припорошеним чубом і бородою, які сплуталися з соломою та павутинням і на яких запеклася кров; чоловік судорожно тримався за руків’я списа, що прикував його до землі.

Тамуючи нудоту, що підступала до горла, Анна схилилася над бідолахою; скляні очі побачили її, і в їхньому погляді, який спалахнув блискавкою, промайнув сумнів, потім — жах, а тоді — радість.

— Моя королево!..

Заціпенівши, Анна випустила з рук смолоскип; він упав біля ніг невільника, і вона побачила сліди жахливих катувань, яким його піддали: на місці статевого органа зяяла страхітлива рана, в яку було встромлено списа.

— Моя королево, — прошепотів старий чоловік з безтямною радістю і простяг до неї руки.

Ні, ні!.. Це не люб’язний Олів’є, веселий товариш, що проводив з нею довгі зимові вечори, щирий друг, що співав такі ніжні пісні, чудовий музика, який умів видобути такі звуки, що допомагали їй забути нудьгу нескінченних днів і ганьбу ночей! Вона скрикнула:

— Ні!!!

— Моя королево…

Анна люто висмикнула з нього списа, вкрила своєю накидкою почвару, якою став колишній красень, коханець її чоловіка, й пригорнула до грудей голову з білявим чубом, наспівуючи колискову свого дитинства.

— Олів’є!

Анна навіть не встигла здивуватися, коли до карцеру вбіг рицар у масці.

— Рубцюватий, ти прийшов надто пізно.

Трубадур німо дивився на двох людей, яких він так любив і які так любили його, що задля його порятунку наражали на небезпеку свою честь і своє життя.

— Я помираю щасливим. Облиш мене, друже, рятуй королеву… Її заманили в пастку… Королю відомо, що вона прийшла сюди…

— Я знаю, мене привів сюди один із зрадників.

— Швидше забирай її звідси… Ідіть, моя королево… Хай береже вас Бог!.. Філіпп!..

Анна здригнулася. Невже і її синові загрожує небезпека? Рицар підвівся.

— Ходімо! Зібравши останні сили, Олів’є підвівся й простяг руку, наче хотів щось показати.

— Філіпп… — промовив він і впав мертвий.

Рицар у масці й королева стояли якусь мить нерухомо, не в змозі відвести очей від простягненої руки, що, здавалося, показувала на них.

— Хтось іде сюди, пане. Врятуйте мою дитину! — закричала годувальниця.

Розхвилювавшись, вона промовила ці слова рідною мовою.

— Не бійся нічого, Олено, я її врятую, — відповів Рубцюватий і взяв Анну на руки.

Тоді Анна й здогадалася, хто він такий і що боги Русі чекають на неї.

Загрузка...